[:ua]Протягом жовтня 2015 року світова музична спільнота була прикута до онлайн інтернет-ресурсів (чи до телевізора), а кому пощастило – наочно, наживо.  А відбирала вона чергову плеяду найкращих піаністів нової ґенерації. Так, йдеться про XVII-й Міжнародний піаністичний конкурс імені Фридерика Шопена, що відбувся цьогоріч у Варшаві.

Це не єдина подія такого ґатунку в цьому році – адже в липні завершився черговий Конкурс Чайковського в Москві й Санкт-Петербурзі, але оцінювати об’єктивно останній “Чайник”, як називають його сленґово музиканти, важко – і пов’язано це з політичними упередженнями країни-організатора та обережністю й ігноруванням конкурсу з боку більшості країн світу.12204602_1177844745563894_1168275403_nШопенівський конкурс – єдиний у своєму дусі. Тут дозволено грати тільки і виключно твори Шопена, одного з гуру світового піанізму. Кожен кандидат на перемогу має підготувати програму з чотирьох турів по кілька етюдів, сонат, балад, мазурок, скерцо, полонезів, прелюдій, концертів, вальсів цього польського композитора. Вам може здатись це надзвичайно нудним і нецікавим, але з погляду професійного можу лиш сказати, що кожен піаніст світу знає ще змалку, що музика Шопена, якою б простою і доступною вона на слух не була – найтяжчий тягар піанізму: скільки і яким чином ти б не вчив цю музику – ти або відчуваєш її й проектуєш у своїй грі, або ж ні. Хтось із відомих сказав, що писати про музику – те саме, що танцювати про архітектуру. Тож поговорімо краще про цьогорічну подію.
Якщо говорити відверто, поляки зі своїм Шопеном вже трохи перегнули. Не існує в Польщі продукту без назви «Chopin» – це така собі торгова марка, на якій чимало заробляють. Є цукерки, горілка, Шопен-буси, Шопен-човни, аеропорт, по Варшаві навіть розставлено лавочки, сівши на які хочеш-не-хочеш доведеться слухати Шопена, бо вона сама заграє, як на неї сядеш, не кажучи вже про безліч CD на стелажах навіть автозаправок. Не всім це до снаги, полякам це теж починає діяти на нерви. Але, повертаючись до важливої події, все зазначене зверху вартує того. Нема в світі піаніста, що себе поважає, котрий не хотів би як не перемогти, то бодай пройти в третій тур шопенівського конкурсу.
Багато з тих, хто слідкував за ходом відбіркових турів конкурсу зі мною погодиться, що до фіналу компетентне журі не допускало так званих “випадкових” піаністів, там опинились найкращі конкурсанти, за одним винятком – я про українку Дінару Клінтон. Ще з першого туру конкурсу вона зачарувала своєю м’якою, всеохопною, живою грою, не схожою на гру жодного з інших конкурсантів, ставши одразу фавориткою багатьох поціновувачів не лише музики Шопена… Не дарма саме цю піаністку удостоїли позарегламентної спеціальної нагороди конкурсу “Найвижче оцінений учасник, який не пройшов до фіналу”.
Мав радість поспілкуватися з учасницею ІІІ туру конкурсу, видатною і надзвичайно талановитою піаністкою з Харкова Дінарою Клінтон, яка, до слова, вже давно живе за межами України – у Лондоні.

Іван Пахота: Що особисто для тебе означала участь у шопенівському конкурсі?

Дінара Клінтон: Участь в конкурсі такого рівня – це безцінний досвід, можливість показати свої вміння, а якщо пощастить – перевершити себе. Це можливість познайомитись з численними талановитими колегами, це коли тебе можуть почути чудові музиканти. Склад журі цього конкурсу взагалі унікальний: окрім найкращих світових піаністів, чи не половину його складають саме польські музиканти, для яких музика Шопена – найсвятіша. Грати за таких обставин – це і велика радість, і в той самий час, відповідальність. Шопен – зовсім не простий композитор: настільки бездоганною є його музика, що досить легко її зіпсувати. Враховуючи те, що я неймовірно чекала своєї участі в цьому конкурсі (а п’ять років тому взагалі дивилась майже весь попередній конкурс по TVP Kultura), скажу, що я й не усвідомлювала, наскільки грандіозною і блискучою є ця подія насправді.12204645_1177820375566331_2038808503_n

І. П.: Як вважаєш, чому ти не потрапила до фіналу? Що можеш сказати про десятку фіналістів конкурсу?

