Маестро Теодор Кухар: Я не знаю слова “НІ”

Маестро Теодор Кухар: Я не знаю слова “НІ”

Маестро Теодор Кухар: Я не знаю слова “НІ”

Американсько-український дириґент Теодор Кухар розповів в інтерв’ю часопису |А:| про свої мрії повернутися на землю предків, про те, як ненавидів у дитинстві скрипку, та як одне пиво змінило музичне життя в Україні.

Маестро розповів в інтерв’ю журналістці Діані Коломоєць та часопису |А:| про свої мрії повернутися на землю предків, про те, як ненавидів у дитинстві скрипку та як одне пиво змінило музичне життя в Україні.

“Я вибрав музику. Після цього батько зі мною не говорив”

– Ви почали займатися музикою доволі пізно, в 11 років. Але виходить, що до вступу у Клівлендський інститут музики набули такого ж рівня, що й ті, хто починав грати у чотири роки?

– Це неправда. Коли кажуть “моя Наталочка вже у два роки знала напам’ять пісні й сама бігла до клавіру”, я в це не вірю. Можливо, так справді буває. Але я бачив багато дітей, які вже у два-три роки грали на скрипочці та кларнеточці, але так зненавиділи ці інструменти до п’яти-шести років, що вже не могли на них дивитися. Є випадки, коли дитина показує унікальний талант одразу, це просто казка на все життя. Але дуже багато випадків, коли батьки змушують. Це як брати стару цитрину і вичавлювати сік з неї.

– У чому ж тоді Ваш секрет? Бо я знаю, що заняття музикою Вам не дуже подобалися…

– Жодного секрету. Батькам не було важливо, щоб я став видатним музикантом. Вони хотіли, щоб все, чим ми займалися з братом, – чи це музика, чи бейсбол, чи школа, – щоб ми робили все якнайкраще. Нас із братом виховували нетипово для Америки. Багато моїх однолітків проводили цілий день перед мультиками або на вулиці. Ми мали книжки, скрипку, спорт і родину.

Я був єдиним хлопцем з 2300 дітей у школі, хто грав на скрипці. Усі сміялися з мене. Яке щастя, що мама не змусила мене грати у шкільному оркестрі.

Я часто плакав, злився на ту скрипку і був переконаний, що у мене жодного таланту немає, що ми витрачаємо час, а батьки витрачають гроші на мене даремно. Просив: давайте це зупинимо, вам буде легше, мені буде легше. Братові вони дозволили кинути скрипку та перейти на гітару. Хоча, з гітарою теж не склалося. Я питав, чому ж ви мені не даєте кинути? І батьки сказали: “Бо у тебе є дані. Ти не бидло, як твій брат”. Тоді я вперше почув це слово.

Але батько не сприйняв те, що я хотів пов’язати із музикою своє життя. Він казав: “Будеш мені дзвонити, коли тобі буде 30 років, просити грошей”.

– Чому так?

– Розумієте, батько приїхав в Америку 1951 року. У нього типова історія американського успіху. Перші два роки він чистив клозети, щоби заробити грошей і заплатити за університет. Почав з нічого і став директором відділу екології у US Steel. Це одна з найбільших корпорацій у світі.

 

Коли я закінчував школу, прийшов час обирати, ким бути – лікарем, адвокатом чи музикантом. Я вибрав музику. Після цього він зі мною не говорив.

– І скільки це тривало?

– Аж до його смерті. Хоча, не зовсім. Після інституту я почав працювати у Гельсінській філармонії. І в той час його здоров’я почало погіршуватися. Я повернувся додому на Різдво. Це було у січні 1987-го, мені було 24 роки. Мама казала, що він вже довгий час не встає з ліжка. Але коли я приїхав, він встав. Ми з братом зрубали ялинку, принесли додому. Все було, як у старі часи. Тато ходив за нами всюди, навіть палив цигарку. Ми говорили про Фінляндію, про рибу, про гриби – про найважливіші речі у житті, дивилися футбол. А за день до мого виїзду він повернувся до ліжка. Я підійшов до нього, почав говорити, але він відвернувся в інший бік. Наступного дня, за годину до від’їзду, я прийшов попрощатися. Він теж нічого не говорив. Я потис йому руку. Мама відвезла мене в аеропорт. За тиждень він помер. Досі я не знаю, чи йому було соромно, чи він був злий, чи він знав, що то був кінець. Ми багато про це говорили з братом і мамою. Вони казали: “Добре, що ти приїхав тоді”.

 

 

“The beer that changed my life”

– Ви часто приїжджаєте в Україну попри те, що, вочевидь, ці поїздки не приносять Вам великих гонорарів. Ви казали в одному з інтерв’ю, що відчуваєте свій обов’язок перед землею предків.

– Коли я починав працювати у Києві, я би ніколи не подумав, що буду головним диригентом Національного симфонічного оркестру. На той час я вже жив в Австралії. Мені було 27 років, я був головним диригентом оркестру у Брісбені. Директор Державного оркестру України (так тоді називався Національний симфонічний оркестр України) запросив мене подиригувати тиждень у 1992 році.

Після концерту музиканти питали мене, чому я так швидко втікаю. “Я би з вами залишився. Мені з вами добре, – казав я. – Але без праці я тут не можу. У вас новий “коханець” приїжджає в понеділок”. “Тед, це Україна. Все можна змінити”, – почув я тоді. У результаті я залишився в Києві на три тижні.

Потім мене запросили у лютому 1993 року, спитали, що б я хотів продиригувати. Я зрозумів, що потрібен скандал. Що було під забороною в радянські часи? Християнські теми. Питаю: “Чи грали у вас симфонії Густава Малєра?” – “Колись грали першу”. – “А другу (вона має назву “Воскресіння”)?”. – “Ні”.

