Ефект майстеркласу

Скрипаль Орест Смовж про жанр і визначення майстекласу
12-15 грудня: майстерклас Ореста Смовжа17 грудня: концерт в Органному залі

У цьому тексті жодні імена не були змінені, тут  використані тільки ті приклади,
свідком яких я був особисто. Всі описані події відбувались публічно і могли би бути описані будь-ким іншим.
Орест Смовж

Я навіть не візьмусь припускати звідки і коли виник жанр майстеркласу, яким ми знаємо його сьогодні. Можна переглядати згадки про вчительську практику будь-кого, хто викладав публічно, чи працював з великими групами студентів одночасно. Ференц Ліст, можливо, є найближчим прикладом до сучасного майстеркласу, проте він все ж залишає відкритим питання – що таке майстерклас, і яке його визначення?

 Перше, що спадає на думку: майстерклас – це процес заняття викладача з одним чи декількома учнями, в присутності аудиторії.

Але після якої кількості присутніх процес стає майстеркласом? Коли учень заходить під кінець уроку свого колеги – чи це вже майстерклас?

Інша спроба: майстерклас – це процес, коли викладач працює зі студентом, якого він особисто не знає, в присутності будь-якої кількості людей в аудиторії, при умові що принаймні 50% не знають особисто як викладача, так і студента. Але і тут є виняток – певні педогаги люблять, або і наполягають на тому, щоб власні студенти відвідували їхні майстеркласи поза географічними межами звичного навчального процесу.

Найкраще, але і найгірше у майстеркласі – це його публічність. Публічність дозволяє великій аудиторії вчитися одночасно, а з розвитком інтернету, премудрості можуть бути поширені до будь-якої точки планети. Це перевага для будь-якого випадкового слухача, студента, що відчайдушно шукає рецепту-відповіді на всі питання, ну і, звичайно, для будь-кого, хто може перетворити це у фінансовий прибуток.

Але присутність публіки змінює спосіб викладання. Одні з найцікавіших речей, які мені доводилось чути, не могли би бути сказанами при публіці (наприклад, що певна нота в концерті Моцарта за першим разом прозвучала мертво, а за другим трохи краще – осиротіло). Крім цього – можливість побути на сцені (та ще й без потреби демонструвати власну виконавську майстерність), дає деяким вчителям легкий шанс покрасуватись своєю яскравою особистістю, поділитись історіями з життя, чи зробити собі вдалу рекламу. В деяких випадках, історії це якраз найкраще – майстеркласи Іврі Ґітліса наприклад, цікаві саме тим, як він може поділитись спогадами, і слухачі зачаровуються цим містком між залом, де вони знаходяться і по-Вуді-Алленськи чарівним минулим, в особі цього любителя цитувати Шекспіра. Дехто, накриє хустинкою свою ліву руку, щоб ніхто не викрав секретну аплікатуру – створюючи відчуття присутності мага, який історіями про своїх попередніх викладачів зчаклує фінансово-вигідне враження, буцімто він володіє секретами, які видасть тільки в приватному уроці. Одного разу я спостерігав за тим, як «викладач» півхвилини демонстрував тип сміху, що вибухнув з нього, коли той прочитав якусь цитату Сіґетті.

Це карикатурні приклади майстеркласу. І звичайно, є ті, які перетворють подію у процес відкриття, як для студента, так і присутніх, організовуючи свої коментарі у стислі, але обширні поради, вміло балансуючи між конкретними технологічними поправками з загальномузичними ідями, які можна використовувати у кожному творі до кінця життя.

Універсальність – це те, що створює хороший майстерклас, а надмірна детальність – його псує. Шмуель Ашкеназі, працюючи над скрипковим концертом Ельґара, крім коротких коментарів додавав тільки, яку аплікатуру він би використовував. Навіть не кажучи вже про те, що аплікатура – це аспект який піддається різним одинаково-вірним інтерпретаціям, такі специфічні тільки до того твору поради, залишають слухача ні з чим. Хіба якщо це спеціалізована конференція для виконавців Ельґара (але 2010 вже позаду і треба чекати 2060 для такої нагоди). Слухачі повинні мати змогу чомусь навчитись, і ще важливіше – могти використати у творах, над якими вони самі працюють, або навіть на іншому інструменті.

 Нелегко буває просидіти на цілому майстеркласі, а зазвичай це біля 2-3 годин. Бувають такі чарівники, які втримують публіку, без потреби навіть жартувати. Один з недавніх, на який мені вдалось потрапити – Кім Кашкаш’ян просила ученицю пройти певну відстань з одинаковою швидкістю, а потім, імітуючи крещендо, пройти ту ж відстань, але плануючи свою пропорційно-зростаючу швидкість таким чином, щоб це зайняло не більше і не менше 16 долей – показуючи приклад розподілу смичка. Чи її пропозиції перетворити ноти соль мажорної віолончельної прелюдії Баха у однолінійне полотно довжиною в кімнату, і збоку намалювати усі можливі фрази, де найменша це кілька тактів, а найбільша – вся частина. Такі хоча й наче виключно артистичні поради, створюють відчуття, що перед тобою справді майстер, який може посадити невелике зерно у музичний світ присутніх.

Сміх – це невід’ємна частина майстеркласу. Та й справді, знаходитись під пильним поглядом десятків, а то й сотні мистецько-голодних людей – не найзручніша ситуація для будь-кого, а трохи сміху це завжди хороший вихід. 

В Сполучених Штатах, це чомусь перетворюється у театр. Не встигне Стівен Іссерліс сказати якусь проникливу, але не смішну річ, як всі жінки у віці 60-ти заходяться реготом. Немає нічого смішного у тому, коли студент зізнається, що не знає, яка гармонія у конкретному такті, а вчитель йому каже, що треба таки вчити теорію музики. Це мабуть, якась специфіка регіону, Голлівуду, чи просто хороша погода.