Д. К.: Я дуже вдячна членам журі, які слухали нас протягом майже трьох тижнів. Нас було досить багато і грали ми дуже довго. Враховуючи те, що регламентом конкурсу окреслено конкретний список творів, і кілька учасників часом грали одні й ті ж композиції, це, безумовно, складна робота. Об’єктивної оцінки щодо музики в принципі бути не може, тут талант не визначається алгоритмом цифр. Існують певні критерії в грі стосовно більш-менш ясних факторів стилю, жанру, інтерпретації і т.п. Процес, при якому музикант відтворює нотний матеріал, досить складний – ми трактуємо те, що написано в нотах так, як ми це відчуємо. Потім ми це втілюємо в музику, думаючи, що робимо це саме так, як задумали від початку, але чути при цьому себе збоку дуже складно. Навіть якщо наші ідеї були вартісними і нам вдалося їх визвучити належним чином, все одно дуже багато залежатиме від слухачевого сприйняття. Тут роль відіграє не лише наявність смаку та належність до якої-небудь школи, а й стан свідомості людини, -знаю це особисто. Враховуючи все це, я була дуже щасливою дійти до півфіналу. Принципи конкурсу часто полягають в тому, що когось доводиться не пропускати до наступного туру, часто це лотерея. Можу лиш сказати: мене щиро порадувало, що у фіналі опинились справді достойні музиканти.

І. П.: Чи зголосилась би ти на наступний конкурс Шопена?

Д. К.: Податись на наступний… Якби я могла щось змінити в своєму житті – то народилась би на 3 місяці пізніше, щоб мати змогу ще раз пограти там. [І.П.: Йдеться про те, що регламентом конкурсу чітко обмежено вік конкурсантів, і Дінарі на час проведення наступного конкурсу в 2020 році буде на 3 місяці більше, ніж допустимо.]

І. П.: Яке особисто для тебе має значення музика Фридерика Шопена?

Д. К.: Музику Шопена я обожнюю з дитинства. В рідній ХССМШ [Харківська Середня Спеціальна Музична Школа – ред.] грали завжди. Першого Шопена я заграла у віці 7 років, і, звичайно ж, була щиро закохана в його Посмертний ноктюрн і Фантазію-Експромт. Відтоді мало що змінилось.

І. П.: На закінчення: Як ти ставишся до виконання сучасної фортепіанної музики?

Д. К.: Я відкрита до всього нового. Буває часто, що мене якась музика торкає, викликає якісь емоції, а буває навпаки, і це не стосується музики певної епохи, жанру чи ансамблевого складу. Я з великою повагою ставлюсь до праці композиторів, а також ніколи не претендую, щоб моя думка сприймалась загально визначальною до того чи іншого твору. Поза тим, безумовно, мені здається, що сучасну музику варто виконувати, тим самим прищеплювати до неї любов слухача.12204645_1177820375566331_2038808503_n

[divider]***[/divider]
Вже від себе додам, що насправді було багато критики щодо журі й самого конкурсу, але вона скоріш носила неконструктивний расистський характер, мовляв, забагато азіатів у журі, забагато азіатів у фіналі, і, ніби, взагалі, забагато азіатів на одного слов’янського Шопена, хоча, на мою думку – ніякий він не слов’янин. Питання його культурної та етнічної ідентичності – в суперечках не лише музикознавців, зринатиме ще протягом багатьох років, а може й століть.
Отже, минула величезна, грандіозна подія, лишились нові імена в історії музичного світу. І мене не лишив обабіч той факт, що й представник української музичної спільноти зробив свій внесок до цієї історії. Лишається сподіватись, що в недалекому майбутньому на головних світових подіях представників саме українського мистецтва стане значно більше. Бо поки що ніби й міністерство в Україні є, і велика культурна спадщина, і епос, і академії, а їхні результати діяльності залишаються опосередкованими та змаргіналізованими.


