Феномен дитячої безпосередності

Феномен дитячої безпосередності

Есей історика Василя Расевича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Станіслав Людкевич – це свого роду феномен: однаковий при всіх антагоністичних режимах і кожного разу в тільки йому властивому образі. Людина, якій життя і політичні режими дозволили мати свої трохи дитячі примхи і особливості. І це в той час, коли іншим за одне необережне слово стинали голову.

А він жив і не тужив. Навчався у Відні, керував Музичним інститутом у Львові. В російському полоні не пропав. У Києві не лишився. Не маючи шансу отримати посаду в державній установі у міжвоєнній Польщі, працював у приватних українських інституціях. Пережив радянську і німецьку окупації. Вижив без особливих втрат. Замість того, щоб «загриміти» в сталінські табори ще в 1944 році, вже через два роки отримав першу високу відзнаку – став Заслуженим діячем мистецтв УРСР. А потім були і звання народного артиста, і Героя соціалістичної праці, і офіційна Шевченківська премія, і навіть Орден Леніна.

В чому таємниця цього феномену? Відповідь проста – в музичних темах. Людкевичу поталанило, він перед Першою світовою війною написав кантату-симфонію за поемою Тараса Шевченка «Кавказ», а в міжвоєнний час кантату «Заповіт» та симфонічну поему «Каменярі» за твором Івана Франка. І треба ж було так статися, щоб усі ці три твори стали найбільш підручниковими в радянській Україні. Тема соціального визволення, притягнутої за вуха класової боротьби у цих поетичних творах послужила свого роду охоронною грамотою. А коли радянській владі довелося призначати зразковим соціалістичним композитором когось із західноукраїнських представників, то Станіслав Людкевич з його «революційним» доробком надавався на цю роль якнайбільше.

Людкевичу навіть не потрібно було щось приховувати або виправляти. Музика і «Кавказу», і «Заповіту», і «Каменярів» могла бути легко використана в будь-якому радянському пропагандистському художньому або документальному фільмі. Музика цікава, динамічна, з наростанням емоцій і пафосним фіналом. Можна було спокійно брати радянський відеоряд і супроводжувати його музикою Людкевича, написаною ще в дорадянський час.

Тільки два твори трохи розминалися з радянською дійсністю: «Стрілецька рапсодія», написана у 1928 році, яка за умов радянської дійсності перетворилася на «Галицьку». І фортепіанний концерт, написаний ще в 1919 році, де навіть після пізнішої легкої редакції відчувається атмосфера вишуканого галицького салону. Хоча й тут вже не обходиться без революційного фіналу, коли здається, що вікно розчинилося і в салон із важкими портьєрами увірвалися інтенсивні звуки міста.

Не професіоналові в музичній сфері слухати твори Людкевича краще із закритими очима. І тоді «Пісня юнаків» (1945), написана явно за свіжими воєнними мотивами, може здатися музикою до старого західного фільму про молодих лицарів, які б’ються на турнірах, конкурують між собою і упадають за чарівними панянками. Або ж науково-популярний фільм про пробудження природи, наливання соками природи і турніри тварин на соковитих зелених луках. За своєю динамікою «Пісня» могла б бути чудовим музичним оформленням для Диснєївських анімаційних фільмів. Хоча, більш за все, музичний твір писався про воїнів Червоної армії. І тому в ньому відчуваються «слов’янські» мотиви, відомі на пострадянському просторі через озвучення кіно-казок з їх чужинецькими гуслями, «бєрєндєями» та іншими садками. Але справедливости ради, треба сказати, що барабанний бій надає в окремих моментах такого не «древнєруского» звучання, що твір сприймається як хороша європейська класика.