Тоді будівля філармонії була на ремонті, оркестр грав в Українському домі. Страшне місце. Я б туди на концерти не ходив. Питаю: “Чи є у вас якісь костели, чи великі церкви, в яких можна зіграти? У Відні, Берліні, Лондоні, Нью-Йорку нікому не соромно ставити великі симфонічні оркестри у костелах”. – “Є органний зал – римо-католицький костел. Але у нас це не прийнято, такого не роблять”. – “Поїхали дивитися”.

І ось музика про смерть Бога, про християнську філософію, написана єврейським композитором, звучить у костелі! Це був успіх. Люди сиділи навіть на підлозі. Було телебачення. Після цього концерту мені дали посаду головного гостьового диригента.

Наступного тижня я диригував в Австралії, у Сіднеї. 

До мене в гримерну після виступу постукали. Високий чоловік із німецьким акцентом говорить: “Hello, Mr. Kuchar. I`m Klaus Heymann”.  У мене ще голова крутиться після концерту, я весь змок, хочу перевдягтися. Намагаюся пригадати, де я чув це прізвище. Питаю: “Чи не могли б Ви зачекати дві хвилини?”. “Добре. Чи хочете піти на пиво?”. Я не п’ю пиво, але погодився. The beer that changed my life. Це пиво було вирішальним не лише для мене, але й для України. Я одягався і пригадав, хто він: а, це, той чоловік, про якого музичні журнали писали, який він авантюрист. Він засновував звукозаписувальну фірму, але це не Sony, не Deutsche Grammophon, які продають свої диски за 15-16 доларів. Це якась нова фірма Naxos, і продавала вона диски за $5,99. Сьогодні це лідер, і це одна з останніх фірм, що залишилися у класичній музиці.

Під час нашої розмови з ним я переважно мовчав. Він багато говорив, розповідав, що записує оркестри з Братислави, Кошице, Варшави. А наприкінці я розповів йому про свою роботу в Україні. Він одразу спитав: “А чи є якісь українські композитори?”. Він дав мені факс – це було так давно, ще інтернету не було – і попросив написати коротко про українських композиторів, коли вони жили, що написали. Так почався наш trial project. Він нічого не обіцяв, казав, що має послухати оркестр, його рівень. Першими ми записали Другу і Третю симфонії Лятошинського. Я чекав на його відповідь десь три місяці, поки тривав монтаж. І от якось пізно вночі в Австралії я отримав факс: “The orchestra is absolutely first class. The music is excellent”. Він хотів записати весь цикл симфоній.

Скінчили писати Лятошинського, він хотів записи інших українських композиторів. Але я розумів, що так я собі і своєму оркестрові у світі рекламу не зроблю. Я побачив, що в його каталозі не було кількох творів Прокоф’єва, а це вже світове ім’я. І зумів переконати його, що Прокоф’єв – український композитор, бо народився в Україні. Записали балет “Попелюшка”. І так воно закрутилося, що дійшло аж до 113 дисків.

Український національний став найзаписуванішим оркестром у світі. У 90-ті роки ми писали по 8-10 дисків на рік. Стільки ніхто не писав, хіба Берлінська філармонія. Але з часом Naxos ставала набагато відомішою, вже оркестри платили їм, щоб писатися у них. У 2001-2002 рр. ми вже писали 1-2 диски на рік.

– На той час у Вас вже скінчився контракт із Національним симфонічним…

– Так, але це складна ситуація. Мені продовжували контракт, але у той час в Україні знову змінилася влада. Прийшов новий президент, новий міністр культури. Першим його прагненням було реконструювати філармонію в Києві. Це  були тяжкі часи, по 6-8 місяців не було зарплати, люди думали, як прогодувати родину. Казали: “Дядя Федя приїжджає, буде нас годувати”, бо за записи тоді платили гроші. В Україні я був персоною нон-грата. Казали: “Як будете з Кучером, не отримаєте нічого”. А мені на той час запропонували роботу у Чехії, я став головним диригентом Філармонічного оркестру ім. Л. Яначека, пропрацював там 9 років.

Але ми продовжували спілкуватися з київськими музикантами, вони справді стали для мене родиною. Майже 10 років ми не виступали разом. І нарешті, на початку минулого року збулася наша мрія – 44 концерти Національного симфонічного у США. Я багато зробив за своє життя, але grand culmination була, коли Національний оркестр України виступав у Нью-Йорку. Легендарний оркестр, який люди знали по записах, вони нарешті почули вживу. Але це не кінець. Я відчуваю, що можу ще багато чого зробити. Вже тривають переговори про наступні гастролі у Штатах.

“Львів я дуже люблю”

– Ви працюєте як гостьовий диригент із багатьма оркестрами по всьому світу. Як ви за дуже короткий час знаходите спільну мову з музикантами?

– Оркестр – це один організм. Музиканти дивляться на диригента, і вони з перших секунд розуміють, хто є хто.

Коли я в Україні – я не знаю, чи це щось спільне з генетикою, чи з моєю родиною – наш гумор подібний, ми цікавимося подібними речами, мені дуже легко тут знайти спільну мову і тему для розмови. В Америці в мене такого нема.

– Ви диригували на торішніх львівських “Віртуозах”. Виступали також у Харкові та Дніпрі. Які враження?

– Так, я диригував у Харкові минулого травня. Мене запросив Слобожанський оркестр. І тоді випадково я зустрівся з Наталією Паламарчук, яка диригує в Дніпрі. Ми з нею часто по скайпу обговорювали музичні теми. І якось вона каже: “Теодор, ти така історична фігура, чому ти до нас не хочеш приїхати?” Я кажу: “Я вже 20 років хочу приїхати. Запросіть мене, я не знаю слова “ні”. У вересні я відкривав сезон у Харкові та у Дніпрі. Це були найприємніші два тижні з усього концертного сезону. Мушу сказати, я був здивований, що є таке музичне життя далеко від Києва. Шкода, що я мусив так довго чекати, але добре, що життя довге (сміється).

Львів я дуже люблю. Я маю приятелів, колег зі Львова. Моя родина походить звідси. Навіть колись думав приїхати на батьківщину предків.

