[:ua]Два обличчя Нори Джонс[:]

[:ua]Два обличчя Нори Джонс[:]

[:ua]

Любі й Павлові –
яким завдячую…

Завтрашні слухачі Нори Джонс не матимуть проблем – вони сприйматимуть її цілісно, як різностильового музиканта, як творчість, що мала еволюцію і загалом є різношерстою. Часова відстань буде створювати ефект цілісності, так, як ми цілісно сприймаємо творчість Едіт Піаф чи Біллі Голлідей, чи Бітлз… Ми говоримо одне слово – Бітлз, проте той, хто перебуває у контексті, знає, що насправді є два Бітлз – однаково цікаві, однаково важливі, але різні.

Для нас – сучасних людей, які, скажімо так, живуть в епоху Нори Джонс, ситуація є інакшою – ми наживо спостерігаємо за її музичною діяльністю, тож наші естетичні реакції є трішки іншими: ми виразніше відчуваємо тонкощі естетичної еволюції митця, його змін.

Є свій смак у сприйнятті сучасної музики, коли ти слідкуєш за розвитком музиканта, коли вихід у світ його альбому і прослуховування пов’язане у тебе з особистими подіями, роздумами, ключовими моментами, еволюцією, якоюсь конкретною зміною тебе, чи певним періодом твого життя, чи якимось пластом вражень, подій, людей. Виконавці, певне, часом і не здогадуються, що виплід їхньої творчої роботи може значити для слухача досить-таки багато – бути супутником, свідком, другом, порадником, таємним співрозмовником. Це дивовижна форма заглиблення у себе. Так ніби ця музика є якоюсь формою терапії, пошуку душевної рівноваги, або ж бажанням щось згадати, щось оживити, щось пробудити у собі.

Сприймати те, що було пережите/написане/награне раніше, тоді, коли ти ще не жив, має свій смак. Ти мовби поринаєш у минуле і відчуваєш символічну єдність з автором/виконавцем. Ти мовби посилаєш йому вітання на той світ (чи у той світ), і сподіваєшся, що тішиш його своїм естетичним сприйняттям, тим, що вловив щось, відчув щось, зрозумів щось.

Стимулом написати про Нору і порозмислювати про неї стали враження від двох останніх її альбомів, які, власне, і є вираженням її зміни та виразного переходу до чогось форматнішого і стандартнішого, ніж було раніше. При цьому враження від ранніх альбомів не покидали навіть при відчутті контрасту з пізнішими піснями. Може, справжню Нору так одразу і не збагнеш, але принаймні тобі ніхто не заборонить майже із задишкою, одразу після знайомства і перших хвилин спілкування поділитися захватом від її ранньої творчості і водночас висловити якесь дивне враження від творчості пізньої, яке на перший погляд є розчаруванням, але все ще сплетене із таємницею відкриття.Come Away With Me

Пролог. Правда суб’єктивного досвіду

But it’s not too late,
Not too late for love.
Not too late


Часто гарна музика приходить із запізненням. Слухаючи Нору Джонс, думаєш про те, що ти робив, де був, і ким був у 2002-му, 2004-му, 2007-му – роках, коли виходили її альбоми:
Come away with me, Feels like home, Not too late. Але це, мабуть, випробування часом – і для виконавця, і для тебе. Нераз складається так, що сприймаєш мистецькі твори не одразу, а з перспективи. Вони ховаються від тебе, ти якось розминаєшся з ними, а потім наче доростаєш. Слухаючи пісні Нори Джонс із запізненням, мовби куштуєш настояне вино з південно-американських країв. І в такому разі ця часова відстань, мені здається, – це завжди краще.

Це була пісня Foo Fighters Virginia moon. Хлопці виконали її за участі Нори Джонс. Її голос тут мовби відлунює, резонує. Це випадок, коли бек-вокал цікавіший за головну лінію співу. Бо ховається, хоче, щоб ти уявляв… З іншого боку, ховаючись і водночас не маючи претензій вириватися, цей бек-вокал звучить якось самостійно. Ловиш себе на тому, що слухаєш Virginia moon як пісню Нори. На підставі однієї пісні, і то в дуеті з Foo Fighters, по-максималістському сміливо заявляєш коханій, обмінюючись вперше про мистецькі смаки, що тобі подобається Нора Джонс. Думаєш і хвилюєшся – якою ж буде (бо, властиво, ще буде) її сольна творчість. Це хвилювання містить в собі підсвідоме передбачення – що це буде щось добре. Свідомо не спішиш слухати. Не через бажання залишатися невігласом чи через лінивство. А через те, що хочеш слухати музику так, як любить перечитувати улюблену поезію Андрій Содомора. Він відкриває книгу, читає один рядок і закриває її. Бо хоче бути з цим рядком довго. Бо не хоче наверствувати наступні рядки на цей перший. Отже, передчуваючи, ти розтягуєш очікування якогось музичного бенкету, що – як солодке на домашній гостині у дитинстві.

PrologueПрослуховування альбому Not Too Late дало відчуття, що кожна пісня тут – самодостатня. Ти докладаєш цей альбом до списку таких, де нема «провисаючих» пісень чи пісень, щоб розчинити простір. Відтак вмикаєш перший альбом Come away with me, що, як виявляється, став найрезонанснішим, і як вдалий дебют, здобув низку відзнак Ґреммі. Напевно, через збалансоване поєднання закоріненості і власної творчості, проникнення одного в інше?

Добра музика потребує спеціального прослуховування. Проте слухання на телефоні у просторі автобуса, дивлячись у сонячне вікно і морщачись, не шкодить, бо співтворить картину реального світу. Автобус – транзитне місце, чи не найкраще для накладання внутрішнього перехідного стану між реальністю та ірреальністю та зовнішнього вираження цього між. Місце спокою, отже, місце розгортання мрій, думок, місце їх спокійного укладу. Перебуваючи у цьому, з одного боку, публічному місці, а з другого – місці, сприятливому для закривання у своїй мушлі, маєш відчуття камерності, затишності, елегантності і не-формату, чогось чуттєвого і щирого. Ти усвідомлюєш талановитість і музичну зрілість, але тільки інтуїтивно, бо сконцентрований на невловимій ізюминці, що формує твій смак, попередньо резонуючи із тим, що вже було. Врешті-решт, знаходиш спільну мову з альбомом Feels like home.

Виходячи з автобуса, або й тролейбуса – старого львівського друга – ти не залишаєш там свого музичного пізна(ва)ння, а йдеш… Дерева, з якими регулярно вітаєшся, вулиці, якими ходиш, набувають іншого сенсу у життєвому світі. Як і будь-яка інша територія, вони стали місцем роздумів і переживань. Вони щось зафіксували. Саме тут щось відкрилося. Бо коли слухаєш Нору, то щось відкривається, мовби прочиняються двері, котрі насправді є (запозичу у Грицька Чубая) і в які можна заглянути. Чи увійти? Відкривається те, що ми завжди у житті не бачимо, забуваємо, ігноруємо, блокуємо, не пускаємо.

Що ж, це те, що називається музичним відкриттям. Рок-групи, які я чув в останні роки (Никелбек, Дотрі, Колдплей), здавалися дуже форматними у порівнянні з концептуальним роком 1960-1970-х рр. (пізні Бітлз, Пінк Флойд, Лед Зеппелін, Джетро Тал). Про поп-музику, яка на плаву, мова навіть не може йти. Від усвідомлення, що такий спосіб відчування світу є втіленим, що така стилістика існує – було піднесення, відчуття якоїсь мало не власності (рецептивне свято), бажання тримати цю музику у своїй скриньці. З нею добре бути наодинці, і нікому не віддавати. Про Нору Джонс не хочеться говорити, не хочеться обговорювати її пісень, не хочеться, щоб ще хтось їх любив…

Втім, коли слухаю Carnival Town Нори Джонс, то думаю про свого вуйка Ореста Кураша, що був хормейстером і музичним гурманом. Is it lonely? – багатоголосся і посилене forte-piano, коли високочастотне вираження почуттів словозвуками співається тихо… Чи сподобалася би йому ця пісня? Як би він сказав про мої теперішні музичні уподобання? Коли чую хорове багатоголосся, яке так гарно він творив у «Набукко» чи «Ріґолєтто», то хочу поділитися з ним цією музикою, яку він, як понадземна субстанція, вірю, сподобав би.

Один із ефектів такого музичного відкриття – це мовби наживо спілкуєшся з людиною, яка співає, і ви знаходите спільну мову. Стать і вік не має значення. Коли із запису звучать слова, а ти резонуєш своїм сприйняттям, то складається враження, наче відбулася реальна розмова. Повідомлення отрималося, стерта межа між уявним і реальним, немає територіальних чи мовних кордонів. Тому-то мене цікавить Нора Джонс не так як реальна постать, а як мистецька субстанція. Це такий ефект, коли тобі навіть і не хочеться знати якихось особливостей чи подробиць про реальну постать – автора і виконавця пісень – бо образ, який утворився у твоїй фантазії у процесі слухання, образ цих відчуттів є цікавішим, ніж реальна його постать, хоча є й зворотній ефект – хочеться познайомитися і поспілкуватися з автором цікавого і неповторного художнього світу, розпитати його про його подорожі у казку, у метафізичне…

Як кожне неперебутнє мистецьке явище, пісні Нори Джонс потребують тихого сприйняття, а не галасу та ажіотажу. Тут потрібне спілкування напряму. Як і спілкування з Богом, так і спілкування з мистцем найплідніше тоді, коли є тиша, безпосередній контакт плюс сила випромінюваних флюїдів. Бо мистецтво – це своєрідний посередник у нашій розмові, навіть ширше – у нашому контакті з Богом. Слухання Нори Джонс співпало із заглиблюванням у творчий світ Богдана Ігоря Антонича. Коли Нора співає: take me away (Nightingale), то це резонує з Антоничевим гармонійним відчуттям смерті, навіть її чеканням, але не фатальним, а вітальним, адже ж вона «останній гармонії акорд». Я відчував, і відчуття моє посилювалося, як хочеться злитися з природою, розчинитися у просторі, злитися з етером, мовби відключитися, аби Бог take me away. Мистецтво доводить, що смерть – це перехід і гармонія, а не страх і безодня. Інша справа, що вона теж відображає те, як ми жили і що ми жили.

Слухаючи Нору Джонс, не відчуваєш страху смерті. Навпаки, вона здається чимось органічним. Народження, гармонія, пісні Нори Джонс, смерть – мовби ряд споріднених, ба навіть синонімічних явищ. Але sic: цей ряд вітальний! Пісні дають нам неусвідомлений ефект відчуття інших станів. Ти відчуваєш, наче й побував там, а потім повернувся. Пісні дають нам заспокоєння, передаючи знання про гармонійний колообіг нашого життя, яке з одної сфери переходить в іншу. Це (по)долання страху часу. «Тільки пісня нам зупинить час, / Що так біжить від нас» – співають про пісню Тарас Петриненко і Тетяна Горобець.

Бо слухаючи Нору Джонс, почуваєш себе вільним. Кожна людина покликана бути вільною. Але часто люди самі придумують і створюють для себе якісь перепони, внутрішні ув’язнення, поневолення, упередження, стереотипи. Коли звучить пісня Нори Джонс, відчуваєш, що розширюєшся і мовби провалюєшся до води і піднімаєшся до неба, мовби стаєш невагомим і не стоїш на землі. Це відчуття свободи, це не-відчуття часу і плинності. Мистецтво, що дароване Богом і метою має повернути до Бога.

