Статті: Часопис |A:|


Вивільняти енергію із звичних, буденних речей — це і є композиція

Розмова з композитором про його творчість — момент хвилюючий. Надто якщо композитор є твоїм сучасником; якщо він, хоча б з огляду на свій вік, — на початку шляху. Тут немає і не може бути готових визначень (завжди є ризик, що вони обернуться якимось стилістичним штампом), позаяк і предмет розмови, і […]


Перша Літня Міжнародна Академія Дори Шварцберг

Саме літньої пори, з 5 по 15 липня у місті Лева відбувається Перша Літня Міжнародна Академія Скрипки та Камерної Музики Дори Шварцберг. Це 10-ти денний майстер-курс, котрий буде проведений у Спеціалізованій Музичній Школі-Інтернаті ім. Соломії Крушельницької.


CM DIGEST: Course. International Master Classes of New Music

Collegium Musicum ДАЙДЖЕСТ про Course. International Master Classes of New Music. Bohdan Sehin, Ilona Tamilina Враженнями поділились: Mykola Khshanovsky, Anna Stoyanova, Стефанія Олійник, Olha Zavada,Elzbieta Sikora Звучать фрагменти творів учасників із Заключного концерту П’ятих COURSE: Ганна Копійка/UA Harmony of Euler’s Number для флейти, гобоя/англійського ріжка, скрипки, віолончелі і фортепіано Назар Скрипник/UA Non […]


Віолончельний challenge Артема Шмагайла: 6 сонат для віолончелі соло Й.С. Баха

Віолончеліст-віртуоз українського походження Артем Шмагайло, що мешкає у Генті (Бельгія) зробив собі своєрідний челендж і впорався із почесним завданням: інтерпретацією цього твору.


Леонід Грабовський: «Ми увійшли у світ нової музики»

Леонід Грабовський: «Ми увійшли у світ нової музики»1 Леонід Грабовський один із найяскравіших представників українського авангарду поруч із Валентином Сильвестровим, із яким він разом навчався й товаришує до сьогодні. Однак, Л. Грабовський унаслідок різноманітних причин, лишився фігурою радше закрито-легендарною, на відміну від В. Сильвестрова, котрий став мало не «рок-зіркою». Л. […]


Перші дні Course у Львові

«Якби …хтось (Бетовен, Бах, Моцарт) … вів щоденник»… Є така серія так званих кишенькових посібників із історії музичної літератури. Переглядаючи її в студентські роки, іноді дозволяла подібній думці закрастися: «а що, якби я вела щоденник?». Не претендую на якесь, навіть, тисячне місце у списку посібників-збірників, листів, документів, пов’язаних із моєю особою, […]


Внутрішня депортація

У кожного композитора є образ своєї “землі обітованої”. Якась провідна зірка, що страхує канатохідця від падіння в нескінченну прірву. І поки надія досягнути до цієї землі живе всередині митця, як би він не намагався ретушувати риси її ландшафту, – вона буде наполегливо проявлятися, так само як акцент у того, хто […]


Сьома Симфонія Романа Сімовича та вісім поглядів на неї

Цьогоріч минає 115 років з дня народження українського композитора – Романа Сімовича. І хоча з тих пір, коли він жив і творив минуло не так багато часу (він помер 1984 року), сьогодні його ім’я мало про що говорить навіть знавцям музики. Ми вирішили зробити невелику розвідку, присвячену музиці галицького симфоніста, і попросили кількох людей прослухати твір Сімовича та записати свої рефлексії. В результаті отримали вісім різних поглядів на Сьому Симфонію.

Запис симфонії, архівні матеріали і рецепції публікуються вперше.

Золтан Алмаші Антоній Баришевський Тарас Демко Ольга Завада Лідія Мельник Любов Морозова Орест Смовж Богдана Фроляк

 


Zoltan Almashi

Photo by Oleg Nitsko

Золтан Алмаші

композитор, віолончеліст

Після прослуховування Сьомої Симфонії Романа Сімовича у мене дивні відчуття. Якби я прослухав її 20 років тому, то однозначно – ця музика здалась би мені малоцікавою, я би її різко осудив. Але, слухаючи її зараз, я ловлю себе на думці, що часи міняються, причому міняються кардинально.

Не можу сказати, що цей твір подобається мені зараз, але, здається, я навчився дистанціюватися від власних суб’єктивних відчуттів і сприймав даний твір не тільки, як власне музику, а як історичний феномен, а ще як такий об’єкт мистецтва, який знаходиться повністю у власному вимірі, незалежно від існуючих світових кон’юнктур справа, зліва чи збоку. Тема ця для мене сьогодні є дуже гострою, – тому я відчув з цією симфонією якусь дивну солідарність! Далі я розкрию свою думку детальніше, але перед цим не можу не відзначити величезний професіоналізм автора, він дуже точно і лаконічно формулює свої музичні ідеї, форма твору досконала.

Матеріал, на мою думку, не такий яскравий, як би мені хотілось, і багато речей я зауважив тривіальних, але, але !… Якраз я тут не буду категоричним, бо перебуваю в стані певної інтелектуальної нестабільності і тому перейду до пояснення своєї думки у попередньому абзаці… Тривіальність, “кондовість” матеріалу і форми… Легко говорити! Легко бути категоричним! Але в цьому випадку треба бути дуже обережним. Проблема в тому, що я особисто дуже слабо обізнаний з дискурсом! Я народився і виріс у Львові, але що я знаю про львівську музику? “Кавказ” Людкевича, 1-шу симфонію Колесси, мініатюри Барвінського, фортеп’янний концерт, чи “Ой ти, дівчино, з горіха зерня” Кос-Анатольського? (Мушу сказати, що з названого репертуару “Ой ти, дівчино..” мені і досі до вподоби найбільше)) Це дуже мало! Львівська музика початку і середини 20-го століття виконується вкрай мало! Я зовсім не знаю того ж Сімовича, я не знаю музики Адама Солтиса, Флиса тощо. Та і вище згаданих авторів знаю мало. Безумовно, це, в першу чергу, мій недолік, але ж і почути всю цю музику я не мав можливості, записів вкрай мало, на концертах виконуються ці автори рідко…

Між тим, ця музика формує дуже цікавий дискурс. Зараз я опишу, що я маю на увазі. Безумовно, це буде своєрідна така легенда від мене, бо фактичного матеріалу в мене мало. Отже, музика міста Львова і Західної України початку і середини 20-го століття цікава тим, що в ній ніби законсервувалася австро-німецька традиція початку ХХ століття. Десь там бушував старий і новий авангард, міняв методи Стравінський, експериментував Кейдж, з другого боку творили Шостакович з Прокоф’євим, але Галичини це не стосувалось жодним чином. Галицькі композитори берегли традицію, як Чашу Ґрааля. Я навіть зараз це пишу не без легкої іронії, раніше над всім цим я відкрито насміхався, але, повторююсь, часи міняються, і хтозна, може, своєю “законсервованістю” (“законсерваторністю”) ця плеяда авторів виконувала свою особливу місію, актуальність якої почне проявляти себе в найближчі десятиріччя, аможе, і в найближчі роки?? Це риторичне питання, але я точно знаю одне – ми, українські музиканти, а особливо музиканти Галичини, просто зобов’язані врятувати цю спадщину! Повинні належним чином бути виконані всі твори Сімовича, Людкевича, Солтиса, Барвінського(!), Колесси, виконані і записані!

