Трансцендентні етюди Ліста

Трансцендентні етюди Ліста

Трансцендентні етюди Ліста

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композиттора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста.

Квитки
E

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композиттора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста. Яскраві поетичні образи, ремінісценсії,передані засобами роялю. Вражаюча віртуозність переростає в катарсичний стан. Тут стирається грань між виконавцем та музикою.

ПАЛАЦ ПОТОЦЬКИХ, дзеркальна зала
Львівська національна галерея мистецтв ім.Б.Возницького
вул.Коперника, 15

Тільки два виступи
18 листопада. Субота.18:00 – квитки – https://gastroli.ua/tickets/transtsendentni-etudi-lista/buy

Другий виступ відбудеться
25 листопада у консерваторії.

E

Андрій Макаревич – фортепіано

Ференц Ліст -Трансцендентні етюди 

Етюд Nº1 «Прелюдія» 
Етюд Nº2 
Етюд Nº3 «Пейзаж»
Етюд Nº4 «Мазепа»
Етюд Nº5 «Блукаючі вогні» 
Етюд Nº6 «Видіння»
Етюд Nº7 «Героїка»;
Етюд Nº8 «Дике полювання» 
Етюд Nº9 «Спогад» Етюд Nº10 без назви — фа мінор;
Етюд Nº11 «Вечірні гармонії»
Етюд Nº12 «Заметіль»

Сімейний квиток. Напишіть нам!
Якщо у вас велика родина, але ви любите музику і хочете провести незабутній вечір із вишуканою класикою на концерті Collegium Musicum, ми з радістю подаруємо вам таку нагоду.
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.
Безкоштовний квиток для дітей від 6-16 років. Напишіть нам!
Для нас важливо, щоб в Україні зростала культура споживання культурного продукту та квитка. Це наша соціальна місія та візія. Тож ми будемо раді подарувати Вашій дитині квиток на цей концерт.
 
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.
Знижка для людей літнього віку. Зателефонуйте або напишіть!
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Телефон: 097 54 57 351
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.

Тож кого кохав Ліст?

Тож кого кохав Ліст?

Тож кого кохав Ліст?

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не говорив рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст.
Слухати "Трансцедентні етюди" Ліста у Львові 18.11Читати Частину першу

Авторка: Діана Коломоєць

Кохання з Києва

В лютому 1847 року віртуоз дає три концерти в Києві. Це місто змінило життя Ліста та подарувало йому справжнє кохання.

В цей час у місті тривають Контракти – відомий ярмарок, на який з’їжджалися з усіх куточків Правобережної України. Приїхала на них і княгиня Кароліна Сайн-Вітгенштейн, одна з найбагатших та найосвіченіших жінок свого часу. На благодійному концерті Ліста вона пожертвувала нечувану суму – 100 рублів (для порівняння, квиток на нього коштував 5 руб. сріблом).

Ліста зацікавила щедра пані, вона в свою чергу зацікавилася феноменальним піаністом. Він отримав запрошення відвідати маєток Вітгенштейнів у селі Воронівці (нині Вінницька обл.)

Каролі Сайн-Вітгенштейн з донькою Марією. Близько 1840 р.

Кароліну проти її волі видали заміж у 17 років за князя Миколу Вітгенштейна. Здавалося, єдине, що їх пов’язувало – 10-річна донька Марія. Князь мешкав переважно в Петербурзі. Вона ж виховувала доньку і керувала маєтками.

Кароліна не славилася красою, проте її внутрішній шарм полонив Ференца. Ось, як він писав про кохану в листі до матері: “Я стверджую, що княгиня Вітгенштейн прекрасна, навіть найвищою мірою прекрасна, бо її душа надає всьому її виду незвичайної краси”.

Через Кароліну Ліст змінив гастрольний графік. Він місяць прожив у Воронівцях, виїжджаючи грати на запрошення польських шляхтичів до Житомира, Бердичева, Вінниці, Немирова.

Але Ліст мав їхати до Туреччини, тож закохані домовилися зустрітися влітку в Одесі. Його шлях проходив крізь Австрійські землі, де він також мав концерти – у Львові, Чернівцях. По поверненню з-за моря були виступи в Одесі, Миколаєві, а закінчив концертну кар’єру в Єлісаветграді (нині Кропивницький). За підтримки Кароліни він остаточно зважився на цей крок і присвятив себе композиторській справі.

Симфонічна поема “Мазепа”.
Ліст присвятив українському гетьману та меценату кілька творів.

З кінця вересня 1847 по січень 1848 року Ліст провів у Воронівцях. Тут він написав п’єси “Поклик”, “Благословіння Бога в самотності”, “Гімн коханню”, що входять до циклу Harmonies poétiques et religieuses (“Поетичні і релігійні гармонії”) з присвятою Кароліні та Glanes de Woroninci (“Колоски Воронинець” – таку назву село мало у той час), присвячений Марії Вітгенштейн. Його надихали українські та польські пісні. Зокрема у дитячій п’єсі, написаній для Марії, використана мелодія “Ой, не ходи Грицю”. Вона ж лежить і в основі “Української балади”.

“Українська балада” Ліста. Виконує Микола Сук

А тема пісні “Віють вітри, віють буйні” – у п’єсі “Жалоба”. Обидві вони входять до циклу “Колоски Воронинець”.

В Україні була також написана Друга Угорська рапсодія – один з найпопулярніших творів Ліста.

Друга Угорська рапсодія Ліста у виконанні Горовіца

Муза і господиня

Кароліна Вітгенштейн просила чоловіка дати розлучення, але князь категорично відмовив. Княгиня вирішила продати кілька маєтків і втекти з країни з донькою у березні 1848 року. Ліст чекав їх на кордоні, разом вони попрямували до Відня і на батьківщину Ліста до Райдинга, а згодом – до Веймара, де прожили 12 років разом.

Портрет Ліста пензля Вільгельма фон Каульбаха

Композитор був призначений придворним капельмейстером герцога Веймарського та завідував оперним театром, увівши в його репертуар твори й класиків, як Моцарт, і сучасників, як Шуман чи Вагнер. З останнім Ліст дуже зблизився, створив Союз німецьких музикантів, членів якого стали називати “веймарцями”. Це найбільш плідний період Ліста як композитора – були написані фортепіанні концерти, соната, угорські рапсодії, симфонічні поеми.

Кароліна позбулася всіх своїх майнових прав на батьківщині, вона стала секретаркою та музою композитора, влаштувала на їхній віллі музичний салон. Жінка також допомагала Лісту з його родиною – доглядала хвору матір композитора, влаштовувала життя доньок і сина від Марі д’Агу.

Коли Ліст дізнався, що Марі потай бачиться з доньками, він забрав їх із приватної школи. Кароліна передала дівчат під опіку своєї колишньої виховательки, 72-річної мадам Патерсі. Біограф Козіми порівнював виховання у неї із “виїздкою коней”. Ліст відвідав доньок лише 1853-го, вперше за вісім років.

У 1855 році попри протести Бландін і Козіми, їх вивозять до Берліна, до Франциски фон Бюлов, син якої був одним з найкращих учнів Ліста. Згодом Козіма стала дружиною фон Бюлова, а 1870 вийшла заміж вдруге – за Рихарда Вагнера. Бландін у 1857 році вийшла заміж за французького політика Еміля Олів’є.

Воля Божа

Усі ці роки Кароліна мріяла стати законною дружиною Ференца. Як яра католичка вона не могла піти під вівтар, не отримавши визнання її першого шлюбу недійсним.

Козіма Вагнер. Фото 1877 р.

Пішовши на багато поступок, витримавши довгі перемовини та інтриги проти себе, восени 1860 року вона нарешті мала позитивні новини з Ватикану. Вінчання призначили у Римі на 22 жовтня 1861 року, в день 50-річчя Ференца. Проте напередодні княгині повідомили, що її справу вирішено переглянути. Вона розцінила це як знак, що Господь проти їхнього союзу з Лістом.

Кароліна усамітнилася в Римі, поринула у релігію, займалася канонічним правом.

Ліст переживав тяжкі часи. Наприкінці 1859 року від туберкульозу помер його 20-річний син Даніель, який подавав значні надії як музикант, у вересні 1862-го, через два місяці після народження дитини, померла донька Ліста Бландін. Ференц став замкнутим, вкотре звернувся до релігії

z

Мефісто-вальс. Виконує Діана Чубак

запис наживо муз.агенція Collegium Musicum

На цей раз він навіть прийняв малий постриг і став іменуватися “Абат Ліст”. Композитор писав переважно церковну музику – ораторії “Легенда про Святу Єлізавету”, “Христос”, угорську коронаційну месу.

Легенда про святу Єлізавету

Абат Ліст

У 1866 році Ліст повернувся до Веймара. У “другий веймарський період” він жив у будиночку свого колишнього садівника, постійно приймав учнів з усієї Європи.

Через кілька років його запросили до Угорщини дати кілька фортепіанних майстер-класів. Ліст жив на три міста – Рим, Веймар, Будапешт. Він проїздив близько чотирьох тисяч миль на рік, що надзвичайно багато, якщо врахувати його вік та тодішній стан доріг.

Портрет Ліста пензля Карла Еренберга, 1868 р.

 

Угорський уряд довго вмовляв Ліста перебратися до рідного краю назавжди. Врешті, у 1875 році він став головою щойно створеної Вищої школи музики. Ліст із власної кишені сплачував стипендії найбільш талановитим учням. Загалом, композитор був відомим благодійником: жертвував на церкви, лікарні, школи музики.

2 липня 1881 року Ліст упав зі сходів у своєму будинку в Веймарі. Вісім тижнів довелося провести у ліжку через набряки ніг. Повністю відновитися після того падіння йому так і не вдалося. Лікарі знайшли у нього багато хронічних захворювань.

Влітку 1886 Ліст перебував у Байройті, де його донька Козіма організовувала фестиваль пам’яті Вагнера. Там Ліст сильно застудився, хвороба перейшла у запалення легень. 31 липня на 75-му році життя маестро помер.

Кароліна Вітгенштейн була вражена цією звісткою, захворіла й пережила Ліста всього на сім місяців.

У заповіті Ференц Ліст згадав двох Каролін. Одній попросив передати каблучку з написом Exspectans exspectavi, про другу написав: “Усім, що я зробив за дванадцять останніх років, я зобов’язаний жінці, яку я прагнув назвати своєю дружиною, чому заважало зло та мерзенні інтриги окремих людей. Ім’я цієї коханої жінки – княгиня Кароліна Вітгенштейн. Вона – джерело всіх моїх радощів і цілителька моїх страждань”.

Ліст “Мрії кохання”

Читати ЧАСТИНУ І

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Трансцендентні етюди Ліста у Львові 18 листопада

Унікальний фортепіанний цикл видатного угорського композитора, піаніста-віртуоза, Ференца Ліста.
Купити квиток
 Діана Коломоєць

Діана Коломоєць

журналістка

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Ференц Ліст. Музикант, якому підкорилася Європа

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не говорив рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст.
Слухати "Трансцедентні етюди" Ліста у Львові 18.11Читати Частину другу

Портрет Ференца Ліста пензля Генрі Лемана

Він починав як віртуозний піаніст, а став геніальним композитором і чуйним вчителем. Він дуже любив свою Батьківщину, але зовсім не розмовляв рідною мовою. Він був зіркою салонів у юності, а закінчив життя абатом. Він дав тисячі концертів, грав для королів і провінціалів з Бердичева. Його обожнювали жінки всієї Європи, але останнє кохання він знайшов у Києві. Знайомтеся, Ференц Ліст!

Авторка: Діана Коломоєць

Від батька – синові

Без сумніву, народженню нової зірки в історії музики – і в прямому, і в переносному значенні – ми завдячуємо Адамові Лісту. Слуга впливового князя Ніколауса Естергазі був надзвичайно талановитою людиною. Працював головним вівчарем князя, але за покликанням був музикантом. Ліст-старший грав на піаніно, скрипці, віолончелі та гітарі. Брав участь в оркестрі князя. Особисто знав Гайдна та Гуммеля, а Бетовен був його кумиром. Такий музичний талант він не міг не передати синові.

22 жовтня 1811 року в нього і його дружини Анни (в дівоцтві Лаґер) народився хлопчик – перша та єдина, як згодом виявиться, дитина Лістів. Слабкого Ференца хрестили наступного дня після народження. Родинна легенда каже, що батько вибрав для хлопчика ім’я Franciscus (угорська транскрипція “Ференц”, але в житті всі звали його Францом), бо в юності кілька років провів у монастирі францисканців та зберіг теплі стосунки з орденом протягом усього життя.

Адам Ліст вів щоденник розвитку сина, який, на жаль, не зберігся, до нас дійшли лише кілька цитат з нього, які опублікував лістознавець Алан Волкер. Ось одна з них: “[Коли Ференцу було два або три роки] він почув, як я виконую на клавірі концерт соль-дієз-мінор Ріса. Ференц, схилившись над клавіром, був повністю поглинений музикою. Увечері, повертаючись з короткої прогулянки в саду, він проспівав тему з концерту. Ми попросили його проспівати знову. Він не знав, що співає. Так ми вперше виявили його геніальність”.

У шість років Адам почав вчити сина грі на фортепіано, у вісім Ференц уже компонував перші власні твори, а тільки-но йому виповнилося дев’ять, мав перший виступ перед публікою у Шопроні та Пресбурзі (тепер Братислава). Після концерту кілька спонсорів дали родині Лістів грошей для навчання сина музиці у Відні. Князь Естергазі надав голові сімейства відпустку на рік.

Адам Ліст і Анна Ліст.

Тріумф “Малюка Ліста”

Першим професійним учителем музики для Ференца став Карл Черні – учень Бетовена. Ось як він згадував згодом першу зустріч із талановитою дитиною: “Одного разу вранці 1819 року до мене прийшов чоловік з хлопчиком років восьми. Ця маленька, бліда, слабка на вигляд дитина під час гри гойдалася на стільці, немов п’яна, і я не раз боявся, що він звалиться на підлогу. Гpa його була теж неправильна, нечиста, плутана; незважаючи на це, я був здивований його природним талантом”. Згодом учити Ліста безкоштовно взявся Антоніо Сальєрі.

Віденський дебют Ференца відбувся в одинадцять років. Успіх був колосальний. Талановитого хлопчину називали “другим Моцартом”. Після одного з виступів до маленького Ліста підійшов сам Бетовен та обійняв його. З цього почалася доросла музична кар’єра Ференца.

Навесні 1823 році батько везе сина до Угорщини, що показати “плоди свого виховання” співвітчизникам, а також вирішити питання з роботою. Він знав, що майбутнє хлопця – зовсім не у вівчарнях князя Естергазі, тож попросив свого працедавця грошей на навчання Ференца та ще два роки відпустки. Але місце Ліста-старшого зайняв інший працівник, грошей князь більше не давав.

Наприкінці 1823 року Лісти переїжджають до Парижа, щоб віддати Ференца до консерваторії. Але хлопцеві відмовляють, бо він іноземець. Навчатися доводиться приватно.

Спочатку родина перебивається ситуативними заробітками батька, як, наприклад викладання латини, а згодом годувальником у сім’ї стає Ференц. Він без упину дає концерти в салонах аристократів. Le petit Litz (“Маленький Ліц”, французам було складно читати угорське прізвище) став улюбленцем світської хроніки. Грає навіть для герцога Орлеанського – майбутнього короля Франції Луї Філіпа І.

Ференц Ліст у дитинстві

Батько везе Ференца в тур до Англії, під час якого 13-річний Ліст виступає перед королем Ґеорґом ІV. Потім знову гастролі у Франції, далі – Швейцарія.

І паралельно не припиняється навчання – теорія музики, контрапункт, композиція. Батько тішиться – син втілює його мрії, вчиться, концертує, заробляє гроші. А самому Ференцу це все вже добряче набридло. Юнак багато хворів через постійні подорожі.

“Дон Санчес або Замок любові” – опера Ференца Ліста, написана у 14 років

 Перші втрати

Улітку 1827 року Адам Ліст вивіз сина підлікуватися до курортного містечка Булонь-сюр-Мер, але там серйозно захворів сам. 28 серпня у віці 51 Адам Ліст помер.

Це був величезний удар для 15-річного Ференца. Він на три роки йде зі сцени, не з’являється на публіці. До Парижа приїжджає мати, щоб підтримати його.

Ференц починає давати приватні уроки гри на фортепіано, які не полишає до кінця життя. Він закохується у свою 17-річну вихованку – Кароліну де Сен-Крік, дочку міністра фінансів Франції. Юні закохані навіть встигли обмінятися обручками, на внутрішньому боці яких латиною було викарбовано: “Exspectans exspectavi” – “Не втомлюся чекати”. Але впливовий батько-міністр проти цього шлюбу. Він відіслав доньку до фамільного замку.

Молодий Ференц Ліст. Автор невідомий.

Ференц сильно переживав розрив: “Два роки я був ніби хворий. Моє серце стікало кров’ю, і єдиним стимулом мого життя стало би відречення від всього земного.” Він вдруге хоче піти в ченці, але цього разу його зупиняє мати. Паризькі газети навіть надрукували його некролог.

Час музичного мовчання він використовує, щоб надолужити прогалини в освіті – багато читає, знайомиться з філософією, спілкується з Ґюґо, Ламартіном і Гейне.

Паризький вищий світ

Пробудженням для Ліста стала Липнева революція 1830 року. Тоді виникає ідея “Революційної симфонії”, Ліст повертається до активного соціального життя та виступів.

У 1831 році Ференц уперше почув виконання Ніколо Паґаніні. Він вирішив досягти такої ж віртуозності у грі на фортепіано, як італієць на скрипці, – годинами проводить за клавішами.

Великий етюд Паганіні “Ла Кампанелла”. Данило Тріфонов

Ліст надолужує прогалини в освіті, читає в оригіналі Шекспіра, Петрарку та Данте. У Парижі зав’язуються знакові знайомства для Ференца – з Віктором Ґюґо, Генріхом Гейне, Гектором Берліозом, Фредериком Шопеном, Жорж Санд.

У 1833 він зустрів графиню Марі д’Агу. Вона була освіченою аристократкою, господинею музичного салону. Заміжня жінка, на той момент мати двох доньок, була на шість років старша за Ліста, але це не завадило їхньому бурхливому роману. У 1835 році Марі залишає чоловіка, пориває зв’язки з рідними та їде до Швейцарії, Ліст прямує за нею. З цього часу й аж до 1848 тривають “Роки мандрівок”, таку назву отримав цикл п’єс, написаний Лістом під впливом невпинних подорожей і гастролів.

Ференц Ліст імпровізує на піаніно. Йозеф Данхаузер зобразив видуману сцену. На картині зображені Жорж Санд у кріслі, за нею Олександр Дюма, Марі д’Агу біля ніг піаніста. Стоять Гектор Берліоз або Віктор Гюго, Ніколо Паґаніні, Джоаккіно Россіні. На роялі – бюст Бетовена, на стіні – портрет Лорда Байрона, зліва в кутку – бюст Жанни д’Арк.

Життя на валізах

У Швейцарії Ліст викладає у щойно заснованій Женевській консерваторії, пише підручник із гри на фортепіано, публікує есе в паризькій пресі, концертує. Але тепер Ліст хоче не просто задовольняти смаки публіки, але й виховувати гарний музичний смак. У його репертуарі – Бетовен, Бах.

У грудні 1835 народжується перша донька Ліста та д’Агу – Бландін. У жовтні 1836 Ліст з графинею їде до Парижа, а маленьку доню залишають на виховання у прийомній родині. Її заберуть лише у січні 1839 року.

Мандрівки продовжуються – Франція, Італія, Швейцарія, Австрія. В мандрівках у пари народжується ще двоє дітей – донька Козіма і син Даніель, їх також лишають на годувальницю.

У Римі Ліст уперше в історії зіграв сольний концерт без участі інших музикантів. Це було сміливе рішення, бо на той час публіка вважала, що слухати одного виконавця нудно.

Дізнавшись про велику повінь, яка накрила його рідну Угорщину, він вирішує дати у Відні благодійний концерт на підтримку постраждалих від стихії. Марі була проти, але втримати коханого не змогла. Успіх Ліста в столиці Австро-Угорської імперії був надзвичайний, він дав ще кілька концертів, зрозумівши відтоді, що його місце на сцені, і це може приносити значний дохід.

Портрет Марі д’Агу пензля Генрі Лемана, 1843 р.

 

Стосунки між Марі та Ференцом погіршувалися. Вона повертається до Парижа, починає видавати свої перші літературні твори під псевдонімом Даніель Стерн. Її матір відмовилася прийняти позашлюбних дітей, тож вони залишилися у годувальниць.

На той час пара фактично жила окремо, проводячи разом з дітьми лише літні місяці на острові Нонневерт.

Остаточно коханці розійшлися навесні 1844 року. Марі писала йому: “У нас було б все добре, якби ми хоч кілька спокійних місяців. Але ти бродиш по світу, як вічний мандрівник, шукаєш чогось, як Фауст, а я сиджу в своїй темниці, і коли ми зустрічаємося, у нас залишаються один для одного тільки закиди”. До 1845 року їхні стосунки зіпсувалися настільки, що вони спілкувалися виключно через посередників. Ліст передав дітей на виховання своїй матері та заборонив д’Агу зустрічатися з ними.

Водночас це був найуспішніший період для Ліста-музиканта.  З 1839 року розпочинається активне гастрольне життя. В Берліні довкола його виступів був справжній ажіотаж. Славу Ліста неможливо було порівняти ні з яким іншим музикантом-віртуозом того часу. Дами непритомніли на його концертах, билися в залі за право володіння його рукавичкою. Звідси почалася «лістоманія» (термін Гайне).

Найперше з усіх відових фото Ліста. Герман Біов.

У 1842-1843 роках Ліст на запрошення російської імператриці концертує в Санкт-Петербурзі та Москві. Дослідники порахували, що за вісім років гастролів Європою Ліст дав близько тисячі виступів.

Кохання з Києва

У лютому 1847 року віртуоз дає три концерти в Києві. Це місто змінило життя Ліста та подарувало йому справжнє кохання.

(Більше про Ліста й Україну ви невдовзі зможете дізнатися зі спеціального інтерв’ю для часопису |А:| – з  дослідницею і музикознавчинею Людмилою Вольською). 

Незабаром у Часописі |А:| – друга частина статті Діани Коломоєць.
Про кохання Ліста, та неймовісні випробування, що випали на його долю.

Ірина Гінтова. Скрипка соло

Ірина Гінтова. Скрипка соло

E

Ірина Гінтова – скрипка (Україна - Швейцарія)

Ірина Гінтова – лауреатка багатьох міжнародних, а також декількох всеукраїнських конкурсів і фестивалів, зокрема: лауреатка Міжнародного конкурсу ка­мерної музики в Парижі (2001, Ґран-прі.), Міжнародного конкурсу імені Ґнесіних (2003, І премія) та Міжнародного конкурсу “Citta dі Brescia” (2007, Італія).
E
Брала уроки в майстер-класах Ігора Озіма, Менахема Пресслера, Лоуренса Пауера, Бруно Каніно, Казальс квартет. Також брала часть у таких фестивалях як: “Фестиваль Ґідона Кремера в Локенгаузі” (Австрія), “Фестиваль у Сантандері” (Іспанія) та “Жовтень з видатними скрипалями” (Італія). 
E
Свою майстерність вдосконалювала під керуванням видатного світового скрипаля-педагога Захара Брона. Ірина гастролює в різних країнах світу: Німеччині, Італії, Швейцарії, Польщі, Чехії, Іспанії та Америці.
Музична аґенція Collegium Musicum запрошує на скрипковий речиталь українсько-швейцарської скрипальки Ірини Гінтової. Віртуозна програма із промовистої музики бароко XVIII сторіччя та технічно довершеної музики ХХ сторіччя. П’ять композиторів, п’ять вимірів, і лише в одному вони сходяться повністю – у володінні часом та емоцією, яку гостро артикулюють смичок та струна.
Програма: Франческо Джемініані – Соната для скрипки соло Сергій Прокоф’єв – Соната для скрипки соло Op.115 Ґеорг Філіпп Телеман – 3 фантазії для скрипки соло Йоганн Себастьян Бах – Партита #3 BWV 1006 Ежен Ізаї – Соната #2 Op.27
Сімейний квиток. Напишіть нам!
Якщо у вас велика родина, але ви любите музику і хочете провести незабутній вечір із вишуканою класикою на концерті Collegium Musicum, ми з радістю подаруємо вам таку нагоду.
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.
Безкоштовний квиток для дітей від 6-16 років. Напишіть нам!
Для нас важливо, щоб в Україні зростала культура споживання культурного продукту та квитка. Це наша соціальна місія та візія. Тож ми будемо раді подарувати Вашій дитині квиток на цей концерт.
 
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.
Знижка для людей літнього віку. Зателефонуйте або напишіть!
Напишіть нам на пошту: collegium.musicum.lviv@gmail.com
або у месенджері на Фейсбуці – і ми знайдемо спільну мову.
Зробимо значну знижку або відразу надішлемо квиток.
Телефон: 097 54 57 351
Важливо! Ця пропозиція не діє безпосередньо перед концертом, лише заздагідь.

Прибдайте квиток заздалегідь

Рання покупка квитка зі знижкою! Придбайте квиток до 5 листопада на економте 40%. При покупці online введіть промокод. Промокод: телеман
Придбати квиток

Андрій Савич

Андрій Савич

Андрій Савич

Альтист

Біографія

Навчався в Львівській національній музичній академії ім.М.Лисенка та у Королівському коледжі музики в Мадриді (під керівництвомі Дімут Поппен). Вдосконалював майстерність також в Джонатана Брауна (Casals Quartet) та Хайме Мюллера.