Один із концертів Нори Джонс – в Новому Орлеані – я дивився зі своїм річним сином. Він був спокійним, зосередженим і частенько поглядав на екран, відволікаючися від своїх іграшок, час від часу поглинаючися туди. Особливо уважно слухав його початок: завмер і дивився. То був тест не лише для нього – на предмет музичного смаку, але й для Нори Джонс – на предмет інтересу від того, хто відчуває світ найтонше.Phenomenology

Трішки феноменології

If I were a painter
I would paint my reverie

If I were a painter
And could paint a memory…
Painter song


Нора Джонс – це країна. Митець тягне нас за руку у свій світ, у якому нам разом з ним комфортно. Деякі митці – як-от Богдан Ігор Антонич і Бруно Шульц – називають мистецтво створенням власного світу, навіть власної, окремої дійсності, що закорінена здебільшого – і навіть тільки – у дитинстві. Ця окрема країна – це подорож у дитинство, постійне повернення до нього, це те, що втілено у творах для дітей і про дітей. У кліпах Нори трапляються моменти казки-історії. Власне, тут треба сказати про фантазію, про уяву. Бо це точка, у якій
відбувається зіткнення митця і реципієнта. При їхньому накладанні починає іскрити. Важливим є цей час, ці обставини, коли в особливий спосіб сполучаються два досвіди. Назвемо це закоханістю в музику. Мабуть, таке буває. Тоді мурашки, звичні супутники рецептивного резонансу, сповзають до стіп, відчувається легке тремтіння, а потім втихомирення, наче my toes just touched the water (Toes). Тому в Нори для нас є принаймні трішки феноменології. Феноменологія говорить про уяву митця, яка бувши втіленою у конкретні форми та актуалізуючись, збуджує уяву реципієнта. Врешті, він теж стає творцем, бо фантазує, має відтак свій творчий простір, робить твір «своїм».

Музика приносить у наше життя колір. Вона розмальовує його. Життя – це ескіз малюнку, як у дитячих розмальовках. Музика ж надає барв, і тоді світ стає гарнішим, сповненим кольору і смаку, виразнішого відчуття щастя. До того він був буденним. Музика – це наче призма. Світ же був однаковий, просто наш погляд був сірим. Музика повертає нас до сприйняття світу у його напередданій і невідворотній красі, відчуття якої ми, як дорослі і цивілізаційно розвинуті, втрачаємо. Понадчасовий світ мистецтва дорівнює світові, закладеному творцем, тому музика – це наше повертання – до дитинства, до самих себе, до першопочатку. Вона дає нам інший фокус на ті самі речі, ми по-іншому побачили звичне – у гарних кольорах. Люди стали гарніші, історії стали цікавіші, життя видалося прекрасним – тут і тепер, у цей конкретний момент. Життя як гармонія, як духовна насолода, життя у повноті вияву, у барвах, у позитиві, у русі, без песимізму і понуреного носа. Живиця. Кров з молоком.

Візьму собі на підкріплення нещодавно прочитані слова Валентина Сильвестрова: «Чомусь вважається, що, перебуваючи у творчому стані, людина нічого не бачить. А виявилося, навпаки. Саме в цьому стані все миттєво відкривається. Творчість і справді вимагає зосередженості, проте коли в цій зосередженості ти оглядаєшся навкруги, то більше у світі бачиш, аніж у нашій звичайній понурості. Виходить, що творчий стан, навпаки, відкриває зв’язок зі світом»[1].

Якщо ж вважати рецепцію творчим актом, то за силою емоцій і внутрішнім наповненням реципієнт переживає те ж, що й митець в часі творення. Тоді слова українського композитора рівно ж стосуються рецепції – як акту, що породжує уяву з уяви, і тоді це вмотивоване обернення. А пам’ять?Anoushka, Ravi & Norah

Індія, Америка і генетична пам’ять

I love the things that you’ve given me
I cherish you, my dear country
But sometimes I don’t understand
The way we play
My dear country


Коли вперше дивишся на Нору Джонс, і особливо, коли дізнаєшся, що її батько – індієць, розумієш, в чому витоки її антропологічних рис. На концерті в Новому Орлеані дуже виразно
проглядаються індійські риси в обличчі Нори. Часом камера дивилася на неї під таким ракурсом, що навіть здавалося, що вона індійка повністю. В одному моменті дуже виразною була подібність зі сестрою по батькові Анушкою Шанкар. Аж на диво виразна індійськість.

Але сама Нора Джонс каже, що вона – це Техас, а відтак Нью-Йорк [2]. Ну так, в Америці не прийнято шукати свого коріння, колупатися у цьому. Америка – це взагалі країна без коріння. Тут – радше шукати чогось нового, змінюватися. From The New World – так називалася симфонія Дворжака. Оце New – це не просто щось нове для Дворжака, але й символ Америки – вічно нової, яка не оглядається назад.

Це Європа консервативна. Для слов’янського світу пошуки свого коріння виглядають більш ключовими. Батько? Це святе. Знайти свого батька – це знайти себе. А пізнати себе – чи не найголовніше у цьому житті (принаймні, за Григорієм Сковородою). Батько Раві – знаменитий сітарист Раві Шанкар – все одно промовляє в Норі. Він живе в ній, він у ній продовжується. Це очевидно, це не може не проявлятися, це генетична пам’ять. Вона виходить зісередини назовні. Сьогодні ми вже віддалилися від первіснішого сприйняття батьків як себе, а себе як батьків. Нам не здається природною відповідальність за наших предків, і ми не завжди хочемо чути голос своїх попередників, який проривається у нас нібито проти нашої волі. Але як не крути, батьки – це ми, а ми – це батьки. Так є. Плюс іскра Божа і як мінімум крапля оригінальності, а в декого й ціле море.

Сліди великого не пройшли повз, а увійшли у жили Нори Джонс, ганяючи кров по всьому її музичному організмові. І, власне, тут річ не у зовнішньому, а у внутрішньому, а не в стилістиці, а у ритуалі передання. Є таїна творчості. А є таїна народження і передання, таїна пам’яті. Якщо ж є передання творчості – то це подвійна таїна. Нора не знала батька і не росла з ним. Але в неї проявилося батьковевоно не втекло, а перетворилося. Думаю, Анушка Шанкар є успішним, реалізованим музикантом не лише через зовнішній бік того, що є дочкою Раві (легше вийти на сцену), але через внутрішню властивість відчувати світ, яку вона має навіть поза своїм бажанням. Закони для дітей великих жорстокіші. Якщо ти не «тягнеш» – тебе зацькують, якщо ти талановитий і перевершуєш, то значить обов’язково в цьому є надмірність батьківського плеча. Насправді все гармонійніше і природніше.

Визнаючи, що індійськість зіграла вагому роль для Нори, пам’ятаймо, що цікаві явища виникають на помежів’ї. А помежів’я – як розрив – часом є тяжким, бо є роздвоєння. Але на зоні розриву, на зоні конфлікту – як блискавка під час зіткнення хмар – народжується щось цікаве, якась істина, хай ціною болю і ціною цього розриву-роздирання. Нора – це помежів’я культур (Америка – Індія). Це помежів’я класичного джазу і американського духу плюс щось суто норівське, харизматичне і ліричне.

Внутрішнє «я» Америки Нора пізнала завдяки своїй Мамі – Сью Джонс. Маленька, чи й трішки старша Нора з відкритими вухами і широко розплющеними, або й заплющеними очима слухала все те, що у змаганні зі старою академічною класикою теж стало класикою. Доросла Нора, згадуючи ті часи, серед іншого говорить про важливе місце американських джазових співачок у тій дитячо-юнацькій домашній школі платівок [3]. Річ у тім, що Сью Джонс була продюсером і мала велику колекцію музики. Навіть, якщо матері подовгу не було вдома, то вона знала, що дитина у безпеці – старі добрі тітки Біллі чи Елла попіклуються про майбутню улюбленицю меломанів.

А якою ж є та Америка? Попри те, що вона безкорінна, там народжуються цікаві, неординарні явища, щось свіже. Це країна відчайдухів, які з’їжджалися сюди з цілого світу. Ті, що наважилися на ризикований крок. Але там, де в Америці ближче до землі, з’являється якийсь – може підсвідомо індіанський – ґрунт, якась начебто первинна культура, або ж просто дифузія всіх приїжджих автентичних культур. Нора трохи того бачила. До чого додалися мамині платівки, татова кров плюс якась метафізична внутрішня понадпросторова сутність. Це що, віднаходження Індії на індіанській землі? Не дивно і природно, що Нора все-таки думала про батька, поки не віднайшла його для себе. Смерть Раві Шанкара у 2012-му тільки й підсилила її інтерес до своєї прабатьківщини, який вона тепер скріплює музичним спілкуванням зі сестрою Анушкою.

Колись Джордж Гаррісон їздив до Індії навчатися у Раві Шанкара гри на сітарі. Один із «бітлів» привіз Індію до англо-американського світу. Пізніше Індія сама приїхала до Америки. Ґіталі Нора Джонс Шанкар – це друге пришестя Раві Шанкара на заході. Воно стало втіленням у західні форми найспокійнішої з усіх азійських країн, цього красиво-благородного, в чомусь ніжного, а в чомусь небезпечного світу.

Що ж, Нора – та зірка, чи той дощ, який впав на землю внаслідок зіткнення різних культур і різних стилів. А сама її з’ява – таїна. Таїна її мистецького обличчя, таїна музичного феномену Нори Джонс.Pop-Jazz

Поп-джаз діва?

You’ve got a famous last name
But you’re not to blame
Baby I see you for who you are
Until the end


Її називають джаз-дівою, а навіть поп-джаз дівою (так і пишуть: pop-jazz diva). Та я би не називав це поп-джазом. Взагалі тут недоречно говорити про «поп». Це наслідок розвинутої музичної інфраструктури (навіть музичної індустрії) у Сполучених Штатах Америки. Коли є успішний виконавець, він має низку премій і відзнак, то його стиль потрібно прокласифікувати за критеріями цієї музичної індустрії, що потім заповнить відповідну графу у різних інформаціях, інтегрованих в плеєри у ґаджетах, а також у деяких програмах покаже нам
similar artists, якщо ми раптом захочемо послухати «щось у тому стилі». А хіба в мистецтві бувають similar artists? Мистецтво = неподібність.

Начеби для багатьох очевидно, що премії – не головне. Вони можуть успішно відволікати від занурення в пісні та цілком природного для кожного з нас конструювання образу виконавця на противагу тому, який нам пропонують. Різні інтернет-публікації роблять схоже. У цьому світі дуже багато слів, багато негативного суб’єктивізму. Я не знав, що навколо Нори Джонс є стільки ажіотажу – вона має премії і зі самого початку оповита інтересом журналістів. Але для мене це камерна музика, яка такого ажіотажу не потребує. Хоча визнання, ба навіть не визнання, а любові – вона достойна і заслуговує. Власне, музику Нори треба слухати, а слухаючи, любити, а решта – зайве. Звісно, Нора не є об’єктом уваги мас-медія настільки, наскільки ними є голлівудські актори чи інші масові виконавці. Тут нема настільки великого ажіотажу поза творчістю. Але все ж певний мас-медійний дискурс є. І «цікавий» не так його масштаб, як його сутність, характер. Бо і тут проявляються дивні людські риси дописувачів. В цьому потоці коротких анонімних статей з підозрілих інтернет-ресурсів мають своє місце й інтерв’ю з Норою Джонс. І це найкраще – бо є джерелом її поглядів.

Нора Джонс – це тиха, елегантна музика (зрозуміло – це джаз) і назвати її «поп» важко попри мелодійність і ліричну відкритість. Не запрограмована гра на інстинктах, а мистецтво, авторська музика, що оперта на певну традицію* (Cold Cold Heart, Turn Me On, The Nearness Of You, Be Here To Love Me, Don’t Miss You At All). В цих піснях відчувається ота американськість (наскільки вона могла розвинутися як традиція) – Техас, фольклор глибокої Америки, звідки й виник блюз. Авторська творчість проявляється і в обробках чужих пісень – вони теж сповнені нороджонсівського, а тому як мінімум подвійно цікаві.

