Записи


B.Britten – Simple symphony. Lev Markiz


Collegium Musicum Chamber Orchestra
Conductor Lev Markiz

B.Britten – Simple symphony
I. Boisterous bouree
II. Playful Pizzicato
III. Sentimental Saraband
IV. Frolicsome Finale

«Time Based Stereo», Balance engineer – Ivan Ohar
Live from concert “Lev Markiz & Collegium Musicum” at Liudkevych Concert Hall (Lviv Philharmonic)
20.06.2016


Follow us
● Youtube: http://bit.ly/2gJNmGa
● Twitter: http://bit.ly/2fn20mE
● Facebook: http://bit.ly/2gwUVgr

#CollegiumMusicum





Adam Soltys – Symphony №2 (III)

Slobozhanskiy Youth Orchestra (Kharkiv, UA)
Conductor Ivan Ostapovych

The recording was made at the concert “Koffler and his time” within the cultural forum GalitsiaKult organised by Dofa.Fund and sponsored by Спільнокошт.

Sound-engineer: Valeriy Beskorsyy.


 

Follow us
● Youtube: http://bit.ly/2gJNmGa
● Twitter: http://bit.ly/2fn20mE
● Facebook: http://bit.ly/2gwUVgr

#CollegiumMusicum


G.Tartini – Devil’s Trill. Sergey Ostrovsky

Sergey Ostrovsky – violin
Collegium Musicum Chamber Orchestra

G.Tartini – Devil’s Trill

«Time Based Stereo», Balance engineer – Ivan Ohar
Live from concert “Sergey Ostrovsky & Collegium Musicum” at Liudkevych Concert Hall (Lviv Philharmonic)
15.11.2016


Mykola Kolessa – Piano Quartet

Mykola Kolessa – Piano Quartet
Collegium Musicum Soloists Ensemble

Perto Titiaiev – violin
Natalya Haidamakha – viola
Oksana Lytvynenko – cello
Anastasiya Boyko – piano

The recording was made at the concert “Koffler and his time” within the cultural forum GalitsiaKult organised by Dofa.Fund and sponsored by Спільнокошт.

Sound-engineer: Valeriy Beskorsyy.


J.Koffler – Quasi una sonata. V.Lyman

Jusef Koffler – Quasi una sonata
Vitaliy Lyman – piano

The recording was made at the concert “Koffler and his time” within the cultural forum GalitsiaKult organised by Dofa.Fund and sponsored by Спільнокошт.

Sound-engineer: Valeriy Beskorsyy.

Live reconding at Kharkiv Specialised Music School.
October, 09, 2016.


Музична культура Західної України 1939-41 рр. | Лєшек Мазепа (авдіо)

Доповідь відомого львівського музикознавця Лєшека Мазепи на конференції у Львівській Консерваторії про музичну культуру Західної України 1939-41 років. Запис із середини 80-их. На початку заповідає музикознавець С. Павлишин із серії “Раритери від Collegium Musicum”


Класика в джинсах / Collegium Musicum LIVE / Radio SKOVORODA

З чого/кого складається оркестр? Як він функціонує? Що робить диригент? Інтерактивний концерт, яким музична агенція Collegium Musicum відкрила свій новий концертний сезон. Два відділи. У першому всі охочі могли спитати в музикантів все, що хотіли дізнатись про оркестр та вийти на сцену і покерувати оркестром. У другому відділі прозвучали барокові […]


P. Hindemith – Trio for viola, tenor saxophone and piano, Op. 47 (1928)

LVIV HINDEMITH FEST 2015

P. Hindemith – Trio for viola, tenor saxophone and piano, Op. 47 (1928)

Sed Contra Ensemble:
Nataliya Onyshchuk – viola
Dmytro Pashynskyi – tenor saxophone
Vitalyi Kyianytsya – piano

Live recording at Lviv Museum of History of Religion
«Time Based Stereo», Balance engineer – Ivan Ohar
Muzeyna Sq., 1
September, 27, 2015


Фортепіанний речиталь Антонія Баришевського / Запис на Radio SKOVORODA

Програма концерту побудована з музики, що експонує фортепіано як різногранний інструмент. Від містицизму трьох сонат Галини Уствольської до тонкої інтимності ранніх опусів Олександра Скрябіна та яскравої звукозображальності вже класичного у фортепіанному репертуарі циклу Модеста Мусоргського. Всі ці композитори є абсолютно різними за складом своєї творчої індивідуальності і саме це дозволить […]


ORGAN OPEN AIR

Filmed and edited by Olha Dmytriv dmytriv.com.ua/
French organist Aurore Baal performing organ music: from Baroque to the XXI century. This is the project organised by Haliciana Schola Cantorum and music agency Collegium Musicum


Aurore Baal / концерт французької органної музики / Radio SKOVORODA

Перше україномовне мандрівне онлайн-радіо Radio SKOVORODA транслювали наживо нічний концерт органної музики із Львівської Філармонії 17 липня. Включення о 22:00. Подкаст із онлайн трансляції концерту Французької органної музики з Львівської Філармонії: на органі грає Aurore Baal ведучий етеру та модетатор Тарас Демко Зе режисерським пультом: Artem Galytskyy та Nazar Kuzma За технічного сприяння […]


Лев Маркіз у Львові

Камерний оркестр Collegium Musicum виступить з відомим європейським диригентом Левом Маркізом, йому зараз 86 років. Лев Маркіз – унікальна людина, він був першим концертмейстром першого


Р. Сімович

Сьома Симфонія Романа Сімовича та вісім поглядів на неї

Цьогоріч минає 115 років з дня народження українського композитора – Романа Сімовича. І хоча з тих пір, коли він жив і творив минуло не так багато часу (він помер 1984 року), сьогодні його ім’я мало про що говорить навіть знавцям музики. Ми вирішили зробити невелику розвідку, присвячену музиці галицького симфоніста, і попросили кількох людей прослухати твір Сімовича та записати свої рефлексії. В результаті отримали вісім різних поглядів на Сьому Симфонію.