Я диригував із оркестром Львівської філармонії. Я закохався в нього. Хочу й у Львові зробити те, що зробив колись у Києві, щоб наступні гастролі були з цим оркестром, щоб наступні записи були з ним. Зараз я набагато розумніший, ніж 20 років тому, можу зробити набагато більше. Але стара команда цього не хоче. Ось і доводиться бути не “чоловіком”, а “коханцем”.

– Якби зірки так зійшлися, щоб Ви змогли повернутися і постійно працювати в Україні, ви би погодилися?

– Абсолютно. Навіть не треба про економічні речі говорити, я би міг собі це дозволити.

– Яка є різниця між музичним життям в Україні у 90-ті й зараз?

–  Національний симфонічний оркестр в Києві має геть інакший рівень, ніж 20 років тому. Прийшла нова генерація музикантів, змінилася якість інструментів. Люди пишаються своїм рівнем. Вони ходять на роботу не лише щоб заробити на хліб. Один із найцінніших моментів для мене особисто був на гастролях в Америці. Люди у кожному новому місті йшли до готелю, кидали валізки, їхали і купували одяг. Я думав: 20 років тому людина би не дозволила купити собі нову сорочку чи нові черевики. Ментальність змінилася, люди почали себе шанувати, респектувати. Я за це радий.

– Чим відрізняється музична освіта у США та в Україні?

– Якби у мене не були батьки, які змушували мене кожної суботи їздити на заняття та ще кожен день грати, я би не став музикантом. Сьогоднішні діти зі звичайної школи не отримують цього. Бо ті заняття, які є в школі, – це просто щоб почати. Не мають нічого спільного з нашою професією. Щоб досягти чогось, треба займатися лише приватним способом. Ці заняття коштують великих грошей.

В Україні добре навчають, але те, чого вчать, дуже слабке. Оркестрова практика досить слабка, також бракує доброї школи камерної музики. Спитайте будь-якого успішного музиканта, він скаже, що не досяг би таких висот без камерної музики. Треба не лише добре грати самому, але й знати, як співпрацювати з колегами. Це фундамент.

Трансцендентні етюди Ліста у Львові 18 листопада

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композитора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста. Яскраві поетичні образи, ремінісценсії, передані засобами роялю. Вражаюча віртуозність переростає в катарсичний стан. Тут стирається грань між виконавцем та музикою.

Купити квиток
Діана Коломоєць

Діана Коломоєць

журналістка

Тож кого кохав Ліст?

Тож кого кохав Ліст?

Тож кого кохав Ліст?

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не говорив рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст.
Слухати "Трансцедентні етюди" Ліста у Львові 18.11Читати Частину першу

Авторка: Діана Коломоєць

Кохання з Києва

В лютому 1847 року віртуоз дає три концерти в Києві. Це місто змінило життя Ліста та подарувало йому справжнє кохання.

В цей час у місті тривають Контракти – відомий ярмарок, на який з’їжджалися з усіх куточків Правобережної України. Приїхала на них і княгиня Кароліна Сайн-Вітгенштейн, одна з найбагатших та найосвіченіших жінок свого часу. На благодійному концерті Ліста вона пожертвувала нечувану суму – 100 рублів (для порівняння, квиток на нього коштував 5 руб. сріблом).

Ліста зацікавила щедра пані, вона в свою чергу зацікавилася феноменальним піаністом. Він отримав запрошення відвідати маєток Вітгенштейнів у селі Воронівці (нині Вінницька обл.)

Каролі Сайн-Вітгенштейн з донькою Марією. Близько 1840 р.

Кароліну проти її волі видали заміж у 17 років за князя Миколу Вітгенштейна. Здавалося, єдине, що їх пов’язувало – 10-річна донька Марія. Князь мешкав переважно в Петербурзі. Вона ж виховувала доньку і керувала маєтками.

Кароліна не славилася красою, проте її внутрішній шарм полонив Ференца. Ось, як він писав про кохану в листі до матері: “Я стверджую, що княгиня Вітгенштейн прекрасна, навіть найвищою мірою прекрасна, бо її душа надає всьому її виду незвичайної краси”.

Через Кароліну Ліст змінив гастрольний графік. Він місяць прожив у Воронівцях, виїжджаючи грати на запрошення польських шляхтичів до Житомира, Бердичева, Вінниці, Немирова.

Але Ліст мав їхати до Туреччини, тож закохані домовилися зустрітися влітку в Одесі. Його шлях проходив крізь Австрійські землі, де він також мав концерти – у Львові, Чернівцях. По поверненню з-за моря були виступи в Одесі, Миколаєві, а закінчив концертну кар’єру в Єлісаветграді (нині Кропивницький). За підтримки Кароліни він остаточно зважився на цей крок і присвятив себе композиторській справі.

Симфонічна поема “Мазепа”.
Ліст присвятив українському гетьману та меценату кілька творів.

З кінця вересня 1847 по січень 1848 року Ліст провів у Воронівцях. Тут він написав п’єси “Поклик”, “Благословіння Бога в самотності”, “Гімн коханню”, що входять до циклу Harmonies poétiques et religieuses (“Поетичні і релігійні гармонії”) з присвятою Кароліні та Glanes de Woroninci (“Колоски Воронинець” – таку назву село мало у той час), присвячений Марії Вітгенштейн. Його надихали українські та польські пісні. Зокрема у дитячій п’єсі, написаній для Марії, використана мелодія “Ой, не ходи Грицю”. Вона ж лежить і в основі “Української балади”.

“Українська балада” Ліста. Виконує Микола Сук

А тема пісні “Віють вітри, віють буйні” – у п’єсі “Жалоба”. Обидві вони входять до циклу “Колоски Воронинець”.

В Україні була також написана Друга Угорська рапсодія – один з найпопулярніших творів Ліста.