Хтозна, може, ця музика серйозно вплине на розвиток музики майбутнього? Зараз я перебуваю в непевному такому стані… Симфонія Сімовича мене схвилювала, я поки що не прийняв її повністю, але відчуваю, що, коли “увійду в дискурс”, то точно “нап’юся з Чаші”! Треба грати цю музику.

ВГОРУ


12239719_551953431623377_427280835940002235_n

Антоній Баришевський

піаніст

Музика Сімовича, вочевидь, спирається на пізньоромантичні засади. Проте я чую в ній великий вплив російського симфонізму – перш за все, Чайковського (в плані секвенційного розвитку фраз), також подекуди чутно «лади Римського-Корсакова».

В певному сенсі, Сімович використовує симфонічну парадигму Лятошинського – що стосується невпинно модулюючої тканини фраз. Проте в гармонійному плані Сімович не є надто «карколомним». Ця музика не є новаторською, скоріше вона плекає саме консервативні романтичні принципи – мелодизм (з опорою на народний або інколи псевдонародний мелос в дусі пісень Ігоря Шамо), душевність, натхненність, що знаходиться в своєрідних «кайданах» радянсько-українського соцреалізму.

Тим не менш, не можна цю творчість назвати безталанною. Вона є дзеркалом феномену, який ще буде вивчатись. В наш час тотальної декомунізації, яка є явищем вцілому настільки ж природнім (в доброму значенні слова), наскільки й незворотнім (в поганому сенсі слова), мені стає шкода старої радянської ліпнини, мозаїк або ж барельєфів – чогось, що вже не несе в собі політичного відтінку, або ж їх семантика вже давно стерта і нерозпізнавана сучасними поколіннями.

Щось подібне до споглядання пам`ятника засновникам Києва викликає в мене Симфонія №7 Романа Сімовича. Не знаю, добре це чи погано?

ВГОРУ


Тарас Демко

Photo by Olya Dmytriv

Тарас Демко

літературознавець, поет 

Музика має здатність викликати відчуття, які ми не можемо точно описати. Мова не має засобів для передачі того, що створюють у сприйнятті слухача звуки, гармонії та організовані за правилами композиції музичні фрази, що творять матерію твору. Як тоді говорити про музику? Коли музика прозвучала, що з нею далі стається, а що робиться з нею стосовно слухача — у його сприйнятті? Враження не тільки від прослуханого, але і почутого, сприйнятого будуть завжди різні, наскільки різні, наскільки різним може бути вухо. Множина цих значень росте до безконечности, якщо врахувати внутрішні і зовнішні чинники слухання/звучання. А наскільки повно передається значення музики від адресанта до адресата. Яка частка її доходить, а що спотворюється через різні чинники, скажімо, якість виконання, хибні контексти, різні рівні готовности до сприйняття і т.д.

Буття і небуття, як дві сторони нашого плаского світу. Десь обабіч цього онтологічного рельєфу, як місяць, завис третій компонент – категорія забуття, чи, як сонце, – пам’ять. Античні митці дбали про свою славу, здобуваючи таким чином собі безсмертя. Найвідомішим прикладом тому є Горацій. У оді “До Мельпомени” він просить музу увінчати його чоло лавром слави:

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Звів я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких –

Часу біг коловий – в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,-
Будуть знати, що я – славний з убогого –

Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
(переклад А. Содомори)

А ось у ХХ сторіччі Борис Пастернак про славу каже зовсім по-іншому:

Бути уславленим негарно.
Не це підійме догори.
Заводити архіви марно,
Рукопис дуже берегти.

Ціль творчости себе віддати,
А не шукати успіху,
І соромно, не вартувати,
Та в притчу одягтись живу.

Живімо без самоназванства,
Живімо, щоби врешті-решт
З майбутнього почути заклик,
Щоб простір нас любив безмеж.

І також ставмо білі плями
У долю, а не на папір,
Окреслючи за полями
Великі розділи з життів.

І линути у невідоме
І заховати в нім сліди,
Так і туман усе огорне,
Що світу не розгледіти.

Торованим тобою шляхом
Піде хто-інший крок за кроком,
Але здобуток свій із крахом
Ти не окидуй зверхньо оком.

І не повинен ти ніскільки
Хоч якось відступати вбік,
Бути живим, живим і тільки,
Живим і тільки, аж повік.
(Переклад мій — Т.Д.)


А веду я це до того, що багато українських митців через різні обставини не отримали загального визнання, не кажучи вже про прижиттєву підтримку, чи про світло пам’яти, що проблискувало б крізь штампи червоних дат. Чи хотіли вони слави і визнання? Як добивались і які були перешкоди?..

Не найяскравішою виявилась творча доля західноукраїнського композитора Романа Сімовича. Про цілковите забуття, в його ситуації, не йдеться, бо окремі музикознавці досліджують його творчість, а найближчі родичі плекають мрії зібрати й виконати твори, але інформації про нього на загал обмаль, навіть досвідченому слухачеві чи професійному музикантові ім’я Романа Сімовича скоріш за все невідоме, не кажучи вже про музику.

Композитор, що пише симфонічну музику, а Сімович, як відомо, на Західній Україні був одним із перших, хто писав симфонії, за замовчуванням претендує на всеохопність та потенційно прагне до залучення широкої авдиторії, наповнювати своєю музикою великі зали. Сімович написав сім симфоній, зовсім немало, ба навіть достатньо, аби увійти в історію музики на довше!

В той час, як в Європі експериментальні течії вже майже відходили з передової, в Україні все ще однією із пріоритетних залишалась (і далі тягнеться?) лінія, пов’язана із романтизмом, – пізнім романтизмом, неоромантизмом, соцреалізмом (місцева специфіка якого містить елементи народництва). Так, періоди міняються, тренди і акценти зміщуються, і нічого не може бути природнішим за це. Але коли в роботу Кліо втручаються соціальні експериментатори, механізми часу починають діяти непередбачувано. Так сталося в нас, і хаос запанував довкола, переплутавши часи, стилі, все збилося/розшарувалося — межове відчуження, щільне стиснення. Що ж уявімо приміром синтез романтизму і соцреалізму, але для чого уявляти, довкола багато живих зразків…

Чижевський закономірність зміни стилів пояснив через теорію “культурних хвиль”, згідно з якою стилі у мистецтві змінюються, «коливаючись між двома різними типами, що протистоять один одному». Гармонія, що здавалося, запанувала у “світлому” часі, коли культура творилась для трудових мас, часто зводила мистецтво до провінційности, до декоративного, етнографічного, прикладного — так би мовити, «для хатнього вжитку».