Запис симфонії, архівні матеріали і рецепції публікуються вперше.

Золтан Алмаші Антоній Баришевський Тарас Демко Ольга Завада Лідія Мельник Любов Морозова Орест Смовж Богдана Фроляк

 


Zoltan Almashi

Photo by Oleg Nitsko

Золтан Алмаші

композитор, віолончеліст

Після прослуховування Сьомої Симфонії Романа Сімовича у мене дивні відчуття. Якби я прослухав її 20 років тому, то однозначно – ця музика здалась би мені малоцікавою, я би її різко осудив. Але, слухаючи її зараз, я ловлю себе на думці, що часи міняються, причому міняються кардинально.

Не можу сказати, що цей твір подобається мені зараз, але, здається, я навчився дистанціюватися від власних суб’єктивних відчуттів і сприймав даний твір не тільки, як власне музику, а як історичний феномен, а ще як такий об’єкт мистецтва, який знаходиться повністю у власному вимірі, незалежно від існуючих світових кон’юнктур справа, зліва чи збоку. Тема ця для мене сьогодні є дуже гострою, – тому я відчув з цією симфонією якусь дивну солідарність! Далі я розкрию свою думку детальніше, але перед цим не можу не відзначити величезний професіоналізм автора, він дуже точно і лаконічно формулює свої музичні ідеї, форма твору досконала.

Матеріал, на мою думку, не такий яскравий, як би мені хотілось, і багато речей я зауважив тривіальних, але, але !… Якраз я тут не буду категоричним, бо перебуваю в стані певної інтелектуальної нестабільності і тому перейду до пояснення своєї думки у попередньому абзаці… Тривіальність, “кондовість” матеріалу і форми… Легко говорити! Легко бути категоричним! Але в цьому випадку треба бути дуже обережним. Проблема в тому, що я особисто дуже слабо обізнаний з дискурсом! Я народився і виріс у Львові, але що я знаю про львівську музику? “Кавказ” Людкевича, 1-шу симфонію Колесси, мініатюри Барвінського, фортеп’янний концерт, чи “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” Кос-Анатольського? (Мушу сказати, що з названого репертуару “Ой ти, дівчино..” мені і досі до вподоби найбільше)) Це дуже мало! Львівська музика початку і середини 20-го століття виконується вкрай мало! Я зовсім не знаю того ж Сімовича, я не знаю музики Адама Солтиса, Флиса тощо. Та і вище згаданих авторів знаю мало. Безумовно, це, в першу чергу, мій недолік, але ж і почути всю цю музику я не мав можливості, записів вкрай мало, на концертах виконуються ці автори рідко…

Між тим, ця музика формує дуже цікавий дискурс. Зараз я опишу, що я маю на увазі. Безумовно, це буде своєрідна така легенда від мене, бо фактичного матеріалу в мене мало. Отже, музика міста Львова і Західної України початку і середини 20-го століття цікава тим, що в ній ніби законсервувалася австро-німецька традиція початку ХХ століття. Десь там бушував старий і новий авангард, міняв методи Стравінський, експериментував Кейдж, з другого боку творили Шостакович з Прокоф’євим, але Галичини це не стосувалось жодним чином. Галицькі композитори берегли традицію, як Чашу Ґрааля. Я навіть зараз це пишу не без легкої іронії, раніше над всім цим я відкрито насміхався, але, повторююсь, часи міняються, і хтозна, може, своєю “законсервованістю” (“законсерваторністю”) ця плеяда авторів виконувала свою особливу місію, актуальність якої почне проявляти себе в найближчі десятиріччя, аможе, і в найближчі роки?? Це риторичне питання, але я точно знаю одне – ми, українські музиканти, а особливо музиканти Галичини, просто зобов’язані врятувати цю спадщину! Повинні належним чином бути виконані всі твори Сімовича, Людкевича, Солтиса, Барвінського(!), Колесси, виконані і записані!

Хтозна, може, ця музика серйозно вплине на розвиток музики майбутнього? Зараз я перебуваю в непевному такому стані… Симфонія Сімовича мене схвилювала, я поки що не прийняв її повністю, але відчуваю, що, коли “увійду в дискурс”, то точно “нап’юся з Чаші”! Треба грати цю музику.

ВГОРУ


12239719_551953431623377_427280835940002235_n

Антоній Баришевський

піаніст

Музика Сімовича, вочевидь, спирається на пізньоромантичні засади. Проте я чую в ній великий вплив російського симфонізму – перш за все, Чайковського (в плані секвенційного розвитку фраз), також подекуди чутно «лади Римського-Корсакова».