Багато концертує як соліст та артист оркестру. Зокрема співпрацював з такими оркестрами, як Bron Chamber orchestra, I.Сulture orchestra, London&Vienna Кammerorchester, Orquesta Sinfónica Freixenet, Sinfonietta de la ESMRS, Camerata Viesgo de la ESMRS, Orquesta Clásica Santa Cecilia, під керівництвом таких диригентів як Stefan Lano, Maxim Vengerov, Zubin Mehta, Krzysztof Penderecki, Kirill Karabitz, Georg Kugi.
Як соліст та камераліст виступає в Україні, Польщі, Іспанії, Італії та Норвегії.

У 2017 році отримав першу премію на конкурсі Central International Music Competition 2017, Malta.

На даний момент грає на альті виготовленому майстром George Craske, який наданий у користування відомим колекціонером Крістофом Ландоном.

Діана Чубак

Діана Чубак

Діана Чубак

Піаністка

Біографія

Діана Чубак — вихованка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Вдосконалювала свою майстерність у відомої української піаністки Оксани Рапіти.

Лауреатка численних міжнародних та всеукраїнських конкурсів, таких як Конкурс Мирослава Скорика, ІІ премія (Київ, 2016); нагорода “Золотий Парнас” на ХІІ Міжнародному фортепіанному форумі “Бєщади без кордонів” (Сянок, Польща, 2017), ІІІ премія на VII Міжнародному конкурсі “Siegfried Weishaupt Klavierwettbewerb” (Оксенгаузен, Німеччина, 2017)

Як солістка виступала з Маріупольським муніципальним камерним оркестром “Ренесанс”, Національним президентським оркестром України, Академічним камерним оркестром “Віртуози Львова”, з камерним ансамблем Academia Dell’Arco (Польща). Вдосконалювала свою майстерність під керівництвом таких відомих піаністів, як Кароль Радзівонович, Анджей Ясінський, Мартін Єпсен, Maтті Рекалліо, Лілі Дорфман, Кевін Кеннер, Філіп Джузіано, Тім Овенс.

Твій час

Твій час

Твій Час

Твій Час - простір, вільний від обмежень. Незабутнє поєднання світла, графіки, ексклюзивної музики та твоєї свідомости!
КвиткиІнфо

“Твій Час” – це флюро-акустичний перфоманс-інсталяція.

“Осінь. Триває. Саме час втілювати нові фантазії. Створити простір, відкритий до уяви, образів, що переходять від одного стану до іншого. Полювання на імпульси серед звуків, серед світла та серед тіней.” – Петро Тітяєв, куратор проекту.

Твій Час – простір, вільний від обмежень. Незабутнє поєднання світла, графіки, ексклюзивної музики та твоєї свідомости!

У першому блоці (18.00):
Флюролюмінісцентні інсталяції та графічні композиціі, створені арт-платформою “Дивина”, Шептицькою та “ОРО – Груп” взаємодіятимуть із електроакустичною музикою молодих украінських композиторів.

Другий блок (18.47):
львівські прем’єри квартетних творів видатного українського композитора сучасности Валентина Сильвестрова та струнна музика Ігоря Стравінського.

Виконує “Р-квартет” // Харків – Київ – Львів:
Петро Тітяєв – скрипка
Ксенія Косарєва – скрипка
Зенон Дашак – віола
Віктор Рекало – віолончель

Цей струнний квартет був створений спеціяльно для виконання творів Валентина Сильвестрова на концертах у Києві, присвячених святкуванню 80-річчя композитора.

Автори та модератори:
Тітяєв, Шептицька, Демко

Партнери:

ДИВИНА мультикультурна арт платформа

 

 

 

 

Рання покупка квитка зі знижкою

Купуйте квиток online заздагідь та економте 40%.
Для цього введіть Промокод при купівлі квитків на сайті
https://gastroli.ua/tickets/tvii-chas/buy

7

Промокод: 80

Діє до 21 жовтня

Віктор Рекало

Народився у Харкові, випускник Харківської спеціалізованої музичної школи (клас Л. Нікуліної) та ХНУМ ім. І. П. Котляревського (клас проф. О. Щелкановцевої).
Лауреат та дипломант міжнародних конкурсів ім. Ф. Дотцауера (Дрезден, Німеччина), ім. Д. Поппера (Варпалота, Угорщина), ім. Й. Дрогомірецького (Катовіце, Польща), півфіналіст Другого та Третього міжнародних конкурсів ім. М. Лисенка (Київ).
Брав участь у багатьох престижних фестивалях та музичних проектах на теренах України і за кордоном, серед яких Фестиваль сучасної музики «Контрасти» (Львів), Форум сучасного мистецтва ім. Лютославського (Люблін, Польща), «Poznańska Wiosna Muzyczna» (Познань, Польща), «Alfa Jazz Fest» (Львів).
Стажувався у проф. Вальтера Дешпаля (Хорватія), проф. Райнхарда Лацко (Швейцарія), проф. Наталії Гутман (Росія), проф. Лукаша Франта (Польща).
Стипендіат Міністерства культури Польщі у рамах програми «GaudePolonia».
Здійснив кілька записів на CD, зокрема з музикою Б. Лятошинського, К. Мейера та Р. Палестера.
Концертує як соліст та камерний музикант, співпрацює з ансамблями сучасної музики «Sed Contra Ensemble» (Київ) та «Ухо-ансамбль» (Київ).
З 2017 є артистом НКА “Київські солісти”.

Зенон Дашак

вiола, лауреат міднародних конкурсів.
Нарродився 19 липня 1994 у м. Львові, навчався у ЛССМШІ ім. С.Крушельницької та ЛНМА ім. М.Лисенка у класі проф. Д.Комонька.

Один в кубі

Один в кубі

Один в кубі

Молоді композитори, перформери, поети та музиканти-виконавці зі Львова, Києва та Одеси представлятимуть твори, підготовлені спільними зусиллями тандему «композитор-перформер/поет-виконавець».

Ключовим пунктом є взаємодія учасників групи як єдиного організму, пошук спільних шляхів для отримання результату у вигляді мистецького твору. Звідси й бере початок назва проекту.

«1 в кубі» – інтердисциплінарний проект, його метою є налагодження комунікації в мистецькому середовищі. 

Назар Скрипник

куратор проекту

Адреса:
Львівський музей історії релігії, площа Музейна, 1

Час: 28 жовтня, субота, 18:00

Квиток: від 60 до 150 грн

Відкривай Класику разом із Collegium Musicum

Стеж за нами у Фейсбуці

FACEBOOK

28 жовтня

Квиток

Діана Чубак. Фортепіанний речиталь

Діана Чубак. Фортепіанний речиталь

Фортепіанний речиталь | Діана Чубак

Темпераментна та неординарна молода українська піаністка Діана Чубак, із двома концертами (14 і 15 жовтня у Львові) та програмою із творів золотої фортепіанної класики. Тільки два виступи. 14 і 15 жовтня
14 жовтня

Фортепіанний речиталь | Діана Чубак

Для вас гратиме молодий віртуоз – Андрій Савич. Романтична музика серед вишуканої атмосфери XIXст зробить Ваш вечір незабутнім. Тільки два виступи. 30 вересня, 1 жовтня
15 жовтня
|

Діана Чубак

Діана Чубак — вихованка Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Вдосконалювала свою майстерність у відомої української піаністки Оксани Рапіти. Лауреатка численних міжнародних та всеукраїнських конкурсів, таких як Конкурс Мирослава Скорика, ІІ премія (Київ, 2016); нагорода “Золотий Парнас” на ХІІ Міжнародному фортепіанному форумі “Бєщади без кордонів” (Сянок, Польща, 2017), дипломантка ХІ Міжнародного конкурсу пам’яті В. Горовиця (Київ, 2017), ІІІ премія на VII Міжнародному конкурсі “Siegfried Weishaupt Klavierwettbewerb” (Оксенгаузен, Німеччина, 2017) Як солістка виступала з Маріупольським муніципальним камерним оркестром “Ренесанс”, Національним президентським оркестром України, Академічним камерним оркестром “Віртуози Львова”, з камерним ансамблем Academia Dell’Arco (Польща). Вдосконалювала свою майстерність під керівництвом таких відомих піаністів, як Кароль Радзівонович, Анджей Ясінський, Мартін Єпсен, Maтті Рекалліо, Лілі Дорфман, Кевін Кеннер, Філіп Джузіано, Тім Овенс.

У програмі

Л.ван Бетовен – Соната №23 Р.Шуман – Симфонічні етюди Ф.Ліст – Мефісто-вальс Б.Лятошинський – Концертний етюд
}

Час

14 жовтня. Субота.18:00 15 жовтня. Неділя.15:00

Адреса

Львівська національна галерея мистецтв ім.Б.Возницького Музичний салон в Картинній галереї вул.Стефаника 3

14 .10

Квиток

15 .10

Квиток

%

Рання покупка

Отримайте до 40% знижки при ранній покупці квитка онлайн, не пізніше, ніж за тижень до події. Надішліть нам запит на промокод.

Отримати промокод

15 + 12 =

До першого концерту

День(и)

:

Година(и)

:

Хвилин(и)

:

Секунд(и)

Відкривай Класику разом із Collegium Musicum

Стеж за нами у Фейсбуці
FACEBOOK

Романтична класика на альті

Романтична класика на альті

Романтична класика на альті

Для вас гратиме молодий віртуоз – Андрій Савич. Романтична музика серед вишуканої атмосфери XIXст зробить Ваш вечір незабутнім.

Тільки два виступи.
30 вересня, 1 жовтня

1 жовтня - квиток

Романтична класика на альті

Для вас гратиме молодий віртуоз – Андрій Савич. Романтична музика серед вишуканої атмосфери XIXст зробить Ваш вечір незабутнім.

Тільки два виступи.
30 вересня, 1 жовтня

30 вересня - квиток
|

Андрій Савич

Навчався в Львівській національній музичній академії ім.М.Лисенка та у Королівському коледжі музики в Мадриді (під керівництвомі Дімут Поппен). Вдосконалював майстерність також в Джонатана Брауна (Casals Quartet) та Хайме Мюллера.

Багато концертує як соліст та артист оркестру. Зокрема співпрацював з такими оркестрами, як Bron Chamber orchestra, I.Сulture orchestra, London&Vienna Кammerorchester, Orquesta Sinfónica Freixenet, Sinfonietta de la ESMRS, Camerata Viesgo de la ESMRS, Orquesta Clásica Santa Cecilia, під керівництвом таких диригентів як Stefan Lano, Maxim Vengerov, Zubin Mehta, Krzysztof Penderecki, Kirill Karabitz, Georg Kugi.
Як соліст та камераліст виступає в Україні, Польщі, Іспанії, Італії та Норвегії.

У 2017 році отримав першу премію на конкурсі Central International Music Competition 2017, Malta.

На даний момент грає на альті виготовленому майстром George Craske, який наданий у користування відомим колекціонером Крістофон Ландоном.

У програмі

Дж. Енеску – Концертна п’єса
Й. Брамс – Соната для альта та фортепіано №1, фа мінор
Р. Шуман – Адажіо і Алєґро,
Р. Вооан-Вільямс – Романс
С. Рахманінов – Вокаліз
П. Гіндеміт – Соната ор.11 №4

}

Час

30 вересня, субота, 18:00
1 жовтня, неділя, 15:00

Адреса

Львівська національна галерея мистецтв ім.Б.Возницького
Музичний салон в Картинній галереї
вул.Стефаника 3

Квиток: 30 вересня

Квиток

Квиток: 1 жовтня

Квиток

До першого концерту

День(и)

:

Година(и)

:

Хвилин(и)

:

Секунд(и)

Відкривай Класику разом із Collegium Musicum

Стеж за нами у Фейсбуці

FACEBOOK

«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

Світлана Григорчук для Часопису |А:|

У Львові відбувся ЛюдкевичФест під натхненним гаслом «Нове дихання музики». 8 вересня відбулося атмосферне відкриття фестивалю, яке було присвячене спогадам та перегляду унікальних медіаматеріалів про композитора. Поміж численних лекцій та екскурсій до будинку Людкевича, проводяться і, безпосередньо, музичні концерти з творів митця. Перший такий відбувся 9 вересня, де слухачі змогли насолодитися унікальним циклом «Збірник літургійних пісень», який вперше прозвучав повністю! Виконував цикл вокальний ансамбль Collegium Musicum під орудою диригента Віктора Пилипишина старослов’янською мовою.

 

«Літургія» з’явилася на світ у 1922 році та отримала схвалення у церковному колі Галичини. Даний збірник являється певною «мозаїкою» з народних пісень та музичних фрагментів різних композиторів, окрім Людкевича. Так, у творі використовуються церковні твори чехів Алойза Нанке та Вінкента Серсавіє, а також – українських композиторів Дмитра Бортнянського, Михайла Вербицького, Івана Кипріяна, Миколи Лисенка, Віктора Матюка.


Надзвичайно вдалою і гармонійною вибрана локація для виконання «Літургії», нею став Музей Пінзеля, що на площі Митній. Колись давно, це був костел Кларисок, а що ж краще може підійти для виконання духовного твору, як не «намолене місце». Під час виконання «Літургії» відчуття витання навколо чогось Вищого було постійно. Музика Людкевича підсилювала і доповнювала слова кожної частини, чергування мінору з мажором супроводжувало слухачів від глибоких роздумів до світлого Благословення. Це був час абстрагування від цілого світу, буденних проблем та непотрібних клопотів. Відвідувачі мали змогу спостерігати за спільним творінням Станіслава Людкевича, Йогана Георга Пінзеля та Станіслава Строїнського, фрески ХVII ст. якого «оживали» і «дихали» у супроводі музики. Особливо, відома нога на фресці «Св. Петро та Павло», яка, практично від коліна, із зображення переходить у скульптуру,
видавалася вже аж надто реалістичною.

Година концерту пролетіла непомітно, проте, відчутно подарувала той внутрішній спокій та мир у душі, що стало вдалим та натхненним початком фестивалю.

Світлана Григорчук

Світлана Григорчук

Спеціально для Часопису |А:|

Пам’ятаю, був вечір, йшов по вулиці, а потім – «ФА-ДІЄЗ»

Пам’ятаю, був вечір, йшов по вулиці, а потім – «ФА-ДІЄЗ»

Пам’ятаю, був вечір, йшов по вулиці, а потім - «ФА-ДІЄЗ»

Авторка: Христина Пікулицька

Есей історикині Христини Пікулицької із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест


 До того, як приступити до написання цього есе, я проштудіювала всі можливі публікації про Станіслава Людкевича в Інтернеті. Звісно ж, із сучасним ритмом життя, до бібліотеки я так і не дійшла. І коли, здавалося, я вже була готова написати узагальнюючу біографію львівського композитора у формі «дата-подія», я почула про Людкевича анекдот, який у Львові гуляє вже багато років. У нашій невеликій компанії зайшла мова про довгожителів, які ніколи собі не відмовляли у добрих сигаретах та чарці на великі празники, і при цьому помирали у поважному віці через дрібні хвороби. І тут мій товариш-медик згадав історію про Станіслава Людкевича, який прожив трохи більше 100 років. Якось Людкевич, будучи вже у поважному віці, ввечері переходив дорогу на одній із львівських вулиць. Чи то не побачив, чи то не почув, але його збила машина. І коли він опритомнів, його спитали, що він пам’ятає про цю подію. На що він відповів: «Пам’ятаю, що був вечір, я йшов по вулиці, а потім «ФА-ДІЄЗ»!» Тому мені закортіло розповісти про Людкевича як про львівського інтелігента, як про людину, яка в радянські часи зберігала у собі шарм минулої епохи.

Для початку вартувало б розібратися, чому Людкевич був українцем серед «радянських людей». Він народився у 1879 році у місті Ярослав над річкою Сян, яке зараз є частиною Польщі. Місто дуже давнє, засноване, за припущеннями багатьох істориків, самим Ярославом Мудрим, яке в Середньовіччі користувалося Маґдебурзьким правом, а в часи Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії активно колонізували німці. Тому Людкевич зростав у колоритному місті, де проживали представники багатьох народів (поляки, німці, євреї, українці), кожний з яких намагався зберегти свою ідентичність.

Дідо Станіслава Пилиповича по батьковій лінії, Михайло, закінчив Львівську духовну семінарію і Львівський університет, приятелював з «Руською трійцею», Миколою Устияновичем. А тато Станіслава – Рандольф-Станіслав-Пилип – 45 років вчителював у ярославській школі. Дід по маминій лінії – Олексій Гіжовський – був священиком, теж вчився у Львівській духовній семінарії і Львівському університеті. Доньку Гонорату – маму Станіслава – музики вчив сам Михайло Вербицький1. Лише з таких коротких відомостей можна здогадатися, в якій атмосфері ріс Станіслав Пилипович, адже вчителі та священики за часів монархії Ґабсбуґів були єдиною справді українською інтеліґенцією.

Під час навчання в гімназії і по її закінченні, Станіслав їздив по містах і селах з хором, на власні очі бачив як живуть люди у його рідному краї: українська більшість у селах і мізерна меншість у містах; українська мова у побуті і польська та німецька – в освіті, науці, адміністрації; українська народна пісня протягом всього життя простолюду і твори відомих європейських композиторів на всіх сценах Галичини. Станіслав Людкевич знав про проблеми українців не з підручників чи розповідей батьків та їхніх друзів, він їх на собі відчував, вивчаючи тоді «непрестижну» українську філологію на філософському факультеті Львівського університету.

А згодом була військова служба у Відні у 1903-1904 роках, через що під час Першої світової війни його призвали у військо, російський полон у Петровську (Казахстан), національно-визвольні змагання в Україні, коли Людкевича у 1917 році у Київ викликав Генеральний секретаріат УНР. Але у 1919 році він вернувся до Львова, тепер вже польського. За такий короткий період часу на очах композитора було стільки війни, політики і хаосу, що він повністю заглибився у творчість і міцно оберігав музику від впливу політики.

Не вражали Людкевича і ідеї комуністів, які розказували про рівні права народів на самобутність, на право бути господарем у своєму краї. Після російського полону і «червоного терору» загонів Муравйова у Києві, Станіслав Людкевич був «втрачений» для «радянізації». Коли у 1939 році СРСР окупував Львів, на партійних зборах він вимовив тепер уже крилату фразу: «Червоні нас визволили, і нема на то ради!»2 Людкевич не боявся. Не боявся виступити на захист Василя Барвінського і всіх інших композиторів, яких звинувачували у «буржуазному націоналізмі»: «…в українців національна обмеженість менше виражена, ніж в інших народностей, але чомусь на ній особливо наголошують»3. Не боявся говорити про те, що люди мовчали навіть вдома4. Він був українцем серед радянських людей.

Але він і не втрачав своєї «європейськості». Все ж таки молоді роки Людкевич провів у Галичині – коронному краї європейської дуалістичної монархії, яка дбала про свою інтеліґенцію. На початку ХХ століття Львів був справді європейським містом, торговим і культурним центром краю. По Львові їздив електричний трамвай, у рестораціях вирішували свої справи підприємці, студенти Львівського університету слухали лекції професорів зі всієї імперії, у театрах грали п’єси європейських режисерів, діяло НТШ, «Просвіта» організовувала бібліотеки і читальні по селах і містечках. У такому Львові Людкевич жив. Після закінчення Львівського університету і недовгого вчителювання у гімназії, він проходив військову службу у Відні. Там він знайшов можливість познайомитися з творами А. Брукнер, Г. Малера, Р. Штрауса, Дж. Пуччіні, Р. Леонкавалло. А у 1907 році Людкевич спеціально поїхав у столицю Австрії вчитися на музикознавчому факультеті Віденського університету композиції у О. Цемлінського і контрапункту у Г. Греденера. Їздив у Мюнхен і Ляйпціґ, щоб послухати Г. Рімана5. Тому вплив модерних течій у музиці, графоманії, примітивізму Людкевич просто не сприймав6.

І от такий Станіслав Людкевич – українець за національністю, європеєць за характером – мусив жити у радянському Львові, працювати у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (до 1939 року), потім Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка (до 1974 року), давати концерти. Можна собі лишень уявити, на скільки контрастував Людкевич на фоні нового радянського суспільства.

Дуже цікавими є спогади його студентів про манери професора, старого інтеліґента. Тамара Гнатів7, учениця С. Людкевича, тепер кандидат музикознавства, професор, згадує гумор свого вчителя: «Усі студенти знали історію про те, як наш улюблений декан І. Гриневецький якось зробив зауваження С. Людкевичу, що знання не усіх студентів є відмінними і що існують окрім «відмінно» ще інші оцінки. Тоді Професор на іспиті частині групи поставив «відмінно» і після цього оголосив, що решта студентів здаватимуть завтра, бо на сьогодні «усі п’ятірки закінчилися». Або така історія диригента і музикознавця Івана Гамкала8: «… у Людкевича була цікава зустріч з польським поліціантом в окупованому Львові. Коли поліціант ввечері його зупинив і, перевіривши документи, запитав: «Pan jest Polakem czy Ukraincem?» на що Людкевич відповів: «A jak pan myśli?» і розгублений поліціант його відпустив». Любомира Мелех-Яросевич9 також з теплом згадує про Людкевича: «Стоїмо групою студентів у вестибюлі другого поверху консерваторії (будинок на вул. Чайковського, 7). Зі сходів спускається професор Людкевич: «Добрий день!» – вітаємось хором. Станіслав Пилипович раптово зупиняється і, вдаривши себе рукою по чолі, швидко біжить вгору назад. Оглядаємось, збиті з пантелику. Та ось уже наш професор повертається в капелюсі і, елегантно знімаючи накриття голови, відповідає нам: «Моє поважання!»

Гідно описати творчий доробок львівського композитора дуже важко, а тим більше немузиканту. Проте не складно собі зрозуміти, що якщо Людкевич у тоталітарній державі, яка ненавиділа все національне і русифікувала культуру всіх радянських республік, писав музику для українських народних пісень, до творів Т. Шевченка, І. Франка і М. Рильського, популяризував творчість М. Лисенка, то це не просто видатний композитор, це Людина з почуттям власної гідності.

Станіслав Людкевич справді неординарний композитор, хороший вчитель і свідомий українець. Він був ще з тих людей, які жили своєю працею, які любили життя і вміли його жити, які керувалися тими універсальними максимами, які неможливо знівелювати, які будуть цінувати і розуміти наступні покоління. Але був і справжнім інтеліґентом, із властивим лише для Львова гумором, гідним себе і свого слова.


Христина Пікулицька, історикиня
вересень, 2017
Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко


1 «Композитор Станіслав Людкевич: галицька мелодія з вершин і низин» (https://dt.ua/SOCIETY/kompozitor_stanislav_lyudkevich__galitska_melodiya_z_vershin_i_nizin.html)

2 Ірина Халупа «30 хвилин у різних вимірах» (https://www.radiosvoboda.org/a/912308.html)

Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрета» / Тамара Гнатів // Мистецтвознавство України: 36 наукових праць [текст] / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: А. Чебикін (голова), О. Федорук (гол. ред.), М. Яковлєв [та ін.] – К. Фенікс, 2013. – Вип. 13. – ст. 95 (http://elib.nplu.org/view.html?id=5501)

Гамкало І. Мої спогади про Станіслава Людкевича [Електронний ресурс] / І. Гамкало. — Режим доступу: http://mari.kiev.ua/PDF_2011/ Hud-Kultura_7-2010/347-359.pdf.

Павлишин С. Станіслав Людкевич. – К: «Музична Україна», 1974. – ст. 8-9 (http://chtyvo.org.ua/authors/Pavlyshyn_Stefaniia/Stanislav_Liudkevych/)

Мисько-Пасічник Р. Василь Барвінський та Станіслав Людкевич: діалоги на мистецьких перехрестях / Роксоляна Мисько-Пасічник // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 9. Серія: Мистецтвознавство. – ст. 97 (publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/artstudies/article/download/2846/2921)

Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрета» / Тамара Гнатів // Мистецтвознавство України: 36 наукових праць [текст] / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: А. Чебикін (голова), О. Федорук (гол. ред.), М. Яковлєв [та ін.] – К. Фенікс, 2013. – Вип. 13. – ст. 93 (http://elib.nplu.org/view.html?id=5501)

Гамкало І. Мої спогади про Станіслава Людкевича [Електронний ресурс] / І. Гамкало. — Режим доступу: http://mari.kiev.ua/PDF_2011/ Hud-Kultura_7-2010/347-359.pdf.

Мар’яна Зубеляк «Несерйозні історії або шкіци про Сяся Людкевича» (http://photo-lviv.in.ua/neserjozni-istoriji-abo-shkitsy-pro-syasya-lyudkevycha/)

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Напередодні Людкевич Фесту, ми поспілкувались із Софією Соловій, відомою українською співачкою - сопрано, яка родом зі Львова, досягла успіху та визнання далеко за межами України, і вже незабаром у тандемі із піаністкою Юлією Маківничук представить львівській публіці солоспіви Людкевича.

Напередодні Людкевич Фесту, ми поспілкувались із Софією Соловій, відомою українською співачкою – сопрано, яка родом зі Львова, досягла успіху та визнання далеко за межами України, і вже незабаром у тандемі із піаністкою Юлією Маківничук представить львівській публіці солоспіви Людкевича.


Розкажи нам трохи про себе. Я знаю, що твої батьки музиканти. Як сталось так, що ти почала співати?