Не є винятком і симфонічна поема «Дніпро». Твір явно присвячений штурму та переправі через Дніпро. Майже радянський пафос, просторова монументальність – однозначно ставлять цей твір західноукраїнського композитора в один ряд з іншими радянськими композиторами. І якби не справжні знахідки, такі як специфічна імітація розриву снарядів і звукова передача стану контузії, то цей симфонічний твір можна було б спокійно приписати будь-якому радянському композиторові.

Цікава метаморфоза може спіткати слухача і при прослуховуванні «Української баркароли». Швидкий темп, прозора вода, часте вживання слова «кришталева» і чисті голоси сестер Байко однозначно провадять слухача в гірські масиви Карпат. Натомість пісня насправді про Дніпро, оскільки саме ця ріка згадується в тексті. І саме цей твір демонструє особливості музичного стилю Людкевича. Людини із західною освітою, із українською галицькою народною традицією, яка змушена імітувати радянську соборність. Людини, яка, можливо, щиро вважала, що саме так виглядали дніпровські пороги до будівництва водосховищ та гідроелектростанцій.

Взагалі в музиці Станіслава Людкевича багато мотивів, коли слухач уявляє себе серед щільного натовпу, в якому намагається рухатися проти течії. Нізвідки наростає тривога і хочеться вирватися і побігти. Водночас виникають алюзії, що ноги не слухаються, або на них висять важкі окови, або ж хтось вхопився за них руками і замкнув у мертвий замок. Така сугестія була б можливою, якби Станіслав Людкевич був дисидентом. А він ним не був. Таке враження, що найбільше він цінував свій особистий внутрішній комфорт. І коли йому ставало незатишно, або треба було приймати відповідальне рішення, він розвертався і казав: «Я мушу бути вдома…». І йому це дивним чином вдавалося. Весь час бути вдома у Львові.

Фото: Оля Заречнюк

PS. Моє особисте знайомство зі Львовом було поступовим вживанням у місто. Місто, окутане масою легенд, історій, а найбільше цікавих небилиць. В другій половині 1980-х років дехто з викладачів історичного факультету Львівського університету дозволяв собі навіть ідеологічно жартувати, правда у приватних розмовах. Керівник моєї дипломної роботи по-змовницькому розказав мені тоді дві короткі історії про Людкевича. Перша стосувалася ніби то його порівняння радянської і німецької окупацій. За його словами, Станіслав Людкевич якось, у притаманній йому манері, заявив: «А ви знаєте, совіцьке гестапо було кращим за німецьке. Вони мене автом забрали з дому, автом і повернули». І друга, майже легендарна фраза Людкевича звучала так: «От прийшла совіцька влада, визволила нас і нема на то ради». Було це чи ні, ми вже не дізнаємося. Але феномен людини, яка сховалася від репресивних режимів за дитячою безпосередністю, залишається нерозгаданим.

 


Василь Расевич
Серпень, 2017

Фото з особистого архіву О. Мурзиної. 1979 рік. На фото : Олена Мурзина, Лю Пархоменко, Оксана Лиховид