Я не намагаюся сказати, що все створене у ті часи у тому краї, погане, чи негативне, не висміюю я ні тогочасну моду, ні стиль. Цей текст — це моя неглибока рефлексія на недалекий час, спровокована недавньою цікавістю до постаті напівзабутого симфоніста після прослуховування кількох його творів.

Останню, сьому симфонію Сімовича, я прослухав і перша думка при цьому була: “ХХ сторіччя, скоріш за все друга половина, вчився в Європі, щось знайоме, ну майже все знайоме!”, а невдовзі друга думка доповнила: “А хіба так не писали у кінці ХІХ сторіччя?”.

Є й зараз літератори, художники, композитори,  які пишуть так, як писали років двісті тому (в сенсі, що, можуть не стежити за розвитком за межами зони свого комфорту) їх видають, люблять. А що про них думають, ті, хто намагається йти в ногу з часом? Конфлікт поколінь? Питання смаку, авдиторії, контексту, часу…

На мою думку, Сімович-композитор — не ровесник ХХ століття, хоч народився 1901 року. При тому музика милозвучна, майстерна, ба навіть красива. В якісь моменти бере жаль, що забута і не виконується. Екзотична чотиричастинна симфонія №7 густо, оздоблена гуцульськими мотивами, личила б музичним залам не тільки Галичини і була по б силах навіть франківському оркестрові.

ВГОРУ


12825633_574947612663488_82047427_n

Ольга Завада

культуролог

Симфонія №7 Романа Сімовича – пейзажна українська музична класика

Навіщо пересічна людина обирає для прослуховування класичну музику? У ХХІ столітті це не є питанням статусу чи становлення. Це – наш власний вибір. Можливо, один із найсвідоміших, які ми робимо за життя. Чому? Людина сучасності – втомлена. Вона все рідше милується сходом сонця, все рідше зустрічає його захід, заклопотана повсякденністю та рутиною. Зрештою, такий спосіб життя – комфортний, бо стабільний. Тому й існує чимало музичних жанрів, які відповідають такому «ритму»: вони ненав’язливі, вони не дратують складністю своєї побудови, коли немає часу вникати у почуте і, тим більше, виходити зі своєї зони комфорту. Та й будьмо відвертими самі зі собою – ми про це навіть не задумуємось. Ми просто, щоранку виходячи із дому на роботу, в університет чи у супермаркет за покупками, вмикаємо у плеєрі легку приємну музику і думаємо про щось своє. І де тут зачепитися класиці?

Інший бік медалі – коли у повсякденності тебе супроводжують високі речі, яким, здавалося б, місце хіба у вихідні та святкові дні. Інший бік медалі – це коли ти йдеш з такими речами по житті. Коли усвідомлюєш, наскільки якісним і більш цілісним стає світ. Коли в уяві виникають прекрасні образи, коли ти відчуваєш своє духовне збагачення та ріст.

У світі існує та створюється чимало прекрасних зразків академічної музики. Та сьогодні ми зупинимося на творі, який належить українській мистецькій спадщині – Симфонії №7 Р. Сімовича. Чим ця музика є для простого слухача, який чує її вперше? Які асоціації виникають? Що ми відчуваємо під час прослуховування?

Коли я ознайомлювалась з цим твором, в моїй уяві виринали карпатські пейзажі – безкраї гірські хребти, які лише може осягнути погляд, погодна мінливість, примхливість ландшафту та унікальність моментів, коли там буваєш і бачиш це на власні очі. Чомусь думка зверталась до прекрасної кінороботи Параджанова «Тіні забутих предків», де так вдало зображений драматизм Карпат. Такі асоціації не викликали великого подиву, адже сам композитор Сімович родом із Франківщини, тому з молоком матері увібрав у себе мольфарський стихійний дух, який і проніс у своїй композиторській діяльності протягом життя.

Перша частина симфонії викликає асоціації Карпат перед нічною грозою. Драматичні скрипки, ніби невидимим пензлем, малюють темне небо, оповите хмарами. Раптово зривається вітер, який з кожною секундою дужчає. Обрій омивається загравою блискавок, які все ближче і ближче. На декілька миттєвостей наступає ліричне затишшя, проте, воно здатне втримати напругу. У сприйнятті цієї частини вловлюється незрима нитка ностальгії, яку посилюють духові інструменти. Раптова громовиця – починається дощ, стихія набирає обертів і охоплює виднокіл. Кожне крещендо – пориви вітру, яких ніщо не здатне стримати. Саме такою і є гроза – різною, неоднорідною, здатною затихнути до ледь помітної мжички, щоб через мить з новою силою розлитися, затопити собою. І залишити по собі щось неосяжне, незвідане, незавершене. Але разом із тим – до болю знайоме.

Друга частина звучить більш жваво та невимушено. Складається враження, що життєдайна волога, яку подарувала горам гроза, була довгоочікувана і потрібна. Природа показує себе у всій своїй первозданній красі та недоторканості. Невагома величність таких оксюморонів робить на душі світліше, приносить радість і навіть полегшення. Уява дарує дуже деталізовану картину прекрасної, живописної місцевості, де кожна рослинка, комаха чи тварина почуваються у цілковитій гармонії. І допускається шалена думка, що навіть сюди вписалась би людина – не як руйнівник чи порушник чарівного спокою, а як складова цілісності.

Третя частина – дуже лірична, щемка. Ніби подяка за унікальність кожного дня перед тим, як сонце має зайти на спочинок. А також – прощання, розуміння невідворотності… Сум за спогадами, які зігрівають  душу, але разом із тим – болять. Слухачеві відкривається той стан, коли починаєш усвідомлювати, що саме те, що ятрить найпотаємніші закутки нашого Я, і є найдорожчим. Тим, що робить нас людьми, живими.

Завершальна четверта частина, на мою думку, дещо відрізняється від загальної концепції симфонії. Вона звучить тріумфально, оптимістично, наче впевненість, що після заходу сонця обов’язково настане новий день – сповнений величі, щастя. Вона звучить як аксіома – обов’язково світло переможе пітьму, добро торжествуватиме над злом. Вона звучить як віра – непохитна, стійка. Вона звучить, як пробудження після сну і розуміння, що життя не стоїть на місці. Із завершальним акордом розуміємо – все буде добре.

Симфонія №7 Р. Сімовича – незвичайна перлина українського надбання. Вона варта бути почутою якомога численнішою аудиторією. Вона варта бути виконаною найбільш майстерними музикантами у найкращих концертних залах. Адже лишає по собі багатогранний спектр найяскравіших емоцій, коли ловиш себе на думці, що життя – прекрасне у деталях. Варто лише вчитися їх помічати. І відчувати.