В певному сенсі, Сімович використовує симфонічну парадигму Лятошинського – що стосується невпинно модулюючої тканини фраз. Проте в гармонійному плані Сімович не є надто «карколомним». Ця музика не є новаторською, скоріше вона плекає саме консервативні романтичні принципи – мелодизм (з опорою на народний або інколи псевдонародний мелос в дусі пісень Ігоря Шамо), душевність, натхненність, що знаходиться в своєрідних «кайданах» радянсько-українського соцреалізму.

Тим не менш, не можна цю творчість назвати безталанною. Вона є дзеркалом феномену, який ще буде вивчатись. В наш час тотальної декомунізації, яка є явищем вцілому настільки ж природнім (в доброму значенні слова), наскільки й незворотнім (в поганому сенсі слова), мені стає шкода старої радянської ліпнини, мозаїк або ж барельєфів – чогось, що вже не несе в собі політичного відтінку, або ж їх семантика вже давно стерта і нерозпізнавана сучасними поколіннями.

Щось подібне до споглядання пам`ятника засновникам Києва викликає в мене Симфонія №7 Романа Сімовича. Не знаю, добре це чи погано?

ВГОРУ


Тарас Демко

Photo by Olya Dmytriv

Тарас Демко

літературознавець, поет 

Музика має здатність викликати відчуття, які ми не можемо точно описати. Мова не має засобів для передачі того, що створюють у сприйнятті слухача звуки, гармонії та організовані за правилами композиції музичні фрази, що творять матерію твору. Як тоді говорити про музику? Коли музика прозвучала, що з нею далі стається, а що робиться з нею стосовно слухача — у його сприйнятті? Враження не тільки від прослуханого, але і почутого, сприйнятого будуть завжди різні, наскільки різні, наскільки різним може бути вухо. Множина цих значень росте до безконечности, якщо врахувати внутрішні і зовнішні чинники слухання/звучання. А наскільки повно передається значення музики від адресанта до адресата. Яка частка її доходить, а що спотворюється через різні чинники, скажімо, якість виконання, хибні контексти, різні рівні готовности до сприйняття і т.д.

Буття і небуття, як дві сторони нашого плаского світу. Десь обабіч цього онтологічного рельєфу, як місяць, завис третій компонент – категорія забуття, чи, як сонце, – пам’ять. Античні митці дбали про свою славу, здобуваючи таким чином собі безсмертя. Найвідомішим прикладом тому є Горацій. У оді “До Мельпомени” він просить музу увінчати його чоло лавром слави:

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких –

Часу біг коловий – в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,-
Будуть знати, що я – славний з убогого –

Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
(переклад А. Содомори)

А ось у ХХ сторіччі Борис Пастернак про славу каже зовсім по-іншому:

Бути уславленим негарно.
Не це підійме догори.
Заводити архіви марно,
Рукопис дуже берегти.

Ціль творчости себе віддати,
А не шукати успіху,
І соромно, не вартувати,
Та в притчу одягтись живу.

Живімо без самоназванства,
Живімо, щоби врешті-решт
З майбутнього почути заклик,
Щоб простір нас любив безмеж.

І також ставмо білі плями
У долю, а не на папір,
Окреслючи за полями
Великі розділи з життів.

І линути у невідоме
І заховати в нім сліди,
Так і туман усе огорне,
Що світу не розгледіти.

Торованим тобою шляхом
Піде хто-інший крок за кроком,
Але здобуток свій із крахом
Ти не окидуй зверхньо оком.

І не повинен ти ніскільки
Хоч якось відступати вбік,
Бути живим, живим і тільки,
Живим і тільки, аж повік.
(Переклад мій — Т.Д.)


А веду я це до того, що багато українських митців через різні обставини не отримали загального визнання, не кажучи вже про прижиттєву підтримку, чи про світло пам’яти, що проблискувало б крізь штампи червоних дат. Чи хотіли вони слави і визнання? Як добивались і які були перешкоди?..

Не найяскравішою виявилась творча доля західноукраїнського композитора Романа Сімовича. Про цілковите забуття, в його ситуації, не йдеться, бо окремі музикознавці досліджують його творчість, а найближчі родичі плекають мрії зібрати й виконати твори, але інформації про нього на загал обмаль, навіть досвідченому слухачеві чи професійному музикантові ім’я Романа Сімовича скоріш за все невідоме, не кажучи вже про музику.

Композитор, що пише симфонічну музику, а Сімович, як відомо, на Західній Україні був одним із перших, хто писав симфонії, за замовчуванням претендує на всеохопність та потенційно прагне до залучення широкої авдиторії, наповнювати своєю музикою великі зали. Сімович написав сім симфоній, зовсім немало, ба навіть достатньо, аби увійти в історію музики на довше!

