[:ua]Експерименти на межі[:]

[:ua]Експерименти на межі[:]

[:ua]

  Уявіть собі ситуацію: ви прийшли в театр на виставу з незрозумілою назвою. Ну і що? З назв «Ромео і Джульєтта» або «Енеїда» теж не одразу зрозуміло, про що історія. Але ж після перегляду «Ромео і Джульєтти» на запитання: «Що робив Ромео, коли Джульєтта була на балконі?» ви можете відповісти! А на запитання: «Що робили актори протягом цілої сучасної постановки?» іноді відповідати важко.

  Якщо ви знаєте, про яке відчуття «незрозумілости» йдеться, тоді ці рядки саме для вас! Про те, куди рухається львівський театр, про експерименти та пошук в театрах України нам розповість актор Львівського драматичного театру імени Лесі Українки Дмитро Наумець. Адже саме він виконує головну роль у провокативній виставі «Людина в підвішеному стані», тому театральні експерименти Дмитро Наумець відчуває на собі.


Дмитре, серед різних сучасних постановок чи не губить театр своїх функцій і чи повинен він виконувати якісь завдання?

– Повинен виконувати, але не повчати. Зараз театр має завдання розбити стіну, яка є в людей, їхню «зашореність». Бо велика кількість людей чомусь соромиться відчувати, соромиться віддавати почуття. Так, звісно, простіше. Простіше не задумуватися й проходити повз безхатька.

Мене запитував мій вчитель, Олег Стефан, чому люди ходять у театр. Я щось там почав відповідати…, але, насправді, люди ходять у театр, щоб співпереживати, бачити людину. Бо сам я, коли приходжу подивитися виставу, часто не бачу там людей. Я бачу персонажів. Актори на сцені ховаються, будують «четверту стіну». Стіна ця ментальна. ЇЇ наявність означає, що люди бояться відкриватися. А мені здається, що на сцені треба відкриватися, як на сповіді.

Чи змушують глядача співпереживати львівські вистави?

– Я не хочу когось ображати, але у мене таке враження, що доволі великий відсоток львівських вистав існують для задоволення амбіцій самих акторів і режисерів. Я вірю, що вистави того театру, де працюю я, покликані пробудити людей і наштовхнути їх на різні думки.

Наприклад, вистава «Слава героям», за Павлом Ар’є: головних персонажів ніби двоє – це дідусі, але важливий акцент у роботі падає на народ, полярні частини якого вони уособлюють. Тут піднімається проблема поділу: ти – упівець, а ти – радянський солдат. Але обидва вони українці. Події Другої світової вже давно відгули. Знати та пам’ятати їх варто, але ми маємо цю історію відпустити.

У «Людині в підвішеному стані» є фраза: «Сучасність, секс, скандал – формула успіху мистецтва». Наскільки Ви погоджуєтеся з такою думкою?

– Я з нею не погоджуюся, тому що саме ця фраза – це пародія на сучасних творців, які скандалом і маніпулюють. Ним узагалі легко маніпулювати. Легко розкрутити виставу додаванням елементів жіночої оголености. Бо люди на це підуть.

З іншого боку, театр має найшвидше реагувати на події, які відбуваються в соціюмі. Театральне мистецтво України дуже відстає від Европи. І ми не надто відкриті до інновацій. Є окремі індивіди, які шукають, дізнаються і привносять щось нове в український театр, але загалом ми не готові до інновацій, які зараз відбуваються у Німеччині, у Польщі. Там театр виконує більше соціяльну функцію, вони одразу реагують на події в суспільстві, вони ставлять запитання.

Чи завжди глядач розуміє театральні експерименти й чи повинен він їх завжди розуміти?

