“Я мушу хоч кілька разів на рік бути у Львові, дихати його повітрям, дивитися на його стіни, бо без Львова жити не можу”. Так говорив про столицю Галичини композитор, диригент, педагог і критик Станіслав Нєвядомський.
“Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом”, – пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім’я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича дійсно цікаве.
Найвідомішими жертвами боротьби з так званим «формалізмом» у музиці стали російські композитори Сергій Прокоф’єв та Дмитро Шостакович. Про них розповідалося у першій частині статті. Але українським митцям дісталося не менше. Про них ітиме мова далі.
На початку 1948 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» Вано Мураделі». Цей документ став початком великого терору щодо композиторів, які не вписувалися у радянську систему. Їх оголошували «формалістами», а їхню музику – «антинародною», «буржуазною» та «шкідливою».
Хто знає, чи мав би Карло Джезуальдо таку композиторську славу, якби не моторошні деталі його біографії. Він жорстоко вбив свою першу дружину та її коханця, проте сам зраджував другій. Його звинувачували у садомазохізмі та зв’язках із відьмами. Але музика Джезуальдо, сповнена каяття та спокути, ніби існує поза часом.
Про «Магістра Лео» з Нотр-Дам де Парі ми достеменно не знаємо нічого. Навіть того, чи існував він насправді. Усе, що ми маємо про нього, – конспект невідомого студента ХІІІ століття та віру, що Леонін написав «Велику книгу органуму», колиску західної класичної музики.
Прізвище цього композитора рідко з’являється в афішах. Хоча невідомо, яким шляхом пішла б без нього музика бароко. Він прожив довге, як для італійця початку XVII століття, життя – 70 років. За його хвацьку вдачу його звільнили з роботи, заборонили працювати з музикантами і він навіть ледь не потрапив під суд. Але врешті у пам’яті нащадків він залишився великим майстром на ім’я Тарквініо Мерула.
Чернець Ґвідо Аретинський, який жив в італійському місті Ареццо на рубежі Х і ХІ століть, був звичайним вчителем співу. Але саме він здійснив революцію у музиці – винайшов ноти і заклав основу музичної грамоти. За це його прозвали inventor musicae – «винахідник музики» – та поставили на один щабель з Орфеєм і Піфагором.
Ім’я цього німецького композитора навряд чи щось скаже непрофесіоналові. Але без нього не було би Баха, Генделя, Моцарта, Бетовена. Його називають «мандрівним композитором», адже він за своє життя об’їздив пів-Європи, а рукописи його творів дійшли аж до Києва. Йоганн Якоб Фроберґер прожив насичене й яскраве життя. Але до нас дійшли лише […]
Він прожив майже стільки, скільки і Моцарт, але встиг написати музичних творів на 32 томи. Був забутий нащадками на два з половиною сторіччя – більше, ніж тривало забуття Вівальді. Генрі Перселл жив у карколомний період історії Великої Британії, а його творчість змінила уявлення про англійську музику. Велика Британія до ХХ століття вважалася обділеною […]
Фридерик Шопен, на думку лікарів, мав би ледве дожити до 20 років. Але він зумів обдурити медицину і саму долю, проживши з туберкульозом легень та астмою до 39. Його ліками була музика. Пропонуємо тим, хто тільки знайомиться з класичною музикою, зануритися у бурхливе, трагічне і коротке життя видатного польського композитора, […]
English