В той час, як в Європі експериментальні течії вже майже відходили з передової, в Україні все ще однією із пріоритетних залишалась (і далі тягнеться?) лінія, пов’язана із романтизмом, – пізнім романтизмом, неоромантизмом, соцреалізмом (місцева специфіка якого містить елементи народництва). Так, періоди міняються, тренди і акценти зміщуються, і нічого не може бути природнішим за це. Але коли в роботу Кліо втручаються соціальні експериментатори, механізми часу починають діяти непередбачувано. Так сталося в нас, і хаос запанував довкола, переплутавши часи, стилі, все збилося/розшарувалося — межове відчуження, щільне стиснення. Що ж уявімо приміром синтез романтизму і соцреалізму, але для чого уявляти, довкола багато живих зразків…

Чижевський закономірність зміни стилів пояснив через теорію “культурних хвиль”, згідно з якою стилі у мистецтві змінюються, «коливаючись між двома різними типами, що протистоять один одному». Гармонія, що здавалося, запанувала у “світлому” часі, коли культура творилась для трудових мас, часто зводила мистецтво до провінційности, до декоративного, етнографічного, прикладного — так би мовити, «для хатнього вжитку».

Я не намагаюся сказати, що все створене у ті часи у тому краї, погане, чи негативне, не висміюю я ні тогочасну моду, ні стиль. Цей текст — це моя неглибока рефлексія на недалекий час, спровокована недавньою цікавістю до постаті напівзабутого симфоніста після прослуховування кількох його творів.

Останню, сьому симфонію Сімовича, я прослухав і перша думка при цьому була: “ХХ сторіччя, скоріш за все друга половина, вчився в Європі, щось знайоме, ну майже все знайоме!”, а невдовзі друга думка доповнила: “А хіба так не писали у кінці ХІХ сторіччя?”.

Є й зараз літератори, художники, композитори,  які пишуть так, як писали років двісті тому (в сенсі, що, можуть не стежити за розвитком за межами зони свого комфорту) їх видають, люблять. А що про них думають, ті, хто намагається йти в ногу з часом? Конфлікт поколінь? Питання смаку, авдиторії, контексту, часу…

На мою думку, Сімович-композитор — не ровесник ХХ століття, хоч народився 1901 року. При тому музика милозвучна, майстерна, ба навіть красива. В якісь моменти бере жаль, що забута і не виконується. Екзотична чотиричастинна симфонія №7 густо, оздоблена гуцульськими мотивами, личила б музичним залам не тільки Галичини і була по б силах навіть франківському оркестрові.

ВГОРУ


12825633_574947612663488_82047427_n

Ольга Завада

культуролог

Симфонія №7 Романа Сімовича – пейзажна українська музична класика

Навіщо пересічна людина обирає для прослуховування класичну музику? У ХХІ столітті це не є питанням статусу чи становлення. Це – наш власний вибір. Можливо, один із найсвідоміших, які ми робимо за життя. Чому? Людина сучасності – втомлена. Вона все рідше милується сходом сонця, все рідше зустрічає його захід, заклопотана повсякденністю та рутиною. Зрештою, такий спосіб життя – комфортний, бо стабільний. Тому й існує чимало музичних жанрів, які відповідають такому «ритму»: вони ненав’язливі, вони не дратують складністю своєї побудови, коли немає часу вникати у почуте і, тим більше, виходити зі своєї зони комфорту. Та й будьмо відвертими самі зі собою – ми про це навіть не задумуємось. Ми просто, щоранку виходячи із дому на роботу, в університет чи у супермаркет за покупками, вмикаємо у плеєрі легку приємну музику і думаємо про щось своє. І де тут зачепитися класиці?

Інший бік медалі – коли у повсякденності тебе супроводжують високі речі, яким, здавалося б, місце хіба у вихідні та святкові дні. Інший бік медалі – це коли ти йдеш з такими речами по житті. Коли усвідомлюєш, наскільки якісним і більш цілісним стає світ. Коли в уяві виникають прекрасні образи, коли ти відчуваєш своє духовне збагачення та ріст.

У світі існує та створюється чимало прекрасних зразків академічної музики. Та сьогодні ми зупинимося на творі, який належить українській мистецькій спадщині – Симфонії №7 Р. Сімовича. Чим ця музика є для простого слухача, який чує її вперше? Які асоціації виникають? Що ми відчуваємо під час прослуховування?

Коли я ознайомлювалась з цим твором, в моїй уяві виринали карпатські пейзажі – безкраї гірські хребти, які лише може осягнути погляд, погодна мінливість, примхливість ландшафту та унікальність моментів, коли там буваєш і бачиш це на власні очі. Чомусь думка зверталась до прекрасної кінороботи Параджанова «Тіні забутих предків», де так вдало зображений драматизм Карпат. Такі асоціації не викликали великого подиву, адже сам композитор Сімович родом із Франківщини, тому з молоком матері увібрав у себе мольфарський стихійний дух, який і проніс у своїй композиторській діяльності протягом життя.

Перша частина симфонії викликає асоціації Карпат перед нічною грозою. Драматичні скрипки, ніби невидимим пензлем, малюють темне небо, оповите хмарами. Раптово зривається вітер, який з кожною секундою дужчає. Обрій омивається загравою блискавок, які все ближче і ближче. На декілька миттєвостей наступає ліричне затишшя, проте, воно здатне втримати напругу. У сприйнятті цієї частини вловлюється незрима нитка ностальгії, яку посилюють духові інструменти. Раптова громовиця – починається дощ, стихія набирає обертів і охоплює виднокіл. Кожне крещендо – пориви вітру, яких ніщо не здатне стримати. Саме такою і є гроза – різною, неоднорідною, здатною затихнути до ледь помітної мжички, щоб через мить з новою силою розлитися, затопити собою. І залишити по собі щось неосяжне, незвідане, незавершене. Але разом із тим – до болю знайоме.