Feels Like HomeПоп-діва? Це Шакіра, яка ще змалку прагнула успіху і слави. Нора Джонс і поп-діва або просто діва – це важко сумісне.

Поп-джаз діва? Хіба тільки джаз. Плинна імпровізаційна музика. Така собі настроєва. Хіба це не про Нору? Хай навіть в неї більше настрою, а менше імпровізацій.

Діва? Діва – це культ. Для Нори Джонс це не підходить. Діва – це Мадонна, та ж таки Шакіра чи подібні постаті. Нора ж – музикант, а не ідол. Це не та постать, щоб робити з неї культ (хоча це слово й спількореневе з культурою). Головне – її творчість, а не її особа. І зовнішність – природна краса, що не потребує спецефектів – тільки підкреслює характер її музики, гармоніює з нею.

Так, є справді небезпідставна популярність. Є премії, є визнання, є нефальшиві поціновувачі. Є різні думки, суб’єктивні висловлювання. У Бітлз теж було визнання одразу і були різні (дуже різні!) висловлювання. Але Бітлз дотепер багато хто любить, у них є щось вічне. Тому премії, визнання etc. є, але, зрештою, це не так важливо – чи вони є, чи їх нема. Одного разу у розмові зі своїм колегою-художником Володимиром Стецьковичем я сказав, що мистецтво має бути бідним. А він відповів: «Чи мистецтво бідне, чи багате – байдуже. Мистецтво має бути талановитим». Мені здається, що у випадку Нори Джонс це підходить. Її премії, гроші etc. проминуть, та пісні залишаться для нас і не тільки для нас.

І тут ми доходимо до рівності терезів. І водночас до певного компромісу – коли мусимо вміти ділитися. І маючи в уяві свій виплеканий образ цих пісень, розуміти, що багато інших слухачів теж його мають. Бо Нора Джонс – успішна, реалізована. При своїй харизматичності, скажімо так, нестандартності вона є резонансною. Вже у першому альбомі ця 23-річна дівчина досягла рівноваги між творчими потенціями, своєю ідентичністю і баченням музики – та ставленням цього на комерційний ґрунт. У нас існує стереотип стосовно комерційності. Якщо комерційний – значить низького рівня, значить попса. А справжнє мистецтво – маловідоме і знане у вузьких колах поціновувачів. Нора Джонс цей стереотип ламає. Бути успішною – це нормально. Це не компроміс, це збереження цієї сутності. Це просто успіх (мовлю зараз про ранню Нору). Мені здається, що для нас, українців, важливо це розпізнати і втямити. Ми талановиті, але у світовому масштабі не резонансні. Бо не працюємо у цьому напрямку. Хай Нора Джонс надихає.

Бо, властиво кажучи, є приклади музикантів, які при своїй популярності продовжують бути справжніми. Вони вміють з цим гратися. Нора Джонс, як і багато її попередників (от, наприклад, Елтон Джон чи Пол МакКартні) – це випадок, коли великі ресурси студійної роботи варто вкладати у цю особистість, адже ж вона талант.My Blueberry Nights

Феномен Нори Джонс:
музичні корені і власна стилістика

The sun just slipped its note below my door
And I can’t hide beneath my sheets
I’ve read the words before so now I know
The time has come again for me
And I’m feelin’ the same way all over again…
Feelin’ the same way


Ми можемо піти подвійним шляхом. Назвати Нору Джонс послідовницею знаменитих джазових співачок, які на сьогодні є класикою: Біллі Голідей, Ніна Сімон, Елла Фіцджеральд… А можемо її зарахувати до сучасних виконавців/гуртів, які популярні у світі і загалом доступні різним категоріям сприймачів. В обох випадках матимемо стовідсоткову рацію, але вибравши лише якийсь один із цих шляхів, не матимемо рації ні на краплинку.

Можемо піти шляхом стильової класифікації. Будь ласка: джаз, м’який соул, фольк, кантрі, традиційна поп-музика, інді-рок [4]. Це всього лиш терміни і наліпки. Якщо й використовувати їх для означення музики Нори Джонс, то хіба не поодинці, а разом. Але змішавши цих шість означень, навряд чи вхопимо всі таємниці цілісного образу, швидше за все означуване вислизне нам із рук. Нора Джонс – сама собі стиль.

Можемо шукати авторизованих джерел. Нора називає свій улюблений альбом всіх часів – Mule Variations Тома Вейтса [5]. Але увімкнувши його, ми – природно – почуємо Тома Вейтса, а не Нору Джонс. Хто захоче швидко знайти паралелі, буде розчарований. Це вплив іншого плану. Про це влучно говорив Влодко Кауфман в інтерв’ю Богдані Неборак. Він розповідає про Бруно Шульца: «Мені здається, що я його розумію як художник. Наприклад, є художник, який на тебе впливає. Але ж ти не будеш малювати так, як він. Хоча є багато таких, що ти бачиш: ага, цей вплинув на нього так, тому що там проглядається стилістика – чи в літератора, чи в художника, чи в музиканта. А є інший вплив, який настільки сильно на тебе тисне, що може бути каталізатором твоєї творчості. Такий вплив є для мене дуже суттєвим» [6]. Бо й справді, вплив – це не тільки запозичення змісту/форми, але й пробудження свого. Тому то від Ніни Сімон, Біллі Голідей, Тома Вейтса чи інших улюбленців, або ж просто присутніх у музичному полі становлення – прямих запозичень помітимо мало. Хоча вони є, просто на перший погляд невидимі. Вони штовхають шукати своєї стилістики. І це органічно. Це інший рівень батьківства чи наставництва.

У пісні Sinkin soon грає джазовий тромбон зі сурдинкою, і це не може не нагадати Дюка Еллінґтона, його композицію Chloe, що звучить у химерному фільмі «Піна днів» (L’Écume des jours) з незабутньою Одрі Тоту. Норин старий друг, тромбоніст Дж. Вокер Гоукс, долучаючись до витвореної картини світу своєї подруги, тільки й підкреслює цілковиту її неподібність на стару музику – при використанні старих добрих звукових засобів. Тут не конче йдеться про повільніший темп Джонсового Sinkin Soon на відміну від енергійного старого джазу, а якусь метаморфозу, перевтілення, або й перенесення того старенького тромбона середини 20 століття – до початку 21 століття. Справжні митці не вмирають, вони живучі, і часто суто фізично відходять, щоб подолати час – так само робиться зі звуковими барвами, які вони винайшли. Врешті, несподівано вмотивованою є подібність візуальних концепцій пізнішого фільму «Піна днів» і ранішого кліпу Sinkin soon – та ж сама казкова химерність.

Нора Джонс балансує. У сучасному потоці музики, усього цього непотребу, вона є теперішнім втіленням такого типу джазових співачок, як Біллі й Елла. Вона – скажімо так – обрала цей тип ідентичності на сцені. Фортеп’яно, контрабас і жіночий голос… Ці атрибути старого джазу сьогодні не вмерли і, може, багато хто полюбив джаз завдяки Норі Джонс. З іншого боку, стилістика її пісень інколи ближча радше до рок-групи, аніж до відтінення інструменталістів чи бек-вокалістів, як це заведено у поп-виконавців. Це вже балансування цілого комплексу «Нора Джонс», де кожен музикант самодостатній. Це злагоджений ансамбль. І вокал тут не медійно-психологічний центр, навколо якого все обертається, а центр, через який всі об’єднуються у творчості.

А може, вокал – це не центр обертання, бо й сама Нора грає? А як це все поєднується? Якщо технічно, то Нора на концертах не жонглює інструментами, а спокійно їх міняє. А як поєднуються барви і тони цих інструментів? Я би це назвав це своєрідним поєднанням акустичності та електричності. Є й акустика, є й електрика, але чітко одним або другим її творчість не означиш. Електричність тут не нав’язлива, не форсуюча, як і акустика, вона така ж гармонійна й тиха. Електричність тут акустична. І це такий собі авторський синтез Нори Джонс. Що нею не лише спровокований, але й виконаний. Нора – мультиінструменталіст. Вона грає на фортеп’янах і гітарах – неважко здогадатися, що акустичних та електричних. І хоча у неї дуже цікавий голос, який сам по собі уже заслуговує на увагу, від Елли і Біллі вона відрізняється тим, що співаючи, ще й грає, причому на рівні і зі смаком.

Musical RootsЗакономірно, що оцим своїм звуковим синтезом барв, своїм змішуванням традицій і способів музикувати Нора Джонс не вписується у сучасний мейнстрим музики. Вона некваплива, а ще – справжня і щира. А в світі постійне прискорення, нав’язування примітиву та інстинктивного, якихось ритмів, бітів, чогось кольорового, але не соковитого. Нора – це інтеліґентна музика, що не корелюється із якимось заданим ритмом чи бітом. Її пісні неспішні й затишні, як і фільм «Мої чорничні ночі» (My Blueberry Nights), у якому їй випало грати роль. У цьому фільмі, може, й сюжет має менше значення, ніж плинна атмосфера, що її хочеш продовжувати у своєму житті після перегляду. Цю плинність ще й вивершує трикрапковість сюжету… Норина участь у фільмі не так важлива з точки зору її акторства (навряд чи вона тут має якісь амбіції), як з точки зору ще одної форми проявлення того ненав’язливого і наче не-владного володіння часом, знайомого нам з образу пісень. Характер стрічки – то мовби брат-близнюк її альбому Not Too Late. А супровідний буклет своїми барвами чомусь нагадує про фільм, пригадує про своєрідний бонус – джазову композицію Нори Джонс (The Story), написану спеціально для «Ночей». Приспів останньої пісні, що її заголовок ідентичний з назвою цього альбому – It’s not too late for love – цілком годився би як мотто до «Моїх чорничних ночей».

Властиво, про останню пісню. Три перші альбоми Нори Джонс закінчуються піснями, де звучить тільки голос і фортеп’яно. Це символічно, що наприкінці звучить така пісня: спокійна, елегійна, філософська, залишаючи саме такий настрій наприкінці, коли попереду – перехід і дорога далі. От хоча би Don’t miss you at all із середнього альбому тієї трійки. Ця пісня нагадує атмосферу ХІХ століття, дружні зібрання і виконання повільних творів для фортепіано. Наприклад, уявляється Шопен і вчуваються нешвидкі фортепіанні пасажі доби романтизму. Минає трохи часу, молода джазова виконавиця сидить за інструментом і неквапливо виконує. Хтось курить люльку, а хтось п’є віскі. Серед слухачів – Рей Чарлз, американський дідо джазу й блюзу. Він слухає, а потім підходить до Нори і каже: прекрасно виконано, з тебе будуть люди. Потім – крізь гущу диму – оплески. Тихі – як то є у барі напів підвального приміщення. Мала, ти гарно заграла – патріарх дав їй своє благословення і добро. Але й вона сама нівроку – має своє бачення, тож і цю композицію Дюка Еллінґтона пере(со)творює, ставлячи свої слова на вже відому музику. Тому-то Here we go again – пісня, яку ці двоє (Джонс і Чарлз) виконали в реальності – це радше символічне спільне співання, де кожен голос важливий як самодостатній. Як і віртуоз-клавішник mister Preston, який акомпонував ще «бітлам».

І тут належиться сказати, що Нора Джонс – композитор та цікавий аранжувальник. З чого очевидно випливає заява, що Нора Джонс – це митець.