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Я не музикознавець і не історик музики, то ж постать Людкевича цікавить мене не стільки як втілення образу творця естетичних феноменів чи як сюжет в історії вітчизняного музичного мистецтва, а радше я дивлюся на нього як на постать галицького інтеліґента, який намагався формувати уяву про те, якою має бути національна культура. Людкевич народився в Австро-Угорській імперії, тривалий час жив у Польщі, а помер в Радянській Україні. І все це на одному місці, в одному місті, неподалік Карпат. Поляки з недовірою ставилися до Людкевича, і в часи польської республіки він міг отримати викладацькі посади лише в приватних українських установах. Його твори теж не популяризувала тогочасна влада, хоча композитора добре знали. Надто не узгоджувалися уяви про національне у Людкевича та бюрократів міжвоєнної польської держави. А от українські радянські менеджери від культури зуміли перетворити недовіру на хвалу, і професор отримав від комуністів не лише високі посади, але й численні нагороди, серед яких звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР (відразу після війни, у 1946, коли Жданов в черговий раз “закручував гайки” в радянській культурі), Народного артиста УРСР (у 1954, з нагоди святкування “возз’єднання” з Росією), Народного артиста СРСР (до 30-річчя “возз’єднання” західно-українських земель із УРСР), Героя Соціалістичної Праці (з нагоди життєвого доробку у 1979). Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента, який мав радянізуватися, і за цей “конформізм” обдаровувала чисельними відзнаками. У 1949 році він отримав “Орден Трудового Красного Знамєні”, і відразу по цьому у 1951 році орден “Знак Почьота”, за “Заповіт” і “Кавказ” Людкевич отримав Шевченківську премію у 1964 році, “Орден Дружби Народів” у 1974 і на 100-річчя композитора у 1979 році йому вручили “Орден Леніна”. Усі ці нагороди і відзнаки вказували, що Людкевич був видатним не лише українським, а також радянським композитором, який робив те, що цілком влаштовувало соціалістичну владу. Ба більше – влада усіляко підкреслювала, що його музика і є яскравим втіленням сталінського розуміння про національну форму та соціалістичний зміст. Його музика в міру консервативна, у “високому регістрі” ідейно коректна та глибоко пов’язана із народною традицією, була саме тим мистецтвом, якого очікувала радянська влада від своїх підлеглих художників.

 

Проте, при усій любові радянських менеджерів до його творчості, Людкевич був більше західником у своїх естетичних пошуках та культурним націоналістом в ідейних. Чудовою ілюстрацією його уяви є суперечка із Філаретом Колессою (не менш любимим радянськими менеджерами від культури) на початку 20 сторіччя про те, якою має бути українська музика. У 1905 році в “Артистичному віснику” Людкевич “наїхав” на Колессу, вважаючи, що останній у своїх дослідженнях і публікаціях грає на полі “восточників” намагаючись принести в українську професійну музику елементи сходу. Людкевич був лихим на Колессу і бачив “безплодність наших галицьких музиків” у зв’язку із плачевним станом нашої літератури і поезії: “Обскурно вузькоглядна, грубошкіра та доморосла, нічим не подає руки Європі, не має досі ніякого стійкого оригінального напрямку”. Людкевич вважав, що українська музика є по суті і по характеру європейською, і головним завданням модерних українських композиторів є вироблення національного стилю. Обурюючись “східняцтвом” Колесси він писав: “З одного боку змаганє до виявленя в музицї оригінального нового стилю перед “гнилим Заходом” пхає нас у тиориї московських “восточників”, з другого ж боку потреба ратувати національних “окремішностий” супроти великоруської музики навертає нас до того ж западу. Справдї невиглядні перспективи для розвою національного стилю в українській музиці”. Людкевич вважав, що український стиль має гармонізувати народну традицію у німецькому професійному аранжуванні і віддалятися в цих пошуках від Сходу: “Ми жахаючи ся ніби то німецької гармонії, жахаємо ся всякої світової музичної культури, осуджуємо її, не маючи про неї ніякого поняття”. Натомість Колесса у тексті-відповіді Людкевичу, який він видав 1907 року у Берліні окремою книжечкою, цитував улюбленого ними обома Лисенка: “Европа з своїм обмеженим мажором і мінором мало не все промовила вже сьвітові у творах величних своїх геніїв; нам же ще хиба тільки між люде припадає доба з’являтись. Наша пісня в широкому сьвітї європейському занадто молода, сьвіжа, нова; їй належить ся будущина”. Очевидно Колессу образили звинувачення Людкевича і він наголосив, що останній є романтиком і задля створення національної музики хоче “женити” народну творчість і західну професійну музику. Він вважав, що “професійна” гармонізація одноголосної народної пісні змінює її характер і є “кабінетною вигадкою” Людкевича (чи не такі практики Гобсбавм називав “винаходженням традиції”?) натомість етнографічна робота Колесси полягала не в тому, щоб творити національний стиль, а щоб вивчати традицію. Він знову цитував Лисенка де останній казав, що “мені ходить не о сепарацію нашої пісні з російською чи там якою інчою, а студіювання, плекання своєї”.