Так, це правда, я народилась в родині музикантів. Фактично виросла в Хоровій Капелі “Трембіта”, де на той час працювали батьки і дідусь. З 4 років вчилась на фортепіано, з 6-ти почала навчання в музичній школі ім. С.Крушельницької. Але ні тоді, ні під час навчання в Львівській Консерваторії на музично-теоретичному факультеті, не думала, що мій голос придатний для сольного співу, і тим більше опери! Але те, що я співала в багатьох хорах, друзі, які радили йти вчитись, прихильна реакція публіки на мої соло в хорових творах, дали мені поштовх таки розпочати навчання вокалу. Не шкодую.

Сайт львівської філармонії в твоїй біографії подає інформацію, що ти закінчувала консерваторію також і як музикознавенць. Розкажи, як вдавалось поєднувати?

Мені не довелося поєднувати, бо спершу я провчилась 5 років у Львівській Консерваторії на Музично-теоретичному Факультеті, захистила диплом у Л.О.Кияновської, і відразу в той же рік вступила ще раз до тієї ж Академії на Вокальний Факультет в клас Нар.артистки України Володимири Чайки. Провчилась у неї 5 років, і навіть отримувала підвищену стипендію ім. С.Крушельницької. А захистивши вокальний диплом (виставою “Любовний напій”, Ґ.Доніцетті) я відразу вступила до асистентури-стажування в клас до Нар.артиста України Ігора Кушплера і провчилась в нього ще 3 роки. Отже, маємо 13 років навчання тільки у Львові. До речі, невеличкий відступ: за той час, поки я вчилась, наша Консерваторія змінила назву на Вищий Музичний Інститут, а ще через деякий час – на Державна Музична Академія. Так що, не виходячи з одних і тих же стін, я вчилась в трьох різних – за назвою- вищих навчальних закладах 😉 .
Моя музикознавча “база” дуже допомагає мені в моїй теперішній професійній діяльності.

 

Знаю, що в твоєму репертуарі є різні оперні партії та камерна музика, Чому ти більше надаєш перевагу, опері чи камерному музикуванню?

Я однаково люблю і оперу і камерну музику, нема преференцій. Це два різні жанри, які дають можливість співакові розкрити свої професійні якості і якнайкраще донести до людей свої думки чи стан душі. Вони дуже споріднені, більше навіть, ніж вважається. Хоча так: опера все ж вимагає більшого маштабу, ширших мазків, а камерна музика – інтелектуальної тонкої виваженості кожної фрази, кожного звуку, уваги до тексту. Люблю обидва. Дуже.

З якими оперними партіями ти себе асоціюєш? Що найближче по духу, характеру персонажа?

Ну, так склалося, що я в основному виконую, і оскільки я їх виконую, то і асоціюю себе з ними – ролі досить сильних жінок, котрі кохають, страждають, боряться і взагалі, дуже такі пристрасні і лірико-драматичні. Це, в першу чергу, моцартівські жіночі персонажі, такі як Донна Ельвіра, Електра (Ідоменей), Фіорділіджі, Вітелія, але і вердівські Амалія (Розбійники), Лукреція Контаріні (Двоє Фоскарі), Леонора, Елізабетта (Дон Карлос), Елена і россінівські Семіраміда, королева Елізабета, доніцеттівські , беллінівські, пуччінівські, генделівські … 🙂 перераховувати можна багато. Думаю, така “спеціалізація” повязана, в першу чергу, з тембром голосу. Але і з власним характером співака теж. В даному випадку, з моїм характером.

Ти володарка записів на дуже відомому лейблі класичної музики “NAXOS”. Розкажи детальніше якісь цікаві моменти співпраці. Що ти записувала для цієї фірми і з ким?

Для “NAXOS” ми записували оперу Дж.Россіні “Граф Орі”, яка була поставлена під час фестивалю “Россіні у Вільдбаді” у місті Вільдбад. В свій час Россіні туди приїздив на води лікуватись, а в 80-роках 20 століття, під час Россіні-ренесансу, там організували літній оперний фестиваль.
Всі мої записи, які є на ринку, і відео і аудіо – всі писались “на живо”, тобто під час генеральних репетицій і вистав. Це була моя одна з перших робіт в Європі, і в мене збереглися дуже теплі спогади про той фестиваль. Я тоді вперше зустрілась з багатьма колегами, які зараз роблять дуже вдалі професійні кар’єри. Наприклад, баритон Лука Сальсі зараз дуже багато працює з Р.Муті, а бас Войтек Гірлах – серед різних проектів в європейських театрах, має в плані співати в Ковент Гарден з А.Паппано.

Як проходить твій побут? Який твій графік, скільки часу ти співаєш і скільки відпочиваш? Ти маєш якусь свою спеціальну систему?

Побут – залежить від того, що я роблю на даний момент. Якщо я вдома -то одне, якщо десь “на продукції” – зовсім інше. “На продукції” – це жити місяць-два в місті, де ти маєш роботу, тобто, готуєш оперу. Отже, винаймаєш квартиру на час репетицій і вистав. Твій побут підпорядковується графіку репетицій, який складає театр (реж.управа, режисер, дириґент). Звичайно, стараюсь не співати забагато, щоб не пошкодити і не перевтомити зв’язки. Займаюсь різними видами гімнастики. Вважаю на те, що треба їсти, а що не треба. Але без фанатизму.

Існує така напівжартівлива думка, серед звичайних людей, що співати можуть всі і не потріно вчитись багато на це. Що ти думаєш?

Співати, напевно, можуть усі. Інше питання – як співати? Спів – це професія, дуже комплексна, дуже складна, багатоскладова, різноскладова. Сучасний співак, який серйозно хоче працювати в світі, повинен вміти видобувати гарні звуки правильної звуковисотності і в правильному метрі і ритмі. І це вміння треба буде вдосконалювати все життя, бо співацький інструмент – це живий організм, а він з часом змінюється. Крім того, оперний співак повинен бути актором. Крім того, повинен володіти хоча б 3-4 європейськими мовами (італійська – обов’язкова). Крім того – вміти поводитися в суспільстві і з журналістами. Це – як базові вимоги. От і вчишся тому всьому постійно і кінця нема навчанню…


Чи бачиш ти в собі педагогічнихй хист? Чи викладала б ти чи може викладаєш?

Можливо так. Скорше всього буду викладати вокал і все що з ним пов’язане. Досить багато вже напрацьовано, є досвід, я знаю вимоги, думаю, я це можу робити. З задоволенням і добрими результатами.

Можливо, ти трохи “в матеріалі”, – чого на твою думку не вистачає молодим українським професійним вокалістам, які тільки починають свою кар’єру?

Фото з https://www.facebook.com/sofia.soloviy

Ну, це все дуже індивідуально. Вокалісти – всі унікальні особистості (як і всі люди, зрештою). Тому, на мою думку, це дуже індивідуальне питання: одному може не вистачати чогось одного, іншому – іншого. А далі все залежить від того, наскільки співак хоче вдосконалюватись і чи поталанить йому зустріти на життєвому шляху людей, які йому вкажуть на недоліки і допоможуть їх виправити чи подолати.

Що б ти змінила в своєму професійному минулому якщо б в тебе була можливість повернути час?
Напевно, все ж нічого. Всі невдачі, ну ок, майже всі – так чи інакше потім мали свої позитивні наслідки. Можливо, я більше б працювала на підготовці до деяких продукцій. Це я б могла змінити. А так – живу і жила за принципом: роби те, що повинен робити, і станеться те, що повинно статись.


Розмовляв Тарас Демко

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Людкевич Фест | Нове дихання музики

Людкевич Фест | Нове дихання музики

Музична аґенція Collegium Musicum за підтримки Управління культури Львівської міської ради презентує Людкевич Фест – фестиваль присвячений творчості класика української музики, львівського композитора, Станіслава Людкевича (1879-1979).

З 8 по 17 вересня: 10 локацій, понад 20 подій та 30 учасників з усієї України.

Передумови та контекст

Творчість Станіслава Людкевича у свідомості українця займає музейне місце. І це абсолютно незаслужено, адже він чи не перший професійний український композитор на Галичині. Директор української “консерваторії” у Львові, він, як ніхто інший своєю громадською діяльністю зробив величезний внесок у розвиток української музики та виконавського мистецтва. Учень одного із найвідоміших західних професорів, Олександра Цемлінського. Захистив дисертацію у Відні, але повернувся до Львова, щоб працювати тут і розвивати українське мистецтво у найкращих європейських традиціях. Людкевич – композитор, дириґент, музичний критик високого рівня.
Людкевич – знакова постать для всієї української музики, яка без нього була б зовсім іншою.


Людкевич Фест відкриє маловідомі сторони творчості композитора, зокрема камерно-інструментальну, релігійно-хорову та симфонічну музику. Постать Людкевича показана в контексті його часу: у програмі також музика Нестора Нижанківського, Василя Барвінського, Миколи Колесси, Юзефа Кофлера, Тадеуша Маєрського, Станіслава Нєвядомського, Василя Безкоровайного.

Символічний зв’язок із сучасністю – сонати та інтерлюдії Джона Кейджа у виконанні відомого українського піаніста Антонія Баришевського.

Іван Остапович, артистичний директор
Тарас Демко, директор Фестивалю
Марія Попик, логістична менеджерка
Тарас Романишин, комерційний менеджер


 Програма Фестивалю

З 8 по 17 вересня: 10 локацій, понад 20 подій та 30 учасників з усієї України.


партнери:

Організатори музична аґенція Collegium Musicum за підтримки Львівської міської ради

Партнери:
Львівська Національна Галерея Мистецтв ім. Бориса Возницького
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові
Львівська обласна філармонія
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка
Готель Жорж
Вина Котнар
Медіа партнери

Радіо Сковорода
ЛОДТРК

ПравдаТУТ 
Радио Аристократы

Студія звукозапису Time Based Stereo, режисер-акустик Іван Огар


вересня – 7 жовтня 
Виставка “Образ Людкевича пензлем, олівцем, різцем”

Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3
Відкриття виставки: 16:00 (7.09)
на відкриття виставки вхід вільний, в інші дні за квитком, що продається у касі Галереї.

У ХХ столітті постать Станіслава Людкевича не залишала байдужим нікого ні критиків, ні газетярів, ні мистецтвознавців, ні, тим більше митців, тому часто зустрічаємо дружні шаржі (здебільшого Едварда Козака)на нього та його постановки у тодішній пресі. Проте, не тільки шаржі, а й живописні, графічні та скульптурні портрети зберегли для нашого покоління натхненне обличчя великого генія Станіслава Пилиповича Людкевича.
Співпраця композитора із деякими митцями була надзвичайно плідною, так співредактором Артистичного вісника був Іван Труш. У різний час портрети композитора створювали Г.Смольський. М. Паращук, В. Касіян, М. Шандуренко, Б.Хрупович, З.Флінта, Л.Медвідь, Е.Мисько.
На виставці в Галереї мистецтв буде представлено низка різностильових портретів Станіслава Людкевича, а також окремих представників музичного середовища Львова початку ХХ століття. Також, експозиція залів «Мистецтво Львова початку ХХ століття» доповниться творами актуальних українських митців того часу, учасників мистецьких товариств та просто сучасників Станіслава Людкевича.

вересня, п’ятниця / 19:00
Конференц-зала готелю Жорж, площа Міцкевича,1

Відкриття фестивалю. Людкевич у спогадах
Презентація – перегляд медіаматеріалів “Людкевич у спогадах”

За келихом вина.
Людська і мистецька доля Станіслава Людкевича – унікальна. Він прожив 100 років! Як громадянин – пережив дві світові війни, був свідком зміни кількох політичних систем. Як митець – стояв біля витоків професійної вищої музичної освіти у Галичині, виховав власну композиторську школу, став тією ланкою української музики, яка з’єднала національно неповторне з формами й засобами універсального європейського мислення і передала отриманий результат у ХХ століття. Його життя – людини і композитора – приклад сили духу і волі, незламності, високої інтелігентності (навіть у тих випадках, які історія зафіксувала в іронічних напіванектодичних висловлюваннях самого маестро) і …творчого горіння. Адже муза його не згасла! Упродовж цілого віку він послідовно і невпинно працював не лише як викладач, науковець, а й як композитор.

Музична аґенція Collegium Musicum за підтримки Управління культури Львівської міської ради презентує Людкевич Фест – фестиваль присвячений творчості класика української музики, львівського композитора, Станіслава Людкевича (1879-1979).
З 8 по 17 вересня: 10 локацій, понад 20 подій та 30 учасників з усієї України.
Відкриття Фестивалю у знаковому для постаті Людкевича місці.
У цьому ресторані Людкевич щодня обідав, і подейкують, написав тут немало музики! Мав звичку щодня випити еспресо та 50 грамів коньяку.
Партнер вечора: George Hotel Lviv

Ексклюзивний винний партнер – COTNAR

 

Вхід вільний
Дрес-код: коктельний

Facebook подія


9 вересня, субота / 11:00
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вулиця Франка, 150/152

Публічна дискусія “Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності”

Пропонуємо Вам приєднатися до обговорення проблем класичної музики в українському суспільстві з початку 90-тих і до наших днів. Ключові напрямки для обговорення:
Як саме функціонує класична музика в Україні? Хто її слухач? Які його потреби? Наскільки розвинена інфраструктура у цій сфері та чи існує справжній менеджмент в сфері класичної музики в Україні?

Дата проведення круглого столу – 9 вересня 2017. Початок об 11:00
Якщо Ви бажаєте активно долучитись до обговорення цього питання, виступити з доповіддю – зареєструйтесь як спікер/ка, і ми з Вами зв’яжемось для уточнення деталей!

Або контактуйте з нами:
collegium.musicum.@gmail.com
097 54 57 351 – Тарас Демко
ВХІД ВІЛЬНИЙ!
Facebook подія


9 вересня, середа / 18:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Образотворче мистецтво у Львові першої половини ХХ сторіччя / лекція

Лекторка: мистецтвознавиця Мар’яна Максимів
Вартість: #PayWhatYouCan

Реєстрація
Facebook подія


9 вересня, субота / 20:00
Музей Пінзеля, площа Митна, 2

 Людкевич – “Літургія”. Прем’єра

Унікальний цикл “Збірник літургійних пісень” Станіслава Людкевича ще ніколи не виконувався повністю. На це були свої історичні причини. На концерті 9 вересня Ви зможете почути весь цикл уперше, у виконанні вокального ансамблю Collegium Musicum, під орудою дириґента Віктора Пилипишина.

«Літургія» надрукована 1922 року та отримала схвалення у церковному колі Галичини. Зокрема, цінним цей твір вважав Федір Сташинський, який був секретарем митрополита Андрея Шептицького.
Окрім народних пісень, у «Літургії» також використано церковні твори чехів Алойза Нанке та Вінкента Серсавіє, а також – українських композиторів Дмитра Бортнянського, Михайла Вербицького, Івана Кипріяна, Миколи Лисенка, Віктора Матюка.
Цікаво, що саме Людкевич запропонував відкрити у Львові Інститут церковної музики, оскільки вважав важливим вивчення церковного співу. Його підтримав митрополит Андрей Шептицький.

С.Людкевич – “Літургія” (за збірником літургійних пісень на основі народних наспівів)

Купити квиток
Facebook подія


10 вересня, неділя / 11:00
Бібліотека на Ринку, Львівська обласна бібліотека для юнацтва, площа Ринок, 9

Вікімайстерня: мистецтво

Завжди мріяли навчитися писати статті до Вікіпедії?
Маєте змогу отримати 2 майстеркласи від досвічених вікіпедистів!
куратор проекту Юрко Булка
деталі: http://bit.ly/2vohScu

Що?
Якщо ви цікавитеся музикою або іншими видами мистецтва, долучайтеся до Вікімайстерні і створіть свою першу статтю про мистецтво у Вікіпедії, а досвідчені автори й авторки Вікіпедії вам у цьому допоможуть.
На тих учасників і учасниць, які створять статті, чекатимуть приємні вікісувеніри:)
Коли?
10 вересня, неділя / 11:00 — знайомство з основними кнопками і правилами Вікіпедії
17 вересня, неділя / 11:00 — фіналізація і публікація власної чернетки статті

Але якщо ви ще не знаєте, про що саме хотіли б писати, не журіться. Ми підготували для вас список статей на мистецькі теми, яких ще немає у Вікіпедії, або які варто поліпшити.
Вартість: безкоштовно

Реєстрація
Facebook подія


10 вересня, неділя / 11:00
вулиця С. Людкевича, 7

Екскурсія в дім Людкевича

В рамках Людкевич Фесту відбудуться екскурсії в дім Людкевича, зараз тут діє Меморіальний музей Станіслава Людкевича, який є філією меморіального музею Соломії Крушельницької. На даний час музей ще не працює для відвідувачів, але спеціально в час Фестивалю він відкриє свої двері. Будинок розташований за адресою вулиця С. Людкевича, 7.

Оригінальний інтер’єр будинку композитора, його меблі, книжки та особисті речі дозволять зануритись у середину 20 сторіччя, та послухати цікаву розповідь гіда.

Вартість: #PayWhatYouCan (рекомендована вартість внеску 80 грн)
10 вересня, неділя / 11:00
15 вересня, п’ятниця / 21:30
16 вересня, субота / 11:00

Кількість учасників у групі: 10 чоловік.
Реєстрація обов’язкова

Реєстрація
Facebook подія


10 вересня, неділя / 20:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Тріо з Галичини / концерт

Ми не можемо повернути час, але можемо перенестись в нього за допомогою звуків. Витончені мелодії у затишній камерній атмосфері салону. Запрошуємо відчути неповторну атмосферу Львова та Галичини 20-30х років XX сторіччя.

Петро Тітяєв / скрипка.
Ярослав Мигаль / віолончель
Анастасія Бойко / фортепіано

  • В. Барвінський – Тріо
  • С. Людкевич – Тріо “Ноктюрн”
  • Н. Нижанківський – Тріо
  • С. Людкевич – “Велике тріо”

11 вересня, понеділок / 19:00
Порохова вежа, вулиця Підвальна, 4

Інтерлюдії та сонати Кейджа
/ексклюзивна подія в рамках Фестивалю/

Один із найцікавіших сучасних українських піаністів, володар численних міжнародних премій, Антоній Баришевський, завітає до Львова з програмою, яка ще ніколи тут не звучала. Цикл американського композитора-мінімаліста Джона Кейджа написаний для фортепіано, тут використовуються розширені засоби звуковидобування, завдяки яким, звук фортепіано суттєво відрізняється від класичного. Вас чекає медитативна атмосфера, проникнута східною філософією.

Антоній Баришевський / фортепіано, Київ
Дж. Кейдж – Інтерлюдії та сонати для препарованого фортепіано

Купити квиток  
Facebook подія


12 вересня, вівторок / 17:00
Львівський музичний коледж імені Станіслава Людкевича, площа Маркіяна Шашкевича, 5

Людкевич в 4 руки / концерт

Петро Довгань – фортепіано
Наталія Зубко – фортепіано

Програма:
С. Людкевич. Січовий марш “Ой ішли наші Славні Запорожці”
С. Людкевич. Valse melancolique на тему новели О. Кобилянської
А. Дворжак. Слов’янські танці Ор. 46 Nr 1, 7, 8
С. Людкевич. Швачка-марш
С. Людкевич. Військовий марш “Під мурами Єрихону” з опери “Бар-Кохба”

ВХІД ВІЛЬНИЙ
Facebook подія


12 вересня, вівторок / 19:00
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, вулиця С. Крушельницької, 23

Людкевич і лінгвістична свідомість модернізму / концерт-лекція

проф. Олександр Козаренко / фортепіано, лектор
проф. Лідія Шутко / скрипка

 Прозвучать:
  • С. Людкевич – Голосіння
  • С. Людкевич – Чабарашка
  • М. Колесса – Коломийки
Кількість місць обмежена.
Авдиторія: 30 чол.
Вартість: #PayWhatYouCan (рекомендований внесок 50 грн)

12 вересня, вівторок / 21:00
Порохова вежа, вулиця Підвальна, 4

Шість (не)знайомих композиторів Львова / концерт

Цього вечора звучатиме музика, яку ви навряд чи почуєте де-інде! Шість (не)знайомих композиторів, пов’язаних зі Львовом.
Станіслав Нєвядомський – чоловік ренесансного типу хоч жив на стику 19 і 20 сторіч. Музичний критик, педагог, композитор, піаніст, директор театру. Пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові відкривали з його музикою, численним хором та оркестром. Яскравий романтик, близький за естетикою до Шопена, він мав неоціненне значення для мистецького життя міста. Згодом, його ім’я було свідомо затерте радянською ідеологічною машиною.

Цей вечір поєднає різні мистецькі середовища міста, які, до слова, були тісно взаємопов’язані.

У другому блоці концерту прозвучить музика блискучих українських композиторів – Василя Барвінського, Миколи Колесси, Нестора Нижанківського та учня Станіслава Нєвядомського, Василя Безкоровайного.
Який він, тисячоликий Львів? Спробуємо відчути його різногранність та гармонійність через музику.

Світлана Позднишева / фортепіано
Роксолана Підлипна / фортепіано

  • С. Невядомський — Menuet, Barcarolle, Valse, op.12
  • С. Невядомський — Цикл “Свято кохання”, ор. 27
  • С. Невядомський — Melodie romantique, Capriccietto, Serenade slave, Valse, ор. 30
  • С. Невядомський — Цикл “Мелодійні пісні” op. 34
  • В. Безкоровайний — “В гаю зеленім”: фантазія на тему мельодії О. Нижанковського
  • В. Безкоровайний — Вальс “Вечірні мрії”
  • В. Безкоровайний — “Пісня без слів”
  • Ян Галь – “Маленький вальс”
  • Н.Нижанківський – “Листи до неї”
  • В.Барвінський – Цикл “Любов”
  • М.Колесса – Сюїта для фортепіано
  • М.Колесса – Пасакалія, Скерцо та Фуга.
  • М.Колесса – “Картинки з Гуцульщини”

Купити квиток
Facebook подія


13 вересня, неділя / 18:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

“Галицька музика до 1939” / лекція

Відкрита лекція від музикознавиці професорки Любові Кияновської.
Вартість: #PayWhatYouCan

Реєстрація
Facebook подія


13 вересня, середа / 20:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Фортепіанна музика Людкевича / концерт

Станіслав Людкевич – пізній романтик з беззаперечним мелодійним даром, класик української музики. Значна частина його творчості – це музика для фортепіано.
Вперше, цього вечора, ви зможете почути чи не всі його сольні фортепіанні твори у виконанні харизматичного українського піаніста Віталія Лимана.

Віталій Лиман / фортепіано

Купити квиток 
Facebook подія


14 вересня, четвер / 18:00
Львівська картинна галерея, 
вулиця Стефаника, 3

Людкевич та літугрупування “Молода Муза”: контексти й тропоси” / лекція

Лектор: літературознавець Данило Ільницький
Враховуючи природні основи світоглядних механізмів та труїзми світової теоретичної думки, кожна важлива для нас постать є плодом як мінімум трьох чинників: а) свого генетичного коду б) свого дитинства в) свого середовища. Зовсім невипадковим є притягальна сила львівського літературного угруповання “Молода Муза” на Станіслава Людкевича, відомого не лише своїми музичними творами і музикознавчими працями, але й поетичними (с)пробами, інтересом до літератури, вродженою синестезійністю. “Молодомузівці”, до кола яких входив Людкевич, є навіть не передвісниками, а представниками раннього модерну галицької України. Це літератори й культуртреґери нових контекстів й тропосів, що їх у той чи той спосіб втілював упродовж свого довгого творчого життя відомий композитор.
 #PayWhatYouCan

14 вересня, четвер / 20:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Струнні квартети / концерт

Струнний квартет – це особливий тип музикування.
”Великий оркестр в мініатюрі” – так інколи називають цей ансамбль.
Відомий львівський струнний квартет “Phoenix” на Людкевич Фесті у Музичному Салоні представить програму із музики Людкевича, Вербицького та Кудрика.

  • М. Вербицький – Симфонія №10
  • С. Людкевич – Балада для струнного квартету
  • С. Людкевич – Варіації на тему народної пісні для струнного квартету
  • С. Людкевич – 6 п’єс для струнного квартету
  • Б. Кудрик – Струнний квартет

Купити квиток 
Facebook подія


15 вересня, п’ятниця / 18:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Ніцше як філософ і музикант. Сприйняття його ідей в Західній Україні / лекція

Лектор проф. Тарас Лютий
Ніцшеве захоплення музикою почалося ще в дитинстві. Важлива роль тут належить його батькові, протестантському священикові. Маленький Фрідріх почав складати музичні композиції ще змалку, присвячуючи їх членам своєї родини. Чи завершував свої музичні опуси Ніцше? Як ставилися до цих творів Ваґнер, Ліст, Бюлов? Яке місце посідає музика в філософії Ніцше і чи можливо мислити й жити в світі без музики? — такими є головні питання лекції.

#PayWhatYouCan

Реєстрація
Facebook подія


15 вересня, п’ятниця / 20:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Контекст часу / концерт

Двадцяте сторіччя вже здається вже нам далеким і недосяжним. Обростає міфами і легендами, історії ще тліють у пам’яті. Перша половина і середина двадцятого, особливо у Львові – час геополітичних і естетичних перетворень. Мовчазна архітектура тому свідок. Музика ж не мовчить. Почуємо тих композиторів, пов’язаних зі Львовом, які творили в аванґардних техніках того часу.