Митець – це той, хто створив свій світ. Нора – творець такого світу на відміну від багатьох співачок, які долучилися до традиційної джазової музики, повторюються, хоч і гарно в них це виходить. Співаючи позичені пісні різного часу, Нора робить їх власними – виконання цих творів допомагає розкритися, доповнити власний портрет. Нора Джонс легко підхоплює музичні стилі, і мовби відштовхуючись від них, перетворюючи на звуки свої почуття, упевнюється в собі. Джонс –молода дівчина–творець, талановитість якої не потребує агресивності, щоб утвердитись, а лагідність пісень якої не створює ефекту слабкості.

Митець первісно – це співець. Той, хто доносить вість ізверху. Той, хто оспівує. Той, кого називають скальдом, міннезінґером або перебендею, який «заспіває, засміється, а сльози зверне» (Тарас Шевченко). Той, до кого інше – важливіше – ставлення. Раніше, те, про що співали такі особливі люди, називалося епосом. У піснях Нори Джонс інколи є відчуття такого епосу – плинної розповіді. Власне, це епос віршований і сьогодні в літературі його вже не існує. Раніше він співався довго, у нього не було кінця, але передбачалося постійне повертання до цього тексту-ритуалу. Плинність і повільна ритміка розповіді діяла на підсвідомість. Твір існує синкретично – тоді, коли виконується, тому зачаровує, переносить в іншу реальність. Це понадсвідоме, позасвідоме. Лірика сучасних пісень подекуди видається не зовсім-таки лірикою, якщо брати її осібно. Вона теж існує синкретично, і у творчості Нори Джонс це особливо помітно. Як у дуже давні часи. Наче звернення до Музи. У пісні Nightingale:

Nightingale
tell me your tale
of a love
that once belonged
Nightingale
tell me your tale
was your journey far too long?

Nightingale невипадково, і досить рідкісно, як для Нориних пісень, закінчується популярним у студійних записах кінцем-притишуванням. Так само, як ритуально повторюване і відтак стишувальне my toes just touched the water у пісні Toes. Або у Wish I could: такий спокійний епосівський ритм розповіді про зустріч – з повторенням на початку і в кінці та солом віолончелі, що як інтермедія у старовинній виставі. Епос не закінчується… Адже так хочеться все-таки зустрітися, або принаймні послухати tale of love. Епос створювався роками, змінювався, можливо, з’являлися його нові й нові автори. У Нори Джонс теж є співавтори того чи іншого характеру (кревні чи дружні попередники, просто друзі чи надихачі), але у всіх цих творчих процесах і музичних світах вона природно існує як митець-індивідуальність.

У якийсь із періодів своєї творчості Джон Леннон захопився теорією створення пісні, яку музикант задумує і пише зранку, записує на плівку вдень, а до кінця дня пісня готова до виходу в світ. Так була створена Instant Karma. Ефект легкості та універсальності. Не вважаю ці пісню найкращим, що створив Леннон. Пісню My dear country Нора Джонс сама написала, сама проспівала і сама собі заакомпонувала на фортеп’яно. Як не дивно – пісня на політичну тематику з критичними нотками у словах і з виразним ліричним музичним забарвленням – є однією з найбільш внутрішньо вмотивованих пісень у Джонс. Власне, музично, якщо відкинути слова, вона справляє враження знаної нам нороджонсівської м’якої сили. І ще: показує її спокійну впевненість у твердих словах про CША, сказаних безпретензійно, у способі голосом про це повідомити, своїми пальцями, що бігають по чорно-білих клавішах класичного фортеп’яно дати беззаперечне обрамлення голосові, при цьому не втративши ще й свого творчого обличчя. У цій пісні Нора Джонс самодостатній митець: використовуючи мінімум прикрас, натискаючи на основні кнопки нашого емоційного устрою, затягує у свій світ через довіру, яку викликає. Але звернімо увагу, що якби не знали слів, то й не здогадалися би, що пісня насправді то політична. У випадку Леннона цікавіше було гратися йому, у випадку Джонс – слухач має більше простору для своєї гри з уявою. Втім, ми не маємо претензій до жодного з цих великих людей: бо жоден з них нас не обманув. У кожного своя правда – в тім числі і у нас з вами. Тут, у My dear country можемо відчитати особливу жіночність Нори Джонс. На перший погляд співачки, але передусім митця-музиканта ширшого плану. І обернено: на перший погляд музиканта, якому важко приховати всі свої музичні здібності, але передусім жінки.norah jones - woman

Нора Джонс – жінка

Fragile as a leaf in autumn
Just fallin to the ground
Without a sound
Seven years


Коли я писав, що у спілкуванні з піснями та знаходженні спільної мови з їхнім автором нічого не має значення, зокрема й стать, то мушу поправитися: таки має. Відчуття взаємної довіри буде відрізнятися залежно від того, якої статі автор – і сприймач теж. Бо, власне, дружба між хлопцями та дружба між хлопцем і дівчиною (якщо припустити існування такої) є різними.

Спостерігаючи за дітьми-дівчатками, бачу, як цікаво вони пізнають світ, які мають творчі потенції (як і всі діти, зрештою). А потім, коли традиційне життя бере їх у свій коловорот – передусім одруження, народження і виховання дітей – ця цікавість, творчість і потенціальність часто кудись дівається. «Щоденний сірий труд, щоденний сірий біль» – писав Богдан Ігор Антонич у вірші «Жіноча доля». Щоправда, стосується це не тільки тільки дівчат, але й хлопців, бо ж їх теж потім крутить життя. Та річ зовсім не в різниці між чоловіком і жінкою, а в дивному контрасті: свобода у дитинстві, творчість мимоволі – оці дитячі малюнки і віршики, оці дитячі фрази, історії, казки і запитання, а потім якесь небажання йти проти течії, ставши частиною дорослого суспільства.

Маємо багато нагод пересвідчитися, що жінки мають великі творчі потенції, але часто-густо суспільні обставини працюють не на них, бо насправді меншість жінок спроможна поборотися за право бути митцем, при цьому не втративши своєї жіночої ідентичності. Та Норі Джонс це не загрожує. Вона не має дітей. Вона має свободу і послідовно вибудовує себе як митець (про це вона говорила в одному з інтерв’ю). Виглядає так, що це для неї найголовніше.

Дехто не любить «жіночої» музики, і в такій позиції закладено визнання щодо її існування. Але яка ж вона – жіноча музика? І яка вона – жінка-митець? «Жіноче» в музиці можна розуміти двояко. Це або попса, де жінка постає здебільшого як тіло, і не можна заперечити того, що така героїня пісні та його виконавиця хоче звабити мужчину. Або ж це вишукана елегантна музика, де жінка – це особистість, якій є що сказати, але вона не намагається психологічно чи суспільно замінювати ролі і обов’язково відгукнеться на подання руки від мужчини. В обох випадках спільного є стільки ж, як і відмінного: йдеться про передання суто жіночих переживань, жіночого світосприйняття і світовідчуття. Степан Процюк якось влучно писав [7], що навіть у текстах попсових пісень може бути закладено психологічні нюанси жіночої душі, що в імперативах цих поверхових речень часом можна відшукати внутрішнє підґрунтя, правдивість жіночого поривання. Але Ви спитаєте: у чому воно полягає? Я напишу лише ключові слова: любов, тéпла краса і вишуканість.

А у Нори є щось чоловіче. Вона виконує майже класичні пісні американського блюзу/джазу, що їх написали чоловіки, а також сучасних авторів, як от Джеса Гарріса (my friend Jessy – так називає його на концерті). Плюс Лі Александер – її постійний співавтор і надихач. Врешті-решт Нора Джонс виходить за межі жіночності, при цьому парадоксальним чином її не позбуваючись. Пісні Джонс – універсальні, і навіть якщо жіноче у них є (a priori, чейже вона жінка), то стилістика на цьому не замикається. Напевно, хлопець-виконавець міг би заспівати і якусь із композицій її авторства – хоча би Nightingale – і це звучало би як свідчення гарного вияву чоловічої любові. Коли двоє з’єднуються в одне, першопочатково бувши чоловіком і жінкою, то врешті важливішою стає їхня енергетика, а не стать – бо тут йдеться про зміст, а не про форму.

На прикладі пісні Turn me on простежується взаємозамінність жіночого й чоловічого забарвлення голосу. І не тільки на рівні виконання, але й на рівні нашого сприйняття. Першопочатково це чоловіча пісня, і коли її співає жінка, то вона – себто пісня – міняється. Нора-жінка, зрозуміло, не стає чоловіком, але співаючи приспів «turn me on» начебто з чоловічим прикриком, робить це по-жіночому, і тут проявляє свою пряну, теплу цинамонову ніжність. Текст звучить універсально, тому turn on може і чоловік жінку, і жінка – чоловіка. Нора – не агресивна, а любовна. Це тепле повітря літа, яке через вікно задувається до тебе навіть якщо ти не виходиш надвір. Це тепла осінь, і хоча попереду зима, вона дає знак, дає надію, що потім – знову буде літо, і ми зустрінемося. Цей начебто Норин крик, чи радше спроба співу-крику стає ще одним способом виявити свою особливу жіночність у голосі, у манері виконання-музикування, у манері перетворення своєї енергетики на мову звуків, на барви і тони вібрацій.

Спілкуючись з сучасними молодими людьми, розпитуючи у них про враження від пісень Нори Джонс, здебільшого почуєш схвальний відгук. «О, так» – скаже про Нору двадцятилітній слухач, його репліка буде тихою, і свідчитиме про якусь таємницю між виконавцем і слухачем. А от щодо її великих попередниць, наприклад, Біллі Голідей, то у сучасній рецепції більша диференціація. Біллі має своїх прихильників, багато-хто визнає за нею харизму, але не кожен може назвати її «своєю» співачкою. Причиною – період, коли було написано і награно ці пісні? Так, але не тільки. Ще у жіночності. Бо Норина жіночність є іншою від Біллі Голідей. Навіть у порівнянні зі своїми невидимими наставницями вона (Нора, не Біллі) творить іншу жінку, показує, якою буває жінка, якою може бути жінка. Творчість Нори Джонс – це виявлення тихої жіночності, скромної жіночності, при цьому продовження загального напряму жіночої музики, що його започаткували Біллі Голідей і соратниці.

В оперному співі, а також у грі на духових інструментах майстерністю вважається взяти верхні ноти на piano. Природа високих звуків хоче, щоб їх співати (чи грати) героїчно, сильно. Тут, якщо обіграти формулу Володимира Винниченка, краса не в силі, а – сила у красі. Це як тиха гра на трубі у фільмі Жана Ренуара «Французький канкан». Це як мі, фа, соль третьої октави на гобої, заграні dolce. Нора Джонс тим більше жіночна, чим більше вона спеціально її не виявляє, так само не прагнучи її ігнорувати. Це вже інша самодостатність, аніж позиція перших носіїв гордого права бути на рівних. Коли перебуваючи на символічному троні, ти максимально відкритий. Коли виконавиця передусім дбає про позажіночний внутрішній вимір своїх пісень, при цьому підсвідомо виявляючи свою жіночність в індивідуальному варіанті.

Так, Нора Джонс – жінка. І, може, легше сказати, якою жінкою вона не є. Своєю музикою вона не стріляє очима, хотячи звабити мужчину. З іншого боку, це не показна артистична жіночність, показна поетичність жіночої творчої натури. У цьому плані Нора проста і сучасна – відкрита. Тут можна відчути американськість у доброму сенсі – коли йдеться про емоційну відкритість, яка ще не стала фальшивістю. Врешті, це не агресивний імператив, це взагалі не імператив, це такий стан, коли, мабуть, подолано кілька рівнів умовностей і де достатньо справжності.