Друга частина звучить більш жваво та невимушено. Складається враження, що життєдайна волога, яку подарувала горам гроза, була довгоочікувана і потрібна. Природа показує себе у всій своїй первозданній красі та недоторканості. Невагома величність таких оксюморонів робить на душі світліше, приносить радість і навіть полегшення. Уява дарує дуже деталізовану картину прекрасної, живописної місцевості, де кожна рослинка, комаха чи тварина почуваються у цілковитій гармонії. І допускається шалена думка, що навіть сюди вписалась би людина – не як руйнівник чи порушник чарівного спокою, а як складова цілісності.

Третя частина – дуже лірична, щемка. Ніби подяка за унікальність кожного дня перед тим, як сонце має зайти на спочинок. А також – прощання, розуміння невідворотності… Сум за спогадами, які зігрівають  душу, але разом із тим – болять. Слухачеві відкривається той стан, коли починаєш усвідомлювати, що саме те, що ятрить найпотаємніші закутки нашого Я, і є найдорожчим. Тим, що робить нас людьми, живими.

Завершальна четверта частина, на мою думку, дещо відрізняється від загальної концепції симфонії. Вона звучить тріумфально, оптимістично, наче впевненість, що після заходу сонця обов’язково настане новий день – сповнений величі, щастя. Вона звучить як аксіома – обов’язково світло переможе пітьму, добро торжествуватиме над злом. Вона звучить як віра – непохитна, стійка. Вона звучить, як пробудження після сну і розуміння, що життя не стоїть на місці. Із завершальним акордом розуміємо – все буде добре.

Симфонія №7 Р. Сімовича – незвичайна перлина українського надбання. Вона варта бути почутою якомога численнішою аудиторією. Вона варта бути виконаною найбільш майстерними музикантами у найкращих концертних залах. Адже лишає по собі багатогранний спектр найяскравіших емоцій, коли ловиш себе на думці, що життя – прекрасне у деталях. Варто лише вчитися їх помічати. І відчувати.

ВГОРУ


Фото: Мирослава Іваник

Фото: Мирослава Іваник

Лідія Мельник

музикознавець

Сьома симфонія – “лебедина пісня” Сімовича – свідчить передовсім про те, що його творчий потенціал розкрився далеко не повністю протягом тривалого творчого життя і не останню роль у цьому відіграли несприятливі соціально-історичні обставини, котрі змусили Сімовича обмежити свій пошук і зупинитись на більш традиційних засобах виразності, аніж це могло бути йому притаманним, коли б доля виявилась прихильнішою до митця і дозволила йому творити в більш свобідному середовищі.

В цілому ця симфонія, безперечно може вважатись одним з найбільш вдалих творчих здобутків майстра. Динамічніша за розвитком, контрастніша за образами, вона сприймається більш цілісно і „на одному диханні”, порівняно з деякими попередніми сонатно-симфонічними циклами. Як не дивно, саме в ній засади “празької школи”, здобуті композитором кілька десятиліть перед тим, проступають чи не найяскравіше, що виразилось у підкресленій колористичності як гармонії, так і оркестровки.

Загалом симфонія вирізняється тяжінням до епіки. Відповідним змістом наповнені рамки традиційного чотиричастинного сонатно-симфонічного циклу.

Найбільш драматичною є перша частина, характер тривоги, неспокою вносить вже тема вступу.

Друга частина нагадує типові для української музики кінця ХІХ – початку ХХ ст.. танцювально-обрядові образи. Химерно-фантастичний калейдоскоп „лісовиків і мавок” позначений блискучою колористикою тембральних зіставлень, прозорістю, легкістю фактури.

Третя частина відіграє роль ліричного відступу-інтермеццо в драматургії цілого і нагадує тужливу народну пісню. Основою стає розкішна кантилена, побудована на мелодичному розгортанні широкого дихання. За аналогією до образів природи, зроблених відносно до попередньої частини, після весняної грайливості наступає немовби „літня” повнота сили і краси споглядання. Тут особливо виразно помітна спорідненість стилю композитора із пізньоромантичними моделями: терпкі альтеровані співзвуччя залишають враження яскравих повнокровних барв картин Новаківського чи Сельського.

Загальний образ фіналу залишає дещо двоїсте враження: активність, апелювання до героїчних витоків українського фольклору так тісно переплітається із скерцозно-фантастичними, колористично багатими тематичними елементами, що важко визначити провідну образно-ідейну лінію фіналу. Як видається, диригент повинен враховувати цю багатопластовість музичного змісту і зуміти її яскраво підкреслити, увипуклити власне різноманітність, мінливість образного змісту фіналу симфонії.

ВГОРУ


Любов Морозова

Photo by Oleg Nitsko

Любов Морозова

музикознавець

Симфонія з невідомими

Історія з Сьомою симфонією Романа Сімовича досить дивна. Традиційно вважається, що композитор був автором шести симфоній – Гуцульської (1945), Лемківської (1947), Весняної (1951), Героїчної (1954), Гірської (1955) і Шостої (1965). Між тим існує партитура Сьомої і навіть її запис, орієнтовно здійснений наприкінці 70-х років кабінетом звукозапису Львівської консерваторії.