– Пошук – це взагалі дуже класна штука, але мені здається, що другою важливою складовою є розуміння публіки. Бо коли ти експериментуєш, а тебе не розуміють, то щось із твоїм експериментом негаразд. Іншою крайністю є занадто сильне піклування, про те, чи мене розуміють. Бо в такому разі є шанс повністю піти за смаками глядача, почати йому догоджати. Я ж виступаю за покрокову еволюцію, коли режисер й актори в роботі пропонують щось нове, і це нове витікає зі старого. Знайти цю «золоту середину» непросто, але мені здається, що її пошук – це кращий шлях, ніж радикальна революція в театрі. Хоча є режисери, які так працюють. І їхні роботи теж викликають емоції…

Дмитро Наумець, фото: Влад Яценко

Наскільки відрізняються постановки різних реґіонів України?

– Театральна комунікація в Україні дуже погана. Ми насправді не знаємо, що відбувається в Києві. Усе закрито. Тому «Фестиваль театрів», який зараз відбувається в театрі Лесі Українки – це крута можливість дізнатися про театр Києва. І я розумію, що ті вистави, які вони привезли, відображають більше специфіку київської реальности. Я не можу цього пояснити, але це відчувається.

Кияни хочуть виносити на сцену «треш», а у Львові є намагання «причесати» свою п’єсу. До львівського «трешу» можна віднести «Людину в підвішеному стані», але для мене це «виправданий треш». Не в образу киянам, але іноді мені здається, що в їхніх постановках виражальний засіб може бути важливішим, ніж суть. Наприклад, якщо під час роботи над постановкою хтось скаже: «Прикольно було би зробити, щоб кров текла по боках…» – то він має всі шанси отримати відповідь: «Класно! Робимо».

Де пролягає межа між «причесаністю» і «трешом»?

– Тут питання полягає в доцільності. Можна ж просто матюкатися на сцені, невиправдано. Я у виставі «Людина в підвішеному стані» вживаю нецензурну лексику, але я знаю, для чого це. Ми всі знаємо матюки. Питання в тому, чи доцільно мені, наприклад, зараз їх використовувати.

Я раніше взагалі думав, що на сцені не можна матюкатися. Я думав, що сцена – це те місце, де, справді, має бути все красиво. Але зараз я розумію, що театр змінюється, так само, як і люди змінюються. Відколи матюк з’явився на сцені, глядач сміється з самої його присутности. Мені вже від цього не смішно.

Я бачив, що деякі актори старшого покоління соромляться матюкатися. Але питання: чи треба. Інколи матюки самі вириваються, але повинно бути все органічно. Я насправді не за матюки на сцені, але вони можуть слугувати як допоміжний засіб, як мазок. Від киян я почув таку історію, що на якісь «трешові» вистави приходила спочатку мама, а потім вона привела свого сина й каже: «Хай краще він почує на сцені, ніж буде бачити на вулиці».

Наскільки вистави, у яких Ви берете (брали) участь, впливають на Вас?

– Насправді, робота у виставі – це величезна дорога. Минулого року вистава, яка відкривала сезон, «Великий льох» за Тарасом Шевченком, була дуже серйозною. Я в ній грав, а це текст Шевченка, відповідно, там співи українські. І зараз я граю в «Людині в підвішеному стані», де матюки. Тобто це дві діяметрально протилежні постановки. Але я розумію, що кожна вистава в будь-якому разі на тебе впливає. Це таке заглиблення в себе, чи ти погоджуєшся з думками, які несе ця вистава.

У «Великому льосі» я не грав персонажа, я просто від себе говорив на ті теми, які мене боліли на той час. У «Людині в підвішеному стані» я теж розумію, що знаходжу для себе якісь теми. У п’єсі я – молодий актор, який тільки-но прийшов у трупу. І шаблони, награність цього молодого актора, стан переповнености енергією, але невміння нею правильно керувати, не є добрими. Потрібно знати міру й мати смак.

Я зараз розумію, що після «Людини в підвішеному стані» я почав у житті трішки більше матюкатися. Це такий негативний вплив. Я знаю, що точно на мене впливала одна студентська робота. Я грав персонажа: німця, педанта. Тому постійно вирівнював спину на сцені, і воно якось перенеслося в життя. Тобто ти знаходиш у житті, переносиш на сцену, а потім воно знову йде в життя.