Нора Джонс – не та жінка, що бореться за свої права, її неможливо увібгати у феміністичний дискурс. Вона поза ним, і врешті понад ним. Або навіть так: вона його пропустила. Бо поки інші жінки сперечалися про те, що таке жінка і що таке жіноча творчість, вона цією творчістю займалася. У певному сенсі приклад Нори Джонс є найкращим виявом фемінізму, бо перемагає його, йде вперед. Не штука просто бути на рівних, вискочивши поперед себе, а штука бути на рівних, не втративши себе. Норине запліччя диктує їй бути універсальною, тому з таким фемінізмом, коли йдеться про зойки і крики безґрутянства – у неї мало спільного. Для такого вияву жіночності Нора Джонс має як мінімум дві передумови, що між собою пов’язані.

Перша: вона пішла шляхом протоптаним, де Елла Фіцджеральд, Біллі Голідей і Ніна Сімон закріпили за собою – як жінки – чудовий музичний пласт. Це справді те жіноче, яке у всіх викликатиме довіру. Для Нори ж це серйозне запліччя: музичний дискурс виконавиць – це образ жінки сильної, але ніжної, людини часто з тяжкою долею, тому з більшою любов’ю: вона так само любить чоловіка у своїй піснях, як той її, промовляючи ніжні слова.

Друга: література, у якій збалансовані емоціо та раціо, більше надається до жіночої зверхності, нерідко це територія інтелектуальної показухи, що завуальована в туманність риторики. Музика ж має інші закони – тут більше оголених емоцій. Тому то підхід до творчості Нори Джонс з позицій суто феміністичних буде замалим, бо вона вислизає з нього, виходячи за межі своєї жіночої ідентичності, тяжіючи до універсальності, хай навіть і жіночого забарвлення.Lee & Norah

Thanks, Lee

Come away with me in the night
Come away with me
And I will write you a song
Come away with me


Виявляється, Лі Александер зробив багато для Нори. Це не просто бойфренд. Для нас він залишиться одним із важливих елементів феномену Нори Джонс. Багато пісень – його, або ж її, що написані з ним у співавторстві. Це виглядало доволі гармонійно. Гарний союз, дуже любовний і дуже милий. Наступний після Леннона-МакКартні цікавий, плідний і успішний композиторсько-пісенний тандем.

Зміна збігається, а, може, і якось вмотивована розривом з коханим. Отож, розрив з Лі Александером – розрив із всім минулим. Або навпаки, але між собою воно накладається. У кліпі Come away with me – Лі Александер, басист Нори Джонс, сідає до неї в машину, і, властиво, співачка, саме йому скеровує головні слова свого першого альбому: come away with me… Вона це робить, не приховуючи, залишивши за собою як алібі мистецьку музично-візуальну форму, яка наче відіграє роль завуальованої приватності. Але для нас все виходить навпаки: вона несе вістку, яку й не треба приховувати. Ми теж не будемо приховувати: радіємо за них, а відчуття різниці між буденною та мистецькою реальностями у нас стерте, ми віримо у цей сюжет. І хоча Нора розійшлася з Лі, напочатку у машину вони сіли разом. Уважно слухаючи три перші альбоми Нори Джонс, розуміємо, що без Лі не було би й Нори.

У супровідному до альбому Not Too Late буклеті червоногарячого кольору є подяки. І серед них написано: Thanks, Lee. Подяку Лі виділено окремо, яка до того ж – тільки тут, в останньому альбомі перед періодом «нового звуку». Вже через рік буде щось зовсім інше. Ось так сильно згущений час: дійшло до апофеозу, потім начебто раптовий перехід, зміна. Це властивість природи: перед смертю людина відчуває великий приплив сил, підкреслене відчуття в потребі жити. А потім вмирає. Це точка згущення, це навіть зіткнення, мовби зустрічається весна і зима. А може, передсмертна воля до життя – це передвісниця того іншого, що буде потім, після смерті? І, може, Нора після зміни – це уже інший світ, той, що на другому березі? А Not Too Late, цей сповнений літа і запаху зрілої трави альбом – це приплив сил і віра в життя, передвісник метаморфоз? Хто зна…

Not Too LateРубіж «28 років» і дитинне у творчості

Like the desert waiting for the rain
Like a school kid waiting for the spring
Turn me on


Кажуть, що приблизно кожні десять років людина переживає перехідний період. Часто чуємо від старших про ці вікові зміни, що мають і психологічний, і фізичний характер. Тут доречно буде згадати слова Оксани Забужко із книжки «Шевченків міф України» про психологічне підґрунтя ювілеїв – що це якісь оцивілізовані кола людського існування: «всякий ювілей, цей незаперечний атрибут циклічної, мітологічної темпоральности, має глибокий ритуальний смисл…» [8]
.

Напевно найбільш ключовим є глобальний перехід від дитинячо-юнацького до так званого дорослого світосприйняття. І ним без сумніву можна вважати доленосний і переломний вік 27-30 років. Чому доленосний? Бо це перше усвідомлення мінімального досвіду, відтак ситуація, що з тим треба щось робити. Навіть хоча б те, як його сприймати, як з ним жити. На митцях особливо помітно, що в тому часі хтось виразно міняється, а хтось перероджується. «Схоже на те, що це вік, коли всі переживають зміни, – каже Нора Джонс в інтерв’ю з нагоди виходу альбому The Fall, якраз коли їй виповнилося 30 років. – Всі мої добрі друзі через це проходять. Або розходяться, або заручаються, або одружуються, або в них народжується дитина»[9].

Найважливішим переходом це можна вважати ще й тому, що для багатьох він закінчувався смертю. Але це песимістично звучить. Тоді скажемо так: закінчився дорогою кудись далі – і безсумнівно вище або глибше. Українці Богдан Ігор Антонич, Василь Симоненко і Грицько Чубай, американці Джиммі Гендрікс, Джаніс Джоплін і Джим Моррісон, росіяни Михаїл Лєрмонтов і Сєргєй Єсєнін… Може, показовішим прикладом буде англійська співачка Емі Вайнгауз, що відійшла на 28-му році свого життя. Показовішим – бо була нашою сучасницею. Ще спадає на гадку 35-річний геніальний Вольфґанґ Амадеус Моцарт. Або ж Ігор Калинець, який плідно працює, але у певний момент замовк, щоправда у 40 років. Серед іншого це промовистий приклад сміливості відкритого вислову про замовкання поета у собі.

Як-не-як, 28 років – це молода людина. Згадую чиюсь фразу, що митець все найкраще робить до 30 років. Чи кожен? Але, наприклад, сольна творчість «бітлів» не така цікава, як їхнє спільне, хай часом конфліктне співтворення. Іван Лучук доходить висновку, що маніфести переважно пишуть у молодому віці [10]. Як показує досвід світового мистецтва, не тільки маніфести. Нора Джонс – це молодий дух у найрізноманітніших проявах, але при тому високий виконавський рівень. Це унікальний, але водночас типовий для видатних музикантів/гуртів випадок, коли молода людина може на технічно вправному рівні донести свій світ, свої почування. Тут Нору Джонс порівняю з Бітлз і Антоничем, поезія якого є молодою за атмосферою та поривами, але аж ніяк не за характером і якістю втілення цих поривів. Молода людина-сприймач, незалежно від часу свого народження, що кохає, страждає, мислить, думає, переживає, особливо відчуває суголосність з таким молодо-зрілим творцем, заповнює свій духовний резонатор його переживаннями, які він майстерно зумів викласти на папір, заспівати чи заграти.

Нора Джонс, якщо говорити про її триптих з трьох перших альбомів – це зафіксована молодість, яку навіть сама співачка як жива динамічна одиниця може сприймати уже відсторонено. За законом рецептивної естетики – сам автор по завершенні твору уже його сприймач, або навіть і критик, як писав Антонич [11].

Як важливо, що Нора Джонс при своїй музичній закоріненості не загубила своєї юності. Це запах весни. Часом гарні парфуми доповнюють запах весняного цвіту і трави, все це перетікає одне в одне. Як і запах юної музики, що накладається на весняний візуально-запаховий краєвид, творячи його звукову картину. В музиці Нори Джонс – якраз запах тої юності, він виразний, самодостатній і ненав’язливий. І тут нема значення, що вона жінка. Бо хлопчачі молодіжні гурти теж заряджають молодістю і передають атмосферу юності. От як Foo Fighters. Virginia moon – пісня, де голосово поєднується дівчача і хлопчача молодості. І тут мистецько передається дружба між хлопцем та дівчиною в отому короткому етапі існування такої. Це не загравання, що, може, перейде в кохання, і не ділові стосунки, а оцей вільний, самодостатній і рівноправний період студентського життя.

Юність для творчості це особливий період. Ти ще максимально зберігаєш дитинячий погляд на світ, дитинне його відчуття, але вже є зрілим для того, щоб увібгати це у дорослі форми, зробити це відчуття цивілізаційним і доступним для більшості у цьому світі – дорослим. З іншого боку, в юності ти не тільки максимально зберігаєш дитинство, максимально наближений до нього, ти ще продовжуєш перебувати у ньому. Юність тим і особлива, що тоді відбувається накладання двох призм – дитячої і дорослої, в юності ти ще продовжуєш бути дитиною і сприймати світ відкрито. Виразно таке накладання відчутне в Антонича – він продовжує пити хмільність світу, що почав робити в дитинстві. Цінність юності в тому – що це усвідомлене дитинство. Ти усвідомлюєш свій захват, і від цього тобі стає ще краще, ти відчуваєш себе щасливішим. А ще більше щастя – коли ти фіксуєш це у мистецьку форму, отже ділишся з іншими тими відкриттями, які тобі були подаровані.

Саме тому багато митців відійшли від нас в тому віці, коли мав би бути перехід. Вони залишились для нас цілісними, з однією лінією своєї творчості, яка не підлягла ніяким змінам.

Саме тому ми говоримо про два обличчя Нори Джонс – як щось невідворотнє, і про добре видиму різність тих двох облич, попри спільне їхнє коріння.Featuring

Два обличчя як феномен

You are not my friend,
I cannot pretend that you are.
Not my friend

 


Як не як, кожен митець – це його два обличчя, як колись написав про Антонича Володимир Ласовський [12]
. Бо реальна особа і мистецька субстанція – речі часто дуже різні. Одне живе в іншому. Одне «співпрацює» з іншим. Тому кожен митець – це з одного боку людина, а з іншого – мистецька субстанція, яка не завжди розуміє і знає, що відбувається з нею у часі творчого акту і далеко не завжди може контролювати ті процеси, які відбуваються з її творами, які він уже випустив у світ. Ні, йдеться не про рекламу, кількість проданих дисків, гіт-паради та інші дурниці. Йдеться про ті процеси, які відбуваються у психіці сприймачів під час слухання, витворювання своєрідного світу під час і внаслідок цього слухання, резонансу пережитого автором і вкладеного у твір із сутністю і переживаннями сприймача.

Два обличчя є різних рівнів.

Є розрив між особою і мистецькою субстанцією. І ця двоїстість може перейти у троїстий розрив – між особою, брендом і тою субстанцією, яка у деякі моменти буває поетом, композитором, художником… «Нора Джонс – це не бренд» – заявляє Нора Джонс, мотивуючи природність розвитку своєї музики, а нам залишається думати над тим, хто ця Нора Джонс, що заявляє – особа, все ж таки бренд, чи оця мистецька субстанція?

Є етапи творчості – це теж різні обличчя. Людина міняється і вона не може з цим нічого зробити. Чи ці етапи як два обличчя існують тільки для нас чи й для виконавця теж? Чи для виконавця – це одне, а для нас – зовсім інше? Чи є закономірність у тому, яке перше, а яке друге обличчя? Напевне можна сказати одне. Коли б – уявімо – говорити про музику Нори Джонс при фізично присутній співачці, то говорили би не про неї, присутню, а про інше. Її, фізичній, ми розповідали би про її ж інше обличчя, про той світ, який вона витворила, і віддаючи нам, позбавила свого права власності на нього. Отут якраз метафора творчості як дитини підходить – дитина таки справді живе своїм життям. Прикметно, що Нора Джонс сама визнає відділення себе-пізньої від себе-ранньої: «Проте я – інша особа у стосунку до тої, яка створила Come away with me. Відчуваю, що входжу в нову фазу» [13].

