Есей історика Василя Расевича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Станіслав Людкевич – це свого роду феномен: однаковий при всіх антагоністичних режимах і кожного разу в тільки йому властивому образі. Людина, якій життя і політичні режими дозволили мати свої трохи дитячі примхи і особливості. І це в той час, коли іншим за одне необережне слово стинали голову.

А він жив і не тужив. Навчався у Відні, керував Музичним інститутом у Львові. В російському полоні не пропав. У Києві не лишився. Не маючи шансу отримати посаду в державній установі у міжвоєнній Польщі, працював у приватних українських інституціях. Пережив радянську і німецьку окупації. Вижив без особливих втрат. Замість того, щоб «загриміти» в сталінські табори ще в 1944 році, вже через два роки отримав першу високу відзнаку – став Заслуженим діячем мистецтв УРСР. А потім були і звання народного артиста, і Героя соціалістичної праці, і офіційна Шевченківська премія, і навіть Орден Леніна.

В чому таємниця цього феномену? Відповідь проста – в музичних темах. Людкевичу поталанило, він перед Першою світовою війною написав кантату-симфонію за поемою Тараса Шевченка «Кавказ», а в міжвоєнний час кантату «Заповіт» та симфонічну поему «Каменярі» за твором Івана Франка. І треба ж було так статися, щоб усі ці три твори стали найбільш підручниковими в радянській Україні. Тема соціального визволення, притягнутої за вуха класової боротьби у цих поетичних творах послужила свого роду охоронною грамотою. А коли радянській владі довелося призначати зразковим соціалістичним композитором когось із західноукраїнських представників, то Станіслав Людкевич з його «революційним» доробком надавався на цю роль якнайбільше.

Людкевичу навіть не потрібно було щось приховувати або виправляти. Музика і «Кавказу», і «Заповіту», і «Каменярів» могла бути легко використана в будь-якому радянському пропагандистському художньому або документальному фільмі. Музика цікава, динамічна, з наростанням емоцій і пафосним фіналом. Можна було спокійно брати радянський відеоряд і супроводжувати його музикою Людкевича, написаною ще в дорадянський час.

Тільки два твори трохи розминалися з радянською дійсністю: «Стрілецька рапсодія», написана у 1928 році, яка за умов радянської дійсності перетворилася на «Галицьку». І фортепіанний концерт, написаний ще в 1919 році, де навіть після пізнішої легкої редакції відчувається атмосфера вишуканого галицького салону. Хоча й тут вже не обходиться без революційного фіналу, коли здається, що вікно розчинилося і в салон із важкими портьєрами увірвалися інтенсивні звуки міста.

Не професіоналові в музичній сфері слухати твори Людкевича краще із закритими очима. І тоді «Пісня юнаків» (1945), написана явно за свіжими воєнними мотивами, може здатися музикою до старого західного фільму про молодих лицарів, які б’ються на турнірах, конкурують між собою і упадають за чарівними панянками. Або ж науково-популярний фільм про пробудження природи, наливання соками природи і турніри тварин на соковитих зелених луках. За своєю динамікою «Пісня» могла б бути чудовим музичним оформленням для Диснєївських анімаційних фільмів. Хоча, більш за все, музичний твір писався про воїнів Червоної армії. І тому в ньому відчуваються «слов’янські» мотиви, відомі на пострадянському просторі через озвучення кіно-казок з їх чужинецькими гуслями, «бєрєндєями» та іншими садками. Але справедливости ради, треба сказати, що барабанний бій надає в окремих моментах такого не «древнєруского» звучання, що твір сприймається як хороша європейська класика.

Не є винятком і симфонічна поема «Дніпро». Твір явно присвячений штурму та переправі через Дніпро. Майже радянський пафос, просторова монументальність – однозначно ставлять цей твір західноукраїнського композитора в один ряд з іншими радянськими композиторами. І якби не справжні знахідки, такі як специфічна імітація розриву снарядів і звукова передача стану контузії, то цей симфонічний твір можна було б спокійно приписати будь-якому радянському композиторові.

Цікава метаморфоза може спіткати слухача і при прослуховуванні «Української баркароли». Швидкий темп, прозора вода, часте вживання слова «кришталева» і чисті голоси сестер Байко однозначно провадять слухача в гірські масиви Карпат. Натомість пісня насправді про Дніпро, оскільки саме ця ріка згадується в тексті. І саме цей твір демонструє особливості музичного стилю Людкевича. Людини із західною освітою, із українською галицькою народною традицією, яка змушена імітувати радянську соборність. Людини, яка, можливо, щиро вважала, що саме так виглядали дніпровські пороги до будівництва водосховищ та гідроелектростанцій.

Взагалі в музиці Станіслава Людкевича багато мотивів, коли слухач уявляє себе серед щільного натовпу, в якому намагається рухатися проти течії. Нізвідки наростає тривога і хочеться вирватися і побігти. Водночас виникають алюзії, що ноги не слухаються, або на них висять важкі окови, або ж хтось вхопився за них руками і замкнув у мертвий замок. Така сугестія була б можливою, якби Станіслав Людкевич був дисидентом. А він ним не був. Таке враження, що найбільше він цінував свій особистий внутрішній комфорт. І коли йому ставало незатишно, або треба було приймати відповідальне рішення, він розвертався і казав: «Я мушу бути вдома…». І йому це дивним чином вдавалося. Весь час бути вдома у Львові.

Фото: Оля Заречнюк

PS. Моє особисте знайомство зі Львовом було поступовим вживанням у місто. Місто, окутане масою легенд, історій, а найбільше цікавих небилиць. В другій половині 1980-х років дехто з викладачів історичного факультету Львівського університету дозволяв собі навіть ідеологічно жартувати, правда у приватних розмовах. Керівник моєї дипломної роботи по-змовницькому розказав мені тоді дві короткі історії про Людкевича. Перша стосувалася ніби то його порівняння радянської і німецької окупацій. За його словами, Станіслав Людкевич якось, у притаманній йому манері, заявив: «А ви знаєте, совіцьке гестапо було кращим за німецьке. Вони мене автом забрали з дому, автом і повернули». І друга, майже легендарна фраза Людкевича звучала так: «От прийшла совіцька влада, визволила нас і нема на то ради». Було це чи ні, ми вже не дізнаємося. Але феномен людини, яка сховалася від репресивних режимів за дитячою безпосередністю, залишається нерозгаданим.

 


Василь Расевич
Серпень, 2017

Фото з особистого архіву О. Мурзиної. 1979 рік. На фото : Олена Мурзина, Лю Пархоменко, Оксана Лиховид

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Facebook

comments