Як український театр взаємодіє зі світом?

– Найсвіжіший приклад – це «Мапи страху, мапи ідентичности» – польсько-український проєкт, який, як на мене, добре прозвучав в Україні. Взаємодію також видно і з того, що недавно вистава Євгена Худзика виграла ґрант в Британському консульстві. Я думаю, зараз двері відчинені для українського театру, і відважні новатори беруть максимально багато з европейських вистав.

У нас у театрі, наприклад, є вистава «Білосніжка» – це така проба пластичної роботи. Адже у Львові пластична драма чомусь стосується більше хореографів, а в театр вона не йде. Але ж це не просто танець чи фізкультура, це спосіб існування без слова, без тексту. Актор усе одно в рухи вкладає думку. Коли ж він не буде цього робити, не буде проживати, то не буде історії: люди якось рухаються, але про що – незрозуміло. Натомість у Франції, у Німеччині пластичний театр дуже розвинутий.

Українському театру вже досить перебувати в тому стані, у якому він зараз. Потрібні нові погляди, експерименти, але не експерименти заради експериментів, а доцільність і чесність, бо без них театр втрачає сенс.

Чи є тенденція до того, що глядачі все менше розуміють те, що відбувається на сцені?

– Є якесь непорозуміння, але хай це буде не непорозумінням, а загадковістю. Бо я не думаю, що в театрі має бути все напряму. Також я не думаю, що в нас мають бути секрети від глядача, але ми маємо через образ, через алегорію показувати людині проблеми. Курбас говорив про знаходження художньої заміни для реальності, про «перетворення» у такий спосіб.

У глядача є якась певна заданість. Питання в тому, для чого взагалі глядач приходить на виставу. Коли я сиджу в залі, люблю спостерігати за глядачем. І я розумію, що ці люди прийшли випадково, а ці люди прийшли, щоб зробити селфі на фоні прес-волу чи на фоні гарної люстри. Тому що в них є програма «Раз у місяць іти в театр». Їм байдуже, на що приходити.

Але є ситуації, коли люди не знають, куди вони йдуть, але приходять. І їх накриває тема, їхні внутрішні проблеми перегукуються з тими, що на сцені. У результаті вони отримують відповіді на свої запитання. Бо що таке театр? Цим питанням зупинив одного разу репетицію Олег Стефан. І ми почали щось вигадувати, а він каже: «Насправді, театр – це те, що відбувається з людиною».

У Радянському Союзі ляльковий театр сприймався як винятково дитячий. Чи дійсно, на Вашу думку, потенціял лялькового театру цим обмежується?

– Ні, адже завдяки відстороненню через ляльку теми можуть зазвучати зовсім інакше. У театрі «І люди, і ляльки» зараз є вистава «Еклезіяст», на якій піднімаються дуже недитячі теми. І на фестивалі, на якому ми були з театром Лесі Українки в Кропивницькому, теж були недитячі вистави з ляльками. І нам сподобалося. Я там побачив дуже велику кількість акторів-ляльковиків, побачив їхню гру, коли лялька оживає, коли оживає, наприклад, картон, коли оживає предмет. Це якась така магія, взята з дитинства.

Ми говоримо про різні формати: і ляльковий театр, і експерименти. Чи змінюється відвідуваність вистави, залежно від цих форматів?

– По-різному люди приходять. Є логіка: «Ну прикольно, чувак бігає голим чи матюкається… Ну прикольно піти!» Комусь цікава саме акторська робота, а в театрі імени Леся Курбаса, наприклад, приходять на Олена Стефана. Я не знаю, чому люди приходять у театр Лесі Українки. Хочеться вірити, що вони приходять на мене! Але я знаю, що це не так.

Театр має використовувати рекламні ходи, щоб привернути до себе увагу. Зараз, наприклад, соц-мережами гуляє така фраза: «Мені плювати на 3D. Якщо хочете побачити об’ємні картинки, приходьте в театр». Але питання: чи дійсно хороший це театр. У хорошому театрі глядач має бачити людей, а не персонажів.