ВГОРУ


Фото: Мирослава Іваник

Фото: Мирослава Іваник

Лідія Мельник

музикознавець

Сьома симфонія – “лебедина пісня” Сімовича – свідчить передовсім про те, що його творчий потенціал розкрився далеко не повністю протягом тривалого творчого життя і не останню роль у цьому відіграли несприятливі соціально-історичні обставини, котрі змусили Сімовича обмежити свій пошук і зупинитись на більш традиційних засобах виразності, аніж це могло бути йому притаманним, коли б доля виявилась прихильнішою до митця і дозволила йому творити в більш свобідному середовищі.

В цілому ця симфонія, безперечно може вважатись одним з найбільш вдалих творчих здобутків майстра. Динамічніша за розвитком, контрастніша за образами, вона сприймається більш цілісно і „на одному диханні”, порівняно з деякими попередніми сонатно-симфонічними циклами. Як не дивно, саме в ній засади “празької школи”, здобуті композитором кілька десятиліть перед тим, проступають чи не найяскравіше, що виразилось у підкресленій колористичності як гармонії, так і оркестровки.

Загалом симфонія вирізняється тяжінням до епіки. Відповідним змістом наповнені рамки традиційного чотиричастинного сонатно-симфонічного циклу.

Найбільш драматичною є перша частина, характер тривоги, неспокою вносить вже тема вступу.

Друга частина нагадує типові для української музики кінця ХІХ – початку ХХ ст.. танцювально-обрядові образи. Химерно-фантастичний калейдоскоп „лісовиків і мавок” позначений блискучою колористикою тембральних зіставлень, прозорістю, легкістю фактури.

Третя частина відіграє роль ліричного відступу-інтермеццо в драматургії цілого і нагадує тужливу народну пісню. Основою стає розкішна кантилена, побудована на мелодичному розгортанні широкого дихання. За аналогією до образів природи, зроблених відносно до попередньої частини, після весняної грайливості наступає немовби „літня” повнота сили і краси споглядання. Тут особливо виразно помітна спорідненість стилю композитора із пізньоромантичними моделями: терпкі альтеровані співзвуччя залишають враження яскравих повнокровних барв картин Новаківського чи Сельського.

Загальний образ фіналу залишає дещо двоїсте враження: активність, апелювання до героїчних витоків українського фольклору так тісно переплітається із скерцозно-фантастичними, колористично багатими тематичними елементами, що важко визначити провідну образно-ідейну лінію фіналу. Як видається, диригент повинен враховувати цю багатопластовість музичного змісту і зуміти її яскраво підкреслити, увипуклити власне різноманітність, мінливість образного змісту фіналу симфонії.

ВГОРУ


Любов Морозова

Photo by Oleg Nitsko

Любов Морозова

музикознавець

Симфонія з невідомими

Історія з Сьомою симфонією Романа Сімовича досить дивна. Традиційно вважається, що композитор був автором шести симфоній – Гуцульської (1945), Лемківської (1947), Весняної (1951), Героїчної (1954), Гірської (1955) і Шостої (1965). Між тим існує партитура Сьомої і навіть її запис, орієнтовно здійснений наприкінці 70-х років кабінетом звукозапису Львівської консерваторії.

За стилістикою її важко віднести до цієї епохи, за будовою форми – тим більше. В 70-ті роки минулого століття композитор спирається на чотиричастинну класичну форму з трактуванням частин, близьким до часів «Могутньої кучки» і черпає натхнення у партитурах періоду пізнього романтизму. Це стосується не лише характеру музичної тканини в цілому, але й залучення цілком конкретних цитат. Так, Головна партія Першої частини майже дослівно цитує «тему самоствердження» з «Поеми екстазу» Олександра Скрябіна. Ті ж висхідні ходи на чисті кварти, той же стверджувальний характер, дуже подібна оркестровка.

Для чого це потрібно було композитору? Весь інший тематизм симфонії заснований на пісенних інтонаціях – ліричних або ж танцювальних піснях (наприклад, перша тема Другої частини). Вольові теми, інструментальні за походженням давалися йому складніше. Ми бачимо, як у Фіналі цієї симфонії композитор знову повертається до героїки, але вирішує це за рахунок гімнічної теми, що спирається на масову пісню. Він намагається надати тематизму симфонічного розвитку, але тематизм розвивається за законами пісенності – поліфонія, діалоги між голосами, проведення одного й того ж самого тематизму різними тембрами і, нарешті, секвенції – улюблений прийом роботи з подібним матеріалом Петра Чайковського. Отож, цілком можливо, що цитата зі Скрябіна у Першій частині була своєрідним «тематичним щепленням». Той вірус окличної героїки, якого не вистачало українському композитору, був таким чином запозичений у класика, з широковідомого твору – отож, це було не таємне використання чужого матеріалу, а робота з тематизмом-символом, емблемою вольового начала.

Вступ до Першої частини, до речі, претендує на розвиток драми у філософському ключі – це монолог у низькому регістрі, виконаний швом «назад голка»: після кожного нового стібка голка-мелодія повертається назад. «Герой» знаходиться у роздумах і сумнівах, задає собі питання і не знаходить відповідей. Але композитор намагається прискорити рух думки і з самого початку вводить діалогічний матеріал, який ніби пришвидшує темп монологу.

Є таке враження від викладання матеріалу в Першій частині, що композитор намагається затушовувати його наспівність за рахунок постійних гармонічних зсувів, секвенцій, трактуючи симфонізм як необхідність розвитку вже під час експонування тем. Експозиційність як така тут весь час збивається за рахунок розвитку – тема не встигає себе проявити, як вже опиняється в новій тональності і набуває трансформацій. Композитор настільки щедро кидає ідеї, що то тут, то там виникають короткі мелодії, які не знаходять розвитку, занадто яскраві, щоб бути сполучними – і між Головною партією і Побічною, і між Експозицією та Розробкою, і кілька разів в самій Розробці – не зважаючи на те, що вона побудована переважно на Головній партії (також тут з’являється матеріал Побічної), кілька разів народжуються короткі теми, про витоки яких важко говорити однозначно.

А ось про традицію появи скерцо на місці Другої частини можна говорити у зв’язку з російським симфонізмом XIX століття, в першу чергу – творчістю Олександра Бородіна. У нього це було пов’язано з епічним типом симфонізму, бо після спокійної Першої частини циклу з’являлася потреба у рухливій Другій. Не зважаючи на те, що Сімович вирішив Першу частину своєї Симфонії №7 у традиційному драматичному ключі і сонатній формі, скерцо він так само поставив на друге місце у формі.

Друга і Третя частини є творчою вдачею Романа Сімовича. Друга написана у розмірі 7/8 і поєднує в собі вплив російського симфонізму та творчості Левка Ревуцького. Функція скерцо – вихід назовні, розширення образного простору у сфері гри – тут виконується зі смаком та любов’ю.

Дуже яскравою є і третя частина, мелодизм якої ллється через край і нагадує кіномузику 50-х років. Тут композитор не намагається сперечатися з природою свого обдарування і не вдається до постійних гармонічних зсувів і секвенцій, покликаних ускладнити музичну мову. Він є романтичним і відкритим, і – головне – лишається самим собою. А це у професійній творчості чи найскладніше.