Автор: Іван Пахота
Ексклюзивно для Часопису |A:|

Редактор: Тарас Демко[:en]

The English version will be published soon

Протягом жовтня 2015 року світова музична спільнота була прикута до онлайн інтернет-ресурсів (чи до телевізора), а кому пощастило – наочно, наживо.  А відбирала вона чергову плеяду найкращих піаністів нової ґенерації. Так, йдеться про XVII-й Міжнародний піаністичний конкурс імені Фридерика Шопена, що відбувся цьогоріч у Варшаві.
Це не єдина подія такого ґатунку в цьому році – адже в липні завершився черговий Конкурс Чайковського в Москві й Санкт-Петербурзі, але оцінювати об’єктивно останній “Чайник”, як називають його сленґово музиканти, важко – і пов’язано це з політичними упередженнями країни-організатора та обережністю й ігноруванням конкурсу з боку більшості країн світу.12204602_1177844745563894_1168275403_nШопенівський конкурс – єдиний у своєму дусі. Тут дозволено грати тільки і виключно твори Шопена, одного з гуру світового піанізму. Кожен кандидат на перемогу має підготувати програму з чотирьох турів по кілька етюдів, сонат, балад, мазурок, скерцо, полонезів, прелюдій, концертів, програмних творів цього польського композитора. Вам може здатись це надзвичайно нудним і нецікавим, але з погляду професійного можу лиш сказати, що кожен піаніст світу знає ще змалку, що музика Шопена, якою б простою і доступною вона на слух не була – найтяжчий тягар піанізму: скільки і яким чином ти б не вчив цю музику – ти або відчуваєш її й проектуєш у своїй грі, або ж ні. Хтось із відомих сказав, що писати про музику – те саме, що танцювати про архітектуру. Тож поговорімо краще про цьогорічну подію.
Якщо говорити відверто, поляки зі своїм Шопеном вже трохи перегнули. Не існує в Польщі продукту без назви «Chopin» – це така собі торгова марка, на якій чимало заробляють. Є цукерки, горілка, Шопен-буси, Шопен-човни, аеропорт, по Варшаві навіть розставлено лавочки, сівши на які хочеш-не-хочеш доведеться слухати Шопена, бо вона сама заграє, як на неї сядеш, не кажучи вже про безліч CD на стелажах навіть автозаправок. Не всім це до снаги, полякам це теж починає діяти на нерви. Але, повертаючись до важливої події, все зазначене зверху вартує того. Нема в світі піаніста, що себе поважає, котрий не хотів би як не перемогти, то бодай пройти в третій тур шопенівського конкурсу.
Багато з тих, хто слідкував за ходом відбіркових турів конкурсу зі мною погодиться, що до фіналу компетентне журі не допускало так званих “випадкових” піаністів, там опинились найкращі конкурсанти, за одним винятком – я про українку Дінару Клінтон. Ще з першого туру конкурсу вона зачарувала своєю м’якою, всеохопною, живою грою, не схожою на гру жодного з інших конкурсантів, ставши одразу фавориткою багатьох поціновувачів не лише музики Шопена… Не дарма саме цю піаністку удостоїли позарегламентної спеціальної нагороди конкурсу “Найвижче оцінений учасник, який не пройшов до фіналу”.
Мав радість поспілкуватися з учасницею ІІІ туру конкурсу, видатною і надзвичайно талановитою піаністкою з Харкова Дінарою Клінтон, яка, до слова, вже давно живе за межами України – у Лондоні.

Іван Пахота: Що особисто для тебе означала участь у шопенівському конкурсі?

Дінара Клінтон: Участь в конкурсі такого рівня – це безцінний досвід, можливість показати свої вміння, а якщо пощастить – перевершити себе. Це можливість познайомитись з численними талановитими колегами, це коли тебе можуть почути чудові музиканти. Склад журі цього конкурсу взагалі унікальний: окрім найкращих світових піаністів, чи не половину його складають саме польські музиканти, для яких музика Шопена – найсвятіша. Грати за таких обставин – це і велика радість, і в той самий час, відповідальність. Шопен – зовсім не простий композитор: настільки бездоганною є його музика, що досить легко її зіпсувати. Враховуючи те, що я неймовірно чекала своєї участі в цьому конкурсі (а п’ять років тому взагалі дивилась майже весь попередній конкурс по TVP Kultura), скажу, що я й не усвідомлювала, наскільки грандіозною і блискучою є ця подія насправді.12204645_1177820375566331_2038808503_n

І. П.: Як вважаєш, чому ти не потрапила до фіналу? Що можеш сказати про десятку фіналістів конкурсу?