Віталій Лиман / фортепіано
Оксана Литвиненко / віолончель
Андрій Макаревич / фортепіано

Музика львівського додекафоніста Юзефа Кофлера і Тадеуша Маєрського

Купити квиток 
Facebook подія


15 вересня, п’ятниця / 21:30
вулиця С. Людкевича, 7

Екскурсія в дім Людкевича

Вартість: #PayWhatYouCan (рекомендована вартість внеску 80 грн)
Кількість учасників у групі: 10 чоловік.
Реєстрація обов’язкова

Реєстрація
Facebook подія


16 вересня, субота / 11:00
вулиця С. Людкевича, 7

Екскурсія в дім Людкевича

Вартість: #PayWhatYouCan (рекомендована вартість внеску 80 грн)
Кількість учасників у групі: 10 чоловік.
Реєстрація обов’язкова

Реєстрація
Facebook подія


16 вересня, субота / 18:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Інфраструктура музичного життя Галичини та жанрова система української музики до 1941 / лекція

Лектор: музикознавець Юрій Чекан

Якими є фактори жанрового розвою національної композиторської школи? Особисті інтенції композиторів? Загадкові закони іманентного розвитку окремих жанрів? Суспільна потреба саме у квартеті, опері, симфонії, баркаролі чи баладі? А може, все значно простіше? І напрямки жанрового руху зумовлюються тією інфраструктурою музичного життя, що існує – тут і сьогодні?
Означене коло питань – безкінечне і трохи нагадує суперечку про те, що було першим – курка чи яйце.
Однак поміркувати над цими питаннями доцільно. Тому що у процесі раптом виявляються цікаві закономірності.
Тож погляньмо на інфраструктуру музичного життя міжвоєнної Галичини і поговоримо, зокрема, і про про оперу «Довбуш».

#PayWhatYouCan

Реєстрація
Facebook подія


16 вересня, субота / 20:00
Львівська картинна галерея, вулиця Стефаника, 3

Солоспіви Людкевича

Ми запеклі урбаністи. Звикли до швидкості міст, зв’язані месенджерами. Уявімо себе на хвильку у музичному салоні, де звучать солоспіви Людкевича. Погляд з іншої реальності, ґалантність, споглядання, внутрішні переживання.

“Я від вас піду!” – це погроза чи маніфест ніцшеанства? Ось один із вокальних творів, що звучатимуть цього вечора. Ми дистанційовані у часу, чому б по-новому не глянути на Людкевича?

Концерт вокальної музики Людкевича
Софія Соловій / сопрано
Юлія Маківничук / фортепіано

Музичний Салон у Картинній Галереї
Звучатиме антикварний рояль Franz Wirth

Купити квиток 
Facebook подія


17 вересня, неділя / 11:00
Бібліотека на Ринку
Львівська обласна бібліотека для юнацтва
площа Ринок, 9

ВІКІМАЙСТЕРНЯ: мистецтво 2.0
куратор Юрко Булка

Вхід: для тих був на першій майстерні
//продовження.

Реєстрація
Facebook подія


17 вересня, неділя / 15:00
Локація: секретне місце. Адресу ми повідомимо окремим листом після реєстрації.

Самопрезентація для митців

Як митцеві презентувати себе, використовуючи найсучасніші засоби? Навчить відома українська бізнес-коуч Людмила Калабуха.
Як митцю створити та презентувати власний бренд.
– Що, як і коли писати і викладати, щоб про вас знали не тільки ваші колеги?
– Як стати брендом в інтернеті без реклами і технічних знань?
– Реакція на критику, майданчики для піару, відповіді на запитання.
Для кого?
Музикантів та для всіх, хто вважає себе митцем, а свою справу – мистецтвом.
Хто експерт?
Людмила Калабуха – бізнес-тренер, коуч, підприємець.
автор 3-х профільних книг та 4 відеокурсів,
експерт з переговорів та брендингу українських ЗМІ,
перший україномовний бізнес-консультант в інтернетіhttp://kalabukha.com.ua/
мандрівниця (відвідала 39 країн), Львів.

Вартість: безкоштовно!

Реєстрація
Facebook подія


17 вересня, неділя / 15:00
Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вул. Франка, 150/152

Старогалицький бал для дітей

Інтерактивний проект «Старогалицький бал для дітей (на основі циклу «Сюїта танцювальних жанрів» С. Людкевича)»

На основі творів для фортепіано зі «Сюїти танцювальних жанрів» діти не лише познайомляться з такими історичними танцями як контрданс, менует, ґавот, але й зможуть самі взяти в них участь, навчаться водити хороводи і почують музику відомо галицького композитора Станіслава Людкевича.

В ході проекту діти братимуть участь у створенні власних танцювальних атрибутів, вивчать основні танцювальні па, навчаться працювати в команді та отримають спеціальні призи за найкраще виконання танцю. А також почують музику композитора у живому виконанні.

Проект від Центр музичного розвитку “Tempo”
У співпраці із Домом Франка

Для дітей: 4+
Купити квиток 
Facebook подія


17 вересня, неділя / 18:00
Концертний зал ім. С.Людкевича, Львівська Філармонія, вулиця Чайковського, 7

Симфонічні полотна Людкевича. Закриття Фестивалю
Концерт симфонічної музики / концерт

Вони не виконувались з часу прем’єр – пройшли десятиліття забуття. Симфонічні поеми “Веснянки” (1935), “Колядниця” (1945), “Чакона” (1964) – унікальне явище української культури, з-під пера класика галицької музики Станіслава Людкевича. Більше пощастило скрипковому концерту, який виконувався окрім як на прем’єрі, ще й у далеких 80-тих. Ці великі симфонічні полотна Людкевича завершать фестиваль, присвячений композиторові – “Людкевич Фест”.

За своє довге столітнє життя Людкевич творив у різних жанрах: у вокальному, хоровому, інструментальному, камерному та симфонічному. І саме великі форми – історично важлива складова його творчості, адже незважаючи на складні умови, композитор створив власний симфонічний стиль та образний світ. У першій половині XX сторіччя він був чи не єдиним українським композитором-симфоністом на Галичині.

Саме час озирнутись і привідкрити для себе забуті шедеври.

Петро Тітяєв / скрипка
Академічний симфонічний оркестр львівської філармонії
Іван Остапович / дириґент

  • С.Людкевич – Концерт для скрипки з оркестром
  • С.Людкевич – Симфонічна поема “Колядниця”
  • С.Людкевич – Симфонічна поема “Чакона”
  • С.Людкевич – Симфонічна поема “Веснянки”
    Купити квиток 
    Facebook подія



Виконавці #ЛюдкевичФест

Співачка Софія Соловій, піаністи Антоній Баришевський, Віталій Лиман, Олександр Козаренко, Аліна Шевченко, Анастасія Бойко, Світлана Позднишева, Юлія Маківничук струнний квартет “Phoenix”, скрипаль Петро Тітяєв, віолончеліст Ярослав Мигаль, Академічний симфонічний оркестр львівської філармонії, вокальний ансамбль під керуванням Віктора Пилипишина.
 
Лектори #ЛюдкевичФест
Стефанія Павлишин, Любов Кияновська, Олександр Козаренко, Юрій Чекан, Тарас Лютий, Мар’яна Максимів, Юрій Булка, Людмила Калабуха. Круглий стіл-дискусія на тему “Класична музика в українському суспільстві після 90-х”.
 

 


#ЛюдкевичФест – це концерти, лекції, майстерні, екскурсії, події для дітей та саморозвитку.

 

Людкевич Фест у ЗМІ

  1. Що знаємо про Людкевича – http://www.lvivpost.net
  2. «Collegium Musicum»: Наша культура не має так багато постатей, якими може розкидатися – http://leopolis.news
  3. The Musical Delights of Lyudkevych Fest – http://www.lvivtoday.com.ua
  4. Для котів та їх господарів зіграли твори класичної музики – http://pravdatut.lviv.ua
  5. На концерт – з котом: у Львові зіграють Баха і Вівальді для чотирилапих – https://lviv.bit.ua
  6. У Львові відбудеться #Людкевич Фест – https://day.kyiv.ua
  7. Не альфа-джазом єдиним. У Львові проведуть Людкевич-фест – http://forpost.lviv.ua
  8.  У вересні у Львові відбудеться фестиваль «Людкевич Фест» – http://gazeta.lviv.ua
  9. Восени у Львові відомі музиканти зіграють найкращі твори Станіслава Людкевича – http://vgolos.com.ua
  10. Тарас Демко та Іван Остапович про Людкевич Фест – http://www.philharmonia.lviv.ua
     

[:]

Феномен дитячої безпосередності

Феномен дитячої безпосередності

Есей історика Василя Расевича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Станіслав Людкевич – це свого роду феномен: однаковий при всіх антагоністичних режимах і кожного разу в тільки йому властивому образі. Людина, якій життя і політичні режими дозволили мати свої трохи дитячі примхи і особливості. І це в той час, коли іншим за одне необережне слово стинали голову.

А він жив і не тужив. Навчався у Відні, керував Музичним інститутом у Львові. В російському полоні не пропав. У Києві не лишився. Не маючи шансу отримати посаду в державній установі у міжвоєнній Польщі, працював у приватних українських інституціях. Пережив радянську і німецьку окупації. Вижив без особливих втрат. Замість того, щоб «загриміти» в сталінські табори ще в 1944 році, вже через два роки отримав першу високу відзнаку – став Заслуженим діячем мистецтв УРСР. А потім були і звання народного артиста, і Героя соціалістичної праці, і офіційна Шевченківська премія, і навіть Орден Леніна.

В чому таємниця цього феномену? Відповідь проста – в музичних темах. Людкевичу поталанило, він перед Першою світовою війною написав кантату-симфонію за поемою Тараса Шевченка «Кавказ», а в міжвоєнний час кантату «Заповіт» та симфонічну поему «Каменярі» за твором Івана Франка. І треба ж було так статися, щоб усі ці три твори стали найбільш підручниковими в радянській Україні. Тема соціального визволення, притягнутої за вуха класової боротьби у цих поетичних творах послужила свого роду охоронною грамотою. А коли радянській владі довелося призначати зразковим соціалістичним композитором когось із західноукраїнських представників, то Станіслав Людкевич з його «революційним» доробком надавався на цю роль якнайбільше.

Людкевичу навіть не потрібно було щось приховувати або виправляти. Музика і «Кавказу», і «Заповіту», і «Каменярів» могла бути легко використана в будь-якому радянському пропагандистському художньому або документальному фільмі. Музика цікава, динамічна, з наростанням емоцій і пафосним фіналом. Можна було спокійно брати радянський відеоряд і супроводжувати його музикою Людкевича, написаною ще в дорадянський час.

Тільки два твори трохи розминалися з радянською дійсністю: «Стрілецька рапсодія», написана у 1928 році, яка за умов радянської дійсності перетворилася на «Галицьку». І фортепіанний концерт, написаний ще в 1919 році, де навіть після пізнішої легкої редакції відчувається атмосфера вишуканого галицького салону. Хоча й тут вже не обходиться без революційного фіналу, коли здається, що вікно розчинилося і в салон із важкими портьєрами увірвалися інтенсивні звуки міста.

Не професіоналові в музичній сфері слухати твори Людкевича краще із закритими очима. І тоді «Пісня юнаків» (1945), написана явно за свіжими воєнними мотивами, може здатися музикою до старого західного фільму про молодих лицарів, які б’ються на турнірах, конкурують між собою і упадають за чарівними панянками. Або ж науково-популярний фільм про пробудження природи, наливання соками природи і турніри тварин на соковитих зелених луках. За своєю динамікою «Пісня» могла б бути чудовим музичним оформленням для Диснєївських анімаційних фільмів. Хоча, більш за все, музичний твір писався про воїнів Червоної армії. І тому в ньому відчуваються «слов’янські» мотиви, відомі на пострадянському просторі через озвучення кіно-казок з їх чужинецькими гуслями, «бєрєндєями» та іншими садками. Але справедливости ради, треба сказати, що барабанний бій надає в окремих моментах такого не «древнєруского» звучання, що твір сприймається як хороша європейська класика.

Не є винятком і симфонічна поема «Дніпро». Твір явно присвячений штурму та переправі через Дніпро. Майже радянський пафос, просторова монументальність – однозначно ставлять цей твір західноукраїнського композитора в один ряд з іншими радянськими композиторами. І якби не справжні знахідки, такі як специфічна імітація розриву снарядів і звукова передача стану контузії, то цей симфонічний твір можна було б спокійно приписати будь-якому радянському композиторові.

Цікава метаморфоза може спіткати слухача і при прослуховуванні «Української баркароли». Швидкий темп, прозора вода, часте вживання слова «кришталева» і чисті голоси сестер Байко однозначно провадять слухача в гірські масиви Карпат. Натомість пісня насправді про Дніпро, оскільки саме ця ріка згадується в тексті. І саме цей твір демонструє особливості музичного стилю Людкевича. Людини із західною освітою, із українською галицькою народною традицією, яка змушена імітувати радянську соборність. Людини, яка, можливо, щиро вважала, що саме так виглядали дніпровські пороги до будівництва водосховищ та гідроелектростанцій.

Взагалі в музиці Станіслава Людкевича багато мотивів, коли слухач уявляє себе серед щільного натовпу, в якому намагається рухатися проти течії. Нізвідки наростає тривога і хочеться вирватися і побігти. Водночас виникають алюзії, що ноги не слухаються, або на них висять важкі окови, або ж хтось вхопився за них руками і замкнув у мертвий замок. Така сугестія була б можливою, якби Станіслав Людкевич був дисидентом. А він ним не був. Таке враження, що найбільше він цінував свій особистий внутрішній комфорт. І коли йому ставало незатишно, або треба було приймати відповідальне рішення, він розвертався і казав: «Я мушу бути вдома…». І йому це дивним чином вдавалося. Весь час бути вдома у Львові.

Фото: Оля Заречнюк

PS. Моє особисте знайомство зі Львовом було поступовим вживанням у місто. Місто, окутане масою легенд, історій, а найбільше цікавих небилиць. В другій половині 1980-х років дехто з викладачів історичного факультету Львівського університету дозволяв собі навіть ідеологічно жартувати, правда у приватних розмовах. Керівник моєї дипломної роботи по-змовницькому розказав мені тоді дві короткі історії про Людкевича. Перша стосувалася ніби то його порівняння радянської і німецької окупацій. За його словами, Станіслав Людкевич якось, у притаманній йому манері, заявив: «А ви знаєте, совіцьке гестапо було кращим за німецьке. Вони мене автом забрали з дому, автом і повернули». І друга, майже легендарна фраза Людкевича звучала так: «От прийшла совіцька влада, визволила нас і нема на то ради». Було це чи ні, ми вже не дізнаємося. Але феномен людини, яка сховалася від репресивних режимів за дитячою безпосередністю, залишається нерозгаданим.

 


Василь Расевич
Серпень, 2017

Фото з особистого архіву О. Мурзиної. 1979 рік. На фото : Олена Мурзина, Лю Пархоменко, Оксана Лиховид

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Я не музикознавець і не історик музики, то ж постать Людкевича цікавить мене не стільки як втілення образу творця естетичних феноменів чи як сюжет в історії вітчизняного музичного мистецтва, а радше я дивлюся на нього як на постать галицького інтеліґента, який намагався формувати уяву про те, якою має бути національна культура. Людкевич народився в Австро-Угорській імперії, тривалий час жив у Польщі, а помер в Радянській Україні. І все це на одному місці, в одному місті, неподалік Карпат. Поляки з недовірою ставилися до Людкевича, і в часи польської республіки він міг отримати викладацькі посади лише в приватних українських установах. Його твори теж не популяризувала тогочасна влада, хоча композитора добре знали. Надто не узгоджувалися уяви про національне у Людкевича та бюрократів міжвоєнної польської держави. А от українські радянські менеджери від культури зуміли перетворити недовіру на хвалу, і професор отримав від комуністів не лише високі посади, але й численні нагороди, серед яких звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР (відразу після війни, у 1946, коли Жданов в черговий раз “закручував гайки” в радянській культурі), Народного артиста УРСР (у 1954, з нагоди святкування “возз’єднання” з Росією), Народного артиста СРСР (до 30-річчя “возз’єднання” західно-українських земель із УРСР), Героя Соціалістичної Праці (з нагоди життєвого доробку у 1979). Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента, який мав радянізуватися, і за цей “конформізм” обдаровувала чисельними відзнаками. У 1949 році він отримав “Орден Трудового Красного Знамєні”, і відразу по цьому у 1951 році орден “Знак Почьота”, за “Заповіт” і “Кавказ” Людкевич отримав Шевченківську премію у 1964 році, “Орден Дружби Народів” у 1974 і на 100-річчя композитора у 1979 році йому вручили “Орден Леніна”. Усі ці нагороди і відзнаки вказували, що Людкевич був видатним не лише українським, а також радянським композитором, який робив те, що цілком влаштовувало соціалістичну владу. Ба більше – влада усіляко підкреслювала, що його музика і є яскравим втіленням сталінського розуміння про національну форму та соціалістичний зміст. Його музика в міру консервативна, у “високому регістрі” ідейно коректна та глибоко пов’язана із народною традицією, була саме тим мистецтвом, якого очікувала радянська влада від своїх підлеглих художників.

 

Проте, при усій любові радянських менеджерів до його творчості, Людкевич був більше західником у своїх естетичних пошуках та культурним націоналістом в ідейних. Чудовою ілюстрацією його уяви є суперечка із Філаретом Колессою (не менш любимим радянськими менеджерами від культури) на початку 20 сторіччя про те, якою має бути українська музика. У 1905 році в “Артистичному віснику” Людкевич “наїхав” на Колессу, вважаючи, що останній у своїх дослідженнях і публікаціях грає на полі “восточників” намагаючись принести в українську професійну музику елементи сходу. Людкевич був лихим на Колессу і бачив “безплодність наших галицьких музиків” у зв’язку із плачевним станом нашої літератури і поезії: “Обскурно вузькоглядна, грубошкіра та доморосла, нічим не подає руки Європі, не має досі ніякого стійкого оригінального напрямку”. Людкевич вважав, що українська музика є по суті і по характеру європейською, і головним завданням модерних українських композиторів є вироблення національного стилю. Обурюючись “східняцтвом” Колесси він писав: “З одного боку змаганє до виявленя в музицї оригінального нового стилю перед “гнилим Заходом” пхає нас у тиориї московських “восточників”, з другого ж боку потреба ратувати національних “окремішностий” супроти великоруської музики навертає нас до того ж западу. Справдї невиглядні перспективи для розвою національного стилю в українській музиці”. Людкевич вважав, що український стиль має гармонізувати народну традицію у німецькому професійному аранжуванні і віддалятися в цих пошуках від Сходу: “Ми жахаючи ся ніби то німецької гармонії, жахаємо ся всякої світової музичної культури, осуджуємо її, не маючи про неї ніякого поняття”. Натомість Колесса у тексті-відповіді Людкевичу, який він видав 1907 року у Берліні окремою книжечкою, цитував улюбленого ними обома Лисенка: “Европа з своїм обмеженим мажором і мінором мало не все промовила вже сьвітові у творах величних своїх геніїв; нам же ще хиба тільки між люде припадає доба з’являтись. Наша пісня в широкому сьвітї європейському занадто молода, сьвіжа, нова; їй належить ся будущина”. Очевидно Колессу образили звинувачення Людкевича і він наголосив, що останній є романтиком і задля створення національної музики хоче “женити” народну творчість і західну професійну музику. Він вважав, що “професійна” гармонізація одноголосної народної пісні змінює її характер і є “кабінетною вигадкою” Людкевича (чи не такі практики Гобсбавм називав “винаходженням традиції”?) натомість етнографічна робота Колесси полягала не в тому, щоб творити національний стиль, а щоб вивчати традицію. Він знову цитував Лисенка де останній казав, що “мені ходить не о сепарацію нашої пісні з російською чи там якою інчою, а студіювання, плекання своєї”.

Очевидно пошук національного стилю в музиці, поруч із формальними експериментами, був однією із визначальних рис модернізму. Свідома гібридизація різних музичних культур характерна для творчості Людкевича ставить його в ряд таких знаменитих “винахідників традицій” як Лисенко, Ліст чи Мусорський. І ця стилева та культурна гібридизація, до якої прагнув композитор, була також цілком прийнятною для радянської естетики – соціалізм пошановував і підтримував поєднання народного та модерного, традиційного селянського і професійного високого. Соціалістична українська влада прийняла Людкевича з його національною “гібридністю”, але він не завжди міг прийняти радянську владу, остерігаючись іншої гібридності, яку вона пропонувала. Причин для розбіжностей було багато, але не про усі суперечки говорили вголос. Розчаровувало маестро в УРСР ставлення радянських менеджерів до української мови. У 1968 році, кілька років після отримання Шевченківської премії у 1964 році і перебуваючи на піку української та всесоюзної слави, Людкевич був делегатом від Львова на всеукраїнському з’їзді радянських композиторів. Практично уся президія та більшість делегатів зїзду розмовляли російською (як і зараз) і в кулуарах старий професор сказав: “І чого нас визволили? Нас було б лише 4 мільйони, але б ми мали Україну” (із спогадів Марії Загайкевич).

Так виглядає, що в уяві Людкевича, для створення національного музичного стилю, поєднання народної музики і професійного європейського аранжування (як у суперечці з Колессою) не допомагало, якщо людина не була носієм національної мови. Ще з кінця 1950-х років видатні галицькі композитори Кос-Анатольський та Людкевич неодноразово публічно підкреслювали, що “національна по формі та соціалістична по змісту” музика неможлива, якщо композитор не знає рідної мови. Ритм мови визначає ритм музики, вважали галичани, і якщо змішувати, чи ба “гібридизувати” різні традиції мови і музики – це веде до кітчу чи психічних розладів у творця (про це любив наголошувати Франко, згадуючи Гоголя). Але ці прагнення галицьких композиторів до національної музики не знаходили відгуку в серцях радянських менеджерів, яким було очевидно, що незабаром українська культура розчиниться в універсальній і російськомовній культурі світового комунізму. Це було одне з останніх розчарувань старіючого українського композитора, винахідника традицій та творця гібридного українського музичного стилю. В 1970-х роках його українська “національна уява” не узгоджувалася із радянською “транснаціональною уявою”, що показує суперечку різних форм культурного модернізму на землях, які ми з любов’ю називаємо Україною.


Богдан Шумилович
Серпень, 2017

На фото: Станіслав Людкевич і Микола Колесса,
фото із Будинку Людкевича

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Чим цікавий Людкевич?

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Чим є цікавий Людкевич? Чим він може бути для нас актуальним?
Ці думки мене переслідували, коли я, не буду брехати, із захопленням переслухав фа-дієз мінорний фортепіанний концерт, і жодного разу в мене не виникло бажання натиснути на кнопку стоп (це характерна ознака нашого часу – не так часто ми дослуховуємо до кінця твори великої форми! Кліпове мислення, епоха мініатюр.
І я зрозумів, в чому справа! У Людкевича нетривіальна форма, незважаючи на показову традиційність і академічність. Саме у цій грі нетривіальності і -“збереженні традицій старої школи” я бачу родзинку, і – стимул слухати цю музику далі.
Взагалі, ім’я Людкевича я чую з найбільш раннього віку. Парадокс в тому, що – ми його зараз намагаємось популяризувати як несправедливо забутого автора, разом з тим в процесі свого розвитку як музиканта я постійно чув його музику, бачив певний пієтет щодо цієї фігури, і як це буває – пліч-о-пліч з пієтетом жили і анекдоти про Людкевича.
Він був певною “священною коровою” для львівських музикантів і, особливо – для теоретиків.
Виконання його масштабних творів у філармонії завжди були подією для львівської інтелігенції. Досі пам’ятаю зі шкільних часів факт виконання його кантати “Кавказ”, пам’ятаю численні обговорення цієї події серед мого дорослого оточення. Обговорення пам’ятаю, саму музику – ні.
Музика ця мені не дуже подобалась, і я намагався її уникати. Але це не завжди мені вдавалось. Колись зі спеціальності мені довелось грати його Колискову (це переклад для віолончелі і фортепіано його вокального твору). Так я відкрив для себе Людкевича-мініатюриста… Стоп, ні!
Людкевича-мініатюриста я відкрив раніше! Тато мій грав часом на концертах його скрипкову п’єсу “Чабарашка”. Я був впевнений, що п’єса ця про популярного мультяшного героя тих часів – Чебурашку. Я ще дивувався, що такий рафінований галицький інтелігент-професор як Людкевич, міг звернутись до тематики совєцьких мультиків!
Але там була різниця в одній букві… Розчарування у мене було велике, я мало не розплакався!
До речі, я досі не знаю що означає слово “чабарашка”.

Вертаємось до “Колискової”. Я її вивчив, мушу сказати – полюбив! І тут така історія – я маю їхати в літній табір в Німеччину! Сказали брати віолончель. Я вирішив грати “Колискову”. Це міг бути мій перший виступ за кордоном.
Але виявилось, що ми жили в палатках, роялю не було, і нікому наше музикування не було потрібно. Так віолончель і валялась в палатці, поки я весело з друзями проводив час серед прекрасної німецької природи. Потім, як ми їхали назад, я віолончель забув в палатці, довелось повертатись зі скандалом назад! Добре, що згадав не надто пізно.
Ось так не відбулось виконання музики Людкевича в Німеччині.
Але згодом я в складі квартету, де першу скрипку грав мій тато, виконував “Старовинну пісню” Людкевича. Це, здається, переклад фортепіанної п’єси, – хто зробив, не знаю. Може, і мій тато, просто він не зізнається… Мушу сказати, що ця п’єса наскільки лаконічна, настільки і геніальна!
Тобто що я хочу сказати… Безумовно, треба виконувати кантати, ораторії, концерти Людкевича!!
Але Людкевич – мініатюрист – це terra inсognita, це територія, яка може бути всіяна коштовностями. Може виявитись, що Людкевич – таки дійсно один із геніїв нашої епохи.
Хай живе кліпове мислення!
Хай живе епоха мініатюр?
А давайте-но запишемо кілька альбомів з малих творів Станіслава Людкевича??