ВГОРУ


12226948_10154258778462080_8961812627853662493_n

Photo by Yu-Ying Ng

Орест Смовж

скрипаль

Сім складних слів стосовно Сьомої симфонії Сімовича

Складно писати про сьому симфонію Романа Сімовича. Не просто писати про композитора, про існування якого дізнався три дні назад. Не просто писати про автора семи симфоній, що на сім симфоній більше, ніж у автора цього тексту.

Симфонія Сімовича нагадує частину книжки, яка наче витягнута з контексту, і переслідує якесь враження недосказанності, хоча деколи і цікавої. Мабуть, як і сам Сімович, який існує в контексті. В контексті того, що все ж не так багато було до нього українських симфоністів; контексті того, що наступне покоління, мабуть, більш багате на знайому нам музику. Чи це наслідок кращої якості молодшого покоління? Не зможу відповісти на це питання.

Співпало так, що цю симфонію я послухав в компанії двох джентельменів XIX століття – Карло Альфредо Піаітті та Адольфа фон Гензельта. Перший – дуже важливий композитор в сфері віолончельного навчально-подібного репертуару, другий – піаніст, етюди якого Сергій Рахманінов вважав не гіршими за етюди Шопена, і вважав одним з тих, хто вплинув і на його творчість. Мабуть, не знайдеться музиканта, який буде вважати когось з цих двох сеньйорів центральними фігурами в музиці, але творчість обидвох допомогла поштовху енергії, яка втілилась у інших, більш вагомих особистостях. Приходить в голову гастрономічна асоціація (перепрошую, якщо не надто адекватна) – банка скажімо з варенням, яку тяжко відкрити. Декілька людей можуть відчайдушно пробувати її відкрити, а потім вона нарешті відкрилась. І відкрилась вона не тому, що остання людина була найсильніша, а тому, що всі попередні доклали зусиль, щоб послабити кришку.

Ситуація з непропорційно-стабільним репертуаром переважної більшості симфонічних колективів настільки серйозна, що життєво необхідним є вивчати музичне минуле планети? Питання не важке. Чи вартує Сімович уваги, чи заслуговує “джойсівського снігу”? Не зможу відповісти на це питання. Чи заслуговує композитор семи симфоній, щоб про нього знали? Думаю, так.

Слухаючи цей твір, мені здалось, що у композитора немає свого обличчя. Знання, якою має виглядати симфонія, вміння використовувати оркестр (наскільки я смію судити), але не індивідуальне обличчя. Але чи це справа в композиторі, чи в мені – тому слухачеві, в голові якого через професійну освіту підсвідомо відбуваються декілька процесів розпізнавання стилістичних рис, гармонічних прогресій, структур форми, книжкові фрази викладачів з уроків про конфлікт тематичного матеріалу, щедро политими соусом скептицизму до невідомого та ще й незакордонного композитора.

Стереотипи про композиторів – це як пліснява в країні з високою вологістю. Без переосмислення знань та уявлень про авторів, без венилювання сталих аксіом, без періодичної дефрагментації всього, що ми знаємо про композиторів – неможливо буде перебувати у свіжому мистецькому середовищі. Чи захочу я ще раз послухати Симфонію № 7 Романа Сімовича? Мабуть, але надіюсь у провітреному стані, без присмаку архівності.

ВГОРУ


Фото: Наталя Кожушко CC-BY-SA-4.0

Фото: Наталя Кожушко CC-BY-SA-4.0

Богдана Фроляк

композитор

Багато думаю про те, що композиторська доля галицьких композиторів (В.Барвінський, С.Людкевич, М.Колесса, В.Флис ) могла б виглядати зовсім по-іншому в сенсі музичного мислення, руху разом з тодішніми тенденціями західноєвропейської музики, якби не та трагічна дійсність, в якій Вони знаходились і змушені були творити. Отримавши серйозну європейську музичну освіту у Празі, повернувшись до рідного Львова, багато хто з них зіткнувся зі страшними репресіями (Василь Барвінський, Володимир Флис), а інші, маючи страх перед репресіями, змушені були бути дуже обережними в застосуванні тих чи інших більш-менш модернових засобів виразності, через які їх могла спіткати доля Василя Барвінського. Мені здається, що такою собі “віддушиною” стало для них у цій ситуації звернення до джерел фольклорних, використання мелосу й інтонацій з українських народних пісень. Це було тою нішою, в якій Вони могли проявити свою індивідуальність і не отримати за це покарання. А вишколу, знань і професіоналізму їм для цього не бракувало. Не була виключенням у цьому сенсі і доля Романа Сімовича, постаті дуже цікавої і харизматичної. Жаль, не застала уже Його в консерваторії, але багато чула про Нього як цікаву й інтелігентну особистість від моїх старших колег (Ганна Гаврилець, Юрій Ланюк).

Прослухавши Сьому Симфонію Романа Сімовича, подумала про таке: вона написана цілком в традиціях “класичного” симфонізму – сонатне алегро у першій частині, чотиричастинний цикл, який включає і скерцо, і повільну частину, і урочистий фінал. Симфонія насичена українським мелосом, специфічними традиційними засобами письма, притаманним жанру симфонії. Композитор демострує тут володіння і законами музичної форми, і мальовничою оркестровкою, тобто, чисто формально, ніби усе на місці. Та є, однак, тут щось таке, що “почулось” не відразу, не за першим прослуховуванням. Те, що ніби “заховано” за якимись зовнішніми знаками, те, що прочитується не відразу. Для мене це той внутрішній “щем” , той ментальний дух, не обов’язково пов’язаний з фольклорними джерелами, але який вирізняє багатьох українських композиторів, в тому числі і сучасних (Валентин Сильвестров, Євген Станкович і ін.) і робить Їх впізнаваними саме як українських композиторів. У зв’язку з симфонією Романа Сімовича у цьому сенсі вирізнила б першу її частину (маю на увазі саме музичний матеріал, а не те, як композитор з ним працює) та третю (повільну). Особливо мене вразило закінчення першої частини — таке тихо-трагічне. Мені здається, що це закінчення тут у результаті і стає головним “забарвленням” цієї музики, не “оптимістичний фінал”, а саме цих останніх два такти з першої частини. Щодо повільної частини, то це якраз той момент, де композитор міг дозволити собі і ліричний настрій, і відсутність ознак “боротьби добра і зла” і просто бути собою.

Можливо, мої рефлексії про цю музику дещо суб’єктивні, можу навіть зізнатися, що, послухавши перший раз цей твір, не знала, що маю написати. Та потім подумалося — не можна давати оцінку будь-якому мистецькому явищу отак відразу. Тим більше музичному творові. Бо за цією “музичною матерією” стоїть не одна пережита нота, хід мелодії, настроєвий нюанс. А у випадку цієї симфонії, можу сказати, що вона почала “відкриватися” для мене за другим-третім прослуховуванням, і до кінця не знаю, чи розкрилася вповні.