Мабуть, тому із нас, хто читав великий есей-працю Василя Стуса про Павла Тичину, запали в тямку слова Альбера Камю, що їх автор узяв за епіграф. «Кожен митець, що хоче бути в суспільстві знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не він, а хтось інший із його ім’ям. Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо, колись уб’є в ньому справжнього митця» [14]. Не наважуватимусь стовідсотково прикладати це твердження до розуміння сутності зміни Нори Джонс. Але якщо витягнути з нього максимально позитивний, креативний теоретичний зміст, то тут наголошуватиму на тому, що твір живе своїм окремим, самодостатнім життям, що, може, й важливіше. Наведемо погляд Бруно Шульца: «Власне кажучи, дійсність не існує. Є тільки одна правда і дійсність – та, яку створив митець» [15]. Для декого, мабуть, занадто радикально. Тоді згадаємо про ефект Андрія Содомори – коли у письменника і перекладача, знавця античності неможливість поїхати до Греції і все побачити на власні очі – перетворилася в позицію. Пізніше, коли можливість поїхати виникла, митець не захотів цього робити. Бо витворений упродовж років образ Греції чи Риму на основі уявлених конструкцій став важливішим, ніж реальні враження. Він став навіть естетично довершенішим.

У випадку Нори Джонс це показовий приклад, коли зовнішній образ, риси обличчя відображають внутрішній світ і навпаки. Врешті, коли міняється музика, то міняється обличчя. Отже, при старому вигляді неможлива нова музика. Та й воно взаємозамінне. Не абсолютизуючи, втім, реального обличчя людини на ймення Нора Джонс, пам’ятаючи про первинно внутрішній вимір її як митця, бачимо і не можемо не помічати дуже виразної кореляції між тим зовнішнім і внутрішнім обличчями. Різниця між тими двома внутрішніми і тими двома зовнішніми обличчями, отже, така: якщо у перший період творчості внутрішнє було домінуючим, а зовнішнє було органічним відображенням, то в другому періоді зовнішнє набуває як мінімум рівних прав вже хоча б через свою звертальноувагову сутність.

Отож – проголошуємо для себе бажання все-таки вважати домінантним сконструйований образ автора на основі його творів? Так, як це зробив Юрій Андрухович у «Дванадцяти обручах», показавши свого Антонича, намальованого на основі вражень від його поезій? Напевно, у Нори Джонс є більше гармонії, а два обличчя – це її етапи, її періоди, це конфлікт двох начал в одному нутрі, це її зміна, яка почалася від переходу…

The FallThe Fall – падіння чи перехід?

Round ‘n’ round
Carousel
Has got you under it’s spell
Moving so fast… but
Going nowhere
Carnival Town


Слухаючи
The Fall (2009), неможливо не відчути, що це інший альбом. Пізніше, почуючи Little Broken Hearts (2012), зрозуміємо, що The Fall це перехідний альбом, а заразом і перехідний етап для Нори Джонс. Перші сміливі записи, що зроблені інакше. Вони приходять на зміну раніше написаному, тому автор цих старо-нових послань бачиться як палімпсест.

У пісні Young Blood Нора співає про молоду кров і молоді кістки, відганяючи старих примар (old ghosts go home). Чи тут закладено музичне оновлення, чи вона співає про свою зміну? Який же характер тої зміни? Остап Сливинський одного разу влучно означив специфіку світоглядно-ідеологічних переходів: якщо ти перебуваєш посередині, то здебільшого триматимеш меншу чи більшу рівновагу, якщо ж ти на якійсь крайній точці, то часто можеш перейти в іншу крайню точку [16]. Тому-то Норин перехід у творчості матиме для нас хоча би частину таємничості – бо The Fall здається тим більшим переміщенням у межах середини, але ще не радикальним, і вже тільки Little Broken Hearts – здаються стрибком в іншу крайню точку. Альбом схожий на різке знімання пластиря з тіла, на мішанину почуттів, що вістять собою щось інше, те, що гряде. Це очікування. І часом це очікування треба заповнити. Це перехідний стан, втім, часом є відчуття, що він вічний. Але що ж є хворобою, а що лікуванням? Перший чи другий період творчості Нори Джонс? Для когось, певно, одне, для когось – друге.

Це перехід в інший настрій, в інше налаштування до себе, до світу, і… до нього. Вона співає I wouldn’t need you to love me і подібні «руйнівні» речі. Це на – якомусь ґрунті? До минулого етапу життя? У перших альбомах настрій та емоційне налаштування лірики були гармонійними: відносно швидкий ритм звукових стрибків у Not My Friend не відштовхуючий, а навіть притягальний, а ключова фраза пісні, що є і заголовком – виспівана дуже зігріваюче. Хоча в I wouldn’t need you є антиномічне But I do so come back та you’d know I need you to love me. А ще є пісня Waiting, де на тихий ритм накладається waiting for you to come home. Якщо ж про музичну ауру пісень, то вона стала відображати більше горизонтальний рівень наших відчувань, а не вертикальних.

Стилістика The Fall це мовби адаптація стилю попередніх пісень. Наче перетворення їх на іншу мову – доступнішу, мову light, тобто легшу для (с)прийняття. Засоби стають більш простими, грубо кажучи – це наче рух від фортеп’яно до синтезатора. Голос підзвучений та оброблений ефектами, але в цьому не так концепція, як просто тушування, просто косметика, прикрашання. Інколи справжня краса є без макіяжу і косметики, фарбованого волосся та лакованих нігтів. Але є спокуса намалюватися, начеби прикрасити себе, зробити якийсь популярний ефект – у цьому разі звуковий. Бо, мовляв, та, що не малюється, то наче не зовсім й жінка.

То що, виходить The Fall – це адаптаційний період для слухача перед альбомом 2012 року? Його наповнення органічне, адже те, що в душі, не сховаєш. Чи це відображення стану душі, чи це уже стратегія побудови образу музичного виконавця, образу його стилю? Чи це просто примха? Втім, оскільки це адаптація, то тут зберігається те первинне, з чого ця адаптація зроблена. Отже, й тут звучить Нора Джонс, своїм м’яким теплим голосом. Відчувається ще відгомін попереднього – часом акустична електричність, ліризм, відомі раніше. Навіть I’m waiting for you to home уже напів суворе і вимагаюче, але ще напів скромне і покірне. Колишня Нора тут вчувається у відгомонах. Характер окремих пісень належить до попередньої стилістики – December, Back To Manhattan, але аж ніяк не Chasing Pirates. Але добрячу половину альбому наповнює інша Нора Джонс – з драйвом та електричною електричністю.

The Fall урбаністичний. За своїм настроєм він дуже пост-My Blueberry night-івський. Цей альбом у своїх кількох найцікавіших піснях – Waiting, Back To Manhattan, December, Man Of The Hour – продовжує міську ауру цього спокійного, атмосферного фільму, що датується 2007 роком. Урбанізм цих пісень – це теж не-поспішливий, приватний Нью-Йорк, де зовнішній ритм розбігається з внутрішнім. Це одна з важливих рис цього музичного переходу Нори Джонс. Це залишки попереднього, які чи не найвиразніше вчуваємо у пісні Back To Manhattan.

The Fall - 2Багато-хто хоче потрапити до Нью-Йорка. Існує такий собі мітологічний топос: Нью-Йорк. Про нього прийнято говорити із романтичною поетичністю. Та тут більше мовить уява і бажання суб’єкта, аніж сам Нью-Йорк, а точніше, справжні, реальні враження від нього. Для когось це тільки піцерія у центрі Львова, а для когось – символ статусу: не матеріального, але інтелектуального, культурного, і головне – ментального. «New York City has always been a larger-than-life, half-mythical place…» [17] – сказано у збірнику «Поезії Нью-Йорка», який вийшов 2002-го у тому ж місті. Його названо «greatest of the cities» [18], а зібрані тут поети – це ті, хто любить чи любив Нью-Йорк трішки чи багато, близько чи на відстані. Словом, New York everywhere.

Але є інша думка. Лариса Крушельницька, яка приїхала в гості до подруги, не приховує свого скепсису: «Ляся живе у Нью-Йорку. В цьому жахливому, як зрештою, більшість великих американських міст, і так зідеалізованому американцями – Нью-Йорку» [19]. Ляся – каже Л. Крушельницька – живе в самому центрі Нью-Йорка, на вулиці, що паралельна до Бродвею. І от «з балкону Лясі видно усю цю безнадійну з погляду архітектури вулицю зі старими понурими і трохи новішими, різної висоти і форми будинками. Під вечір вулиця, як зрештою і Бродвей, покривається сміттям, але цього, на щастя, з балкону Лесі вже не видно» [20]. У цьому маленькому спогаді про свою подругу авторка згадує Юрія Андруховича. Я теж хочу його згадати. У післямові до книжки Лідії Стефановської «Антонич. Антиномії» він розповідає, що авторка водила його «ущелинами Нью-Йорку, і лише там [він] зрозумів остаточно, що деякі вірші в “Ротаціях” [Антонича] – це зовсім не львівські й ніякі не віденські вірші» [21]. Отже, й такий малий – з погляду Нью-Йорка – населений пункт, як Львів, може бути зі сміттям та ознаками справжнього апокаліптичного міста – Антонич універсальний і на основі своїх львівських (а ще віденських) враженнях побудував ці міські візії. Він не був у Нью-Йорку. Бо все залежить від того, як подивитися на місто і як у ньому жити. Місто як образ у якихось своїх внутрішніх характеристиках є мало змінне від часів Содому і Гоморри і до часів сучасного Нового Йорку. Змінюються лише якісь зовнішні реалії, стрижень же сутності міста лишається однаковим.

Ще Лариса Крушельницька писала про «внутрішню еміґрацію» [22]. Нора Джонс – не нью-йоркська уродженка, а це щось інше, ніж бути там своїм. Але чи можна бути там своїм? І чи треба? І чи стоїть так питання? У кожному разі вона має техаський – з точки зору Америки – внутрішній вишкіл, а погляд на Мангеттен – чи це навіть брудний, чи камерний у чомусь Нью-Йорк – є в основі особистісним, приватним пережиттям, де не так важливий топос, як тропос. Back to Manhatten у Нори звучить для мене з одного боку, як розмова про Нью-Йорк на публіку, де своє місце має данина мітологічному топосові, а з іншого – все-таки як приватний досвід, спогади і реальні переживання, те, що складає наше життя. Знову звернуся до Антонича і до Андруховича. «Антонич напрочуд універсальний, він, наче вільний газ, заповнює собою все – від новицької пустки покинутих жител до загачених бровнівським сновиганням ущелин Нью-Йорку, зі швидкістю світла поєднуючи провінцію і центр, мікро і макро» [23].

Так можна сказати про будь-який «міський твір» – зокрема, й про приватно-універсальний Норин Мангеттен.Norah Jones poses for a portrait in New York, Monday, April 9, 2012. (AP Photo/Charles Sykes)

 

Зміна: друге обличчя Нори Джонс

(Little Broken Hearts)

So if you never come to me
You’ll stay a distant memory
Don’t miss you at all

 

У The Fall ми ще можемо вгадати і реконструювати, що було записано на палімпсесті раніше. У Little Broken Hearts ми всього лиш знатимемо, що раніше щось було, але що..? Сила низів та легкість верхів у пісні Miriam заколе нашу пам’ять. А драматургія звуками нагадає ліричні пісні Кому вниz, як-от Привид з гаю чи радше Вийди, змучена людьми. Відлуння електричного фортеп’яно в звуковому епілозі – одне з найвдаліших місць, що провокує нас, як колись, на уяву. Заради Miriam навіть можна пропускати середину альбому і переходити від початку – до його кінця. Цю пісню люблять львівські дівчата, тож шукатимемо тут якоїсь нової жіночності.