Золтан Алмаші
липень, 2017

фото із сайту http://kyivmusiclabs.com

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів "Слухаючи Людкевича", спеціально до фестивалю "Людкевич Фест"

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

коли мама, випливши врешті, як каравела, на середину залі, щоразу гукала: «Сервус, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака і перепитував, хто то така, а довідавшись, що це така собі вар’ятка, котра пише вершики для нагробків, кивав головою і знову заглиблювався у симфонії, які лунали в його голові.
Юрій Винничук Танго смерті

Ніколи не любив музики Людкевича. Почасти від того, що я її не знав. Пізнання його творів почалось і закінчилось в музичній школі, з перших звуків «Кавказу». Програвач-садист з насолодою мучив голкою потріпану платівку, від чого вони обидва захлинались, хрипіли і кашляли, спльовували звуки на дітей, наче вар’ят на бруківку. Ця платівка найліпше згодилась би для музичного супроводу на читаннях творів де Сада. І от на мене, малого неофіта, сиплють страшні звуки «Кавказу»: в уяві зринає вусатий Шевченко з червоними демонічними очима, тим часом як з підручника на мене визирає Людкевич з напіввідкритим ротом, неначе криком змушує мене сидіти сумирно і слухати. У своє виправдання можу сказати, що я захоплювався Людкевичем з двох причин. По-перше, дядько прожив сто років, за таке досягнення ми його серйозно поважали. По-друге він був, як Івано-Франківськ. Станіславом. А відчуття причетності до сторічного композитора та великого міста сяк так компенсували пережиту наругу над слухом і дитячим світоглядом.

Злий Людкевич переслідував мене надалі. До прослуховувань-тортур додавалися й відповідні анекдотичні випадки з його життя. Зазвичай вони стосувались останніх років композитора. В купі до жахливої музики (як нам здавалось) до портрету додались риси людини, яка любила: длубатися в носі, миттєво забувати людей, змушувати співати «Летіла бомба» та не розуміти сучасної музики. От з таких веселих історій і склався для мене Станіслав Пилипович. Його музики я так і не дізнався (та й не хотів), а от такої кількості анекдотів не чув про жодного композитора. З цієї причини, вже викладаючи учням чи студентам, я завжди намагався оминути цю тему. Здавалося, що Людкевич з тих композиторів, музику яких неможливо подати цікаво. Принаймні нейрони в моїй лобовій долі на цю тему ворушитись не збирались.

Та й адекватних поглядів на процеси в українській музиці доволі мало. Домінантними залишаються секта флагелантів з домішками соціального дарвінізму, які бичують себе і всіх за те, що наша музика не така як десь, вона відстала та неповноцінна. Інші ж, професійні команди голосільниць, які на противагу першим оплакують українську музику та всіх композиторів. Проте є менш поширена позиція, але прогресивна, яка набуває стрімкого поширення. Оцінка творчості композитора з точки зору його часу, обставин творчості…

З таким настроєм я почав знайомитись (перезнайомлюватись) з творами Людкевича. Я несподівано відкрив для себе Людкевича камерного. Я не став і не стану прихильником його музики. Вона ніколи не опиняться у моєму плей листі. Але я зрозумів його відмінність від попередників. Його музика звучить не провінційно. Твори Лисенка симпатичні, вони милують по-своєму, і там багато передбачень на майбутнє. Але саме в Людкевича починаєш чути український мелос в оболонці європейського симфонізму, де не відчуваєш ієрархії.

Чи то фортепіанне тріо, Галицька рапсодія чи Пісня юнаків. Вони не новаторські. Він не вигадує 15-ти чверть тоновий звукоряд для арфи, чи ще щось в такому дусі. Проте кожна його темка ретельно із німецьким сумлінням проходить свої етапи розвитку, як пацієнт кабінету у клініці. Нічого не виникає ні звідки і так само не пропадає посеред дороги. Все логічно і зрозуміло. І це звучить авторитетно. Ти можеш ним не захоплюватись, але не можеш не поважати як композитора і зневажати його майстерність.

Так і з «Кавказом». В його анамнезі можна прослідкувати австро-німецький симфонізм від Бетховена до Малера. Чи не вперше Шевченко зазвучав помпезно, з гідністю вільної людини, а не як мужик у смушевій шапці. Людкевичу вдалося створити переконливий баланс слова та оркестрової партії. І ти віриш кожному його кроку, кожному динамічному наростанню, спаданню і несподіваним зламам. Людкевич не виправляв своєю музикою Шевченка і не писав це як супровід до віршів. Це кантата і симфонія, рівні за силою впливу, де Людкевич стоїть поряд із Шевченком.

Можливо моя історія знайомства з Людкевичем не поодинока. І добре кожному спробувати відкрити його для себе по-новому. Хотілося б, аби нині, Людкевич із композитора, над яким рясніє дощ сліз чи здіймається бич картань, перетворився на композитора, якого б знав кожен складач вершиків для надгробків.

 Станіслав Невмержицький
липень, 2017


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко 

[:ua]Публічна дискусія “Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності”. Людкевич Фест[:]

[:ua]Музична агенція Collegium Musicum в рамках фестивалю “Людкевич Фест” ініціює публічну дискусію “Класична музика в українському суспільстві з часів незалежності” 

Пропонуємо Вам приєднатися до обговорення проблем класичної музики в українському суспільстві з початку 90-тих і до наших днів.

Ключові напрямки для обговорення:

Як саме функціонує класична музика в Україні? Хто її слухач? Які його потреби? Наскільки розвинена інфраструктура у цій сфері та чи існує справжній менеджмент в сфері класичної музики в Україні?

Дата проведення круглого столу – 9 вересня 2017. Початок об 11:00
Адреса: Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, вулиця Франка, 150/152.
Конференц-зала.

Участь безкоштовна.

Якщо Ви бажаєте активно долучитись до обговорення цього питання, виступити з доповіддю, потрібно заповнити форму, і ми з Вами зв’яжемось для уточнення деталей!

[:]

[:ua]Віталій Лиман: “Найважливішим у своїй роботі вважаю пізнання…”[:]

[:ua]Віталій Лиман: “Найважливішим у своїй роботі вважаю пізнання…”[:]

[:ua]

Розмова арт-директора Collegium Musicum, Івана Остаповича із з українським піаністом, промоутером забутої музики, Віталієм Лиманом. У вересні Віталій приїде до Львова, аби взяти участь у Людкевич Фесті. Впродовж фестивалю він виконає фортепіанні твори Людкевича та композиторів його часу. В розмові піаніст ділиться роздумами про музику, піанізм, естетику та соціальні складові професії.


Ти вихованець київської фортепіанної школи. Розкажи будь ласка про те, як формувались твої виконавські смаки, що найбільше на тебе вплинуло в свій час та які піаністи є для тебе кумирами?

Мої смаки, звісно, формувалися під впливом моїх вчителів – у музичному училищі – це викладач-методист Сєвєродонецького музичного училища ім. Сергія Прокоф’єва Лариса Молчанова, яка свого часу вирішила мою подальшу професійну долю, сформувавши міцний фундамент для розвитку, та у Київській консерваторії – видатні професори – Ігор Рябов, Борис Архімович та Ольга Ліфоренко. Окремо хочу виділити вплив професора з концертмейстерської майстерності Ніни Протопопової, яка розкрила мені в повній мірі секрети акомпанементу і прищепила безмежну любов до цього складного, проте необхідного всім піаністам мистецтва.

Навчання в класі цих видатних майстрів з їх неповторним стилем викладання, відвідування численних концертів фортепіанної музики, власний набутий концертний досвід – все це оформлювало мою ідентичність та розширювало світогляд. З глибокою вдячністю згадую лекції з історії фортепіанного виконавства Бориса Архімовича, на яких він демонстрував із своєї власної унікальної колекції безцінні записи виконання фортепіанних творів великими піаністами минулого. То були незабутні моменти єднання з високим мистецтвом через призму неповторних особистісних якостей самого Бориса Олександровича. Він щиро ділився з нами, студентами, своїм досвідом і баченням, формуючи тим самим наші естетичні і виконавські смаки. Саме з того часу і до сьогодні для мене існують декілька величних імен серед масиву першокласних піаністів, які втілюють в собі досконалість і саму правду життя в мистецтві – це Еміль Ґілєльс, Ґлен Ґульд, Володимир Софроницький, Григорій Соколов та Марта Арґеріч.

Що для тебе є пріоритетним у фортепіанній кар’єрі? Педагоги, конкурси, спілкування з іншими музикантами?

Думаю, що не буду оригінальним, якщо скажу, що найважливішим у своїй діяльності вважаю пізнання навколишнього світу, його законів існування і себе в його різнобарв’ї через вивчення і занурення у численний масив фортепіанної літератури або музики, яка опосередковано пов’язана із фортепіано. Тобто мій особистісний розвиток сповна залежить від того досвіду, який я набуваю у результаті моєї професійної діяльності. Вміння грати на роялі дало змогу побачити інші світи і познайомитися з яскравими особистостями. До конкурсів завжди ставився стримано, бо сам точно неконкурсний і не відчуваю ніякого драйву в тій напруженій атмосфері. На щастя, гра на фортепіано не обмежується тільки сольною діяльністю. Безліч різних форм музикування, буття всередині творчого процесу, якщо ти граєш не один, а є елементом якогось цілого, хай то буде акомпанемент, чи ансамбль з іншими інструментами, насамкінець, викладання – це те , що є для мене найважливішим.

Хто з твоїх друзів музикантів допомагає долати творчі проблеми, з ким ти можливо радишся і чи є музиканти з якими тобі особливо цікаво співпрацювати. Якщо є, то хто і чому?

Ще у студентські роки мій шлях перетнувся з дуже талановитими композиторами, які сьогодні добре відомі широкому загалу професійної публіки. Це Максим Шалигін та Олексій Ретинський. Чудова творча атмосфера, у якій ми разом зростали, зробила нас гарними друзями. Неодноразово мені випадало виконувати їхню музику. Тож саме завдяки моїм друзям, я знайомився із сучасною музикою та успішно її виконував. Бувши друзями у творчості, ми стали друзями по життю, особливо з Максимом. Дуже ціную цей зв’язок, і сподіваюся на подальшу співпрацю з цими талановитими митцями.

Плідною є і моя співпраця із вокалістами. Особливе ставлення маю до двох блискучих співаків-баритонів: Андрія Бондаренка та Данила Матвієнка.

Творчі взаємини поєднують мене також із блискучим скрипалем Ігорем Завгороднім. Наше нечасте музикування з ним вважаю одним із значних здобутків свого професійного життя.

Кожен з цих яскравих артистів, а також багато інших, з ким мені довелося працювати, вчать мене щоразу іншому погляду на власне буття у музиці, провокують до нового творчого пошуку та збагачують духовно.

Яка музика, стилі, композитори найближчі твоєму світогляду?

Як я вже сказав, дуже люблю виконувати музику сучасних композиторів. Їхня постійна відкритість до пошуку нового, до експерименту, підживлює мою творчу уяву, а нові нетрадиційні засоби художньої виразності, закладені у їхній музиці, розширюють можливості звичного для всіх фортепіано, а значить, розширюють горизонти моєї виконавської майстерності.

Що стосується традиційної фортепіанної музики, тут мої смаки не відрізняються оригінальністю. Я обожнюю двох композиторів – Шумана та Пуленка. Їхня естетика і творчий стиль знаходять максимальний відгук у моєму серці та тішать душу.

Маю хист до виконання на фортепіано і одночасного співу камерно-вокальної літератури. Зазначені раніше два автори серед моїх фаворитів в цьому жанрі, а також разом з ними романси і пісні Чайковського, Рахманінова, Метнера, Малера, Свірідова, Косенка та українські солоспіви.

В оперному жанрі приваблює творчість Пучіні, Римського-Корсакова, Ріхарда Штрауса. В симфонічному – Малер, Шостакович, Сільвестров, Луньов.

Стосовно музики бароко, ти прихильник історично інформованого виконавства?

Так, звісно, і власне цілковито поділяю погляд, що музика повинна виконуватися саме на тих інструментах, для яких вона створювалася. Проте… не вважаю, що музика Баха програє при виконанні на сучасному роялі, можливо втрачає деякий шарм, але точно набуває нових більш універсальних рис. Що стосується музики добахівського періоду, зокрема французьких клавесиністів, віддаю перевагу слуханню цих творів на тембрально різнобарвному клавесині.

Ось ти виконуєш дуже специфічну і маловідому музику С. Людкевича, Т. Маєрського, Ю. Кофлера, розкажи трохи про свій “контакт” з цією музикою. Що цікавого ти в ній бачиш для себе і для слухачів?

Вивчення і виконання музики цих трьох авторів – це як перебування одночасно у трьох різних світах. Вражає те, що вони усі жили в одному столітті, ба більше, творили в одному місті можливо в різний час, але в одному творчому просторі. Людкевич прожив найдовший шлях, але в основі своєї творчості є найбільш традиційним. Його творчий метод, а саме конкретно фортепіанна мова, будування фактури ,міцно стоять на традиціях романтичної школи піанізму, західно-європейського та російського. Але використання фольклорного мелосу, звернення до народної пісні як вірного і надійного джерела для натхнення, беззаперечний мелодійний дар Людкевича, виводять його музику на високий професійний рівень, а деякі зразки дійсно є маленькими шедеврами. Бо, власне, вміння працювати в жанрі мініатюри, домагатися фактурного і мелодійного різноманіття, це те, що притаманно фортепіанній спадшині Людкевича.

Маєрський за своєю естетикою для мене є перехідним між Людкевичем та Кофлером. Це вже майже не романтизм, але й не відкритий авангардизм. Його базування на традиціях та жанрах польської музики (полонез, мазурка, краковяк), а саме творчості Шопена та Шимановського, роблять його музичну мову жанрово впізнаваною. Проте, думаю свідомо, Маєрський хотів відійти від впливу цих двох титанів. Тому він сміливо використовує насичені численними знаками альтерації гармонії, та шукає нові форми фортепіанної фактури, часто будуючи її в площині чорних клавіш фортепіано, а також широко застосовуючи крайні регістри.

Окремою фігурою видається Кофлер. Сміливі експерименти з додекафонією, прагнення не дати жодного натяку на тональність, використання складних ритмів, розшарування (навіть візуальне) фактури на декілька паралельних і непов’язаних між собою пластів, широке використання збільшених і зменшених інтервалів, а іноді і вибудова фактурної тканини тільки на них – це є властивостями стилю Кофлера. Але в дуже завуальованій формі все ж стає можливим прослідкувати опору на традиційні музичні жанри (вальс, марш, колискова, той же полонез та ін.). Дуже значна складність музичної мови роблять музику Кофлера важкою для вивчення і для сприйняття. І часом здається, що композиторське ремесло, дотримання сухої букви законів додекафонного стилю, дещо переважало, надаючи перевагу Кофлеру-композитору над Кофлером-музикантом.

Чи вважаєш ти, що ця музика повинна бути більше виконуваною?

Я вважаю, що для того, щоб краще розуміти самих себе, треба знати увесь контекст того, яким чином розвивалася наша культура, і зокрема, музика. Ця проблема є актуальною і нагальною для українців сьогодні як ніколи. Ми загубились в лячному різноманітті і багатоголоссі світу, і повинні себе віднайти заново. Впевнений, що вирішення цієї проблеми принесе нам розв’язання і в інших сферах, і в суспільно-політичній також. Тому так важливо висвітлювати забуті сторінки нашої культури, зокрема музичної. Дещо поверхневе і трохи зверхньо-зневажливе ставлення самих же українських музикантів до своєї музики і породило той штучний вакуум, в якому професійна українська музика є стосовно власного суспільства. Існування країни у складі інших держав, очевидно, не сприяло поступовому розвитку та цілісності існування музичної культури. А звідси стає зрозумілим, що для справжнтої самоідентифікації, потрібно мати перед очима (або скоріше вухами) повну картину того, що було, і тоді тільки стане зрозумілим, що є сьогодні, і найголовніше – чому воно є таким, яким є. Тому забуті імена і незіграні або маловиконувані сторінки музичної спадщини повинні відкриватися знову та звучати на концертних майданчиках, а історія з часом всім дасть свою належну оцінку.

Що з фортепіанного репертуару тобі б хотілось виконати в найближчому майбутньому і чому?

Оскільки я маю чотирирічну дитину, то дуже занепокоєний зараз проблемами дитячого виховання. І вже давно виношую думку виконати концертну програму, складену з музики для дітей, яка написана великими композиторами. Поділюся можливим варіантом такої програми: Шуман – дитячі сцени, п’єси Косенка із збірки “24 п’єси для дітей”, та Свірідов “Дитячий альбом з 17 п’єс”.

Що, як ти думаєш, потрібно для гармонійного розвитку піаніста як музиканта, і що б ти змінив в своєму минулому, якби в тебе була така можливість?

На моє глибоке переконання не всім, хто навчається грі на фортепіано, треба мислити себе тільки виконавцем-солістом. Це один з головних недоліків радянської традиції виховання піаністів – жорстка орієнтація усіх ланок навчання на майбутню сольну діяльність. З тієї величезної кількості піаністів (а це, справді, проблема, і з цим треба щось робити) тільки декілька відсотків мають необхідний комплекс для сольної кар’єри. Тому зрозумілою є криза, яку переживає переважна більшість молодих музикантів по закінченні вишу через власну незатребуваність. Мені пощастило, я працюю за фахом, але усвідомлення своєї ролі прийшло після кількох серйозних криз, зумовлених зазначеним фактором.

Взагалі, успішність розвитку залежить від середовища, в якому зростає музикант. І головним чином, від педагога. Навчання у вчителя, який у змозі дати піаністу міцну базу, школу, є головним рецептом успішності в майбутньому. Також багато залежить, від місця народження, яке, власне, майже завжди визначає і місце навчання. В моєму випадку довелось пройти крізь велику кількість випробувань, бо я не отримав належної бази саме через народження у маленькому провінційному містечку. Довелось заповнювати багато білих плям згодом, і це було зовсім нелегко. А от із середовищем згодом при навчанні в училищі та консерваторії мені дуже пощастило. Тож якби в мене була б можливість змінити своє минуле, то певно я б волів мати з дитинства міцну базу. Можливо це б сприяло інакшому розвитку і моїй реалізації в професії.

До якого типу музикантів ти себе відносиш? Охарактеризуй себе.

Якби я відповідав на це питання років десять назад, то точно б сказав, що відношу себе до музикантів романтичного складу. Але сьогодні, я розумію, що той час і шалений ритм, в якому ми живемо, змінює кожного з нас невблаганно. Доба просто романтиків і навіть останніх романтиків давно в минулому. При всій моїй любові до того ж Шумана, я розумію, що власне виконання його творів мене геть не задовольняє. Останнім часом структурність, чітке мислення, інтелектуальність, якби голосно це не звучало – це ті риси, які я сам в собі підмічаю. Інтровертність, споглядальність та зануреність в процес формальної побудови музичного твору є моїми характеристичними рисами сьогодні. А також думка про те, що людські біди, жалі і конфлікти трапляються лише через брак освіти. Музика – це та універсальна просвітницька мова, яка здатна об’єднувати і лікувати душі, а здатність своїм ремеслом сприяти цій місії зігріває серце і наповнює вірою в краще, незважаючи на тотальне розчарування у справжніх цінностях, яке панує довкола.


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

[:]

Здатність чекати

Здатність чекати

Здатність чекати

Есей соціолога Володимира Шелухіна із циклу текстів "Слухаючи Людкевича", спеціально до фестивалю "Людкевич Фест"

Есей соціолога Володимира Шелухіна із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Свого часу я віднайшов дотепний спосіб розіграшу близьких: брав порівняно маловідомий (принаймні, не «підручниковий») вірш Франка з найбільш «декадентської» збірки «Зів’яле листя» в російському перекладі А. Ахматової й зачитував із проханням встановити авторство. Довкола поезії «Чорте, демоне розлуки…» (ахматівське «Бес нечистый, дух разлуки… ») спалахували дебати про те, до якої доби в російській поезії належить текст: золотої чи срібної. Хтось говорив про Лєрмонтова, а хтось наполягав на авторстві Блока. Нікому навіть на думку не спало, що текст, написаний в оригіналі іншою мовою, де демонічний ритм замовляння, яким відлунює романтизм, органічно сполучався із жагучою пристрастю невільницького зізнання, властивою новій, грядущій добі – походив із відмінного культурного контексту. Подібна інверсія застосовна до будь-якої постаті. І її наслідком може бути не лише дружній сміх, але й неочікуване відкриття. Станіслава Людкевича дуже просто вкласти в шаблонне сприйняття української музичної культури ХІХ-ХХ ст.. Так, він безумовно романтик, так – його інтерес до Шевченка і Франка був у значній мірі окреслений траєкторією, що її визначала творчість Миколи Лисенка, так – громадянський пафос, який пронизував усе в той час, не оминув і його партитури, так – він був залежний від традиції (навіть буквально – споріднений із Михайлом Вербицьким) і так, почасти він був новатором, навченим на німецьких та австрійських зразках. Так, все це ніби й цілком правильно, але все це не є вичерпним для розуміння його постаті, щось неодмінно вислизає. І це «щось» стосується навіть не особисто С. Людкевича, а радше глибшого змісту української культури.

Життя С. Людкевича – то вже ціла епоха, буквально, адже охоплює століття. Він народився, коли народжувався український симфонізм, за доби романтизму, став свідком піднесення та згасання найрізноманітніших стилів та напрямків наприкінці одного та на початку наступного віків, помер, коли в Україні неподільно царював «соцреалізм» і хіба десь на периферії офіційного музичного життя виникав (пост)аванґард. З огляду на ці обставини, його творчий шлях видається аж надто цілісним, як для такої суперечливої та конфліктної доби, а його підхід до композиції аж надто лінійним.

Микола Колесса пригадував стиль С. Людкевича, уявлення про який можна сформувати сьогодні за світлинами: «одягався дуже охайно… з неодмінним чорним, фантазійно пов’язаним бантом при білому комірці». Віктор Петров згадував бант Миколи Вороного – неодмінний атрибут тогочасної артистичної богеми. Цей аксесуар мав чітко атрибутувати особу до мистецького кола. Як завше іронічний В. Петров висновує із цього, що М. Вороний дуже хотів скидатися на поета й тим він відрізнявся від наступного покоління, які просто були поетами, а не хотіли походити на них.

С. Людкевич бажав скидатися на композитора – в уявленнях кінця ХІХ – поч. ХХ ст.. Припускаю, що запозиченням ритуальних атрибутів fin de siècle це бажання вичерпується.

 

Веснянки (Гагілки). початок 1900-х. Іван Труш

 

У час, коли юний С. Людкевич задумує «Кавказ» (приблизно 1898-1899 р. р.), Г. Малер пише другу редакцію «Жалісної пісні» («Ляменту») пройняту меланхолією та хиткою надією, що зникає росою в промінні невідворотної смерті, А. Шенберґ створює «Просвітлену ніч», котра втілює крихкість кохання у хуртовині людських стосунків, які ніби відтіняє морозний самотинний пейзаж. С. Людкевич прибув 1903 року до Відня – формально для відбування військової повинності, а фактично користаючись із цього як нагодою зануритися в артистичне життя столиці саме в той час, коли його майбутній учитель Александр фон Цемлінський починає роботу над симфонічною поемою «Русалонька» – твір, що попри жанр немає чіткої програми, вона радше інтуїтивна й тим більше не передбачає якогось «послання», це просто розчинена у хвилях історія про любов та розлуку. У той же час Г. Малер завершує «Пісні за померлими дітьми», а А. Шенберґ «Пелеаса й Мелізанду» – поему настільки новаторську, наскільки ж укорінену в декадансі fin de siècle. С. Людкевич теж звертатиметься до фольклору, його теж приваблюватиме романтичний спадок попереднього століття, у них в чомусь може бути подібна музична образність, але в них принципово різна семантика цих образів, принципово інший підхід до роботи з літературним матеріалом. Інтеліґенти-будителі з пригноблених націй зовсім інакше реагували на веселий апокаліпсис столичного декадансу. Оксана Забужко дуже слушно відзначила цю обставину в стосунку до Франка у Відні – будучи на «ти» із німецькомовною культурою метрополії, він не прийняв правил гри розчарованого та дезорієнтованого суспільства. Це ж має сенс і для С. Людкевича.

Навіть, якщо всі згадані митці в тій чи інші формі вірили у сакральне покликання музики, вони бачили це покликання в різному; старші віденські класики fin de siècle – пророки апокаліпсису, вони прийшли картати заспалий народ, який впав в ідолопоклонство, С. Людкевич – прийшов попереджати, свідчити про спасіння. Їхній заклик – грізне прокляття, луна його музики хоч і не менш тривожна, але дарує надію та слугує закликом до спротиву. Перші прийшли руйнувати світ, де немає віри, він – прийшов, аби цю віру відновити. Немає більш відмінних шляхів, якими пішли два учні фон Цемлінського: Шенберґ та Людкевич, шлях поступової відмови від музичної, а з нею і світоглядної впорядкованості традиції та шлях подальшого впорядкування й зведення музики до раціональної системи, яка водночас би лишалася в основі своїй емоційно піднесеною й просто зрозумілою. Недаремно Томас Манн обрав першого прототипом для Адріяна Леверкюна – втілення деструктивного, демонічного генію, не Прометея, а титана.