Друга Угорська рапсодія Ліста у виконанні Горовіца

Муза і господиня

Кароліна Вітгенштейн просила чоловіка дати розлучення, але князь категорично відмовив. Княгиня вирішила продати кілька маєтків і втекти з країни з донькою у березні 1848 року. Ліст чекав їх на кордоні, разом вони попрямували до Відня і на батьківщину Ліста до Райдинга, а згодом – до Веймара, де прожили 12 років разом.

Портрет Ліста пензля Вільгельма фон Каульбаха

Композитор був призначений придворним капельмейстером герцога Веймарського та завідував оперним театром, увівши в його репертуар твори й класиків, як Моцарт, і сучасників, як Шуман чи Вагнер. З останнім Ліст дуже зблизився, створив Союз німецьких музикантів, членів якого стали називати “веймарцями”. Це найбільш плідний період Ліста як композитора – були написані фортепіанні концерти, соната, угорські рапсодії, симфонічні поеми.

Кароліна позбулася всіх своїх майнових прав на батьківщині, вона стала секретаркою та музою композитора, влаштувала на їхній віллі музичний салон. Жінка також допомагала Лісту з його родиною – доглядала хвору матір композитора, влаштовувала життя доньок і сина від Марі д’Агу.

Коли Ліст дізнався, що Марі потай бачиться з доньками, він забрав їх із приватної школи. Кароліна передала дівчат під опіку своєї колишньої виховательки, 72-річної мадам Патерсі. Біограф Козіми порівнював виховання у неї із “виїздкою коней”. Ліст відвідав доньок лише 1853-го, вперше за вісім років.

У 1855 році попри протести Бландін і Козіми, їх вивозять до Берліна, до Франциски фон Бюлов, син якої був одним з найкращих учнів Ліста. Згодом Козіма стала дружиною фон Бюлова, а 1870 вийшла заміж вдруге – за Рихарда Вагнера. Бландін у 1857 році вийшла заміж за французького політика Еміля Олів’є.

Воля Божа

Усі ці роки Кароліна мріяла стати законною дружиною Ференца. Як яра католичка вона не могла піти під вівтар, не отримавши визнання її першого шлюбу недійсним.

Козіма Вагнер. Фото 1877 р.

Пішовши на багато поступок, витримавши довгі перемовини та інтриги проти себе, восени 1860 року вона нарешті мала позитивні новини з Ватикану. Вінчання призначили у Римі на 22 жовтня 1861 року, в день 50-річчя Ференца. Проте напередодні княгині повідомили, що її справу вирішено переглянути. Вона розцінила це як знак, що Господь проти їхнього союзу з Лістом.

Кароліна усамітнилася в Римі, поринула у релігію, займалася канонічним правом.

Ліст переживав тяжкі часи. Наприкінці 1859 року від туберкульозу помер його 20-річний син Даніель, який подавав значні надії як музикант, у вересні 1862-го, через два місяці після народження дитини, померла донька Ліста Бландін. Ференц став замкнутим, вкотре звернувся до релігії

z

Мефісто-вальс. Виконує Діана Чубак

запис наживо муз.агенція Collegium Musicum

На цей раз він навіть прийняв малий постриг і став іменуватися “Абат Ліст”. Композитор писав переважно церковну музику – ораторії “Легенда про Святу Єлізавету”, “Христос”, угорську коронаційну месу.

Легенда про святу Єлізавету

Абат Ліст

У 1866 році Ліст повернувся до Веймара. У “другий веймарський період” він жив у будиночку свого колишнього садівника, постійно приймав учнів з усієї Європи.

Через кілька років його запросили до Угорщини дати кілька фортепіанних майстер-класів. Ліст жив на три міста – Рим, Веймар, Будапешт. Він проїздив близько чотирьох тисяч миль на рік, що надзвичайно багато, якщо врахувати його вік та тодішній стан доріг.

Портрет Ліста пензля Карла Еренберга, 1868 р.

Угорський уряд довго вмовляв Ліста перебратися до рідного краю назавжди. Врешті, у 1875 році він став головою щойно створеної Вищої школи музики. Ліст із власної кишені сплачував стипендії найбільш талановитим учням. Загалом, композитор був відомим благодійником: жертвував на церкви, лікарні, школи музики.

2 липня 1881 року Ліст упав зі сходів у своєму будинку в Веймарі. Вісім тижнів довелося провести у ліжку через набряки ніг. Повністю відновитися після того падіння йому так і не вдалося. Лікарі знайшли у нього багато хронічних захворювань.

Влітку 1886 Ліст перебував у Байройті, де його донька Козіма організовувала фестиваль пам’яті Вагнера. Там Ліст сильно застудився, хвороба перейшла у запалення легень. 31 липня на 75-му році життя маестро помер.

Кароліна Вітгенштейн була вражена цією звісткою, захворіла й пережила Ліста всього на сім місяців.

У заповіті Ференц Ліст згадав двох Каролін. Одній попросив передати каблучку з написом Exspectans exspectavi, про другу написав: “Усім, що я зробив за дванадцять останніх років, я зобов’язаний жінці, яку я прагнув назвати своєю дружиною, чому заважало зло та мерзенні інтриги окремих людей. Ім’я цієї коханої жінки – княгиня Кароліна Вітгенштейн. Вона – джерело всіх моїх радощів і цілителька моїх страждань”.

Ліст “Мрії кохання”

Читати ЧАСТИНУ І

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Трансцендентні етюди Ліста у Львові 18 листопада

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композитора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста.
Купити квиток
 Діана Коломоєць

Діана Коломоєць

журналістка

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не говорив рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст.
Слухати "Трансцедентні етюди" Ліста у Львові 18.11Читати Частину другу

Портрет Ференца Ліста пензля Генрі Лемана

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не розмовляв рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст!