Нової? Власне, перед «новим» альбомом Little Broken Hearts було 7 років цілісної творчої діяльності – 2002-2009. «Та ні», «Не може бути» або «Не можу збагнути» – три варіанти словосполучень, що їх можна вимовити при свіжій реакції на контраст, як на мене надто радикальної зміни, навіть якщо брати до уваги переходи-переродження і рубіж під назвою «28 років». Але називати це духовною смертю було би не те, що некоректно, але надто однобоко, поверхово… Тут невипадково три крапки… Цей розділ не буде пропонувати свого бачення, а лише розводитиме руками і, власне, ставитиме три крапки…

Читаючи висловлювання Нори Джонс, що сповнені легенького роздратування і бажання, щоби слухач разом з нею перегорнув сторінку, треба усвідомлювати, що це – людське. З одного боку, розуміємо Нору, її бажання зміни, що навіть з позиції звичайної людини є природним і навіть – неминучим. З другого боку, пам’ятаємо, що її рання творчість живе самостійним життям. Пізня Джонс не має впливу на життя творів ранньої Джонс, і їй, пізній, це заважає, або принаймні ставить у незручне становище, але авторка-виконавиця з цим уже нічого не поробить. Так само як ми нічого не поробимо зі своїм відчуттям її зміни. Це два окремі процеси – зміна йде своєю дорогою, а наша рефлексія про неї – своєю…

Навряд чи наші рецептори нам зраджують. Спочатку: гармонійна, спокійна Нора Джонс, яка говорить про Лі Александера, сором’язливо поводиться на сцені та одягнута просто. А відтак: якийсь вибух, ніби вона завжди була правильною, а потім хотіла всім щось довести. Ніби хотіла звільнитися від якихось пут, показатися у якомусь іншому, більш викличному і радикальнішому світлі.

Як відомо, це передусім її внутрішня потреба – адже ж вона хотіла постати саме в такому образі своєї зовнішності [24]. Обкладинка Little Broken Hearts створена за зразком афіші фільму «Брудний мед» (Mud honey; 1965), і Нора Джонс наслідує актрису Лорну Мейтленд у зачісці, погляді та барвах, підступно для себе залишаючись собою. Це нагадує використання семплу гурту ABBA у пісні Мадонни Hung up. У Джонс, звісно, в цій ситуації більше інтертексту, ніж у поп-діви Мадонни. Але величезні гроші, які Мадонна витратила на право скористатися тим, що вже відоме, не є виправданням чи то заробити ще більші гроші, чи то вичерпаності, чи то просто примхи. Зрештою, у випадку Нори Джонс останнє чи не найприродніше: може, й справді, Нора відчула таку потребу, а ми надто строго оцінюємо? Нема нічого природнішого для живого мистецького організму, ніж вчасно перегорнути сторінку, швидко зірвати пластир, бунтуватися проти статичності – навіть якщо це проти самого себе. А особливо, якщо це проти когось іншого з твоїм ім’ям, що вислизнув із тебе (за А. Камю) – тоді це сміливе саморятування. Та чи дійсно Нора прийшла до самої себе, віднайшла себе? Хоча би й у тому другому обличчі, менш звичному за ті роки для нас…

Бо ж це перше, що впадає у вічі. Показово, що саме з цього починається інший образ. Як не як, але це те, що помітно одразу, воно кидається у вічі. Це мовби перед-музика, попередження, або маніфест. Програма. Підсвідомість каже, що ця зміна якась зрадлива…

Change - 1Всі ми знаємо, що «зірки» люблять зміни – це те, що називається зміною іміджу. Якось це у них так заведено. Вікторія Малекторович – українська кіноактриса, яка дуже непогано заявила про себе у серіалі «Царівна», фільмі Михайла Іллєнка «Сьомий маршрут» і стрічці «Нескорений», тепер промовляє до нас російською мовою із фільмів на кшталт «Люблю тебя до смерти». Ні, це вже навіть не Лариса Кадочникова, яка встигла зіграти у славетних «Тінях забутих предків» і не тільки, тож сяк-так вибачливо дивимося на неї у сучасних російських серіалах (чи є щось жахливіше від них?). Оці ранні ролі актрис – це не відкупне право зніматися потім у будь-чому. Це свідомий відхід від своєї ідентичності, про що свідчить зчеплення зовнішнього образу і його внутрішнього виявлення у ролі.

Голос Нори Джонс – якщо його розглядати осібно – це характерне явище сучасної музики. А в альбомі 2012 року це звучить приблизно так, якщо змусити когось говорити щось невластиве йому. Тут би застосувати якесь образне порівняння: мовби на спортивній машині почати їздити у стаціонарному режимі на роботу. Неприродне звучання. Вона співає, входячи в амплуа короткоспідничної представниці шоу-бізнесу, а музиканти стають ближчими до статусу «акомпонуючих» і тепер від альбому до альбому змінюються. І що з того виходить? Чи цей стриманий звук мотору спортивної машини, що раніше на повну силу розганявся по шосе, треба вважати новим звуком?

Саме так звучить голос Нори Джонс у Say Goodbye – починається з м’ясистих верхів і опускається до грудних низів. Може, то хтось інший співає голосом Нори? Такі ж самі грудні низи у Miriam. Власне, тут складається враження, що співає сидяча королева. Пані, яка вже досягла свого, і може сидячи розпоряджатися. Невже ці звукові низи опускають і її – від мобільної до життя дівчини до статичної жінки? Бажання пропускати середину альбому – це, напевно, якраз враження від його статичності. Але Норина юність зафіксована, і ефект повернення неминучий для авторки [25] і її слухачів. Це точка відштовхування, яку й хотів би оминути, та не зможеш. Не йдеться про юність як не-зрілість, а як про час сконденсованої справжності. «Тільки пісня нам поверне знов / Нашу юність і любов» – спадають на гадку ці слова з пісні Тараса Петриненка, яку він співає в дуеті з Тетяною Горобець.

Порівняймо кліпи Until The End і Young Blood. Перший – простий і скромний, аж на диво промовистий на тлі сучасної кліп-індустрії, якій уже не знати чим здивувати людину. Тут – просто Нора, без спецефектів, естетика тут у справжності. Не треба викабелюватися, а просто бути собою. Бо тоді тебе й люблять. У другому кліпі – уже більше руху, більше картинок, які часто міняються, взагалі – тяга до кліпового миготіння, коли є багато зміни. Це – уже більше формат. Зрештою, всі кліпи ранньої Нори є простими за зовнішніми характеристиками, але глибокими і цікавими за внутрішнім наповненням, вони оказковані. В них є якась цікава символічність, дитинний спосіб будувати візуальний образ пісні. Тут немає якихось зовнішніх комп’ютерних ефектів, за матеріальними показниками ці кліпи можуть бути дешеві. Але вони є химерними**. Химерне тут – чи не синонім мистецького.

Якщо повернутися до розмови про поп-джаз-діву, то пишуть, що перші альбоми – це поп. Як на мене, поп – це, власне, останні два альбоми. Це певний крок до стандарту. Це – не Бітлз, які від поп перейшли до експерименту. Це не Стінґові експерименти з фольклором. «Український тиждень» пише про солодкавий образ ранньої Нори Джонс [26]. Я би так не сказав. Це швидше пряний образ. Пряний звук. Також пишуть про новий звук (new sound) – уже стосовно пізньої Нори. Та хіба це новий звук? Радше з натяжкою, і то навряд чи. Новий звук – це занадто голосно сказано. Це вхід в іншу музичну парадигму, на новий звук це просто не тягне. Буде надто банально і сентиментально, якщо я скажу: Wanted: Norah Jones. Проте щось таке є… Якийсь трем за колишнім… Одначе – можете сказати – легко, мовляв, критикувати, бо направду душа митця – непроста штука. Всі ми хочемо зміни, всі ми не любимо тиску авторитетів або сталого образу себе – і перед іншими, і перед самими собою. Психологи і психоаналітики, або радше знавці психології творчості могли би тут сказати багато.

Цікаво, як подивимося на два останні (2009, 2012) альбоми Нори Джонс пізніше і що скажуть про них наступні покоління… Якщо ж взяти досвід виконавців-класиків, як-от Ерік Клептон чи Пол МакКартні, то, справді, можемо побачити різні досвіди. Є і попсові речі, як от альбом блюзиста Клептона Pilgrim (1998). А МакКартні записав чудовий мелодійний альбом авторської музики Chaos and creation in the backyard (2005), хоча загалом його сольна творчість є поп-музикою.

Але Нора Джонс каже, що на думку публіки не звертає уваги. Але публіка теж не дурна. Невже вона – Джонс – переконана, що публіка все сприйматиме на ура? Хіба що це нова публіка, але від нової не заховаєш старого, а стара, зрозуміло сприйматиме нове крізь призму свого нороджонсівського досвіду. Реципієнт, якщо він чутливий, вдумливий, то мовби разом із автором (письменник), чи виконавцем (музикант, співак) переживає разом твір. Мовби пересотворюється разом із піснею. Отож тонко вловлює нюанси. Тому, коли говоримо про зміну, то маємо на увазі, що для прихильників ранньої Нори це теж свого роду зміна, і якщо вони її не приймають, то напевне переживають. Я мовби настроююся так, як настроєні ранні Норині пісні. Вони говорять моїми думками і відчуттями, і я говорю разом з ними. Тож коли слухаю останній і частково передостанній альбоми, відчуваю певний розстрій, дисонанс… У «Гамлеті» є фраза: «немає у світі речі доброї або злої, а все залежить від нашого погляду» (дія ІІ, сцена ІІ). Злою людину робить страх інших, популярною – визнання інших, доброю – вдячність інших за вчинки. Український режисер Дмитро Богомазов каже, що вистава народжується тільки тоді, коли до театру приходять глядачі [27]. Отже, й тут без феноменології не обійдешся. Раніше популярною мистецьку Нору зробили її слухачі. Це були взаємні сигнали. Публіка – це не просто фон і картинка. Ми ж знаємо, що без неї неможливо. Вона творить мистецтво. А не-звертання уваги на публіку, як це є в акторів театру – це ефект психології творчого процесу. Щоби бути собою. Але тут захована антиномія, бо є протилежний ефект – потреба в публіці, емоційна залежність від неї.

Що ж роблять слухачі Нори Джонс тепер, коли вмикають Little Broken Hearts? Вони тепер, як дезорієнтовані на місцевості бджоли, яким мобільні телефони заважають ловити свої сигнали?.. Ставлю три крапки. Звісно, можна налаштуватися, і звикнути до т. зв. нового звуку, налаштуватися на нього, але ж, панове, рання Нора – це срібло, це як класика, це – як блюз, як класичний джаз, а її ліричні пісні ніяк не солодкаві. Звісно, Норин альбом Little Broken Hearts – це не той поп-гламур низького рівня, який процвітає по світі. Все ж таки це Нора. Але дисонанс відчутний. Гламур є. Хай це буде амбівалентний нороджонсівський гламур з драйвом. А по той бік барикад – якесь неприйняття. Не хочеться слухати. Не можеться слухати…

Little Broken HeartsВластиво, коли слухаю Little Broken Hearts, то так і уявляю собі гламурну блондинку і навіть запахи гламурних парфумів мені приходять до нюху. Як багато може сказати запах! Музика теж має запах. Дехто каже, що ніс – це основа краси. Можу погодитися хіба в тому, що носом можемо пізнати запах, який є одним із найпромовистіших у пізнанні світу. І він тобі дасть знати, чи це людина мистецтва чи гламуру, чи це людина села чи міста, чи це людина спокійна чи нервова, чи це людина креативна чи руйнівна. Одне з найгостріших відчуттів інколи має вагому перевагу над словом і ріже правду про сутність. Пісня Say Goodbye малює образ красивої, але гордовитої, усміхненої, зовнішньо теплої, але внутрішньо холодної жінки. Запах такої жінки не впадає до нюху, а випаровується, наче вдаряється у стіну. Вона одягає сукню, що закриває шию, проте це не через скромність, старомодність чи комплекси. Це через закритість до теплоти. Через те, що тут з’являється маска… А ще – відома нам з кінця ХІХ – початку ХХ століття манірність сальонових дівиць. Білі горошки на цій сукні надто малі – теплота і ощадність не можуть йти в парі. Вони мали би бути більшими і свідчили би про ширший погляд на світ і людей.