За стилістикою її важко віднести до цієї епохи, за будовою форми – тим більше. В 70-ті роки минулого століття композитор спирається на чотиричастинну класичну форму з трактуванням частин, близьким до часів «Могутньої кучки» і черпає натхнення у партитурах періоду пізнього романтизму. Це стосується не лише характеру музичної тканини в цілому, але й залучення цілком конкретних цитат. Так, Головна партія Першої частини майже дослівно цитує «тему самоствердження» з «Поеми екстазу» Олександра Скрябіна. Ті ж висхідні ходи на чисті кварти, той же стверджувальний характер, дуже подібна оркестровка.

Для чого це потрібно було композитору? Весь інший тематизм симфонії заснований на пісенних інтонаціях – ліричних або ж танцювальних піснях (наприклад, перша тема Другої частини). Вольові теми, інструментальні за походженням давалися йому складніше. Ми бачимо, як у Фіналі цієї симфонії композитор знову повертається до героїки, але вирішує це за рахунок гімнічної теми, що спирається на масову пісню. Він намагається надати тематизму симфонічного розвитку, але тематизм розвивається за законами пісенності – поліфонія, діалоги між голосами, проведення одного й того ж самого тематизму різними тембрами і, нарешті, секвенції – улюблений прийом роботи з подібним матеріалом Петра Чайковського. Отож, цілком можливо, що цитата зі Скрябіна у Першій частині була своєрідним «тематичним щепленням». Той вірус окличної героїки, якого не вистачало українському композитору, був таким чином запозичений у класика, з широковідомого твору – отож, це було не таємне використання чужого матеріалу, а робота з тематизмом-символом, емблемою вольового начала.

Вступ до Першої частини, до речі, претендує на розвиток драми у філософському ключі – це монолог у низькому регістрі, виконаний швом «назад голка»: після кожного нового стібка голка-мелодія повертається назад. «Герой» знаходиться у роздумах і сумнівах, задає собі питання і не знаходить відповідей. Але композитор намагається прискорити рух думки і з самого початку вводить діалогічний матеріал, який ніби пришвидшує темп монологу.

Є таке враження від викладання матеріалу в Першій частині, що композитор намагається затушовувати його наспівність за рахунок постійних гармонічних зсувів, секвенцій, трактуючи симфонізм як необхідність розвитку вже під час експонування тем. Експозиційність як така тут весь час збивається за рахунок розвитку – тема не встигає себе проявити, як вже опиняється в новій тональності і набуває трансформацій. Композитор настільки щедро кидає ідеї, що то тут, то там виникають короткі мелодії, які не знаходять розвитку, занадто яскраві, щоб бути сполучними – і між Головною партією і Побічною, і між Експозицією та Розробкою, і кілька разів в самій Розробці – не зважаючи на те, що вона побудована переважно на Головній партії (також тут з’являється матеріал Побічної), кілька разів народжуються короткі теми, про витоки яких важко говорити однозначно.

А ось про традицію появи скерцо на місці Другої частини можна говорити у зв’язку з російським симфонізмом XIX століття, в першу чергу – творчістю Олександра Бородіна. У нього це було пов’язано з епічним типом симфонізму, бо після спокійної Першої частини циклу з’являлася потреба у рухливій Другій. Не зважаючи на те, що Сімович вирішив Першу частину своєї Симфонії №7 у традиційному драматичному ключі і сонатній формі, скерцо він так само поставив на друге місце у формі.

Друга і Третя частини є творчою вдачею Романа Сімовича. Друга написана у розмірі 7/8 і поєднує в собі вплив російського симфонізму та творчості Левка Ревуцького. Функція скерцо – вихід назовні, розширення образного простору у сфері гри – тут виконується зі смаком та любов’ю.

Дуже яскравою є і третя частина, мелодизм якої ллється через край і нагадує кіномузику 50-х років. Тут композитор не намагається сперечатися з природою свого обдарування і не вдається до постійних гармонічних зсувів і секвенцій, покликаних ускладнити музичну мову. Він є романтичним і відкритим, і – головне – лишається самим собою. А це у професійній творчості чи найскладніше.

ВГОРУ


12226948_10154258778462080_8961812627853662493_n

Photo by Yu-Ying Ng

Орест Смовж

скрипаль

Сім складних слів стосовно Сьомої симфонії Сімовича

Складно писати про сьому симфонію Романа Сімовича. Не просто писати про композитора, про існування якого дізнався три дні назад. Не просто писати про автора семи симфоній, що на сім симфоній більше, ніж у автора цього тексту.

Симфонія Сімовича нагадує частину книжки, яка наче витягнута з контексту, і переслідує якесь враження недосказанності, хоча деколи і цікавої. Мабуть, як і сам Сімович, який існує в контексті. В контексті того, що все ж не так багато було до нього українських симфоністів; контексті того, що наступне покоління, мабуть, більш багате на знайому нам музику. Чи це наслідок кращої якості молодшого покоління? Не зможу відповісти на це питання.