Кожен актор на сцені не повинен існувати у своєму окремому жанрі. Він не повинен виходити на сцену, аби продемонструвати себе й не мати якогось спільного знаменника з іншими персонажами. Кожен має забути трохи про себе й грати на суть. Ще Станіславський говорив, що «треба любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві».

Дмитро Наумець, фото: Влад Яценко

Як позначається на театрі не надто щедре фінансування культури в Україні?

– Недавно я побачив оголошення в супермаркеті: «Зарплата охоронця 3 000 грн». Повна ставка в театрі Лесі – 2 600 грн. Мій товариш, наприклад, уже має сім’ю, дитину й платить за оренду квартири 3 000 грн в місяць, а зарплата то 2 600. Жінка не працює, і якби не його друга робота, то я не знаю, як би він жив.

Або ситуація в нашому театрі. Після прем’єри «Людини в підвішеному стані» якийсь критик каже: «Я був у Києві на виставі, і бюджет цієї вистави – скількись-там тисяч, але мені було нудно: я спав». А який у нас бюджет вистави? Усі костюми взяті з підбору, ми використовуємо проєктор, камеру беремо в оренду. Тобто все організовано максимально своїми силами. А критик каже, що він постійно був включеним, постійно був з нами. І виходить, що оцей брак фінансування провокує нас оперувати дуже скромними засобами.

Хоча ресурси, безумовно, потрібні. Наприклад, було б дуже круто, якби в цій виставі ми не використовували запис, а якби нас справді знімали приховані камери. Було би круто, але ми розуміємо, що це не для нас. Іноді складається таке враження, що ми з «Г» маємо робити цукерку.

От навіть у процесі розробки вистави режисер дав свої вимоги до неї. Ми порахували: треба стільки-то грошей. Фактично є набагато менше. І наш бутафор має з цієї кількости грошей і засобів, які є, зробити те, що потрібно режисерові. Це теж мистецтво: вийти з мінімальним бюджетом на якийсь якісний рівень.

Проєкт «Фестиваль театрів» і, наприклад, «Дикий театр» з Києва приїхали за рахунок збору коштів на платформі «Спільнокошт». Це феномен, коли в режимі війни й постійної появи фотографій у «Фейсбуці» із закликами допомогти дітям, люди виділяють 100-150 грн на те, щоб привезти театр до іншого міста.

А як же живуть приватні театри?

– Спосіб виживання приватних театрів – це розвинута реклама, ці театри себе дуже добре підносять, вони себе цінують. Бо ми часто себе не цінуємо. От, наприклад, приїжджав до нас київський театр «Золоті ворота», і їхній художній керівник перед виставою представив усіх акторів. А чому навіть на афішах вистав нашого театру не вказують прізвищ акторів? Це неповага. Тобто хтось там діє, але чомусь ми не знаємо, хто саме.

Я хочу вірити, що це вже зараз змінюється, що зміна поколінь та прихід нового, свідомого та достойного покоління забезпечує розвиток. Бо причина всіх наших проблем – закритість. Ми чомусь не бачимо, в чому сидимо. Ми чомусь думаємо так: «Ну погано, але ми потерпимо». І це таке підступне відчуття, що потім буде добре. І це добре станеться саме собою.

А мені здається, що добре є вже. І треба бачити щастя в тому, що я маю змогу виходити на сцену, що я маю класних партнерів, від яких вчусь, що в нас є взаємодія. Бо жанр – це погляд, і залежно від того, як ти глянеш, твоє життя може бути або трагедією, або комедією. От я за таку добру, чесну, щиру комедію.


Розмовляла Северина Якубич
фотографував Влад Яценко

спеціяльно для Часопису |А:| Collegium Musicum

[:]

Як мистецтво впливає на екологію

Як мистецтво впливає на екологію

Чи часто вам доводиться замислюватися, як література та живопис змінюють світогляд людей? Ні? Тоді що ви думаєте про той факт, що саме література змусила американців замислюватися про створення системи національних парків? Адже на початку 19 століття письменники так яскраво описували природу, що американський уряд через півстоліття вирішив створити перший національний парк. І ця природоохоронна система тепер розповсюджена по всьому світу.