З музики перших альбомів приходить зовсім інший образ жінки. Це витонченість, але скромність. Це романтика, але глибока. Це ніжність, але не солодкавість. Це плавність, але водночас благородна металевість. Ми ж не кажемо, що Елла Фіцджеральд чи Біллі Голідей солодкі. Отож і Нора не солодка, це радше щось шоколадне. Справжній шоколад гіркий, але смачний у своїй гіркоті. Кожного разу, коли збираємося його їсти, забуваємо колишній досвід гіркоти і повертаємося до стану незвіданості, стану очікування. Таке враження залишає пісня Good Morning, що серед 5-ти перших у Little Broken Hearts найцікавіша, що дає справді гарне відчуття ранку… Її треба слухати у кінці, щоб залишити собі три крапки – для майбутнього… Майбутнього дня, що попереду, прийдешнього життя, що за горизонтом, нового альбому, який надіємося, вийде… Кожного ранку відчуваємо цю перспективу, як і перед тим, як куштувати шоколад, що його гіркота якась-така солодко-приваблива…

Це перша пісня, що її треба слухати останньою, аби бути ближче до оказкованого світу перших альбомів. Поки не наступило потім – коли Нора дорослішає, форматнішає (хоч і лишається Норою), на зміну отого виплеску юнацького творення, чи не найкращого у цілісному хронотопі існування її особистості… Дехто каже, що тільки цей юнацький етап – це і є час творчості. Віктор Неборак стверджував не без апеляції до власного творчого досвіду, що поезія твориться тоді, коли ти віриш, що можеш змінити світ.

А коли вже перестаєш вірити, то й поезія твоя стає іншою…

Епілог. Львів

Dearest constellation,
Heaven surroundin’ you
Stay there, soft and blue.
Virginia moon,
I’ll wait for you tonight
Virginia moon

Наступив вечір. Це осінь – тепла львівська вечірня осінь. День був активним: передусім для студентів. Більшу його частину вони були на заняттях, насолоджуючись камерною, намоленою мистецтвом аурою не-головного корпусу свого університету. На тих заняттях хтось із них слухав викладача, бо раптово вирішив вчитися. Така хвиля – якщо буду вчитися, може, тоді щось піде на краще. А хтось незле почувається і без того. Він впевнено не вчиться, і йому добре. Отакі львівські студенти. А серед них багато дівчат: зовні вони чимось схожі між собою, бо всі на етапі пошуку, певно найцікавішому періоді життя. Тоді кожному щось відкривається, але одиниці можуть це зафіксувати: декому це вдається. Інші хвилюються – бо теж хочуть бути «крутими», теж хочуть зафіксувати свої знахідки, але вони заплуталися у тому, як ставитися до однокурсників і тих, хто входить до спільного середовища: чи вони справді «круті», чи тільки майстерно вдають. Цих скромних, але чутливих людей від невизначеності до себе і до світу рятують деякі моменти. У виставах театру Курбаса. Вони сюди приходять і переживають за кілька годин багато різного, що осмислюватимуть потім упродовж всього життя. А ще музика. Тут часом грають концерти. Тоді те, що іззовні, відходить на другий план – на перший же виходить те, що всередині.

Уявімо собі. Коли наступив вечір, всі оці дівчата і хлопці зібралися тут. Дівчата – в оригінальних шаликах і светриках. Більше брюнеток, ніж блондинок. Всі вони симпатичні, хоча в них специфічна краса. Хлопці, які сюди прийшли, поділяються на дві групи у стосунку до цих «своїх» дівчат. Одні їх люблять, інші бачать своє майбутнє не з ними і не тут. Проте зараз ці хлопці теж у шаликах. І вони теж на концерті, який от-от почнеться.

Це буде джазова музика. Всі слухають і хвилюються. Але ще більше їм подобається. Бути тут, бути всім разом у цьому залі. Їм подобається те, що гасне світло. І що інколи його зовсім мало. Темряву знадвору підхоплюють притишені ліхтарі у театрі. Звук проектора, що нагадує голос старого переглядача слайдів, створює атмосферу уваги. Світло йде від звуків: така синестезія. Вони здогадуються, що хтось цим світлом керує. Мабуть, якийсь гарний чоловік або хлопець. Відтак все це розмивається і хвилювання переходить на виконавця. Він потребує людей, які сидять навпроти. Цих юних хлопців і дівчат, які раніше були одними, стануть потім іншими, але зараз вони є такими, і це зафіксований період, синхронна діахронія. Ця музика фіксує їх, вони фіксують виконавця, а, отже, музику. Вони дають цьому всьому творитися. Це співпраця – ця музика народжується зі слухачів, а слухачі – із музики.

Можна впізнати, що звучить Нора Джонс – так, це її музика. Гітарні акорди – і акустичні, і електричні, але тихі. Звісно, це не сама Нора. Хіба ж вона приїхала би до Львова? Грати у камерному залі? Байдуже, що це, певно, найбільший енергетичний згусток у Львові. Там, де переплітається чорне і біле. Це не Джонс, це грає хтось із львів’ян – із прекрасних, юних хлопців, що живуть у цьому місті-острові. Дехто з них закине музичну справу, а дехто розвине. Але зараз важливо інше – тут і тепер. Він грає і співає. А дівчина підспівує. Virginia moon – і особлива увага на бек-вокал. Все закінчується тим, чим починалося. Кілька хвилин, які тривають не більше, ніж дві години. Розтягнутий момент завбільшки у львівський осінній вечір. Що характерно для нього – якась зупинка, якась фіксація, водночас – розмивання часів, виразне відчуття катарсису, і відкриття, що його ніяк неможливо передати словами. Щось відкривається цим людям, а потім житиме у мушлі їхньої душі, і час від часу нагадуватиме про себе – наче хронічна болячка мистецтвом звуків.

У цьому місці і в цей час – хай це буде початок другого десятку другого тисячоліття – була музика.

Коли дівчина, що підспівувала, виходила з залу, хлопець-освітлювач зарано увімкнув світло. Мало хто помітив, що це була Нора.


 

* Традиційні пісні стилю каунтрі, які вже стали класичними, Нора Джонс виконує у складі гурту The Little Willies, і це музикування увінчалося виходом двох альбомів (у 2006 і 2012 роках).

** Згадаймо українську химерну прозу і світовий відповідник – латиноамериканський магічний реалізм.

1 – Цитую за статтею: Бентя Юлія. Меса одинака // Критика. – 2013. – № 3/4. – С. 45.

2 – Kumar Arun. Norah Jones doesn’t consider herself Indian // Hindustan Times. – 2007. – February, 14 [http://www.hindustantimes.com/news-feed/newsmartimportedstories/norah-jones-doesn-t-consider-herself-indian/article1-205714.aspx]

3 – Metacritic: Norah Jones Profile // [http://www.metacritic.com/person/norah-jones].

4 – Синицька Олена. Медовик із перцем. Нора Джонс – сама собі жанр і напрям // Український тиждень. – 2009. – № 51, 18-24 грудня. – С. 71 [http://tyzhden.ua/Publication/4521].

5 – Herrera Monica. New Norah Jones album due in November // Reuters. – [2009]. – August, 21 [http://uk.mobile.reuters.com/article/entertainmentNews/idUKTRE57K0AK20090821].

6 – AMOR LIBRORUM: Влодко Кауфман / Розмовляла Богдана Неборак // Збруч. – 10.01.2014 [http://zbruc.eu/node/17502].

7 – Процюк Степан. Дитинство і кохання // Процюк С. Канатоходці. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. – С. 162. – (Інша есеїстика).

8 – Цитую за статтею: Найдюк Олеся. Валентин Сильвестров відбувається заново // Критика. – 2013. – № 3/4. – С. 43.

9 – Gardner Elysa. For Norah Jones, 30 is an age of change in her music // USA Today. – 2009. – Updated 12/28 [http://usatoday30.usatoday.com/life/music/news/2009-12-28-norah28_ST_N.htm].

10 – Лучук Іван. Мистецтво поетичне в дискурсі української лірики та письменницької критики. – Львів-Київ, 2012. – С. 361.

11 – Антонич Богдан Ігор. Як розуміти поезію // Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2012. – С. 558.

12 – Антонич Богдан Ігор. Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2012. – С. 683-688.

13 – Thrills Adrian. Have you met the new Miss Jones? Norah goes from jazz diva to rock chick with new sound // Mail Online. – Updated 26 March 2010 [http://www.dailymail.co.uk/tvshowbiz/article-1260674/Have-met-new-Miss-Jones-Norah-goes-jazz-diva-rock-chick-new-sound.html].

14 – Стус Василь. Феномен доби (сходження на Голгофу слави) // Вибрані твори. – Київ: Смолоскип, 2012. – С. 429.

15 – Хцюк Анджей. Бруно Шульц – зачарований і звичайний / З польської переклала Наталка Римська // Критика. – 2011. – Чис. 3-4, березень-квітень. – С. 45.

16 – Сливинський Остап. Поневолений і визволений розум: польські письменники стосовно комунізму: відкрита лекція із циклу «Академрізниця» Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (прочитана 4 квітня 2014 року).

17 – «Нью-Йорк завжди був більшим-ніж-життя, напів мітичним місцем…»

18 – «найбільшим, найвизначнішим із міст»

19 – Крушельницька Лариса. Ляся // Рубали ліс… (Спогади галичанки) / Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. – Львів, 2001. – С. 226.

20 – Там само.

21 – Андрухович Юрій. Вічно інший поет. Післямова для Ліди й Богдана // Стефановська Лідія. Антонич. Антиномії. – Київ: Критика, 2006. – С. 299.

22 – Крушельницька Л. Ляся… – С. 227.

23 – Андрухович Ю. Вічно інший поет… – С. 299.

24 – Sisario Ben. Mudhoney, Norah Jones and a Vintage Film Poster // The New York Times. – 2012. – February, 21 [http://artsbeat.blogs.nytimes.com/2012/02/21/mudhoney-norah-jones-and-a-vintage-film-poster/?_php=true&_type=blogs&_r=0]

25 – У The Fall більшість пісень Нора Джонс написала сама, у Little Broken Hearts усі пісні – у співавторстві з Браяном Бартоном, який відомий за псевдонімом Danger Mouse, що в перекладі означає «небезпечна миша».

26 – Синицька Олена. Медовик із перцем. Нора Джонс – сама собі жанр і напрям // Український тиждень. – 2009. – № 51, 18-24 грудня. – С. 71 [http://tyzhden.ua/Publication/4521].

27 – Цигилик Марія. Театр як виклик (інтерв’ю з Дмитром Богомазовим) // Український театр. – 2014. – № 1. – С. 25.

Данило Ільницький

серпень 2012 – червень 2014

[:]