ВГОРУ


ф198_оп2_одзб54_арк001ЦДАМЛМ України, ф. 198, оп. 2, од.зб. 54, арк. 1.

“Раритери від Collegium Musicum”
Роман Сімович – Симфонія №7
Симфонічний оркестр львівської філармонії
Диригент – Роман Филипчук

Читайте також у Часописі |А:|

Р. Сімович

Викрадений час

Есей про творчість композитора Романа Сімовича (1901-1984) У заключній сцені «Віднайденого часу», опинившись знову, по довгій перерві, у салоні принцеси Ґермантської, пробираючись через купки перетворених у руїну аристократів і принагідних юних парвеню, Оповідач віднаходить під маскою маркізи де Сен-Лу – забуту любку, під маскою принцеси Ґермантської – колишню господиню міщанського […]


Хеппі енд не передбачений

28 лютого виповнюється 115 років з дня народження вже майже невідомого молодому поколінню композитора – Романа Сімовича. Хоч з дня його смерті минуло не так багато часу (він помер 1984 року) сьогодні його ім’я мало про що говорить. Як не дивно, але це, напевно, єдиний повноцінний композитор-симфоніст XX століття на Галичині. […]


Галицький симфонізм. RE: Роман Сімович

Для висвітлення невідомих сторінок української музичної культури, як невід’ємної частини цілого народу, віднаходимо і публікуємо невідоме, згадуємо призабуте.

До ювілею львівського композитора-симфоніста Романа Сімовича (1901 – 1984) – концертна аґенція Collegium Musicum,  пропонує серію публікацій, присвячених його життю і творчості.


 

В гроні галицьких композиторів ХХ-го століття Роман Сімович посідає особливе місце. Як і багато його співвітчизників, він пройшов складний і тернистий шлях, здобуваючи право і мрію свого життя — писати музику. Походив Р.Сімович зі священичої родини, в якій народився 1901 р. у мальовничому Снятині. Як типовий представник галицького священництва, його батько — Аполлон (символічне ім’я покровителя всіх муз) був істинним “апостолом черні” (О.Кобилянська) сповняючи по багатьох селах Галичини-Буковини, куди посилала його доля, важкі обов’язки і духовного пастиря, і сільского вчителя, і керівника церковного хору та хорів товариства “Боян”. В плеканні любові до мистецтва, науки і рідного краю зростав майбутній композитор, який, як кожна дитина з кола галицьких інтеліґентів, отримав початкові музичні студії.

Фотографія Р. Сімовича, М. Колесса, А. Кос-Анатольського під час Декади Українського мистецтва в Москві. 1951. ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 883, арк. 3.

Фотографія Р. Сімовича, М. Колесса, А. Кос-Анатольського під час Декади Українського мистецтва в Москві. 1951. ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 883, арк. 3.

Воєнні лихоліття першої світової не зупиняють юнака в натхненному пориві до музики. Він навіть їде наперекір родині до Берліна, де прагне отримати фахову музичну освіту. Та життєві умови вперто диктують свої права: з огляду на незаможний стан родини Р.Сімович здобуває диплом агронома у Вищій Агрономічній Школі. Проте, любов до музики перемагає, і тепер доля приводить його до Краківської консерваторії. Та магічним світлом манила до себе музична Прага, яка стала свого роду Меккою галицьких музик — В.Барвінський, Н.Нижанківський, М.Колесса і цілий ряд високласних музикантів саме тут здобували щаблі вищої майстерності. Маючи 29 літ, Р.Сімович вступає до омріяної Празької консерваторії, потрапляючи в клас легендарного В.Новака — учня А.Дворжака. Закінчуючи консерваторію симфонічною поемою “Карнавал” молодий композитор виказує вже стилістичні особливості письма — міцне інтонаційно-ритмічне опертя на народні первістки.

Після повернення в Галичину, не дивлячись на часто фатальні життєві обставини (окупація, війна), Р.Сімович працює по різних містах на нелегкій музично-педагогічній ниві, а особливу підтримку знаходить в особі С.Людкевича. В творчості його притягають великі симфонічні форми, і от, вслід за С.Людкевичем, М.Колессою Р.Сімович починає інтенсивно працювати в сфері симфонічної музики.

Фотографія композитора Олександра Семеновича Теплицького з Колессою, Вимером, Р. Сімович та іншими діячами мистецтв у м. Львів. кін.1960-х. ЦДАМЛМ України, ф. 972, оп. 1, од.зб. 10, арк. 3.

Фотографія композитора Олександра Семеновича Теплицького з Колессою, Вимером,
Р. Сімович та іншими діячами мистецтв у м. Львів. кін.1960-х.
ЦДАМЛМ України, ф. 972, оп. 1, од.зб. 10, арк. 3.

І дійсно, впродовж багатолітньої творчої діяльності Р.Сімович постав як один з найплідніших композиторів-симфоністів, адже окрім сценічних та вокально-симфонічних, камерно-інструментальних, вокальних жанрів, Р.Сімович — автор семи симфоній. Окремі з яких мають яскраві програмні назви – “Гуцульська”, “Лемківська”, “Весняна”, “Героїчна”, “Гірська”, чим засвідчують особливу прихильність автора до втілення локального національного колориту. Та пристрасть Р.Сімовича до великих симфонічних полотен проявилася і у зверненні композитора до інших симфонічних жанрів: сюїт, поем, увертюр. Серед них – “Гуцульська” та “Ювілейна” сюїти, поеми “Максим Кривоніс”, “Довбуш”, “Пам’яті І.Франка”, увертюри “Карнавал”,“Юність”. Яскравий просторовий звукопис, тонка пейзажистика, свіжа етнолокальна ладово-інтонаційна барва, розмаїття пружних ритмів, досконале володіння ресурсами оркестру з відчуттям щедрого багатства тембральності народного  інструментарію, натхненна і прониклива емоційність та щирість — все це викликає захоплення музикою композитора, яка, однак, не позбавлена глибини та пристрасного драматизму.


Лист Р. Сімовича до А. Кос-Анатольського. 24 листопада 1967. ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 547, арк. 1, 2.