Авторка: Діана Коломоєць

Від батька – синові

Без сумніву, народженню нової зірки в історії музики – і в прямому, і в переносному значенні – ми завдячуємо Адамові Лісту. Слуга впливового князя Ніколауса Естергазі був надзвичайно талановитою людиною. Працював головним вівчарем князя, але за покликанням був музикантом. Ліст-старший грав на піаніно, скрипці, віолончелі та гітарі. Брав участь в оркестрі князя. Особисто знав Гайдна та Гуммеля, а Бетовен був його кумиром. Такий музичний талант він не міг не передати синові.

22 жовтня 1811 року в нього і його дружини Анни (в дівоцтві Лаґер) народився хлопчик – перша та єдина, як згодом виявиться, дитина Лістів. Слабкого Ференца хрестили наступного дня після народження. Родинна легенда каже, що батько вибрав для хлопчика ім’я Franciscus (угорська транскрипція “Ференц”, але в житті всі звали його Францом), бо в юності кілька років провів у монастирі францисканців та зберіг теплі стосунки з орденом протягом усього життя.

Адам Ліст вів щоденник розвитку сина, який, на жаль, не зберігся, до нас дійшли лише кілька цитат з нього, які опублікував лістознавець Алан Волкер. Ось одна з них: “[Коли Ференцу було два або три роки] він почув, як я виконую на клавірі концерт соль-дієз-мінор Ріса. Ференц, схилившись над клавіром, був повністю поглинений музикою. Увечері, повертаючись з короткої прогулянки в саду, він проспівав тему з концерту. Ми попросили його проспівати знову. Він не знав, що співає. Так ми вперше виявили його геніальність”.

У шість років Адам почав вчити сина грі на фортепіано, у вісім Ференц уже компонував перші власні твори, а тільки-но йому виповнилося дев’ять, мав перший виступ перед публікою у Шопроні та Пресбурзі (тепер Братислава). Після концерту кілька спонсорів дали родині Лістів грошей для навчання сина музиці у Відні. Князь Естергазі надав голові сімейства відпустку на рік.

Адам Ліст і Анна Ліст.

Тріумф “Малюка Ліста”

Першим професійним учителем музики для Ференца став Карл Черні – учень Бетовена. Ось як він згадував згодом першу зустріч із талановитою дитиною: “Одного разу вранці 1819 року до мене прийшов чоловік з хлопчиком років восьми. Ця маленька, бліда, слабка на вигляд дитина під час гри гойдалася на стільці, немов п’яна, і я не раз боявся, що він звалиться на підлогу. Гpa його була теж неправильна, нечиста, плутана; незважаючи на це, я був здивований його природним талантом”. Згодом учити Ліста безкоштовно взявся Антоніо Сальєрі.

Віденський дебют Ференца відбувся в одинадцять років. Успіх був колосальний. Талановитого хлопчину називали “другим Моцартом”. Після одного з виступів до маленького Ліста підійшов сам Бетовен та обійняв його. З цього почалася доросла музична кар’єра Ференца.

Навесні 1823 році батько везе сина до Угорщини, що показати “плоди свого виховання” співвітчизникам, а також вирішити питання з роботою. Він знав, що майбутнє хлопця – зовсім не у вівчарнях князя Естергазі, тож попросив свого працедавця грошей на навчання Ференца та ще два роки відпустки. Але місце Ліста-старшого зайняв інший працівник, грошей князь більше не давав.

Наприкінці 1823 року Лісти переїжджають до Парижа, щоб віддати Ференца до консерваторії. Але хлопцеві відмовляють, бо він іноземець. Навчатися доводиться приватно.

Спочатку родина перебивається ситуативними заробітками батька, як, наприклад викладання латини, а згодом годувальником у сім’ї стає Ференц. Він без упину дає концерти в салонах аристократів. Le petit Litz (“Маленький Ліц”, французам було складно читати угорське прізвище) став улюбленцем світської хроніки. Грає навіть для герцога Орлеанського – майбутнього короля Франції Луї Філіпа І.

Ференц Ліст у дитинстві

Батько везе Ференца в тур до Англії, під час якого 13-річний Ліст виступає перед королем Ґеорґом ІV. Потім знову гастролі у Франції, далі – Швейцарія.

І паралельно не припиняється навчання – теорія музики, контрапункт, композиція. Батько тішиться – син втілює його мрії, вчиться, концертує, заробляє гроші. А самому Ференцу це все вже добряче набридло. Юнак багато хворів через постійні подорожі.

“Дон Санчес або Замок любові” – опера Ференца Ліста, написана у 14 років

 Перші втрати

Улітку 1827 року Адам Ліст вивіз сина підлікуватися до курортного містечка Булонь-сюр-Мер, але там серйозно захворів сам. 28 серпня у віці 51 Адам Ліст помер.

Це був величезний удар для 15-річного Ференца. Він на три роки йде зі сцени, не з’являється на публіці. До Парижа приїжджає мати, щоб підтримати його.

Ференц починає давати приватні уроки гри на фортепіано, які не полишає до кінця життя. Він закохується у свою 17-річну вихованку – Кароліну де Сен-Крік, дочку міністра фінансів Франції. Юні закохані навіть встигли обмінятися обручками, на внутрішньому боці яких латиною було викарбовано: “Exspectans exspectavi” – “Не втомлюся чекати”. Але впливовий батько-міністр проти цього шлюбу. Він відіслав доньку до фамільного замку.

Молодий Ференц Ліст. Автор невідомий.

Ференц сильно переживав розрив: “Два роки я був ніби хворий. Моє серце стікало кров’ю, і єдиним стимулом мого життя стало би відречення від всього земного.” Він вдруге хоче піти в ченці, але цього разу його зупиняє мати. Паризькі газети навіть надрукували його некролог.

Час музичного мовчання він використовує, щоб надолужити прогалини в освіті – багато читає, знайомиться з філософією, спілкується з Ґюґо, Ламартіном і Гейне.

Паризький вищий світ

Пробудженням для Ліста стала Липнева революція 1830 року. Тоді виникає ідея “Революційної симфонії”, Ліст повертається до активного соціального життя та виступів.