Д. К.: Я дуже вдячна членам журі, які слухали нас протягом майже трьох тижнів. Нас було досить багато і грали ми дуже довго. Враховуючи те, що регламентом конкурсу окреслено конкретний список творів, і кілька учасників часом грали одні й ті ж композиції, це, безумовно, складна робота. Об’єктивної оцінки щодо музики в принципі бути не може, тут талант не визначається алгоритмом цифр. Існують певні критерії в грі стосовно більш-менш ясних факторів стилю, жанру, інтерпретації і т.п. Процес, при якому музикант відтворює нотний матеріал, досить складний – ми трактуємо те, що написано в нотах так, як ми це відчуємо. Потім ми це втілюємо в музику, думаючи, що робимо це саме так, як задумали від початку, але чути при цьому себе збоку дуже складно. Навіть якщо наші ідеї були вартісними і нам вдалося їх визвучити належним чином, все одно дуже багато залежатиме від слухачевого сприйняття. Тут роль відіграє не лише наявність смаку та належність до якої-небудь школи, а й стан свідомості людини, -знаю це особисто. Враховуючи все це, я була дуже щасливою дійти до півфіналу. Принципи конкурсу часто полягають в тому, що когось доводиться не пропускати до наступного туру, часто це лотерея. Можу лиш сказати: мене щиро порадувало, що у фіналі опинились справді достойні музиканти.

І. П.: Чи зголосилась би ти на наступний конкурс Шопена?

Д. К.: Податись на наступний… Якби я могла щось змінити в своєму житті – то народилась би на 3 місяці пізніше, щоб мати змогу ще раз пограти там. [І.П.: Йдеться про те, що регламентом конкурсу чітко обмежено вік конкурсантів, і Дінарі на час проведення наступного конкурсу в 2020 році буде на 3 місяці більше, ніж допустимо.]

І. П.: Яке особисто для тебе має значення музика Фридерика Шопена?

Д. К.: Музику Шопена я обожнюю з дитинства. В рідній ХССМШ [Харківська Середня Спеціальна Музична Школа – ред.] грали завжди. Першого Шопена я заграла у віці 7 років, і, звичайно ж, була щиро закохана в його Посмертний ноктюрн і Фантазію-Експромт. Відтоді мало що змінилось.

І. П.: На закінчення: Як ти ставишся до виконання сучасної фортепіанної музики?

Д. К.: Я відкрита до всього нового. Буває часто, що мене якась музика торкає, викликає якісь емоції, а буває навпаки, і це не стосується музики певної епохи, жанру чи ансамблевого складу. Я з великою повагою ставлюсь до праці композиторів, а також ніколи не претендую, щоб моя думка сприймалась загально визначальною до того чи іншого твору. Поза тим, безумовно, мені здається, що сучасну музику варто виконувати, тим самим прищеплювати до неї любов слухача.12204645_1177820375566331_2038808503_n

[divider]***[/divider]
Вже від себе додам, що насправді було багато критики щодо журі й самого конкурсу, але вона скоріш носила неконструктивний расистський характер, мовляв, забагато азіатів у журі, забагато азіатів у фіналі, і, ніби, взагалі, забагато азіатів на одного слов’янського Шопена, хоча, на мою думку – ніякий він не слов’янин. Питання його культурної та етнічної ідентичності – в суперечках не лише музикознавців, зринатиме ще протягом багатьох років, а може й століть.
Отже, минула величезна, грандіозна подія, лишились нові імена в історії музичного світу. І мене не лишив обабіч той факт, що й представник української музичної спільноти зробив свій внесок до цієї історії. Лишається сподіватись, що в недалекому майбутньому на головних світових подіях представників саме українського мистецтва стане значно більше. Бо поки що ніби й міністерство в Україні є, і велика культурна спадщина, і епос, і академії, а їхні результати діяльності залишаються опосередкованими та змаргіналізованими.


Автор: Іван Пахота
Ексклюзивно для Часопису |A:|

Редактор: Тарас Демко[:]

Facebook

comments