Очевидно пошук національного стилю в музиці, поруч із формальними експериментами, був однією із визначальних рис модернізму. Свідома гібридизація різних музичних культур характерна для творчості Людкевича ставить його в ряд таких знаменитих “винахідників традицій” як Лисенко, Ліст чи Мусорський. І ця стилева та культурна гібридизація, до якої прагнув композитор, була також цілком прийнятною для радянської естетики – соціалізм пошановував і підтримував поєднання народного та модерного, традиційного селянського і професійного високого. Соціалістична українська влада прийняла Людкевича з його національною “гібридністю”, але він не завжди міг прийняти радянську владу, остерігаючись іншої гібридності, яку вона пропонувала. Причин для розбіжностей було багато, але не про усі суперечки говорили вголос. Розчаровувало маестро в УРСР ставлення радянських менеджерів до української мови. У 1968 році, кілька років після отримання Шевченківської премії у 1964 році і перебуваючи на піку української та всесоюзної слави, Людкевич був делегатом від Львова на всеукраїнському з’їзді радянських композиторів. Практично уся президія та більшість делегатів зїзду розмовляли російською (як і зараз) і в кулуарах старий професор сказав: “І чого нас визволили? Нас було б лише 4 мільйони, але б ми мали Україну” (із спогадів Марії Загайкевич).

Так виглядає, що в уяві Людкевича, для створення національного музичного стилю, поєднання народної музики і професійного європейського аранжування (як у суперечці з Колессою) не допомагало, якщо людина не була носієм національної мови. Ще з кінця 1950-х років видатні галицькі композитори Кос-Анатольський та Людкевич неодноразово публічно підкреслювали, що “національна по формі та соціалістична по змісту” музика неможлива, якщо композитор не знає рідної мови. Ритм мови визначає ритм музики, вважали галичани, і якщо змішувати, чи ба “гібридизувати” різні традиції мови і музики – це веде до кітчу чи психічних розладів у творця (про це любив наголошувати Франко, згадуючи Гоголя). Але ці прагнення галицьких композиторів до національної музики не знаходили відгуку в серцях радянських менеджерів, яким було очевидно, що незабаром українська культура розчиниться в універсальній і російськомовній культурі світового комунізму. Це було одне з останніх розчарувань старіючого українського композитора, винахідника традицій та творця гібридного українського музичного стилю. В 1970-х роках його українська “національна уява” не узгоджувалася із радянською “транснаціональною уявою”, що показує суперечку різних форм культурного модернізму на землях, які ми з любов’ю називаємо Україною.


Богдан Шумилович
Серпень, 2017

На фото: Станіслав Людкевич і Микола Колесса,
фото із Будинку Людкевича

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Чим цікавий Людкевич?