Упровадження хору в симфонічну фактуру, як відомо, бетховенівське нововведення. І саме воно остаточно утвердило антропоцентричну та мобілізуючу силу цього жанру. «Ода до радості» у четвертій частині його Дев’ятої симфонії – це заклик єднання до мільйонів сповнений просвітницьким пафосом. Симфонія розкриває дієву, творчу та чинну аудиторію, до якої звертається безпосередньо. Симфонія – це ціле-покладання втілене музичними засобами, світогляд Нового часу знайшов у ній чи не найбільш повне відображення. С. Людкевич ще більше радикалізує цю установку. «Кавказ», попри своє хрестоматійне означення як «кантата», також цілком може бути визначений як чотиричастинна симфонія, де кожна частина передбачає неодмінний хоровий супровід. Подібним шляхом, в той самий час, пішов Г. Малер у Восьмій симфонії. Перегук, однак, не лише в цьому. В якості текстового матеріалу Г. Малер використовує на перший погляд два доволі контрастні тексти: середньовічний християнський гімн, адресований животворному Духу Святому та заключні пасажі ґетівського «Фауста». Малерівська ідея, вочевидь, полягала в створенні музичного синтезу світського та сакрального в єдиному життєствердному апофеозі. Людкевич, в свою чергу, обирає поему Шевченка – постать традиційно сакралізовану в українській культурі, особливо в Галичині. Словами Михайла Драгоманова те, що на Наддніпрянщині писали про Шевченка світською мовою, в Галичині, внаслідок тривалого домінування в національному русі греко-католицького духовенства, «вже просто перекладалось на церковну». Попри слушність, ця заввага все ж таки схематична, адже сакралізація Шевченкового генію була розпочата ще братчиками, натхненними романтичним ідеалом поета, що має містичне покликання, який в підставі своїй також сакральний. Шевченко, таким чином, слугував втіленням народу (як культурної єдності в світському сенсі), так і позначеного даром, а разом з тим – прокляттям обраності пророком (в сакральному).

 

Іван Труш. Снопи

 

Малерівська єретичне уславлення релігійним хоралом ідеалу Вічної Жіночності як свідчення спокути та спасіння через любов, що балансує на тонкій межі між релігійним екстазом та земним жаданням, вельми перегукується із мерехтливими й драматичними метаннями поетового alter ego в «Кавказі», де щира віра в Господню силу, сполучена із синівським картанням на Його адресу – так, як лише може собі дозволити поет, що на рівні із Ним.

Не торкаюся аспектів стилістичних запозичень чи впливів (як відомо, С. Людкевич був доволі упереджений щодо Г. Малера, хоча наскільки його упередженість за радянської «боротьби з формалізмом» була щирою – питання дискусійне), йдеться зовсім не про це, а про певний спільний, ледь вловимий інтелектуальний контексті чи ауру, що була властива епосі заручниками якої є всі сучасника. Вони в тій мірі подібні, в якій різні.

С. Людкевич завжди мав амбіцію пов’язану із симфонізмом. Він мріяв про звершення саме у цій царині. І хоча лишив чудові зразки інструментальної (насамперед, фортепіанної), це ніколи не було для нього пріоритетом, а часом навіть обтяжувало. Та послідовність з якою композитор лишався вірним принципу включення слова у музику, маючи намір створювати масштабні симфонічні твори, може навіть дивувати. Навіщо? Безумовно, слід враховувати соціокультурний контекст: Галичина – найбільш відстала провінція габсбурзької монархії, не мала відповідних умов для розвитку симфонічної музики – ні достатньої кількості компетентних виконавців, ні достатньої кількості компетентних слухачів (значною мірою те ж стосувалося й Наддніпрянщини). Прикметним з огляду на це, була неможливість втілення мрії С. Людкевича напередодні Першої світової війни про український симфонічний оркестр у Львові й домінування хорових композицій в репертуарі керованих ним колективів. Найпростіше пояснення, однак не є достатнім. Стильовий консерватизм С. Людкевича, втілений із вражаючою послідовністю, не був ані вимушеним, ані інерційним. Він був свідомим.

Показово, що більшість ключових статей про поезію Шевченка, С. Людкевич написав на початку 1910-х років, коли створював «Кавказ» – до нього, вишколений класичною гімназійною освітою та університетськими студіями, він підходив із усією академічної ґрунтовністю. За С. Людкевичем, музична інтерпретація Шевченкових творів потребує цілковитого заглиблення в автентику народного мелосу, що органічно вплетений у поезію. Він вірний цьому принципу і в камерних творах, але в симфонічних посилює це через присутність слова.

Опера як жанр виникає в ренесансні часи розквіту алхімії, зацікавленням Кабалою та містицизмом, а також безумовним захопленням античністю. На відміну від симфонії, що ближча до Логосу, опера в своїй основі ближча до Міфосу. Її основоположники мріяли про синтез музики та поезії так, як це було в породженому архаїчними містеріями давньогрецькому театрі. Опера не була для С. Людкевича основним жанром (хоча він і створив декілька). Натомість у нього завжди переважало прагнення не просто синтезувати музику та слово, а впорядкувати їх. Він підходив до організації матеріалу як раціоналіст, підступав до музики не як пророк, а як учень. Учень, який має зробити все від нього залежне, аби слово пророче звучало ясно. Як не дивно, його потяг до грандіозного фанфарного симфонізму (перегук із Р. Ваґнером хіба стилістичний) був в своїй основі втіленням майже християнського смирення, що тим же Ваґнером відкидався. Позаяк він не пророк, а учень, то має бути вірний. Не зрікатися до перших півнів. У цьому ключ до впертої послідовності з якою С. Людкевич творив. Інакше виглядає дивним чому закликаючи музикантів не боятися новаторства, сам він ніби уникав його.

 

Захід сонця в лісі. Іван Труш, 1904

 

Романтизм С. Людкевича поставлений на раціональний ґрунт. Тож не дивно, що другим орієнтиром для нього був Франко, який втілював такий же раціональний та суворо усвідомлений підхід до мистецтва як пробудження, як морального заклику. Романтична програмність композитора містила в собі щось від просвітницького дидактизму – у «Заповіті» хор звертається до слухачів буквально: «Кайдани порвіте!» Натомість написана в радянський час симфонічна поема «Мойсей» (1962) – безголоса. Він відмовляється від такого взірцевого для нього жанру – кантати-симфонії. Чи не випадково? Коли не можна було говорити – він мовчав. Буквально. Незважаючи на це радянський соцреалізм доволі успішно абсорбував спадок С. Людкевича – це одна з ключових причин чому для нього настали не найкращі часи згодом. Колись прочитав відгук одного слухача – людини більша частина життя якої була пережита в СРСР. Він у концерті С. Людкевича для фортепіано з оркестром упізнав натяк на своє «щасливе дитинство» (у заключних акордах) і тому йому здавалася та музика глибоко радянською й наскрізь фальшивою. І, що би ми відповіли на це, якби не довелося перевідкривати її сьогодні за зовсім інших обставин – триваючі революція та війна, з якими національна колористика вийшла на вулиці українських міст і в буденне мовлення на тлі справжньої крові, а не риторичного звороту в поемі, героїзму та самопожертви, так само, як і на тлі страху, зради й лицемірства. Вона більше не здається фальшивою. Вона здається пророчою – слово надто незручне для нашого покоління.

Сюжети класики програються на наших очах. С. Людкевич був останнім, хто сполучав пристрасть романтика та ratio вихованого на просвітницьких ідеалах митця. Сьогодні ми маємо, скажімо, Л. Грабовського чий раціоналізм – ірраціональний, його космічна метафізика вже давно розірвала пута людського й тепер не потребує його взагалі. Лишився або псевдоромантичний кітч, або незбагнений і неприступний поставанґард. Музика Людкевича – це те останнє в українській музичній культурі, що можна збагнути без шкоди почуттю й відчути без шкоди розумінню. Вся подальша історія української музики – поступова втрата цього балансу.

Зізнаюся, що особисто мені в музиці Людкевича набагато ближчі інструментальні композиції, аніж гуркіт литавр, але наші смаки не свідчать про вправність композиторів, вони свідчать про нас. І це тільки тому, що я надто далеко, у відносній тиші й спокої пишу ці рядки, а не перебуваю на передовій бою чи в полоні.

Т. Адорно належали слова: «Великі твори мають здатність чекати». Однак її позбавлені ми – сучасники. І це головна причина чому треба знову прослухати «Кавказ».


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

[:ua]Архітектура як застигла музика:  Ельбська філармонія в Гамбурзі[:]

[:ua]Архітектура як застигла музика: Ельбська філармонія в Гамбурзі[:]

[:ua]

Відтоді як на початку цього року відбулося довгоочікуване святкове відкриття Ельбської філармонії в місті Гамбурзі, у багатьох (не тільки шанувальників музики) з’явилася нова далека мета для подорожі, бо досягти її, передусім через важкодоступність концертних квитків, не так уже й просто. Та що може завадити цілеспрямованій людині, яка до того ж саме долає певний життєвий рубіж, а відтак особливо потребує надзвичайних вражень! Тож через фірму-посередника квитки вдалося придбати (чи не вперше в житті не звертаючи уваги ані на виконавців, ані на концертну програму).

Elbphilharmonie, Hamburg,18.02.2016

Ельбська філармонія стала справжнім символом Гамбурга, підтримавши його давню ідею «воріт у світ», а водночас виразно заявивши про те, що старе торгове місто-порт увійшло в нову еру сучасної міжнародної метрополії. Вона побудована на місці портового складу (Kaispeicher A), стіни якого об’єднані в композиційний ансамбль.

Спроектували філармонію відомі швейцарські архітектори Жак Герцоґ і П’єр де Мерон. Скляну будівлю з її хвилеподібним ландшафтом на даху вважають чи не найбільш вражаючою новітньою спорудою Німеччини. На будівлі складу з її неприступною і майже відчуженою архітектурою споруджено скляну новобудову. Взаємодія цегляної класики й незвичної дугоподібності скляного фасаду спричиняється до особливого враження: тут — склад як відбиток порту, який справляє архаїчну дію, там — святковий елегантний світ філармонії. «Споруда на межі, — писала газета „Die Zeit”, — поміж небом і землею, поміж портом і містом. Дім, який стоїть посеред потоку, омиваючись припливом і відпливом так загадково, наче от-от підніме якір і зникне у блакитній далечі. Будинок, який не хоче стояти непорушно. Перед очима він змінюється й рухається, прагнучи піднести і змінити також і тих, хто його відвідує». Ця архітектура возвеличує контрасти: червоне підґрунтя і білу виблискуючу надбудову, статичне і рухливе, закрите і відкрите, непроникне і прозоре, приватне і громадське. Загалом вона послідовно втілює ідею переходу меж.

У цьому контексті закономірно йдеться про спорідненість архітектури й музики. Чимало мислителів (Ґете, Шеллінґ, Шопенгауер та ін.) розглядали архітектуру як «застиглу музику». Ф. В. Й. Шеллінґ зокрема стверджував, що «гарна будівля — це ніщо інше, як сприйнята зором музика, до того ж не в часі, а у просторовому слідуванні, симультанний концерт гармоній і гармонійних зв’язків». Ю. Борєв вважає, що музика особливо близька до архітектури завдяки значимості для обох ритму і форми образів, віддалених від життя, а також завдяки високому ступеню абстрагування від конкретного художнього матеріалу, який входить в образ у «знятому» вигляді, й нарешті завдяки особливо великим можливостям відображення не окремих сторін і деталей життя, а саме його серцевини (Борев Ю. Эстетика).

джерело: https://www.elbphilharmonie.de

В Ельбській філармонії немає традиційного головного входу, який очікуєш від показної споруди, яка вміщує, окрім концертних залів (великого і малого), ще й готель, ресторан, бар, елітні квартири. Відразу за турнікетом відвідувачі потрапляють до довгого тунелю зі стелею, вигнутою дугою, тому, піднімаючись на ескалаторі, сповнюються очікуванням чогось особливого. І справді, досягнувши так званої плази, яка займає цілий поверх, їм відкривається широка панорама міста і порту. Ця велика загальнодоступна плаза покликана увиразнювати інтерактивну близькість громадськості, публіки й музикантів. Ядром комплексу є великий зал із понад 2100 місцями, концептуалізований за принципом виноградника, який має справляти враження як візуально, так і акустично. По-іншому, ніж давній стиль амфітеатру, стиль виноградника передбачає рівномірне розташування галерей, без великих переривань їх сходами, при цьому вони полого спускаються аж до сцени. Такий візуальний спектакль має символізувати й акустичне переживання. Завдяки плавним лініям, відкритості структури при її одночасній стабільності й атмосфері легкості досягається сприйняття архітектури як «застиглої музики».

Сенсаційною є також акустична технологія: система «box-in-box», тобто концертний зал насправді «підвішено» у вільному коливанні у зовнішній структурі будівлі. Акустичну систему Ельбської філармонії розробив і втілив відомий японський інженер, спеціаліст з акустики Ясухіса Тойота. За його керівництвом розроблено спеціальне покриття стін, назване «біла шкіра». Під стелею розташований великий рефлектор, який додатково слугує рівномірному розподіленню звуку. Ясухіса Тойота стверджує: «Якщо акустик досягає того, що публіка перестає відчувати дистанцію до музики, то він зробив хорошу роботу».  

«Ельфі», як з любов’ю називають свою філармонію гамбуржці, за оцінками фахівців, належить до «надзвичайних концертних майданчиків», які виправдовують себе передусім міськими другорядними функціями, наприклад, як каталізатори постіндустріального розвитку міст, як мотори іміджу великих міст, які утверджуються в глобальній боротьбі стандартів, як проекти, завдяки яким їхні ініціатори досягають визнання. Варто пам’ятати, що функція презентації музики є при цьому не найголовнішою. Крім того, «суспільство вражень» очікує також на особливі переживання структури музичних залів. Безпосереднє їх оточення є таким же важливим, як і їхнє внутрішнє життя. І також наголошує на необхідній єдності акустики, бачення і характеру переживання. Нову концертну споруду і ззовні, і зсередини визначає постійно змінюваний погляд спостерігача-фланера.

джерело: https://www.elbphilharmonie.de

Відповідним до загальної ідеї Ельбської філармонії видався і концерт відомої французької піаністки Елен Ґрімо (Hélène Grimaud). Її називають «митцем помежів’я» (завдяки своєрідній презентації свого мистецтва), «пристрасною шукачкою музичної достовірності», «мистецьким вільнодумцем абсолютної досконалості». Вона перебуває в постійних пошуках зв’язків своєї музики з іншими видами мистецтва. У представленій концертній програмі Елен Ґрімо продемонструвала зв’язок музики і фотографії. Разом із відомим фотографом-художником Матом Геннеком вона глибоко проникла в межову сферу візуальних і акустичних вражень. Серія фотографій Геннека під назвою «Woodlands» з її чудовими відображеннями природи слугувала вихідним моментом для музичного осягнення лісу в ролі музично-атмосферного простору свободи і фантазії. Піаністка стверджує, що «природа для неї є доказом духовного. А музика прокладає місток до нього». У своєму мультимедійному концерті, коли на великому екрані демонструються картини М. Геннека, піаністка переконливо оприявнює взаємодоповнюваність музики й візуального образу.  


Авторка: Світлана Маценка,
літературознавчиня
редакторка Оксана Левицька

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

[:]

[:ua]Хто ти, наш слухачу? Літнє анонімне опитування[:]

[:ua]Познайомимося?

Ми хочемо знати більше про нашого слухача/слухачку!
Пропонуємо Тобі пройти це анонімне опитування і стати частинкою великого портрету, який ми почали малювати кілька років тому.

Це допоможе нам ще краще Тебе зрозуміти, дорогий слухачу.

Дай відповідь на кілька простих питань, це займе не більше хвилини.

[:]

[:ua]Навіщо суспільству така людина як композитор? Розмова із композитором Олександром Щетинським[:]

[:ua]Навіщо суспільству така людина як композитор? Розмова із композитором Олександром Щетинським[:]

[:ua]

Я й сам волів би мати відповідь на це запитання, і не лише стосовно композитора, а й усієї класичної музики і тих, хто нею займається. Мені здається, наш соціум демонструє байдужість до цієї музики. Ми апелюємо до влади, до різних інституцій – хочемо, щоб вони нас помітили. Але ж справа не в інституціях, а в соціумі, який ніби нам каже: “А ви нам не потрібні. Хто ви такі? Хочете займатися вашою класичною музикою – то займайтеся, але самі. І скажіть “дякую”, що ми вам не заважаємо”. Наше суспільство мало би визначитися, потрібно це їм чи ні. Чи потрібна опера і філармонія Україні? Ми бачимо, що австрійському суспільству потрібна, німецькому – теж потрібна, також і американському, і японському, хоча за великим рахунком їм живеться аж ніяк не легше, ніж нам. Та в їхньому тезаурусі є ділянка, яка називається “класична музика”, вони її цінують і дбайливо обробляють. У нас же соціум і класичні музиканти існують окремо.

Як ви думаєте, в чому проблема? Чи не проблема це в музикантах, які є асоціальними?

Частково так. Музиканти могли би більш активно налагоджувати контакт з оточенням. Але істотно це не поліпшить нашого становища. Відбуваються процеси відчуження суспільства і культури. Ми стикнулися з глобальною проблемою, що має давнє коріння. Про неї краще запитувати фахівця-соціолога, який зможе дослідити і проаналізувати, чому так відбувається і що з тим відчуженням робити. Зрозуміло, що це хвороба, а коли ми серйозно хворіємо, то оцінити ситуацію і спробувати допомогти зможе лише лікар-фахівець високого рівня. Якщо почати розмірковувати про такі складні речі з позиції буденного здорового ґлузду, навряд чи ми знайдемо відповіді.

Але ви, мабуть, пам’ятаєте, що Малєр у Віденській опері змушував публіку не заходити після першого дзвінка?

Ато ж! І відбулося це понад 100 років тому. А в нас і досі цього не навчилися.

Напевно, подібний період різні суспільства переживали в різні часи?

Вчора я був на виставі у Львівській опері і так сталося, що я сидів недалеко від входу до зали. Це просто неможливо: проходить 5 хвилин від початку, йде вистава, але постійно хтось виходить чи заходить. Про тишу ніхто не дбає, відчиняються й зачиняються старі рипучі двері, які давно треба замінити, це не так дорого коштує, і, я гадаю, попри фінансову скруту, Львівська опера може собі це дозволити. Малєр у Відні вирішив такі елементарні проблеми дуже давно, хоч ми і пам’ятаємо, як важко йому там працювалося. Знаєте, мій приятель, видатний диригент Теодор Курентзіс якось сказав, що у Відні висять таблички на кшталт “Тут був Малєр”, “Тут працював Малєр”, а варто було би повісити одну табличку на оперному театрі – “Звідси вигнали Малєра”. Я згідний з Курентзісом, бо в тому була велика провина тогочасного суспільства, про яку не можна забувати, інакше не буде справедливости.

Чи не здається вам, що це все через те, що наш соціум, так само – інтеліґентний соціум не дивиться наперед? Тобто не думає про те, що буде після них.

Саме так, не дивиться або ж мало дивиться. Ті, хто розв’язував брудну кампанію проти Малєра і домагався його вигнання, навряд чи замислювалися, як це виглядатиме за 50 чи 100 років. Сьогодні те саме відбувається, люди не змінилися в кращий бік. Можливо, дається взнаки брак глибокої віри, релігійности. Попри те, що в нас майже всі тепер віруючі та релігійні, але ж домінує переконання, що “сьогодні” і “зараз” – це найважливіше. А потім, коли людини не буде, все зникне і закінчиться. Я не думаю, що тут винуватий атеїзм. Все значно простіше і страшніше: панує примітивна короткозора зневіра, якийсь всеохопний скепсис – вірус, що виник ще за часів СРСР. Я бачу в цьому чергову варіацію “совка” – він все ще на нас тисне, а щойно ми позбудемося цього тиску, чимало проблем автоматично розв’яжуться.

А про що, на вашу думку, сучасна українська музика? Чи є різниця між поколіннями і світоглядами?

Важко відповісти, бо навіть усі ми, живучи в Україні, погано її знаємо. В Україні існує, скажімо, “сучасний літературний процес” – доволі потужний і різноманітний, як на мене, тому література присутня в суспільній свідомості набагато міцніше. А от сказати, що існує повноцінний музичний процес, я не можу. Звісно, літератори краще комунікують і між собою, і з суспільством. У музикантів вужча аудиторія і є свої специфічні перепони. Якщо літературний твір якісно надрукувати і розповсюдити, це ґарантує, що читач отримає його, так би мовити, “незатьмареним”. А якщо новий твір написав композитор, його треба зіграти. Але ж багато чого виконується відверто погано. Якщо я не переглядав ноти нового твору, а виконання відтворює його лише на 20-30 відсотків, то я так і не дізнаюся, яким же твір є насправді, бо складеться враження, що оті 20-30 відсотків – це увесь твір.

Для того, аби оцінити, що таке сучасна класична музика, потрібно з одного боку більше адекватно поданої інформації (передусім гарних, ретельно підготовлених виконань), а з іншого – відкритість суспільства до неї. Окрім традиційних фестивалів сучасної музики, потрібні нові формати і потужні освітні програми. Це стосується усієї класичної музики – і нової, і старої, усього виконавства, концертного і театрального життя. Головна мета такої реформи – увести музичну класику до нашої суспільної та індивідуальної свідомості, зробити її питомою часткою цієї свідомости.

Різниця між різними поколіннями музикантів, нібито, цілком очевидна. Молоді композитори пишуть інакше, ніж їхні попередники, молоді виконавці мають більше інформації, активно їздять на міжнародні конкурси, майстеркласи, стипендії тощо. Старше покоління були майже позбавлене всього цього. Але я не думаю, що молодим зараз простіше. Мені здається, що навколо них такий самий (якщо не більший!) вакуум ідей і вакуум змістовного фахового спілкування, ніж в їхніх попередників. Можливо, це нормально, бо творчість тяжіє до усамітнення, а новаторство дуже часто не сприймається сучасниками.

Щодо молодої ґенерації наших композиторів, мене турбує те, що їхній технічний рівень не росте, переважають примітивні опуси і вкрай спрощені підходи до компонування. Ноти можуть виглядати дуже “круто”, але ж звуковий результат – мізерний. Люди не розуміють, що таке опера, що таке симфонія чи соната, як можна будувати складну музичну форму, як утворити багатошарову концепцію, як готуватись до її втілення – просто не знають, з якого боку до неї підійти. Композиторська техніка в Україні ніколи не була надто розвинутою, отже маємо до діла із небезпечною “спадковою хворобою”. В цьому парадоксально сходяться і дрімучі консерватори, і радикальні аванґардисти. Консерватори мене не дивують, вони завжди в Україні животіли на жалюгідному аматорському рівні. А от аванґардисти часом засмучують, бо своєю технічною нерозвинутістю, пустотою, аляповатою непроробленістю задуму і форми твору вони по суті продовжують справу найзатятіших соцреалістів-дилетантів минулого. До речі, і ті, й ті воліють обговорювати абстрактні квазі-філософські чи квазі-естетичні постулати, натомість на рівні суто музичних категорій – таких, як тематизм, ритмічна робота, гармонія, мелодика, оркестрування, інструментальна фактура, прийоми розвитку тощо – почуваються доволі безпорадно. Я маю на увазі не словесні авторські чи музикознавчі коментарі, а самі твори, партитури – відкриваєш їх, і з першої сторінки видно, що автор не володіє елементарними речами.

Я про це якось говорив із Леонідом Олександровичем Грабовським, і ми зійшлися на тому, що рівень нашої композиторської освіти ще з часів СРСР поступово знижувався. Ревульцький і Лятошинський пройшли Ґлієрову школу і як педагоги були гарними фахівцями. Але ж, окрім їхніх класів, тодішні студенти ходили ще на багато інших предметів, де вже такого рівня викладання не було. Отже, ті, хто тоді навчалися, були вже освіченими лише частково. А потім ці частково освічені самі прийшли викладати, ще й методикою не завжди володіли, бо можна самому все добре знати, але не вміти передати іншим. Поступово частка глибоко освічених ставала дедалі меншою, а частка недовчених аматорів – дедалі більшою. Паралельно розхитувалась і дисципліна – не учнівська, а… викладацька. Лятошинський чи Ревуцький ніколи не пропускали заняття без поважної причини, а от із деякими сучасними професорами студент зустрічається раз на три тижні, і урок триває від 5 до 20 хвилин – я ці цифри не вигадав, а почув від одного знайомого студента-композитора. Про яке навчання можна говорити за такого учбового графіка? Якщо і постають видатні мистецькі досягнення, вони залежать або від самоосвіти, або від яскравих особистостей – педагога чи учня, натомість сама по собі освітня система давно вже нічого не ґарантує. Якщо є якась значна мистецька особистість, навколо неї гуртуються інші, якщо немає, гору бере болото.

Гуртуватися навколо особистості, проводити з нею час не лише в класі – це, напевно, єдиний вихід?

Так, і це дуже добре, коли постає таке гуртування! Зазвичай люди до 30 років дуже активно спілкуються між собою. Це не лише в музиці, а всюди. Після 30 починають усі розходитися, кожен іде далі своєю стежкою, і тоді вже не до спілкування. Візьмімо, до прикладу, славетну групу “Київський аванґард” – у них було так само: з часом всі стали на ноги, кожен зі своїм баченням, і угруповання зникло. Воно, до речі, було дуже неформальним, не варто перебільшувати його структурованість. Збиралися друзі, охочі слухати нову музику і дізнаватися щось цікаве, але потужних мистецьких акцій вони спільно не робили. Тож чи можна вважати, що це було справжнє творче угруповання – для мене запитання. А от в останні 10-15 років у нас постають доволі дієві молоді музикантські групи, різні за інтересами, за стильовими орієнтирами. Мене це дуже тішить!