Виникає запитання: звідки береться така сила впливу? Відповідь: з образів, які мистецтво породжує в наших головах. Якщо щось викликало в нас емоції, то ми це «щось» обов’язково запам’ятаємо. Якщо письменник змалював ліси небаченої краси, а потім розказав про те, що їх уже нема через вирубку, то багато читачів може замислитися про важливість охорони природи. Що й сталося.

Ці думки належать Адріану Івахіву, професору Вермонтського університету. Він досліджує сфери, пов’язані з культурою та екологією. У п’ятницю професор побував у Львові, де вперше українською мовою розповідав про екологічну гуманістику. Говорив Адріан Івахів і про сприйняття ландшафту людьми в давнину. Коли гори були непідвладними вершинами, які тільки ускладнювали обробку землі, то населення їх так і сприймало – як огидні бородавки на лиці планети.

Чи можна турбуватися про екологічний стан огидних бородавок? Мабуть, що ні. І змінили ставлення до гір тепер уже художники. Їхні полотна будили в людях бажання побувати в гірських місцях. Поворотним моментом було усвідомлення, що гірські пейзажі – це красиво, що біля них хочеться фотографуватися.

Засніжені верхівки гір або стежки між старими деревами десь на висоті кількох кілометрів – це теж образи, які митці спроможні нам намалювати або сфотографувати. Ці образи спровокували людське бажання захистити красу природи. Великою мірою сучасний екологічний рух завдячує своїм існуванням саме еко-митцям. Бо й письменники, і художники, і фотографи долучилися до формування еко-свідомості сучасної людини.n0sn4gqdtvc

Зараз, на жаль, еко-свідомість людства все ще не надто розвинута. Хоча світ плавно починає переходити на відновлювані джерела енергії, що не може не тішити. Та поки прогресивніші країни замислюються над впливами на екологію, решту світу ще треба спонукати це робити. Бо рішення, що торкаються екології планети – колективні. Адже єдиного людства, яке керувало би планетою, не існує. Впливи на природу – це середньостатистичний показник.

Щоб усе населення Землі краще зрозуміло важливість контролювати свою діяльність і її вплив на природу, наприкінці серпня науковці запропонували ввести у вжиток термін «антропоцен». Він має позначати епоху, у якій ми живемо – епоху, коли люди вирішують долю всього живого у світі.

Але професор Івахів радить бути обережними з такими назвами. Бо людина – це тільки частина природи. Ми не можемо нівелювати значення всіх інших видів. І використовувати ресурси планети винятково для себе теж не можемо, бо це призведе до вимирання фауни. Оскільки еко-мистецтво вже намалювало людям образи флори й трішки розбудило думки про екологію, то вимираючі види – тепер теж образи. Екологія стає живим мистецтвом. Бо мистецтво творять образи, а героями (образами) сучасної екології і є тварини під загрозою вимирання.

Чи здатні технології розв’язати екологічні проблеми Землі? Адріан Івахів запевняє, що ні. Що є поштовхом до створення певної технології? Ідея та потреба її створення. Необхідна суспільна думка, яка вплине на політику країн і зможе надати науковцям можливість (фінансову перш за все) запропонувати свої варіанти вирішення проблем. Без мистецтва, що розуміє свій вплив на екологічну свідомість людей, проблеми довкілля вирішити буде складно. Адже спочатку людство повинне усвідомити, лише після цього воно зможе боротися.

Северина Якубич


На продовження екотематики, редакція Часопису |А:| радить послухати пісню, яка пройме вас глибокою любов’ю до природи  – V̶a̶c̶u̶u̶m̶ ̶-̶ ̶”̶I̶ ̶B̶r̶e̶a̶t̶h̶e̶”̶ – “Квітковий дует (Lakmé)” – Léo Delibes.