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Чим є цікавий Людкевич? Чим він може бути для нас актуальним?
Ці думки мене переслідували, коли я, не буду брехати, із захопленням переслухав фа-дієз мінорний фортепіанний концерт, і жодного разу в мене не виникло бажання натиснути на кнопку стоп (це характерна ознака нашого часу – не так часто ми дослуховуємо до кінця твори великої форми! Кліпове мислення, епоха мініатюр.
І я зрозумів, в чому справа! У Людкевича нетривіальна форма, незважаючи на показову традиційність і академічність. Саме у цій грі нетривіальності і -“збереженні традицій старої школи” я бачу родзинку, і – стимул слухати цю музику далі.
Взагалі, ім’я Людкевича я чую з найбільш раннього віку. Парадокс в тому, що – ми його зараз намагаємось популяризувати як несправедливо забутого автора, разом з тим в процесі свого розвитку як музиканта я постійно чув його музику, бачив певний пієтет щодо цієї фігури, і як це буває – пліч-о-пліч з пієтетом жили і анекдоти про Людкевича.
Він був певною “священною коровою” для львівських музикантів і, особливо – для теоретиків.
Виконання його масштабних творів у філармонії завжди були подією для львівської інтелігенції. Досі пам’ятаю зі шкільних часів факт виконання його кантати “Кавказ”, пам’ятаю численні обговорення цієї події серед мого дорослого оточення. Обговорення пам’ятаю, саму музику – ні.
Музика ця мені не дуже подобалась, і я намагався її уникати. Але це не завжди мені вдавалось. Колись зі спеціальності мені довелось грати його Колискову (це переклад для віолончелі і фортепіано його вокального твору). Так я відкрив для себе Людкевича-мініатюриста… Стоп, ні!
Людкевича-мініатюриста я відкрив раніше! Тато мій грав часом на концертах його скрипкову п’єсу “Чабарашка”. Я був впевнений, що п’єса ця про популярного мультяшного героя тих часів – Чебурашку. Я ще дивувався, що такий рафінований галицький інтелігент-професор як Людкевич, міг звернутись до тематики совєцьких мультиків!
Але там була різниця в одній букві… Розчарування у мене було велике, я мало не розплакався!
До речі, я досі не знаю що означає слово “чабарашка”.

Вертаємось до “Колискової”. Я її вивчив, мушу сказати – полюбив! І тут така історія – я маю їхати в літній табір в Німеччину! Сказали брати віолончель. Я вирішив грати “Колискову”. Це міг бути мій перший виступ за кордоном.
Але виявилось, що ми жили в палатках, роялю не було, і нікому наше музикування не було потрібно. Так віолончель і валялась в палатці, поки я весело з друзями проводив час серед прекрасної німецької природи. Потім, як ми їхали назад, я віолончель забув в палатці, довелось повертатись зі скандалом назад! Добре, що згадав не надто пізно.
Ось так не відбулось виконання музики Людкевича в Німеччині.
Але згодом я в складі квартету, де першу скрипку грав мій тато, виконував “Старовинну пісню” Людкевича. Це, здається, переклад фортепіанної п’єси, – хто зробив, не знаю. Може, і мій тато, просто він не зізнається… Мушу сказати, що ця п’єса наскільки лаконічна, настільки і геніальна!
Тобто що я хочу сказати… Безумовно, треба виконувати кантати, ораторії, концерти Людкевича!!
Але Людкевич – мініатюрист – це terra inсognita, це територія, яка може бути всіяна коштовностями. Може виявитись, що Людкевич – таки дійсно один із геніїв нашої епохи.
Хай живе кліпове мислення!
Хай живе епоха мініатюр?
А давайте-но запишемо кілька альбомів з малих творів Станіслава Людкевича??


Золтан Алмаші
липень, 2017

фото із сайту http://kyivmusiclabs.com

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

[:ua]Публічна дискусія “Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності”. Людкевич Фест[:]

[:ua]Музична агенція Collegium Musicum в рамках фестивалю “Людкевич Фест” ініціює публічну дискусію “Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності” 

Пропонуємо Вам приєднатися до обговорення проблем класичної музики в українському суспільстві з початку 90-тих і до наших днів.

Ключові напрямки для обговорення:

Як саме функціонує класична музика в Україні? Хто її слухач? Які його потреби? Наскільки розвинена інфраструктура у цій сфері та чи існує справжній менеджмент в сфері класичної музики в Україні?

Дата проведення круглого столу – 9 вересня 2017. Початок об 11:00
Адреса: Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вулиця Франка, 150/152.
Конференц-зала.

Участь безкоштовна.

Якщо Ви бажаєте активно долучитись до обговорення цього питання, виступити з доповіддю, потрібно заповнити форму, і ми з Вами зв’яжемось для уточнення деталей!

[:]