 Неодноразово на майстеркласах справа доходить до співу. Це й не дивно, стільки з ним у виконавстві пов’язано. Викладачі часом питають – просять – примушують студентів співати (буває танцювати, або грати для свого зчервонілого бойфренда). Бувають і самі викладачі співають. Мідорі маючи певну освіту у вокалі, не боїться вокалізувати на сцені, а Єфим Бронфман одного разу спробував заспівати фразу, і вибачався довше, ніж співав.

 З часом, після багатьох майстеркласів, спогади про них стираються і залишаються тільки особливі. З моїх особистих – це свіжий та в одночас дуже професійно-конкретний і творчий погляд Вадима Ґлузмана; Едуард Ґрач, який при повній аудиторії людей (на щастя російською, яку майже не розуміли) принижував свою студентку, яка в той момент плакала. Ґаррі Гофманн не забув запевнити слухачів, що на відміну від решти світу, він грає правильний ритм в концерті Ельґара. Можливо не найоб’ємніший, але найнезвичніший – з Стівеном Хоффом, який показував студенту, як в сонаті Медтнера можна по-різному зіграти кілька нот, і краса звуку буквально змусила змінити курс моєї виснаженої ходи прямо в зал, без жодних попередніх на це планів.

Буває викладачі більше мучаться, ніж студенти на майстеркласі. Найбільшою мукою для багатьох викладачів є час. Зазвичай його 45 хв, деколи 60, а деколи 30 (цікаво коли комерція доведе рекорд до 15). Будь-який з цих відрізків, як зізнаються викладачі, на стільки недостатній, а деколи – тортурно-завеликий.

Прикметою майже кожного майстеркласу є питання. Зазвичай викладачі, хоча би один раз питають щось у студента. Якщо подивитись на це з погляду психології – викладач і студент задіяні у нелегкому процесі співпраці, та ще й під наглядом незнайомців, або знайомих колег. Питання дають змогу хоть трохи розслабити напругу, і створити елемент діалогу. Звичайно є питання, які не можуть бути задані публічно. Одна з моїх викладачок часто зразу ж після гри (на непублічному уроці) задає це незручне питання – «що ти думаєш»? На нього нелегко відповісти самому собі, вже не кажучи про аудиторію повну людей.

 Індустрія майстеркласу надзвичайно розвинулась, і їх кількість росте, але чи багато з них відрізняються один від іншого? Ні. Якщо відкинути стиль викладання, локацію, мову чи акцент викладача – більша частина викладання відбувається про одне й те саме. Це зазвичай студент, який недостатньо втілює свої ідеї, бере недостатньо музичного часу, не підкреслює найважливіші гармонічні вершини (або низини), ітд. Мабуть 70-80 % майстеркласів – це коли викладач намагається пояснити «про що твір» і надихнути грати яскравіше. Слухняні студенти кивають (зазвичай з посмішкою – признаком публічного дискомфорту). Мізерна кількість викладачів намагаються докорінно осмислити природу цієї глобальної проблеми (зазвичай через брак часу), і тільки одного разу я чув, щоб хтось намагався дати цьому хоч якусь відповідь. Дириґент Дьйордь Такач-Нодь припускав, що молоде покоління музикантів у серйозній небезпеці, тому що через таку часту можливість комунікації через інтернет, а не вживу, виникає менше емоційної потреби. У його власних  словах «можна спокійно з мертвим обличчям писати в телефоні комусь, що сьогодні найщасливіший день мого життя».

Отже, як слухачеві навчитись на майстеркласі? Відповідь звичайно що очевидна – слухати і спостерігати. Але також це і навик побачити паралель між почутою інформацією та власними музичними пошуками. Одного разу спостерігаючи як лютніст Найджел Норс працюює з контінуо-групою над тим, як можна по-різному розкладати гармонію – перед мелодією, під час, після, як швидко, чи коли можна задіяти додаткові струни на бароковій гітарі – я легко міг уявити, як цей досвід перейняти для сольного скрипкового Баха, в (уявному) пошуку різноманітності гри акордів.

 Майстерклас – це відносно нова річ в Україні. Ще 10 років назад (і мабуть, досить часто ще й сьогодні) – набирати досвіду у когось іншого, вважалося образою власного викладача. Декілька різних думок щодо однієї проблеми і справді можуть бути складними для опрацювання, але звичайно залишатись при одній єдиній думці – не може сприяти справжньому музичному росту.

У моїх ідеалістичних уявленнях, як би могло виглядати музичне середовище в Україні – це коли в навчальних закладах немає викладачів пенсійного віку, але галузь майстеркласів настільки розвинута, що будь-який викладач може забезпечити себе викладанням не привязаним до інституції, даючи змогу працювати тим, хто має що сказати, з вільнішим графіком і для тих, хто цього справді хоче.

В грудні у Львові мені доведеться, зі спогадами про всі ті майстеркласи, за якими я спостерігав, вийти на сцену і захищати свій професіоналізм у найкраших можливих мотиваціях. Не думаю, що я майстер, але в мене є чим поділитись.

Орест Смовж - Євгенія Єрмачкова

Шедеври світової класики у виконанні музикантів, що підкорили Старий та Новий світ, прозвучать в Органному залі 17 грудня.

Орест Смовж – скрипка (Україна-США)
Євгенія Єрмачкова – фортепіано (Україна-Німеччина)

Купити квиток
АВТОР: Орест Смовж

АВТОР: Орест Смовж

скрипаль

Літературний редактор: Тарас Демко

Facebook

comments