У 1831 році Ференц уперше почув виконання Ніколо Паґаніні. Він вирішив досягти такої ж віртуозності у грі на фортепіано, як італієць на скрипці, – годинами проводить за клавішами.

Великий етюд Паганіні “Ла Кампанелла”. Данило Тріфонов

Ліст надолужує прогалини в освіті, читає в оригіналі Шекспіра, Петрарку та Данте. У Парижі зав’язуються знакові знайомства для Ференца – з Віктором Ґюґо, Генріхом Гейне, Гектором Берліозом, Фредериком Шопеном, Жорж Санд.

У 1833 він зустрів графиню Марі д’Агу. Вона була освіченою аристократкою, господинею музичного салону. Заміжня жінка, на той момент мати двох доньок, була на шість років старша за Ліста, але це не завадило їхньому бурхливому роману. У 1835 році Марі залишає чоловіка, пориває зв’язки з рідними та їде до Швейцарії, Ліст прямує за нею. З цього часу й аж до 1848 тривають “Роки мандрівок”, таку назву отримав цикл п’єс, написаний Лістом під впливом невпинних подорожей і гастролів.

Ференц Ліст імпровізує на піаніно. Йозеф Данхаузер зобразив видуману сцену. На картині зображені Жорж Санд у кріслі, за нею Олександр Дюма, Марі д’Агу біля ніг піаніста. Стоять Гектор Берліоз або Віктор Гюго, Ніколо Паґаніні, Джоаккіно Россіні. На роялі – бюст Бетовена, на стіні – портрет Лорда Байрона, зліва в кутку – бюст Жанни д’Арк.

Життя на валізах

У Швейцарії Ліст викладає у щойно заснованій Женевській консерваторії, пише підручник із гри на фортепіано, публікує есе в паризькій пресі, концертує. Але тепер Ліст хоче не просто задовольняти смаки публіки, але й виховувати гарний музичний смак. У його репертуарі – Бетовен, Бах.

У грудні 1835 народжується перша донька Ліста та д’Агу – Бландін. У жовтні 1836 Ліст з графинею їде до Парижа, а маленьку доню залишають на виховання у прийомній родині. Її заберуть лише у січні 1839 року.

Мандрівки продовжуються – Франція, Італія, Швейцарія, Австрія. В мандрівках у пари народжується ще двоє дітей – донька Козіма і син Даніель, їх також лишають на годувальницю.

У Римі Ліст уперше в історії зіграв сольний концерт без участі інших музикантів. Це було сміливе рішення, бо на той час публіка вважала, що слухати одного виконавця нудно.

Дізнавшись про велику повінь, яка накрила його рідну Угорщину, він вирішує дати у Відні благодійний концерт на підтримку постраждалих від стихії. Марі була проти, але втримати коханого не змогла. Успіх Ліста в столиці Австро-Угорської імперії був надзвичайний, він дав ще кілька концертів, зрозумівши відтоді, що його місце на сцені, і це може приносити значний дохід.

Портрет Марі д’Агу пензля Генрі Лемана, 1843 р.

 

Стосунки між Марі та Ференцом погіршувалися. Вона повертається до Парижа, починає видавати свої перші літературні твори під псевдонімом Даніель Стерн. Її матір відмовилася прийняти позашлюбних дітей, тож вони залишилися у годувальниць.

На той час пара фактично жила окремо, проводячи разом з дітьми лише літні місяці на острові Нонневерт.

Остаточно коханці розійшлися навесні 1844 року. Марі писала йому: “У нас було б все добре, якби ми хоч кілька спокійних місяців. Але ти бродиш по світу, як вічний мандрівник, шукаєш чогось, як Фауст, а я сиджу в своїй темниці, і коли ми зустрічаємося, у нас залишаються один для одного тільки закиди”. До 1845 року їхні стосунки зіпсувалися настільки, що вони спілкувалися виключно через посередників. Ліст передав дітей на виховання своїй матері та заборонив д’Агу зустрічатися з ними.

Водночас це був найуспішніший період для Ліста-музиканта.  З 1839 року розпочинається активне гастрольне життя. В Берліні довкола його виступів був справжній ажіотаж. Славу Ліста неможливо було порівняти ні з яким іншим музикантом-віртуозом того часу. Дами непритомніли на його концертах, билися в залі за право володіння його рукавичкою. Звідси почалася «лістоманія» (термін Гайне).

Найперше з усіх відових фото Ліста. Герман Біов.

У 1842-1843 роках Ліст на запрошення російської імператриці концертує в Санкт-Петербурзі та Москві. Дослідники порахували, що за вісім років гастролів Європою Ліст дав близько тисячі виступів.

Кохання з Києва

У лютому 1847 року віртуоз дає три концерти в Києві. Це місто змінило життя Ліста та подарувало йому справжнє кохання.

(Більше про Ліста й Україну ви невдовзі зможете дізнатися зі спеціального інтерв’ю для часопису |А:| – з  дослідницею і музикознавчинею Людмилою Вольською). 

Незабаром у Часописі |А:| – друга частина статті Діани Коломоєць.
Про кохання Ліста, та неймовісні випробування, що випали на його долю.

Трансцендентні етюди Ліста у Львові 18 листопада

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композитора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста. Яскраві поетичні образи, ремінісценсії, передані засобами роялю. Вражаюча віртуозність переростає в катарсичний стан. Тут стирається грань між виконавцем та музикою.

Купити квиток
Діана Коломоєць

Діана Коломоєць

журналістка

[:ua]Станіслав Нєвядомський: “Без Львова жити не можу”[:]

[:ua]Станіслав Нєвядомський: “Без Львова жити не можу”[:]

[:ua]

Стаття Діани Коломоєць про визначного львівського громадського діяча, композитора Станіслава Нєвядомського (1859-1936), чиє ім’я нерозривно пов’язане зі Львовом та розвитком музичної культури на Галичині.