Лист Р. Сімовича до А. Кос-Анатольського. 24 листопада 1967.
ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 547, арк. 1

Лист Р. Сімовича до А. Кос-Анатольського. 24 листопада 1967. ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 547, арк. 2

Лист Р. Сімовича до А. Кос-Анатольського. 24 листопада 1967. ЦДАМЛМ України, ф. 124, оп. 1, од.зб. 547, арк. 2


 

Автор тексту: Лілія Шевчук-Назар, музикознавець
Архівні матеріали відшукали ред. Часопису |A:| Collegium Musicum



Віктор Рекало: Пилкою по роялі? В нас цього людина не захоче, вона всередині дуже порізана

Він багато подорожує і концертує, розширює свій репертуар і постійно бере участь у нових проектах. Восени 15’го ми ближче познайомились із Віктором Рекалом на Lviv Hindemith Fest`і, куди він приїхав на запрошення Collegium Musicum. Український молодий музикант із широкою географією творчих мандрів та активним і відкритим європейським  світоглядом. Ця розмова за структурою […]


“Справжня еліта того часу являла нам приклади високої інтелігентності”

Композиторка Ганна Гаврилець ділиться спогадами про свого вчителя Р.А. Сімовича.  Роман Аполонович Сімович (1901 – 1984) – український композитор, педагог і теоретик. Народився в Снятині. Закінчив Празьку консерваторію (в 1934) – фортепіано, а потім в 1936 – аспірантуру з композиції (проф. Новак). З 1936 по 1939 р був викладачем фортепіано і теоретичних дисциплін у […]


Музична критика 2.0. Спроба перезавантаження

Олександр Бражен   В дитинстві я мріяв стати музичним критиком. Так, дивна мрія, скаже хтось із читачів. Але тим не менше, розпочинаючи навчання в музичній школі, я твердо знав, що вступлю до музичного училища, а згодом і до консерваторії. Ось так і промайнули 16 років навчання – і омріяне здійснилося – […]


Два обличчя Нори Джонс

Любі й Павлові – яким завдячую… Завтрашні слухачі Нори Джонс не матимуть проблем – вони сприйматимуть її цілісно, як різностильового музиканта, як творчість, що мала еволюцію і загалом є різношерстою. Часова відстань буде створювати ефект цілісності, так, як ми цілісно сприймаємо творчість Едіт Піаф чи Біллі Голлідей, чи Бітлз… Ми […]


«KYIV CONTEMPORARY MUSIC DAYS»: ОГЛЯД ФЕСТИВАЛЮ АБО ПРОСТО ФАКТИ.

Найостанніша ключова подія у сфері сучасної академічної музики – міжнародний фестиваль «Kyiv Contemporary music days» (https://www.facebook.com/newmusicdays/; http://www.kecmp.eu/), який проходив з 11 по 21 грудня у Києві та Львові. Про те, що це був за фестиваль, про його особливості та унікальність найбільш об’єктивно можуть розказати просто реальні факти. Отож, факти: Протягом […]


Ближжє

Творчість не є властивістю обраних, це природна здатність кожної людини. І сучасна інформаційна епоха відкриває великі можливості для актуалізації цього творчого потенціалу. Проте легко загубитися у нескінченному просторі можливостей та важко зосередитись. Та що є цією зосередженістю? Це вже вибір особистий: чи то концентрація, як спрямована логічна думка, чи зосередженість, […]


Гіндеміт – це книга, яку можна перечитувати безліч разів

У культурну столицю України, місто стародавніх легенд – Львів неможливо не закохатися. Аромат свіжозмеленої кави, різнобарв’я шоколадних смаків, романтична атмосфера дощу та неймовірна краса будівель – усе це робить Лемберг осередком щастя. Особливою радісною подією осіннього Львова став унікальний «Фестиваль музики німецького модерніста XX століття Пауля Ґіндеміта». У програмі музичного дійства […]


Lame excuse: 7 причин не слухати класичної музики

На загал, існує кілька усталених арґументів до питання “Чому я не слухаю класичну музику” (арґументів тих насправді безліч, подаємо лише ті, що раптово спали на думку нашій редакції): Арґумент І: Нудно  ну як можна сидіти і втикати на сцену, де сидить чувак з інструментом, здуріти можна, чим зайнятися, поки це слухаєш? Арґумент ІІ: Не сучасно […]


Іван Говорун: Залишити консервативним колам їхню долю – доживати…

Напередодні концерту з камерним оркестром Collegium Musicum, ми поспілкувались із піаністом українського походження, Іваном Говоруном. Свого часу він поїхав з України і вже досить тривалий час мешкає у Великобританії. Говорили про соціальні аспекти становлення музиканта і не тільки. Чому Ви свого часу виїхали з України? Передумов для мого від’їзду було декілька, основна […]


Тарас Демко

Тарас Демко: Довіра — основна риса нашого часу

Ідея цієї розмови вперше була озвучена в грудневих сутінках однієї з львівських вулиць. Зрештою нам вдалося поговорити з Тарасом Демком, перекладачем, культурним менеджером і співзасновником спільноти Collegium Musicum про рік, що минає, музику, яка не минає і розмови, які творять. (передрук із порталу Бізнес Область ) Ти називаєш себе культурним менеджером. […]


Іван Остапович: Що робити, коли війна пронизує всі сфери життя?

Що робити, коли війна пронизує всі сфери життя? Як cконцентруватись на чомусь, що завжди залишається важливим, я б навіть сказав, основним для функціонування людини як особистості? Напевно, це вже мейнстрим говорити таке, але ж власна молодість примушує задуматись про те, “а що ж буде далі?”. Як вибудувати своє життя так, […]


Орест Смовж: Звичайно, все могло б бути по-іншому…

Орест Смовж ділиться враженнями після концерту у Львівській Філармонії 19 грудня, в рамах фестивалю друзів Collegium Fest. Мабуть і не варто згадувати, що Львів – це місто, де я народився і виріс, це робить виступ у цьому місті по-своєму більш відповідальним, про це навіть не варто згадувати, це очевидно. Пройтися перед […]


КОНЦЕРТ-WORKSHOP ФРАНЦІШКО МОРАІША ФРАНКО: ГІТАРА, БАРОКО ТА СУЧАСНІСТЬ (рецензія)

#ХРОНІКИ «KYIV CONTEMPORARY MUSIC DAYS» 13 грудня у Шоколадному будинку пройшов третій концерт міжнародного фестивалю сучасної академічної музики «Kyiv Contemporary Music Days» який триває в ці дні. Це був гітарний концерт-workshop. Виконавця, – португальського гітариста Францішко Антоніо Мораіша Ферреіра Франко, беззаперечно можна назвати одним з найкращих гітаристів Європи. Цей факт підтверджується його 17-ма першими місцями […]


Як чернець «винайшов музику»

Чернець Ґвідо Аретинський, який жив в італійському місті Ареццо на рубежі Х і ХІ століть, був звичайним вчителем співу. Але саме він здійснив революцію у музиці – винайшов ноти і заклав основу музичної грамоти. За це його прозвали inventor musicae – «винахідник музики» – та поставили на один щабель з Орфеєм і Піфагором.