Співпало так, що цю симфонію я послухав в компанії двох джентельменів XIX століття – Карло Альфредо Піаітті та Адольфа фон Гензельта. Перший – дуже важливий композитор в сфері віолончельного навчально-подібного репертуару, другий – піаніст, етюди якого Сергій Рахманінов вважав не гіршими за етюди Шопена, і вважав одним з тих, хто вплинув і на його творчість. Мабуть, не знайдеться музиканта, який буде вважати когось з цих двох сеньйорів центральними фігурами в музиці, але творчість обидвох допомогла поштовху енергії, яка втілилась у інших, більш вагомих особистостях. Приходить в голову гастрономічна асоціація (перепрошую, якщо не надто адекватна) – банка скажімо з варенням, яку тяжко відкрити. Декілька людей можуть відчайдушно пробувати її відкрити, а потім вона нарешті відкрилась. І відкрилась вона не тому, що остання людина була найсильніша, а тому, що всі попередні доклали зусиль, щоб послабити кришку.

Ситуація з непропорційно-стабільним репертуаром переважної більшості симфонічних колективів настільки серйозна, що життєво необхідним є вивчати музичне минуле планети? Питання не важке. Чи вартує Сімович уваги, чи заслуговує “джойсівського снігу”? Не зможу відповісти на це питання. Чи заслуговує композитор семи симфоній, щоб про нього знали? Думаю, так.

Слухаючи цей твір, мені здалось, що у композитора немає свого обличчя. Знання, якою має виглядати симфонія, вміння використовувати оркестр (наскільки я смію судити), але не індивідуальне обличчя. Але чи це справа в композиторі, чи в мені – тому слухачеві, в голові якого через професійну освіту підсвідомо відбуваються декілька процесів розпізнавання стилістичних рис, гармонічних прогресій, структур форми, книжкові фрази викладачів з уроків про конфлікт тематичного матеріалу, щедро политими соусом скептицизму до невідомого та ще й незакордонного композитора.

Стереотипи про композиторів – це як пліснява в країні з високою вологістю. Без переосмислення знань та уявлень про авторів, без венилювання сталих аксіом, без періодичної дефрагментації всього, що ми знаємо про композиторів – неможливо буде перебувати у свіжому мистецькому середовищі. Чи захочу я ще раз послухати Симфонію № 7 Романа Сімовича? Мабуть, але надіюсь у провітреному стані, без присмаку архівності.

ВГОРУ


Фото: Наталя Кожушко CC-BY-SA-4.0

Фото: Наталя Кожушко CC-BY-SA-4.0

Богдана Фроляк

композитор

Багато думаю про те, що композиторська доля галицьких композиторів (В.Барвінський, С.Людкевич, М.Колесса, В.Флис ) могла б виглядати зовсім по-іншому в сенсі музичного мислення, руху разом з тодішніми тенденціями західноєвропейської музики, якби не та трагічна дійсність, в якій Вони знаходились і змушені були творити. Отримавши серйозну європейську музичну освіту у Празі, повернувшись до рідного Львова, багато хто з них зіткнувся зі страшними репресіями (Василь Барвінський, Володимир Флис), а інші, маючи страх перед репресіями, змушені були бути дуже обережними в застосуванні тих чи інших більш-менш модернових засобів виразності, через які їх могла спіткати доля Василя Барвінського. Мені здається, що такою собі “віддушиною” стало для них у цій ситуації звернення до джерел фольклорних, використання мелосу й інтонацій з українських народних пісень. Це було тою нішою, в якій Вони могли проявити свою індивідуальність і не отримати за це покарання. А вишколу, знань і професіоналізму їм для цього не бракувало. Не була виключенням у цьому сенсі і доля Романа Сімовича, постаті дуже цікавої і харизматичної. Жаль, не застала уже Його в консерваторії, але багато чула про Нього як цікаву й інтелігентну особистість від моїх старших колег (Ганна Гаврилець, Юрій Ланюк).

Прослухавши Сьому Симфонію Романа Сімовича, подумала про таке: вона написана цілком в традиціях “класичного” симфонізму – сонатне алегро у першій частині, чотиричастинний цикл, який включає і скерцо, і повільну частину, і урочистий фінал. Симфонія насичена українським мелосом, специфічними традиційними засобами письма, притаманним жанру симфонії. Композитор демострує тут володіння і законами музичної форми, і мальовничою оркестровкою, тобто, чисто формально, ніби усе на місці. Та є, однак, тут щось таке, що “почулось” не відразу, не за першим прослуховуванням. Те, що ніби “заховано” за якимись зовнішніми знаками, те, що прочитується не відразу. Для мене це той внутрішній “щем” , той ментальний дух, не обов’язково пов’язаний з фольклорними джерелами, але який вирізняє багатьох українських композиторів, в тому числі і сучасних (Валентин Сильвестров, Євген Станкович і ін.) і робить Їх впізнаваними саме як українських композиторів. У зв’язку з симфонією Романа Сімовича у цьому сенсі вирізнила б першу її частину (маю на увазі саме музичний матеріал, а не те, як композитор з ним працює) та третю (повільну). Особливо мене вразило закінчення першої частини — таке тихо-трагічне. Мені здається, що це закінчення тут у результаті і стає головним “забарвленням” цієї музики, не “оптимістичний фінал”, а саме цих останніх два такти з першої частини. Щодо повільної частини, то це якраз той момент, де композитор міг дозволити собі і ліричний настрій, і відсутність ознак “боротьби добра і зла” і просто бути собою.