Ви викладаєте?

Я викладав впродовж певного часу, це було в Харкові. Спочатку в дитячій музичній школі. Я намагався займатися з дітьми серйозно, деякі тодішні людські контакти в мене й досі зберігаються. У 90-і роки я викладав у Харкові в консерваторії, і єдиний мій справжній випускник, який займався у мене від початку і до кінця – це Сергій Пілютіков. Після того, як мене звільнили з консерваторії, іноді зі мною індивідуально контактували мої молодші колеґи – здебільшого віртуально, тобто електронними листами. Якщо для людей важливо отримати консультацію, я завжди намагаюся їм допомогти. Але справжнє навчання композиції – це таки щось інше: важка, реґулярна і велика за обсягом робота. Вона має тривати з одним викладачем десь 2-3 роки. Після цього бажано змінити викладача і піти до когось іншого набиратися нових ідей, бо попередній, навіть якщо він гарний викладач і сумлінно працював, вже значною мірою вичерпав свої педагогічні ресурси. У нас багато хто цього не розуміє. Вважають, що якщо студент потрапив до тебе, то це назавжди, а коли він переходить до когось іншого, то це зрада. Насправді, це не так, вчитися краще у різних педагогів, але за умови, що їх зі студентом пов’язують схожі смаки й уподобання. Іти до когось чужого тобі за поглядами – навряд чи це принесе користь.

А як ви займалися зі своїми студентами? З кожним індивідуально чи як?

Заняття з композиції я проводив тільки індивідуально, бо це доволі тонкий і болісний процес. Тут нема чого робити стороннім спостерігачам, потрібна висока довіра і відкритість з обох сторін – і студента, і викладача. Кожен має цілком зосередитись на роботі і не думати, як це виглядає ззовні і що про нього подумає хтось третій. Окрім обговорення студентських робіт, я завжди багато показував чужої музики і займався її аналізом зі студентами. Я навіть запровадив – вже не індивідуально, а для групи – спеціальний курс “Техніка композиції ХХ сторіччя”, вів його три роки поспіль з тим самим складом студентів. На курс ходили і студенти-композитори, і музикознавці – всі, кого цікавила тема. Ми пройшлися повноцінно по ХХ-му сторіччю, почали з Дебюссі, потім перейшли до Стравінського, Бартока. Пам’ятаю, понад півроку “сиділи” на нововіденцях. Багато займалися Месс’яном, Булєзом, в мене тоді щойно з’явилися їхні партитури і записи, які я привозив з Європи. Ми робили докладний композиторський аналіз певного твору, і потім я давав студентам завдання: написати свою роботу, виходячи з тих ідей, що ми проаналізували. Наприклад, якщо ми пройшли “6 малих п’єс” ор.19 Шенберґа, я даю завдання написати 6 власних п’єс, вживаючи ідеї 19-го опуса, які ми щойно обговорили. Звичайно, йшлося про часткову копію, бо ми домовлялися, що копія має бути саме ідейною, а не поверховою імітацією чужого стилю. На кафедрі я наполіг, щоб ми займалися у мене вдома, бо раптом на занятті знадобиться витягнути з полиці якусь сучасну партитуру чи якийсь запис послухати – а в консерваторії нічого такого немає, та й щоразу бігати до бібліотеки незручно. Окрім того, вдома було тихіше, ніж у консерваторії. Не знаю, як зараз, але тоді в класі неможливо було досягнути тиші, обов’язково хтось за стіною чи в коридорі грає або співає.

Пізніше студенти говорили мені, що цей курс був для них дуже корисним. Хоча я думаю, що зараз викладав би геть інакше. Чомусь мені не вдавалося систематично займатися зі студентами оркеструванням. Вони встигали зробити якось дуже мало. Я знаю, як займався в класі інструментування Едісон Дєнісов, він давав конкретне завдання – наприклад, оркеструвати прелюдію Дебюсі, чи якусь частину сонати Бетховена. Спочатку треба було в нотах все розпланувати олівцем, де які інструменти гратимуть, а потім записати вже у вигляді партитури. Якщо таких робіт за декілька консерваторських років накопичується десятки – 20, 30, 50, тоді виробляється техніка оркестрування – “я маю ідею і знаю, як її втілити”. Відсутність техніки – це “я маю ідею, але не знаю, як це втілити”, чи “я втілюю, а звучить не так, як хочеться”. Або “я не бачу різних можливостей”, “не знаю, що тут має бути”. Стравінський казав, що коли він починає новий твір, йому стає моторошно від кількості можливих ідей. Ось це і означає “гарна техніка”! У виконавців робота над технікою і над звуком – найважливіша ланка, бо якщо цього немає, то ти нічого не зіграєш. Нажаль, у композиторів так питання не стоїть, і технічна неозброєність не вважається чимось таким, чого варто соромитись.

А як на вашу думку, Веберновий “Річеркар Баха” – це інструментовка?

Не зовсім. Частково це інструментовка, а окрім того – ще й переосмислення. У Веберна було глибоке розуміння структури твору Баха, тому в даному випадку ми маємо так зване “аналітичне інструментування”, що стає результатом аналізу твору, його форми, випливає з цього аналізу і унаочнює його результати. Це інструментування, яке підкреслює структуру твору, робить її більш наочною.

Можливі дуже різні підходи до інструментування чужої музики. Я сам багато цим займався. Кілька років тому дириґент Роман Кофман задумав симфонічний концерт із музичними творами, що їх написали знамениті літератори – Пастернак, Ґрібоєдов, Ніцше, Лев Толстой та інші. Але в більшості цих письменників були лишень фортеп’янні твори, тож для симфонічного концерту потрібно було їх оркеструвати, про що Кофман і попросив мене. Фортеп’янна Соната молодого Пастернака дуже подібна за стилем до Скрябіна, з його сильними і слабкими рисами. Як і вся Скрябінова музика, вона важко надавалася до оркестрування. Із цією проблемою сам Скрябін завжди стикався, бо його мислення за своєю природою не оркестрове. Інша вада, що її Пастернак також успадкував від Скрябіна, це суперечність дуже заавансованої, гіперускладненої гармонічної мови і доволі спрощеної побудови форми, подібної до старих академічних зразків. Скрізь одноманітна квадратна побудова фраз, двотакти, секвенції… Мені треба було зрозуміти гармонічну структуру кожної фрази: від чого й до чого ми йдемо, від якої гармонії, до якої і через що ми переходимо. Коли я це розумів, оркестрування мало передусім виявляти і прояснювати гармонічний рух. Геть іншою була наступна робота – 5 оркестрових п’єс Ніцше. Мало хто знає, що Ніцше був також композитором і до 29 років написав чимало музики – переважно фортеп’янної і вокальної. Пізніше він покинув композицію і зосередився на філософії. Попри свій філософський радикалізм і новаторство, у музиці він був дуже консервативним, писав у межах стилю Шумана, Мендельсона – неважка, дещо салонна музика. Видатним композитором він не був, але його кращі твори несуть певний шарм і цілком заслуговують, аби звучати. Я вибрав з різних його фортеп’янних циклів п’ять п’єс і склав з них сюїту, додавши органічне для цієї музики оркестрування. Для цього ж концерту я зробив оркестрування двох вальсів Ґрібоєдова – чудової, між іншим, музики. Тут мені важливо було зрозуміти, як їх поєднати, в якій послідовності, бо це дві самостійні п’єси, в різних тональностях, а хотілося з них зробити цілісну композицію, де один вальс природно переходив би в інший. Трохи я туди додав музики від себе – ностальгічні переходи і вступ, написані в сучаснішому стилі. Виходить, оркестрування чужого твору – це творча робота, яка ставить різні проблеми, залежно від першоджерела. Веберн, коли робив свій Річеркар Баха, то переймався своїми творчими завданнями і виражав власні ідеї, тільки за допомогою Бахового Річаркара.

Ви зачепили тему нововіденців. Серед них є такий композитор, як Юзеф Кофлер. Що ви думаєте з цього приводу? Бо переважна більшість українців про нього не знають. Його музика все ж відрізняється від інших.

Я чув його музику, але не можу сказати, що добре її знаю. І Шенберґ, і Берґ, і Веберн викладали, тому в них в Європі було чимало послідовників. Серед них, безперечно, є гарні автори, і Кофлер – один з них. Але їхній рух в Європі невдовзі розпався, бо прийшли до влади нацисти і все це заборонили. Шенберґ подався до Америки, і там йому вдалося прищепити свої ідеї, в США постала доволі потужна додекафонна школа. А в Європі післявоєнний аванґард пішов у дещо інший бік, бо використовував додекафонію, так би мовити, не за призначенням. Шенберґова додекафонія виникла як заміна тональної системи. Про це, нажаль, мало хто пам’ятає, натомість вважають, що сутність додекафонії в тому, щоб не повторювати ті самі тони, доки не прозвучать усі 12 звуків хроматичної гами у певній послідовності. Цей принцип, дійсно, застосовується, коли формується 12-тонова серія і її похідні – “будівельний матеріал” твору. Але якщо відкрити партитуру готового додекафонного твору, то ми побачимо: звуки часто повторюється. Річ у тім, що принцип неповторности важливий передусім для передкомпозиційної роботи, коли готується матеріал, а далі всупають у дію інші чинники, будується жива форма твору – подібно до того, як це відбувалося в тональній музиці, що користувалася іншим матеріалом – тональною гармонією. Шенберґ хотів продовжити класичну ідею формотворення, але в умовах, коли тональність настільки ускладнилася, що вже неможливо було сприймати і розуміти її логіку. Подібне було і у Скрябіна. Коли я інструментував Пастарнака, то часто думав: “А в якій тональності я знаходжуся? Можливо, це ля-мінор? А може, фа-дієз-мінор?” Залежить від того, з якого боку подивитись. Нібито дуже далекі тональності, але ті самі гармонічні послідовності можна витлумачити і в тій, і в тій тональності. Шенберґ хотів, аби додекафонія організовувала класичну форму і в цій функції замінила тональність. Він сподівався, що із плином часу слухач зможе сприймати додекафонні прийоми так само, як сприймає тонально-гармонічну мову. Але вже пройшло майже сто років, і чи наблизився до цього слухач? Чи чує він додекафонну структуру так само, як може почути, скажімо, тональний план чи співвідношення тем у класичній симфонії? Я гадаю, не тільки не наблизився, а навіть віддалився. Люди, які слухали прем’єри Гайдна чи Моцарта, як-от князь Естергазі, що був патроном Гайдна, – мені чомусь здається, що він міг зрозуміти й оцінити, яку дотепну модуляцію використав його композитор в розробці, як цікаво перейшов з одного акорда на інший, як вигадливо побудував мелодику в черговій симфонії чи сонаті. В наш час це вже недосяжно не тільки для пересічного слухача, а й для багатьох професіоналів. В часи Гайдна існувала пряма комунікація і обмін інформацією між композитором і слухачем. А потім, із настанням романтичної доби, під час романтичних концертів солістів-віртуозів чи в оперному конвеєрі, сприйняття перейшло на більш профанний рівень. Романтики давали привід слухати музику не конкретно в її деталях, а більш узагальнено. Вони, звісно, не нехтували деталями, їхня музика майже так само інформаційно і технічно насичена, як і в їхніх попередників, але слухач міг на це все не зважати, натомість просто насолоджуватись красою звучання. Ближній план змінився широкою віддаленою панорамою. У ХХ столітті цей процес дедалі наростав, бо авторська концепція ускладнювалася, а сприйняття, навпаки, спрощувалося. І в результаті ідея Шенберґа не спрацювала за призначенням, додекафонія так і не стала замінником тональности, натомість дала інші потужні результати – побічні продукти, про які її творець навряд чи думав: той же мультисеріалізм у післявоєнних аванґардистів, та й наступні пошуки, що постали на противагу серійності, але були від неї залежні, як теза і її заперечення – сонористика, алеаторика, відкрита форма тощо.

Як відбувається відчуття традиції в Україні?

Треба зрозуміти, що є традиція. Традиція – це ж не набір стильових норм, прийомів чи технічних рецептів. Традиція якраз і полягає в постійній зміні композиційних систем. Можна сказати, що єдиною справжньою традицією є постійний розвиток естетики і техніки, а не вперте тримання за щось старе. Тому неправильно казати “цей твір написаний традиційною мовою”, насправді варто говорити “цей твір написаний застарілою музичною мовою”, або “мовою, притаманною композиторам 150-літньої давнини”. Тобто, традиційність, як на мене, полягає в безперервному розвитку. Якщо усвідомити її як історичну тяглість, наступним кроком буде осмислення себе у цьому ряду. Якщо я написав, скажімо, концерт для фортеп’яно з оркестром, я мушу замислитись: а як мій опус співвідноситься із тим величезним масивом фортеп’янних концертів, що ланцюжком тягнеться від клавірних концертів Баха, віденських класиків і через усе ХІХ і ХХ сторіччя аж до нашого часу? І як я себе почуваю в тому ланцюжку, що і від кого запозичую, що переосмислюю, що додаю нового?

Які композитори світової музики вплинули на вас найбільше і чому?

Дуже вплинули нововіденці, я свого часу серйозно заглибився в них і багато ними займався. Сильне враження на мене справили статті Філіпа Гершковіча. Хоча у мене до нього суперечливе ставлення, він так і не визнав, що система Шенберґа-Веберна – це не кінець еволюції, а певний етап, після якого настає інший етап, який у чомусь буде істотно відрізнятися і суперечити попередньому, така історична логіка. Велике враження справив Месс’ян, до мене вчасно потрапили його оркестрові партитури. Також Ліґеті – як аванґардного періоду, так і пізніші його твори. Фернігоу, Лахенман – я слухав і ретельно аналізував їхні твори, і захоплююся їхньою музикальністю – на відміну від їхніх епіґонів, яким якраз бракує і музикальности, і фантазії. Коли вийшла книга статей Едісона Дєнісова, я дуже уважно її прочитав, а перед тим розшукував і читав усі роботи Юрія Холопова. Багато дивився і вивчав твори Дєнісова, Шнітке, намагався відшукати будь-які їхні партитури, а це було нелегко в СРСР. Я вважаю, що Дєнісова треба виконувати значно частіше, бо це великий композитор, дуже глибокий і своєрідний. Шнітке в світі знають дещо більше, але теж далеко не в повному обсязі. Мені дуже подобаються такі його речі, як Друга, Третя і Четверта симфонії, скрипкові концерти. Свого часу величезне враження справили його Квінтет і Реквієм. Ще один автор, яким я дуже захоплювався і якого я й досі щиро люблю – це Арво Пярт, особливо його Третя симфонія. У студентські роки і після закінчення консерваторії, коли я продовжував інтенсивно займатися самоосвітою, на мене великий вплив мав Валентин Савич Бібік – харківський композитор, з яким я тоді тісно спілкувався. Він надто мало знаний навіть у нас, хоча це першорядний український композитор, ні на кого не схожий. Деякі його твори – справжні шедеври.

Коли я почав писати опери, то спеціально зайнявся музикою 19-го сторіччя, яку й раніше я дуже любив. Романтична опера, романтична симфонія, романтичний концерт… Я не дуже розумію, чому ця музика так рідко пов’язується із сучасними композиторськими пошуками. Неокласики ХХ сторіччя детально осмислили класичну і барокову епоху, а від ХІХ сторіччя частіше відсторонювались і протиставляли себе йому. А тепер, либонь, настав час так само творчо переосмислити і ХІХ сторіччя з його романтизмом. Тільки я проти так званого неоромантизму, що лишень поверхово копіює зовнішні стильові риси романтиків. Йдеться про речі глибші, про осмислення сутностей романтичної доби, а не про творчо кволі спроби “пожити в тому часі” і “побалакати тією мовою”. Моя ідея в тому, що можна брати окремі риси чужого стилю, окремі ідеї й пересаджувати їх в інший контекст. Тоді ця ідея і риса стає твоєю, можна користуватися чужими ідіомами як своїми, надаючи їм нових смислів.

Як ви думаєте, що зміниться в українській музиці за 25 років?

Я можу сказати, чого б мені хотілося. Люди мають серйозно займатися собою, своєю музикою, самовдосконаленням і саморозвитком. Але тільки не піаром. Піар має сенс тоді, коли є що піарити, а якщо піарити особливо нема чого, то можлива лише видимість просування та ілюзія успіху. Навіть якщо ти написав один чи кілька вдалих творів, то це лишень перший крок, за яким мають іти десятки і сотні наступних. Потрібно різнобічно себе розвивати, читати книжки, дивитись фільми, бувати в театрі, на виставках, спілкуватись не тільки із музикантами. З іншого боку, потрібна зосередженість на головному, не можна надто розпорошувати зусилля чи гаяти час. Є певні речі, які легко зробить 20-річна людина, але вони стають дедалі важчими, коли людина переходить 30-річний рубіж. Зазвичай, якщо композитор правильно розвивається, то у віці близько 30 років має написати принаймні один твір, який вже назавжди залишиться із ним як один з кращих і найпоказовіших для даного автора. Мені би хотілося, щоб наша нова музика стала більш насиченою культурою, зв’язками із попередніми епохами, з іншими мистецтвами, щоб вона стала більш творчою, непередбачуваною, щоб позбулася поверхової ілюстративности і тенденційности. Авторам варто більше довіряти собі, повірити в себе, а не озиратися на “тренди”, “бренди”, “френдів” та іншу суєту. Історія показує, що вагомі здобутки в мистецтві часто зустрічають нерозуміння і байдужість сучасників, і наш час – не виняток. До цього треба бути морально готовим і не розраховувати на миттєвий успіх, особливо фінансовий – він є практично неможливим за сучасних умов. Але тут необхідні запобіжники від аматорської самовпевнености і самозакоханости, тобто потрібні фахові критерії і вимогливість до себе. Хочеться, щоб налагодилась комунікація між композиторами і суспільством, але це мало залежить від композитора, бо він не повинен підлаштовуватись під так звані “суспільні потреби”. А комунікація можлива лише тоді, коли суспільство досягне зрілости і позбудеться тієї інфантильности, що її ми спостерігаємо сьогодні.

[:]

[:ua]Станіслав Нєвядомський: “Без Львова жити не можу”[:]

[:ua]Станіслав Нєвядомський: “Без Львова жити не можу”[:]

[:ua]

Стаття Діани Коломоєць про визначного львівського громадського діяча, композитора Станіслава Нєвядомського (1859-1936), чиє ім’я нерозривно пов’язане зі Львовом та розвитком музичної культури на Галичині.


“Я мушу хоч кілька разів на рік  бути у Львові, дихати його повітрям, дивитися на його стіни, бо без Львова жити не можу”. Так говорив про столицю Галичини композитор, диригент, педагог і критик Станіслав Нєвядомський. Він був поляком, але більшу частину життя прожив у Львові. Тут Нєвядомський вчився музиці, викладав сам, диригував, керував оперою. У місцевій пресі довгі роки виходили його критичні статті. Тому львів’янам пощастило вважати Нєвядомського “своїм” композитором.

“І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь”

Ці шевченкові слова якраз про Нєвядомського, який багато вчився в Європі, але реалізувався у рідній Галичині.Станіслав Нєвядомський народився 4 листопада 1857 року в Сопошині – невеликому селі біля Жовкви.

Вчився у Консерваторії Галицького музичного товариства, яке згодом стане Львівською консерваторією. Фортепіано і композицію у Станіслава викладав Кароль Мікулі – славетний учень Шопена. Завдяки йому  у фортепіанних творах Нєвядомського можна почути відлуння шопенівських звуків, вважають польські музикознавці.

У 23 роки Нєвядомський дебютував як композитор із твором “Акт віри” (“Akt wiary”). Це кантата на слова Корнеля Уєйського, написана до річниці Листопадового Повстання. Публіка тепло прийняла пробу пера молодого композитора, тож Нєвядомський вирішив назавжди пов’язати своє життя з музикою.

Він продовжив навчання у Відні. Тамтешню консерваторію закінчив із відзнакою. Повернувшись до Львова, почав викладати теорію музики в альма-матер, писав власні твори та виступав як музичний критик та організатор музичних заходів. Нєвядомський довгий час був пов’язаний з театром Скарбека (нинішній театр Марії Заньковецької у Львові), тоді третім театром в усій Європі.

Літні місяці зазвичай проводив за межами краю. Кілька разів їздив до Ляйпціґа, де поглиблював знання з контрапункту. Був на виставах в операх Мюнхена, Берліна, Дрездена, Відня, Парижа, Мілана, двічі слухав Вагнера у німецькому Байройті. У 1887 році, перебуваючи в Італії, вивчав техніку співу Франческо Лампреті.

На всі руки майстер

Лише у віці 30 років Нєвядомський став професором рідної консерваторії й обіймав цю посаду аж до 1918 року. Він викладав теорію та історію музики, гармонію та хоральний спів. Нєвядомський активно друкувався, як музичний критик, у кількох виданнях: “Газета Львівська” (“Gazeta Lwowska”), “Щоденник Польський” (“Dziennik Polski”), “Слово Польське” („Słowо Polskiе”).

Як продовжувач шопенівської традиції, Станіслав Нєвядомський у 1910 році організовував у Львові святкування 100-річчя польського генія. Львів став головним місцем вшанування пам’яті Шопена, бо на території Польщі всі подібні заходи були заборонені.

Перша світова змусила Нєвядомського лишити улюблений Львів та знов поїхати до Відня. Там він керував філією львівської консерваторії, яку відкрили через великий потік біженців з Галичини.

У 1918 році маестро повернувся до Львова і взявся відновлювати музичне життя. Започаткував “Газету Музичну” (“Gazeta Muzyczna”), ставши її першим редактором. Протягом сезону 1918-1919 рр керував оперою в міському театрі. Нєвядомський залишив чимало настанов про те, як можна покращити діяльність опери і на що звернути увагу режисеру і музикантам.

Польща кличе

Але у 1919 році Нєвядомський перебрався до столиці молодої самостійної Польської держави. Таке рішення було типовим у ті часі. За даними польських дослідників, близько 20% представників інтелігенції виїхали зі Львова до таких міст, як Варшава, Познань, Вільно.

Нєвядомський отримав місце професора у Державній консерваторії. Як і у Львові, він вів активне життя – писав публіцистичні й критичні статті, видав монографію про Станіслава Монюшка, написав ґрунтовний підручник з історії музики, брав участь у діяльності Варшавського музичного товариства, де займав також посаду голови шопенівської секції. Але це ще не весь перелік його справ.

У 1924 році заснував Варшавську спілку письменників та музичних критиків і довго обіймав посаду його голови. Був одним з організаторів створення Інституту Шопена, який з’явився у Варшаві у 1934 році. А ще в різні роки співпрацював із понад 10-ма польськими виданнями. Вже 60-річний музикознавець не цурався прогресу – читав лекції з історії музики на радіо.

Гостре перо критика

Нєвядомський був вимогливим та суворим критиком, згадують сучасники. Перо маестро нажило йому немало ворогів в артистичних колах. Ось тільки уявіть себе на місці артистів Варшавської опери, про яку таке пишуть: “Усій нашій опері у Варшаві бракує душі, без якої значення багатьох вокальних та інструментальних засобів, якими ми можемо похвалитися, знижується на половину”.

Але одне слово його похвали було на вагу золота. Наприклад, у 1935 році у Варшавській опері відбувся дебютний виступ молодого співака Ришарда Грущиньського, який не викликав особливої цікавості публіки. Але наступного дня у “Кур’єрі Польським” (“Kurier Polski”) вийшов відгук Нєвядомського: “Ришард Грущіньський відзначається красою та чистотою голосу, а також відмінною дикцією. Крім того, він музикальний та серйозний у трактуванні співу”.

“Плин моїх пісень”

Композиторський доробок Нєвядомського не надто вражає обсягом. Дві симфонії, кілька камерних та оркестрових творів. Але справжню славу йому принесли пісні, написані для голосу і фортепіано та для мішаного хору. Більша частина пісенного спадку Нєвядомського вийшла друком ще у період життя у Львові. Він був одним з улюблених польських пісенкарів.

“Нєвядомський створює шалено мелодійні мініатюри, багато тем легко сприймати на слух та запам’ятовувати. Майстерно оперує настроєм – меланхолія ліризму приятелює з розумом, іронією. Музична уява, однак, захищає Нєвядомського від ілюстрування буквального. Композитор майстерно плете голос з різним акомпанементом фортепіано”, – пише про нього музичний критик Марчін Богуславський.

Ось “Колисанка” зі збірки “Яськова доля” (“Jaśkowa Dola”) на слова Марії Конопницької. У ній фортепіано ніби наслідує рух колиски.

Нєвядомський захоплювався польським фольклором і створив першокласні обробки відомих у народі пісень: “Маки”, “Дівчина на личко, як малина”, “Як же маю тебе брати, дівчино”.

Він також робив обробки пасторальних та релігійних пісень. Уваги заслуговують фортепіанні мініатюри з елементами народних танців, як, наприклад, збірка “Три польські танці” („Trois danses polonaises”), до якої входять мазурка, полонез і краковяк.

Пісні для Львова

Вже незадовго до смерті Станіслав Нєвядомський повернувся до улюбленого міста. Він лікувався на курорті у Немирові, але стан його здоров’я різко погіршився. Маестро направили у санаторій “Салюс” у Львів. 15 серпня 1936 року там він і помер. Нєвядомського поховали на Личаківському кладовищі.