“Я мушу хоч кілька разів на рік  бути у Львові, дихати його повітрям, дивитися на його стіни, бо без Львова жити не можу”. Так говорив про столицю Галичини композитор, диригент, педагог і критик Станіслав Нєвядомський. Він був поляком, але більшу частину життя прожив у Львові. Тут Нєвядомський вчився музиці, викладав сам, диригував, керував оперою. У місцевій пресі довгі роки виходили його критичні статті. Тому львів’янам пощастило вважати Нєвядомського “своїм” композитором.

“І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь”

Ці шевченкові слова якраз про Нєвядомського, який багато вчився в Європі, але реалізувався у рідній Галичині.Станіслав Нєвядомський народився 4 листопада 1857 року в Сопошині – невеликому селі біля Жовкви.

Вчився у Консерваторії Галицького музичного товариства, яке згодом стане Львівською консерваторією. Фортепіано і композицію у Станіслава викладав Кароль Мікулі – славетний учень Шопена. Завдяки йому  у фортепіанних творах Нєвядомського можна почути відлуння шопенівських звуків, вважають польські музикознавці.

У 23 роки Нєвядомський дебютував як композитор із твором “Акт віри” (“Akt wiary”). Це кантата на слова Корнеля Уєйського, написана до річниці Листопадового Повстання. Публіка тепло прийняла пробу пера молодого композитора, тож Нєвядомський вирішив назавжди пов’язати своє життя з музикою.

Він продовжив навчання у Відні. Тамтешню консерваторію закінчив із відзнакою. Повернувшись до Львова, почав викладати теорію музики в альма-матер, писав власні твори та виступав як музичний критик та організатор музичних заходів. Нєвядомський довгий час був пов’язаний з театром Скарбека (нинішній театр Марії Заньковецької у Львові), тоді третім театром в усій Європі.

Літні місяці зазвичай проводив за межами краю. Кілька разів їздив до Ляйпціґа, де поглиблював знання з контрапункту. Був на виставах в операх Мюнхена, Берліна, Дрездена, Відня, Парижа, Мілана, двічі слухав Вагнера у німецькому Байройті. У 1887 році, перебуваючи в Італії, вивчав техніку співу Франческо Лампреті.

На всі руки майстер

Лише у віці 30 років Нєвядомський став професором рідної консерваторії й обіймав цю посаду аж до 1918 року. Він викладав теорію та історію музики, гармонію та хоральний спів. Нєвядомський активно друкувався, як музичний критик, у кількох виданнях: “Газета Львівська” (“Gazeta Lwowska”), “Щоденник Польський” (“Dziennik Polski”), “Слово Польське” („Słowо Polskiе”).

Як продовжувач шопенівської традиції, Станіслав Нєвядомський у 1910 році організовував у Львові святкування 100-річчя польського генія. Львів став головним місцем вшанування пам’яті Шопена, бо на території Польщі всі подібні заходи були заборонені.

Перша світова змусила Нєвядомського лишити улюблений Львів та знов поїхати до Відня. Там він керував філією львівської консерваторії, яку відкрили через великий потік біженців з Галичини.

У 1918 році маестро повернувся до Львова і взявся відновлювати музичне життя. Започаткував “Газету Музичну” (“Gazeta Muzyczna”), ставши її першим редактором. Протягом сезону 1918-1919 рр керував оперою в міському театрі. Нєвядомський залишив чимало настанов про те, як можна покращити діяльність опери і на що звернути увагу режисеру і музикантам.

Польща кличе

Але у 1919 році Нєвядомський перебрався до столиці молодої самостійної Польської держави. Таке рішення було типовим у ті часі. За даними польських дослідників, близько 20% представників інтелігенції виїхали зі Львова до таких міст, як Варшава, Познань, Вільно.

Нєвядомський отримав місце професора у Державній консерваторії. Як і у Львові, він вів активне життя – писав публіцистичні й критичні статті, видав монографію про Станіслава Монюшка, написав ґрунтовний підручник з історії музики, брав участь у діяльності Варшавського музичного товариства, де займав також посаду голови шопенівської секції. Але це ще не весь перелік його справ.

У 1924 році заснував Варшавську спілку письменників та музичних критиків і довго обіймав посаду його голови. Був одним з організаторів створення Інституту Шопена, який з’явився у Варшаві у 1934 році. А ще в різні роки співпрацював із понад 10-ма польськими виданнями. Вже 60-річний музикознавець не цурався прогресу – читав лекції з історії музики на радіо.

Гостре перо критика

Нєвядомський був вимогливим та суворим критиком, згадують сучасники. Перо маестро нажило йому немало ворогів в артистичних колах. Ось тільки уявіть себе на місці артистів Варшавської опери, про яку таке пишуть: “Усій нашій опері у Варшаві бракує душі, без якої значення багатьох вокальних та інструментальних засобів, якими ми можемо похвалитися, знижується на половину”.

Але одне слово його похвали було на вагу золота. Наприклад, у 1935 році у Варшавській опері відбувся дебютний виступ молодого співака Ришарда Грущиньського, який не викликав особливої цікавості публіки. Але наступного дня у “Кур’єрі Польським” (“Kurier Polski”) вийшов відгук Нєвядомського: “Ришард Грущіньський відзначається красою та чистотою голосу, а також відмінною дикцією. Крім того, він музикальний та серйозний у трактуванні співу”.

“Плин моїх пісень”

Композиторський доробок Нєвядомського не надто вражає обсягом. Дві симфонії, кілька камерних та оркестрових творів. Але справжню славу йому принесли пісні, написані для голосу і фортепіано та для мішаного хору. Більша частина пісенного спадку Нєвядомського вийшла друком ще у період життя у Львові. Він був одним з улюблених польських пісенкарів.

“Нєвядомський створює шалено мелодійні мініатюри, багато тем легко сприймати на слух та запам’ятовувати. Майстерно оперує настроєм – меланхолія ліризму приятелює з розумом, іронією. Музична уява, однак, захищає Нєвядомського від ілюстрування буквального. Композитор майстерно плете голос з різним акомпанементом фортепіано”, – пише про нього музичний критик Марчін Богуславський.