Можливо, мої рефлексії про цю музику дещо суб’єктивні, можу навіть зізнатися, що, послухавши перший раз цей твір, не знала, що маю написати. Та потім подумалося — не можна давати оцінку будь-якому мистецькому явищу отак відразу. Тим більше музичному творові. Бо за цією “музичною матерією” стоїть не одна пережита нота, хід мелодії, настроєвий нюанс. А у випадку цієї симфонії, можу сказати, що вона почала “відкриватися” для мене за другим-третім прослуховуванням, і до кінця не знаю, чи розкрилася вповні.

ВГОРУ


ф198_оп2_одзб54_арк001ЦДАМЛМ України, ф. 198, оп. 2, од.зб. 54, арк. 1.

“Раритери від Collegium Musicum”
Роман Сімович – Симфонія №7
Симфонічний оркестр львівської філармонії
Диригент – Роман Филипчук

Читайте також у Часописі |А:|


R. Simovych – Symphony №5

“Collegium Musicum Rarities” presents
R. Simovych – Symphony №5
Lviv Philharmonic Orchestra
Conductor – Demian Pelekhatyi

Live recording 05.05.1957


 


M. Shalygin – Duo for violin and piano | Smovzh, Choni

Maksym Shalygin – Duo for violin and piano
Orest Smovzh – violin,
Dmytro Choni – piano

Collegium Fest 2015
Live recording in Lviv Philharmonic Hall
(19.12.2015)

Про твір: Duo for violin and piano

Максим Шалигін написав свій дует для скрипки з фортепіано, коли ще вчився у консерваторії в Києві. П’ятичастинний цикл утворює одне ціле, не маючи перерв між частинами, які переходять одна в одну. З композиторського погляду цей твір можна сприймати, як постійне переосмислення, символічне трактування, та вихід за рамки – поняття камерного циклу; виконавських жанрів; елементів виконання; та сам процес виконання на сцені. Перша частина, “прелюдія” починається з імітації того, з чого починає всякий музикант – настройки інструменту, яка переходить у повільну гаму, наче скрипаль розігрується, і плавно нізвідки починається друга частина, “Серенада”. З одного боку, композитор наче і бере такий буденний процес музиканта як розігрування, одночасно втілюючи це з художнім змістом, наче відсторонюється від цих деталей, до рівня, коли їх присутність вже не важлива. Серенада занурює у загальну атмосферу твору, повільного але сталого і тихого пульсу, супроводжуючи мелодією, яка ніби нікуди й не рухається, і нікуди не прямує, створюючи разом з пульсом відчуття зупинки часу, і коли вже виконавці переходять в інший стан, у якому не так важливо що вони на сцені, і що вони щось виконують, а все перетворюється у просте музикування, яке водночас є і поверненням до основи камерної музики, але й іншим втіленням типу концертного виконавства камерної музики. Переходячи у третю частину “Танець” перші три частини утворюють дуже поступову, повільну і ледь наростаючу лінію розвитку, яка зі свого власного герметичного часового світу безжалісно кидає у вибух нестримної енергії, що на умовній карті твору є надзвичайно різкою ландшафтною рідкістю, наче вся повільна музика навколо існувала тільки для того, щоб всього лиш раз вистрелити і повільно чекала свого часу. “Танець” знов таки, є символічним, як і у багатьох інших композиторів, твори, які носять назву танцю не є для танцювання, але для символічної фарби. Четверта частина “Каденція”, можливо є найконцентрованішою частиною твору. Її можна трактувати як екзистенцією та центр всіх попередніх і наступних частин циклу, які з’єдналися у одній точці, утворивши лиш одну довгу ноту у скрипки, яка і є всією каденцією. Дует закінчується “Колисковою” – мелодією, яка трохи змінюючись, повторюється декілька разів, після чого ще один раз, дует викидає із свого часового простору і закінчується.


Лекція “Дематеріалізація мистецтва в ХХ ст.” | Олександр Сушинський

“Collegium Musicum Лекції”
Центр “Слово і голос” | Львів, Городоцька, 38.
29 листопада, 19:00
 
12232949_762502190550287_4104084978720198669_oяк епіграф до майбутнього:
«..so little time, so much to do,
so much time, so little to do..”
/// G.Brecht
 
Що ми називаємо демат-ією? ХХ століття, як відомо, розпочалося з Першої світової в році 1914. Недалеко і до 15-го, коли з’явився у Світі Чорний Малевича. А ще через півстоліття – в 60-тих – концептуалізм (Дж.Кошут, С.Левітт та ін.), де ідея вища за форму (?). 90-і пройшли під знаком, так званої, «естетики відносин», коли куратори (Н. Бурріо, насамперед) заговорили не стільки про естетику, як про етику.
На лекції думатимемо над питанням: а що як критерій якості сьогодні в мистецтві не грає ролі? Або ж критерій замінений на цінності?
Інше, не менш важливе питання: що як цей критерій пов’язати з Метою (митця, глядача, куратора, інституції)?
Чи є місце сьогодні для Утопії чи можлива тільки лиш Мікроутопія (коли кожен сам по собі вибудовує ідеальний проект свого буття, незважаючи ні на що)? Разом з вами спробуємо через дискусію вийти на припущення про те, яким буде (можливо) ест/етика майбутнього.
 
Олександр Сушинський
куратор Лабораторії Е.Д.
estheticlab.tumblr.com
________________________________
Проект “Collegium Musicum Лекції”
Автор і куратор проекту: Тарас Демко