Тисячна хода йшла містом, віддаючи останню шану митцеві, писав львівський журналіст у часописі “Газета Львовська” (“Gazeta Lwowska”) 19 серпня 1936 року. “Його пісні, як творіння правдивого натхнення, будуть вічно промовляти до польської душі і проголошувати красу рідної землі”, – сказав на церемонії прощання віце-президент міста Львова пан Францішек Іжик.

Збірки пісень Нєвядомського досі із задоволенням перевидають у Польщі. Варто і нам згадати цього львів’янина й оживити спадок, залишений рідній землі, яку він так любив.

https://www.youtube.com/watch?v=aNJGzcRw4dM[:]

[:ua]Concert season Collegium Musicum 2017/18  [:]

[:ua]Concert season Collegium Musicum 2017/18  [:]

[:ua]Тільки добірна музика та вишукані емоції у новому концертному сезоні музаґенції Collegium Musicum 2017-2018.

Відкривай Класику з нами!

8-17 вересня Людкевич Фест

Фестиваль присвячений творчості українського композитора Станіслава Людкевича (1879-1979)

30 вересня, 1 жовтня Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Андрій Савич – альт
Концертна програма із творів для альта соло
14, 15 жовтня Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В.Стефаника, 3.
Фортепіанний речиталь Діани ЧубакПрограма:
Л.Ван Бетовен – Соната №23
Р.Шуман – Симфонічні етюди
Ф.Ліст – Мефісто-вальс
Б.Лятошинський – Концертний етюд
 20, 21 жовтня Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В.Стефаника, 3.
Чорний Моцарт”
Жозеф Булонь, шевальє, де Сен-Жорж (1745-1799)
Петро Тітяєв – скрипка
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент
28 жовтня

 

Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Вокальна музикаКсенія Бахрітдінова – сопрано, солістка Національної опери (Київ)
Юлія Воропаєва – фортепіано (Україна-Німеччина)
Вокальні твори композиторів-романтиків
11 листопада Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Скрипковий речитальІрина Гінтова – скрипка (Швейцарія)Програма:
Ґ.Ф.Телеман – 3 фантазії  для скрипки соло
Г.Бібер – Пасакалія
С.Прокофьев – Соната для скрипки соло
Ф.Джемініані – Соната
А.Шнітке – a Paganini
Й.С.Бах – Партита №3 для скрипки соло
12 листопада

 

Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Ірина Гінтова – скрипка (Швейцарія)
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент
 18, 19 листопада Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Трансцендентні етюди Ференца ЛістаАндрій Макаревич – фортепіано
 26 листопада Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Аліна Шевченко – фортепіаноВ.Барвінський –  Цикл “Любов”
Н.Нижанківський – “Листи до неї”
М.Колесса – Сюїта
2,3 грудня

 

Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3.
Семюель  Бертольд – кларнет (Франція)
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент
Концерти Копланда, Мольтера для кларнета і оркестру
14 грудня Вадим Холоденко – фортепіано

Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент

В.А.Моцарт – Соната №8, ля мінор
Л.ван бетовен – Соната No 2 Op 2/2, Ля мажор
Й.С.Бах – Дуети BWV 802-805
Й.С.Бах – Концерт для фортепіано з оркестром ре мінор BWV 1052

 

17 грудня Орест Смовж (скрипка, Україна – США)
Євгенія Єрмачкова (фортепіано, Україна – Німеччина)

У програмі твори Брамса та Бетовена.

 21 грудня

 

Констянтин Дері (контратенор, Іспанія)

Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович — дириґент

Барокова музика

4 січня

 

Софія Соловій – сопрано
Ксенія Бахрітдінова – сопрано
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович — дириґент
В програмі арії та дуети композиторів бароко
21 січня Р.Штраус – Симфонія фа мінор ор. 12
C.Рахманінов – Романс і Скерцо (із незакінченого квартету)
А.Онегер – “Pacific 231”, симфонічна картина
Оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент
 2 лютого  Денис Жданов – фортепіано

Твори Моцарта і Шопена

 10-11 лютого  Львівська національна галерея мистецтв ім.Б. Возницького
Вул.В. Стефаника, 3
Віолончельні концерти Йозефа ГайднаОксана Литвиненко – віолончель
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент
 Березень Генрі Перселл
Опера “Король Артур”
Концертне виконання
25, 26 травня Мідорі Кото (скрипка, США)
Камерний оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович — дириґент
В програмі музика Й.С.Баха
9 червня  Закриття сезону

Ф.Бузоні – Концерт для скрипки з оркестром
Ф.Ліст – Симфонічна поема “Від колиски до могили”
К.Сен-Санс – Симфонія Ля мажор (1850)

Орест Смовж – скрипка (Україна-США)
Оркестр Collegium Musicum
Іван Остапович – дириґент

 

 

 

 

 [:]

C.P.E. Bach – Flute concerto G Major – Mariya Semotyuk

C.P.E. Bach – Flute concerto G Major – Mariya Semotyuk


Subscribe to our channel and discover Classics!
Підпишіться на наш канал, відкриваймо Класику разом!
👉 ✔ http://bit.ly/2ipPqU2

C.P.E.Bach – Flute concerto G Major. I mov
Mariya Semotyuk – Flute
Collegium musicum chamber orchestra (Ukraine)
Ivan Ostapovych – conductor

Live recording from Lyudkevych concert Hall
(Lviv Philharmonic)

Balance engineer – Ivan Ohar

Concert Agency Collegium Musicum

[:ua]Стань другом колеґіуму[:]

[:ua]Стань другом колеґіуму[:]

[:ua]Неурядова музична аґенція Collegium Musicum пропонує вам стати активним/ою прихильником/цею класичної музики в Україні.

Ми переконані, що тільки мистецтво, яке відкрите для світу і для кожного, здатне перетворювати суспільство та створювати справжній громадський устрій з високими цілями та ідеалами свободи.

Практика провідних концертних та театральних аґенцій світу показує, що важливою складовою налагодженої системи концертів, постановок та вистав є донорські внески. Вони дозволяють зробити мистецький продукт доступнішим  та підтримувати високий якісний рівень подій.

У програмі концертного сезону 2017-18 сольні, камерні та оркестрові проекти за участю Вадима Холоденка, Дениса Жданова, Софії Соловій, Ксенії Бахрітдінової, Костянтина Дері, Ірини Гінтової, Оксани Литвиненко, Петра Тітяєва, Мідорі Кото, Ореста Смовжа, Івана Остаповича та багато інших відомих та молодих музикантів!

Пропонуємо Вам стати донатором/кою концертного сезону Collegium Musicum 2017-18 років.

Ми даємо Вам змогу зробити свій внесок та отримати ексклюзивну концертну карту Collegium Musicum. Власник/иця концертної карти Collegium Musicum має такі можливості та переваги:

  Срібна Золота Платинова
Вільно відвідувати всі події Collegium Musicum
(оркестрові, камерні концерти, лекційні проекти, тощо)
9 концертів на Ваш вибір, сезону 2017/18
Вільний вхід на репетиції
Отримувати екстраквитки на додаткові події та спеціальні пропозиції  
Отримати офіційне запрошення (на двох)  на дві корпоративні вечірки (раз у півсезону) з артистами концертної аґенції       ✔
Отримати іменну згадку в звіті під час закриття концертного сезону та подяку під час відкриття сезону.      ✔
  600
UAH
2500
UAH
6 000 
UAH
Доступно: 15 карт 10 карт 5 карт
Також ми пропонуємо індивідуальний пакет донаторської підтримки, що буде сформовано спеціально за вашими побажаннями. Отримати його можна, звернувшись до нас з такою пропозицією.
Адреса: c
ollegium.musicum.lviv@gmail.com 

 

[column size=one_half position=first ]Вкажіть свої контактні дані, щоб ми могли з вами зв’язатися, та зробіть внесок через систему liq pay або іншими способом, зручним для вас, в такому разі напишіть на адресу: collegium.musicum.lviv@gmail.com  [contact-form][contact-field label=’Name’ type=’ім’я’ required=’1’/][contact-field label=’Email’ type=’email’ required=’1’/][contact-field label=’Сума’ type=’url’/][/contact-form][/column]

[column size=one_half position=last ]Стати донатором[/column]

 


 

 [:]

[:ua]Юні солісти грають з оркестром[:]

[:ua]Юні солісти грають з оркестром[:]

[:ua]Справжня скрипка у руках другокласника, молоді солісти-віртуози виконуватимуть серйозну музику й підкоряють ваші серця зовсім дорослим артистизмом та майстерністю.

[divider]***[/divider]

А. Вівальді.
Концерт для двох скрипок ля мінор
КАТЕРИНА БРЮХІНА, ІРИНА ТЕРЛЕЦЬКА
скрипки, 4 кл., викладачка О.Цап

[divider]***[/divider]

А. Вівальді.
Концерт для скрипки ля мінор
САВА ЛЄЩЕНКО
скрипка, 2 кл., викладачка Р.Закопець

[divider]***[/divider]

А. Вівальді.
Концерт для флейти, до мінор
АНДРІЙ БЕНДУС
флейта, 10 кл., викладачка О.Павленко

[divider]***[/divider]

Й. Гайдн.
Концерт №2 для скрипки соль мажор
СОФІЯ ПЛАХНІЦЬКА
скрипка, 6 кл., викладачка Л.Футорська

[divider]***[/divider]

Й. С. Бах.
Концерт для фортепіано ля мажор
СОФІЯ ЛАТИК
фортепіано, 9 кл., викладачка Н. Рикова

[divider]***[/divider]

В.А.Моцарт
Концерт для скрипки з оркестром №4 (1 ч.)
ОКСАНА БУТРИНСЬКА
скрипка, 8 кл., викладачка М.Герега-Футорська

Юні віртуози від 9 до 15, учні спец. муз школи ім. С.Крушельницької, на сцені Органного залу – 6 квітня 2017 – стали солістками і солістами. Разом із камерним оркестром Collegium Musicum вони виконали концерти Баха, Вівальді, Гайдна та Моцарта.

Спільний проєкт музаґенції Collegium Musicum та Львівської середньої спеціальної музичної школи ім. С. Крушельницької

 [:]

[:ua]Скрипкові шедеври[:]

[:ua]Скрипкові шедеври[:]

[:ua]Цього разу до Львова з єдиним концертом завітають одні з найперспективніших солістів та камералістів сучасної Європи.

Скрипалька, українка за походженням, Діана Тищенко концертує з такими оркестрами як Мюнхенський камерний оркестр, Оркестр Баварського радіо, Гамбурзський симфонічний оркестр. Є запрошеним музикантом Зальцбурзського музичного фестивалю, Фестивалю Е.Лало у Венеції, Podium Festival in Haugesund в Норвегії.
Концертує з такими музикантами як, Sir Colin Davis, Franz Welser-Möst, Herbert Blomstedt, Antonio Pappano, Daniele Gatti, Thomas Hampson, Hilary Hahn, Lisa Batiashvili, Matthias Goerne, Frank-Peter Zimmermann в найпрестижніших залах європи, таких як, Vienna Musikverein, Royal Albert Hall, Theatre des Champs Elysées, Salzburger Festspiele, Concertgebouw Аmsterdam, Dresdner Semperoper, Palau de la Música Catalana Barcelona.

У вишуканій атмосфері салону Національної гелереї мистецтв ім.Б.Возницького ви зможете насолодитись шедеврами скрипкової та камерної музики. Єдиний концерт у Львові!

Діана Тищенко, скрипка (Україна -Німеччина)
Йоахім Карр, фортепіано (Норвегія – Німеччина)

Програма:
Л. вас Бетовен. Соната для скрипки з фортепіано №6 Ля мажор, ор. 30 no. 1
Л. Яначек. Соната для скрипки з фортепіано

перерва

Р. Шуман. 3 Fantasiestücke, op. 73 (варіант для скрипки з фортепіано)
Дж. Енеску. Соната для скрипки з фортепіано no. 3 ор. 25 “В румунському народному стилі”

 

Вхід за попередньою реєстрацією.

Реєстрація
Кількість місць обмежена.
Вартість: #PayWhatYouCan


Ukrainian violinist Diana Tishchenko appeared as a soloist with Munich Chamber Orchestra, the Bavarian Radio Symphony Orchestra, Hamburger Symphoniker, Bratislava Chamber Orchestra, the New Russia Orchestra of Yuri Bashmet and Shenzhen Symphony Orchestra in China.

In November 2014 she made her debut in the great hall of the Berliner Philharmonie with Deutsche Symphonie Orchester and Joshua Weilerstein playing Shostakovitch' Concerto No. 1 in a minor.
She is receiving invitations from Mecklenburg-Vorprommern Festival, Salzburg Chamber Music Festival, Lalo Festival in Venice and Podium Festival in Haugesund, Norway.
After graduating the Lysenko Specialized School of Music in Kiev, where she studied with Tamara Mukhina, she continued her studies with Professor Ulf Wallin at the Hochschule für Musik “Hanns Eisler” Berlin, and since 2017 substituting him for teaching his class.

In 2013 she won the «Boris Pergamenschikow Prize» competition for contemporary chamber music in Berlin with her piano trio – Trio Korngold.

With her duo-partner, Norwegian pianist Joachim Carr, she was awarded the 1 st Prize at the 10. Concours International de Musique de Chambre de Lyon, France.
From 2011 until 2013, Diana Tishchenko was the Concertmaster of the Gustav Mahler Youth Orchestra, where she had the chance to collaborate with musicians such as Sir Colin Davis, Franz Welser-Möst, Herbert Blomstedt, Antonio Pappano, Daniele Gatti, Thomas Hampson, Hilary Hahn, Lisa Batiashvili, Matthias Goerne, Frank-Peter Zimmermann and Leif Ove Andsnes appearing in prestigious venues like Vienna Musikverein, Royal Albert Hall, Theatre des Champs Elysées, Salzburger Festspiele, Concertgebouw Amsterdam, Dresdner Semperoper, Palau de la Música Catalana Barcelona.

Until 2016 Diana Tishchenko was the Concertmaster of the Munich Chamber Orchestra; currently she dedicates herself mainly to solo career, besides she is an active and enthusiastic chamber musician.
In January 2017 she was awarded the 1st Prize at the Felix Mendelssohn Bartholdy Competition in Berlin.

Diana Tishchenko plays a violin by Camillus Camilli (Mantua, 1731) given her on loan from the Deutsche Stiftung Musikleben.[:]

[:ua]ІІ Міжнародний Фестиваль Параджанова на Левандівці [:en]II International Parajanov Festival in Levandivka[:]

[:ua]ІІ Міжнародний Фестиваль Параджанова на Левандівці [:en]II International Parajanov Festival in Levandivka[:]

[:ua]

Міжнародна мистецька резиденція «Тінь свободи»
20-27 серпня 2017 року

подати заявку

Для митців з:
Азербайджану; Вірменії; Білорусі; Грузії; Молдови; Польщі; України.

Упродовж 24-27 серпня унікальний район Львова – Левандівка – стане епіцентром актуального мистецтва. Саме тут запрошені митці з Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови, Польщі, України створять неповторну атмосферу творчої синергії, яка не знає ані меж, ані кордонів, для якої свобода – єдина заповідь.

Сергій Параджанов знав, що свобода – основа всього. Свобода має свою міру, вагу та ціну. Свобода має свою тінь. Що таке межі свободи? Якими були межі свободи в часи Параджанова і якими вони є для сучасних митців?

Пропонуємо Вам попрацювати з темою свободи творчості на Фестивалі імені «небезпечно вільної людини» – Сергія Параджанова.

Запрошуємо на мистецьку резиденцію Фестивалю  упродовж 20 – 27 серпня 2017 року митців з Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови, Польщі, України.

Дедлайн зголошень: 30 червня 2017 року.

Організатори покривають:

  • транспортні витрати;
  • витрати проживання у Львові;
  • витрати харчування;
  • кошти на на втілення проекту.

Бажані формати / очікувані формати робіт:

  • нові медіа;
  • інсталяція;
  •  перформенс;
  •  ленд-арт;
  •  колаж;
  • живопис (прохання вказати спосіб презентації таких робіт);
  • інше.

Рекомендовані до осмислення матеріали:

  • листи: листування з дружиною, сином, друзями: Андрієм Тарковським, Романом Балаяном, Марією Примаченко, Юрієм Нікуліним, Лілією Брік та іншими;
  • відео- та аудіоінтерв’ю з Сергієм Параджановим;
  • відео- та аудіозаписи, тексти – спогади людей, які були  з ним знайомі;
  • фільми  Андрія Тарковського, Тоніно Гуерри, Федеріко Фелліні та Олександра Довженка;
  • біографічні, міфологічні та автобіографічні тексти Параджанова, його відношення до дружби, сім’ї, держави, системи і таке інше;
  •  ключові події життя Параджанова, а також відомої плеяди митців, які були не лише його колегами, а насамперед  –  його друзями.

Кураторами мистецької резиденції ІІ Міжнародного фестивалю Параджанова на Левандівці є Вікторія Данелян та Сармен Бегларян.

Аплікаційна форма для зголошення

подати заявку


Також необхідно надіслати портфоліо та CV на адресу  paradjanovresidence@gmail.com

Організатором ІІ Міжнародного Фестивалю Параджанова на Левандівці є Управління культури Львівської міської ради у партнерстві з Інститутом Адама Міцкевича у Варшаві, Програмою Фонду Шерінга та спілкою МітОст.

Партнерами Фестивалю є  також Фундація польського сучасного мистецтва,  міждисциплінарний центр розвитку мистецтва та культури “Dream Projects” та Музей Сновидінь у Києві.

Джерело: http://parajanov.in.ua

[:en]

International art residence “Shadow of Freedom”
20-27 August 2017

For the artists from:

  • Armenia;
  • Azerbaijan
  • Belarus;
  • Georgia;
  • Moldova;
  • Poland;
  • Ukraine.

During the week of 20-27 August, 2017,  Levandivka as the unique Lviv city district will be transformed into the fine arts hub,where the artists invited from Armenia, Azerbaijan, Belarus, Georgia, Moldova, Poland and Ukraine, working together will form an unforgettable atmosphere of creative synergy with no limits and no boundaries, guided by the ultimate rule of Freedom.
Serhiy Parajanov knew that Freedom remains the foundation of everything. The concept of overall “Freedom” has its own measurement, weight and even price. Freedom has its own shadow. What are the limits of Freedom? How did one understand the limits of Freedom at the time of Parajanov and how do contemporary artists understand these limits now?

We offer you an opportunity to work with the theme of Freedom of Creativity at the festival named after the so-called “Dangerously free person” – Serhiy Parajanov.

The artists from Armenia, Azerbaijan, Belarus, Georgia, Moldova, Poland and Ukraine are welcome to apply for participation in Art Residence in Parajanov Festival

during the week of 20-27 August, 2017.

Application deadline: 30 June, 2017

The organizers will cover costs related to:

  • transportation;
  • accommodation in Lviv;
  • meals;
  • project implementation.

Preferred formats / expected formats of works:

  • New Media;
  • Installation;
  • Performance;
  • Land Art;
  • Collage;
  • Painting (please specify the way of presentation);
  • other.

Recommendations for better comprehension:

  • Parajanov’s correspondence with his wife, son and friends – Andriy Tarkovskyi, Roman Balayan, Mariya Prymachenko, Yuriy Nikulin, Liliya Brik and others;
  • Video and audio interviews with Serhiy Parajanov;
  • Video and audio recordings, texts – memories of people familiar with Parajanov;
  • Films of Andriy Tarkovskyi, Federico Fellini and Oleksandr Dovzhenko;
  • Biographical, mythological and autobiographical texts of Parajanov, his attitude to friendship, family, authority, system, etc;
  • Parajanov’s most significant life episodes as well as key life episodes of famous artists, who were his colleagues, but above all this – his true friends.

The curators of the II Parajanov International Festival in Levandivka are Vikroriia Danelyan and Sarmen Beglarian.

Application form

http://goo.gl/wFoaG2

We also ask participants to send a portfolio and CV to the address
paradjanovresidence@gmail.com

Looking forward to getting your applications!

II Paradjanov International Festival in Levandivka is organized by Lviv City Council’s Department of Culture in partnership with the Adam Mickiewicz Institute in Warsaw, The Ernst Schering Foundation Program and MitOst Association.

The Festival’s partners are Polish Interdisciplinary Center of art and culture development “Dream Projects” and Dream Museum in Kyiv.

[:]

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича

"Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом", - пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім'я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича дійсно цікаве.

“Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом”, – пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім’я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича справді цікаве.

Людкевич прожив на світі 100 років. Він був людиною-оркестром: композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!

Готові дізнатися, які ще надзвичайні речі сталися у це “століття Станіслава”? Тоді почнемо.

Дириґент у 12 років

Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син. Станіславу на роду було написано стати музикантом. Дід Станіслава по материній лінії – Олексій Гіжовський – був священиком, цікавився історією, філософію та музикою. Його “однокашником” був Михайло Вербицький – автор національного гімну України. Вербицький вчив гри на фортепіано доньку Гіжовського – Гонорату. Вона прищепила Станіславові любов до української пісні.

Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера “Пісня про дзвін”.

На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.

Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав пішов стопами батька, який був вчителем у народній школі, – вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції у Мечислава Солтиса, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.

В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. Недосвідченому тоді Людкевичу допомагав дириґувати капельмейстер. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.

Дисертація за рік

1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Два роки він працював у львівських гімназіях, а у 1904-1906 та 1908-1910 рр. викладав у навчальних закладах Перемишля: в українській гімназії та в Руському інституті для дівчат, при якому була музична школа.

У 1903-1904 Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.

По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.

1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.

Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.

Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.

Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!

Полон, УНР, польський гніт

Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. “Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж…”, – розповідають на сторінці Музею Людкевича у Фейсбуці. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.

У полоні Перовська (нині – Кизилорда у Казахстані) Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, в акапельному творі “Сонце заходить, гори чорніють”.

Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року – влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Але також став свідком червоного терору червоногвардійських загонів Муравйова.

Фото зроблене у Перовську в 1916 р. Людкевич – крайній зліва.

У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 року він вже майже не залишав місто.

Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім. Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 року, далі був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.

Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Проти “національної” заскорузлості

У 1928 композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.

У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Проте окрім любові до фольклору митець переймається ще й тим, щоб українська музика йшла в ногу з європейськими тенденціями. Ось, що він сам про це писав: “Ми насилу затуляємо вуха, замикаємо очі на все те, що діється в світі, бо боїмося, щоб воно не “змінило” нашого національного характеру! А по мені, нехай радше змінить, прочистить, перефільтрує нас до “ґрунту”, може знищить в нас і цю хоч “національну” заскорузлість. Бо річ загальнозвісна, що тільки те мистецтво чи культура може мати тривку основу і значення, яке є влучним і правдивим відображенням свого віку”.

Загалом у період між двома світовими війнами вся творчість Людкевича була пов’язана з Україною та українською історією. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 році в Оперному театрі.

Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.

Музика під обстрілами

1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім. Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.

“Людкевича постійно при різних нагодах спихали вниз”, – писав композитор Василь Витвицький. Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім. Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.

Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова Франка.

Цікаво, що Франко і Шевченко – два титани української культури, до творчості яких усе своє життя звертався Людкевич. Твори на їхні слова стали Людкевича головними у різні періоди його життя, зазначає історик Марко Антонович. В австрійський період це був “Кавказ” і його “борітеся, поборете”, у польський – “Заповіт” із закликом “вставайте, кайдани порвіте”, у часи Другої світової – “Наймит” із вірою у майбутнє “пропаде пітьма і гніт”.

Радянська реальність

Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946 р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949 р нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 році – орденом “Знак пошани”. У 50-х Людкевич зробив нову редакцію “Заповіту”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 році він був ушанований Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка.

На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.

21-річна Зеновія Штундер у 1948 році вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973 році пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.

Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 року вони одружилися.

Вишукане ігнорування

Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.

Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 року підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.

Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях радянських композиторів, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.

На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.

Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався. Наприклад, збірник його фортепіанних творів 1974 року у Києві видали накладом тридцять (!) примірників.

Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.

Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 року, через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

  • Про дружину Людкевича, яка була молодшою за нього на 48 років, читайте у статті “Берегиня пам’яті Людкевича”.
  • Цікаві спогади про композитора можна прочитати у статті “Непафосний Людкевич” (Незабаром у Часописі |А:|)

Найголовніші твори Людкевича 

Інтерактивний таймлайн
https://cdn.knightlab.com/libs/timeline3/latest/embed/index.html

Авторка Діана Коломоєць


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

[:ua]Музичний салон: віртуозна скрипкова музика[:]

[:ua]Музичний салон: віртуозна скрипкова музика[:]

[:ua]Вечір віртуозної та романтичної музики для скрипки. Вишукана музика у вишуканій атмосфері мистецтва XIX століття. Цикл концертів музичного салону Львівської національної галереї мистецтв ім.Б. Возницького продовжується.

Роман Гратило – скрипка
Дарія Чистякова – скрипка
Олена Аливаєва – фортепіано

Програма:
Н.Паганіні – Каприс№24;
Дж. Тартіні – соната №5;
Ш.Беріо – концертний дует D dur
Антракт
Н. Мільштейн – Паганініана;
Е. Ізаї соната №3;
П. Сарасате – “Наварра”

ДЕ?
Львівська національна галерея мистецтв ім.Б.Возницького. Вул. В.Стефаника 3
КОЛИ?
11 червня, неділя 18:00

UPD!
УВАГА! на жаль, місць вже немає.
Вхід за реєстрацією
Вартість #PayWhatYouCan (#ПлатиСкількиМожеш)

РЕЄСТРАЦІЯ НА ПОДІЮ

[:]