Альберт Саприкін: Музика не стоїть на місці

Розмова з Альбертом Саприкіним про нього і KYIV CONTEMPORARY MUSIC DAYS розмовляв Тарас Демко Пізня осінь, Львів, ще невідомо яка за вікном погода, бо лиш прокинувся. Восьма ранку. Вмикаю комп’ютер, виходжу на зв’язок. Знайомі з Альбретом ми вже майже півроку. Але “наживо” бачу його вперше.  В руках у нього так само, як і в […]


Мандрівний композитор або Надзвичайні пригоди Йоганна Якоба Фроберґера

Ім’я цього німецького композитора навряд чи щось скаже непрофесіоналові. Але без нього не було би Баха, Генделя, Моцарта, Бетовена. Його називають «мандрівним композитором», адже він за своє життя об’їздив пів-Європи, а рукописи його творів дійшли аж до Києва.  Йоганн Якоб Фроберґер прожив насичене й яскраве життя. Але до нас дійшли лише […]


Ерік Шуман: Вірте собі й будьте чесними з кожною нотою, яку граєте

Ерік Шуман народився в Кельні в німецько-румунсько-японській сім’ї. Виступав як соліст з багатьма відомими оркестрами Европи, Азії й США. Серед них NDR Sinfonieorchester Hamburg, Gewandhausorchester Leipzig, Bamberger Symphoniker, WDR Sinfonieorchester Köln, Tonhalle-Orchester Zürich, Orchestre de Paris, Orchestre National de France, Sinfonia Varsovia, BBC Philharmonic, Helsinki Philharmonic Orchestra, NHK Orchestra Tokyo, […]


Забагато Шопена. Україна на шопенівському конкурсі

Протягом жовтня 2015 року світова музична спільнота була прикута до онлайн інтернет-ресурсів (чи до телевізора), а кому пощастило – наочно, наживо.  А відбирала вона чергову плеяду найкращих піаністів нової ґенерації. Так, йдеться про XVII-й Міжнародний піаністичний конкурс імені Фридерика Шопена, що відбувся цьогоріч у Варшаві. Це не єдина подія такого ґатунку в […]


«Британський Орфей» Генрі Перселл

Він прожив майже стільки, скільки і Моцарт, але встиг написати музичних творів на 32 томи. Був забутий нащадками на два з половиною сторіччя – більше, ніж тривало забуття Вівальді. Генрі Перселл жив у карколомний період історії Великої Британії, а його творчість змінила уявлення про англійську музику. Велика Британія до ХХ століття вважалася обділеною […]


Лев МАРКІЗ: Дириґент – той, хто впливає на Музику, у кого вона є всередині

Лев Маркіз – російський і нідерландський скрипаль та дириґент. В 1955 – 1964 роках був концертмейстром Московського камерного оркестру під керівництвом Рудольфа Баршая. Згодом працював концертмейстером оркестру під керівництвом К.Кондрашина. З 1981 року живе в Нідерландах, де 1988 року став керівником оркестру Амстердам Симфоніетта. З Левом Маркізом виступали та записувались – Леонід Коган, Наталія Гутман, […]


Серце Шопена

Фридерик Шопен, на думку лікарів, мав би ледве дожити до 20 років. Але він зумів обдурити медицину і саму долю, проживши з туберкульозом легень та астмою до 39. Його ліками була музика. Пропонуємо тим, хто тільки знайомиться з класичною музикою, зануритися у бурхливе, трагічне і коротке життя видатного польського композитора, […]


НІЧ КОНТРАСТІВ, враження – Часопис Collegium Musicum

39 музичних і мистецьких подій протягом 11 днів – це XXI Міжнародний фестиваль сучасної музики Контрасти, який розпочався у Львові 1 жовтня.

Вночі у Львівській Філармонії ( 3-4 жовтня, з восьмої вечора до шостої ранку) звучала сучасна музика, у виконанні надзвичайно цікавих музикантів.

В інтерв’ю можна почути враження слухачів та учасників концертів, а також фраґменти із концерту сучасної клавесинної музики у виконанні Малґожати Кляйн таких творів: Ганна Кулєнти E for E для клавесина (1991), Бартош Ковальський Klawitiuda для клавесина (2010), Мар’ян Сава 2 Етюди для органа (1974), Тору Такеміцу Rain Dreaming для клавесина (1986), Дьордь Ліґеті Hungarian Rock для клавесина (1978)

Чоні

Ніч Контрастів, враження

Тарас Демко:
– Розкажи, будь ласка, Наталю, що тобі найбільше сподобалося. Що ти сьогодні для себе почула, відкрила?

Наталя Кожушко, флейтиcтка:
– Почну з того, що мені взагалі ідея концертів вночі дуже подобається, тому що я завжди собі думаю, що людина вночі тратить дуже багато часу на сон, і якщо його можна витратити (той час) на щось інакше, – це завжди дуже добре… Що мені сподобалося сьогодні? – Я, на жаль багато пропустила (такого, що могло б мені сподобатися). От зараз був концерт дуже гарний, я ще не чула клавесин в такій ролі. Сподобалась участь у імпровізаційному оркестрі, тому що мені імпровізація взагалі дуже подобається, джазова імпровізація — на жаль, не володію цим мистецтвом, над цим треба багато працювати. А сама імпровізація мені дуже подобається. Гра в такому оркестрі дозволяє музикантам, які навіть не вчились імпровізувати — якимось чином спробувати себе в такій ролі.

Марія Олійник, композиторка:
– Ніч була дуже цікавою. Прекрасний був київський вокальний ансамбль, деякі твори досить гарні. Але сам рівець цього ансамблю! – Це було чудово послухати. Я навіть не знала, що це український ансамбль, я думала, він приїхав з Естонії чи з Латвії. А пізніше виявилось, що це наш, і це прекрасно, що в нас є такі прекрасні музиканти. Пізніше, тріо “Грифон”, – теж неймовірні музиканти. Я б не сказала, що для мене твори були відкриттям. Але як ці твори були виконані — це було чудово.

Тарас Демко:
– Чим тобі цей вечір, ніч запам’яталися?

Анастасія Бойко, піаністка:
– Це був дуже насичений час, проведений з Тарасом. Завдяки йому я й потрапила сюди. Враження були абсолютно різні, іноді контрастні, іноді вони переходили з одного в інше. Все одно, це було дуже цікаве і дуже свіже бачення багатьох речей. Особливо, я можу сказати, мені сподобалась дуже сильно клавесиністка, дуже сподобався вокальний спів сучасної музики, і “Грифон” тріо.

Микола Хшановськой, композитор:
– Фестиваль називається “Контрасти” – і з восьмої аж до п’ятої ранку, однин за одним ідуть такі різні концерти. Це прідкреслює ідею самих “Контрастів” – ви переходите з однієї локації в іншу і чуєте зовсім іншу музику. Наприклад, заходите в перший зал — там звучить електроніка, ви заходите в наступний зал — так звучить хорова акапельна музика, заходите в інший — там звучить сольний баян. І це наспрадві підкреслює дуже кльову ідею самих “Контрастів”. Що найбільше мені запамяталось — це імпровізаційний оркестр. Це тому, що я безпосередньо брав у ньому участь. Це було дуже круто.

Малґожата Клян, клавесиністка:
– Ваажаю, що це музика для моєї експресії. І мені просто подобається виразність цієї музики і ті контрасти, які знаходжу в ній.

Тарас Демко:
– А чому тобі подобається клавесин?

Малґожата Клян:
– Мені просто подобається звук клавесину, люблю звучання різних щипкових інтрументів: гітари, мандоліни, арфи. Але в клавесині бачу великий потенціал для саморозкривання.


Львівська Філармонія, 03-04, 10. 2015

Автор: Тарас Демко