Ось “Колисанка” зі збірки “Яськова доля” (“Jaśkowa Dola”) на слова Марії Конопницької. У ній фортепіано ніби наслідує рух колиски.

Нєвядомський захоплювався польським фольклором і створив першокласні обробки відомих у народі пісень: “Маки”, “Дівчина на личко, як малина”, “Як же маю тебе брати, дівчино”.

Він також робив обробки пасторальних та релігійних пісень. Уваги заслуговують фортепіанні мініатюри з елементами народних танців, як, наприклад, збірка “Три польські танці” („Trois danses polonaises”), до якої входять мазурка, полонез і краковяк.

Пісні для Львова

Вже незадовго до смерті Станіслав Нєвядомський повернувся до улюбленого міста. Він лікувався на курорті у Немирові, але стан його здоров’я різко погіршився. Маестро направили у санаторій “Салюс” у Львів. 15 серпня 1936 року там він і помер. Нєвядомського поховали на Личаківському кладовищі.

Тисячна хода йшла містом, віддаючи останню шану митцеві, писав львівський журналіст у часописі “Газета Львовська” (“Gazeta Lwowska”) 19 серпня 1936 року. “Його пісні, як творіння правдивого натхнення, будуть вічно промовляти до польської душі і проголошувати красу рідної землі”, – сказав на церемонії прощання віце-президент міста Львова пан Францішек Іжик.

Збірки пісень Нєвядомського досі із задоволенням перевидають у Польщі. Варто і нам згадати цього львів’янина й оживити спадок, залишений рідній землі, яку він так любив.

https://www.youtube.com/watch?v=aNJGzcRw4dM[:]

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

"Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом", - пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім'я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича дійсно цікаве.

“Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом”, – пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім’я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича справді цікаве.

Людкевич прожив на світі 100 років. Він був людиною-оркестром: композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!

Готові дізнатися, які ще надзвичайні речі сталися у це “століття Станіслава”? Тоді почнемо.

Дириґент у 12 років

Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син. Станіславу на роду було написано стати музикантом. Дід Станіслава по материній лінії – Олексій Гіжовський – був священиком, цікавився історією, філософію та музикою. Його “однокашником” був Михайло Вербицький – автор національного гімну України. Вербицький вчив гри на фортепіано доньку Гіжовського – Гонорату. Вона прищепила Станіславові любов до української пісні.

Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера “Пісня про дзвін”.

На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.

Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав пішов стопами батька, який був вчителем у народній школі, – вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції у Мечислава Солтиса, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.

В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. Недосвідченому тоді Людкевичу допомагав дириґувати капельмейстер. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.

Дисертація за рік

1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Два роки він працював у львівських гімназіях, а у 1904-1906 та 1908-1910 рр. викладав у навчальних закладах Перемишля: в українській гімназії та в Руському інституті для дівчат, при якому була музична школа.

У 1903-1904 Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.

По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.

1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.

Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.

Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.

Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!

Полон, УНР, польський гніт

Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. “Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж…”, – розповідають на сторінці Музею Людкевича у Фейсбуці. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.

У полоні Перовська (нині – Кизилорда у Казахстані) Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, в акапельному творі “Сонце заходить, гори чорніють”.

Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року – влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Але також став свідком червоного терору червоногвардійських загонів Муравйова.

Фото зроблене у Перовську в 1916 р. Людкевич – крайній зліва.

У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 року він вже майже не залишав місто.

Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім. Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 року, далі був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.

Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Проти “національної” заскорузлості

У 1928 композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.

У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Проте окрім любові до фольклору митець переймається ще й тим, щоб українська музика йшла в ногу з європейськими тенденціями. Ось, що він сам про це писав: “Ми насилу затуляємо вуха, замикаємо очі на все те, що діється в світі, бо боїмося, щоб воно не “змінило” нашого національного характеру! А по мені, нехай радше змінить, прочистить, перефільтрує нас до “ґрунту”, може знищить в нас і цю хоч “національну” заскорузлість. Бо річ загальнозвісна, що тільки те мистецтво чи культура може мати тривку основу і значення, яке є влучним і правдивим відображенням свого віку”.

Загалом у період між двома світовими війнами вся творчість Людкевича була пов’язана з Україною та українською історією. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 році в Оперному театрі.

Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.

Музика під обстрілами

1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім. Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.

“Людкевича постійно при різних нагодах спихали вниз”, – писав композитор Василь Витвицький. Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім. Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.

Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова Франка.

Цікаво, що Франко і Шевченко – два титани української культури, до творчості яких усе своє життя звертався Людкевич. Твори на їхні слова стали Людкевича головними у різні періоди його життя, зазначає історик Марко Антонович. В австрійський період це був “Кавказ” і його “борітеся, поборете”, у польський – “Заповіт” із закликом “вставайте, кайдани порвіте”, у часи Другої світової – “Наймит” із вірою у майбутнє “пропаде пітьма і гніт”.

Радянська реальність

Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946 р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949 р нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 році – орденом “Знак пошани”. У 50-х Людкевич зробив нову редакцію “Заповіту”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 році він був ушанований Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка.

На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.

21-річна Зеновія Штундер у 1948 році вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973 році пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.

Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 року вони одружилися.

Вишукане ігнорування

Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.

Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 року підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.

Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях радянських композиторів, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.

На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.

Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався. Наприклад, збірник його фортепіанних творів 1974 року у Києві видали накладом тридцять (!) примірників.

Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.

Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 року, через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

  • Про дружину Людкевича, яка була молодшою за нього на 48 років, читайте у статті “Берегиня пам’яті Людкевича”.
  • Цікаві спогади про композитора можна прочитати у статті “Непафосний Людкевич” (Незабаром у Часописі |А:|)

Найголовніші твори Людкевича 

Інтерактивний таймлайн
https://cdn.knightlab.com/libs/timeline3/latest/embed/index.html

Авторка Діана Коломоєць


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко