Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей історика Богдана Шумиловича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Я не музикознавець і не історик музики, то ж постать Людкевича цікавить мене не стільки як втілення образу творця естетичних феноменів чи як сюжет в історії вітчизняного музичного мистецтва, а радше я дивлюся на нього як на постать галицького інтеліґента, який намагався формувати уяву про те, якою має бути національна культура. Людкевич народився в Австро-Угорській імперії, тривалий час жив у Польщі, а помер в Радянській Україні. І все це на одному місці, в одному місті, неподалік Карпат. Поляки з недовірою ставилися до Людкевича, і в часи польської республіки він міг отримати викладацькі посади лише в приватних українських установах. Його твори теж не популяризувала тогочасна влада, хоча композитора добре знали. Надто не узгоджувалися уяви про національне у Людкевича та бюрократів міжвоєнної польської держави. А от українські радянські менеджери від культури зуміли перетворити недовіру на хвалу, і професор отримав від комуністів не лише високі посади, але й численні нагороди, серед яких звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР (відразу після війни, у 1946, коли Жданов в черговий раз “закручував гайки” в радянській культурі), Народного артиста УРСР (у 1954, з нагоди святкування “возз’єднання” з Росією), Народного артиста СРСР (до 30-річчя “возз’єднання” західно-українських земель із УРСР), Героя Соціалістичної Праці (з нагоди життєвого доробку у 1979). Радянська влада обрала Людкевича на взірцевого галицького інтелігента, який мав радянізуватися, і за цей “конформізм” обдаровувала чисельними відзнаками. У 1949 році він отримав “Орден Трудового Красного Знамєні”, і відразу по цьому у 1951 році орден “Знак Почьота”, за “Заповіт” і “Кавказ” Людкевич отримав Шевченківську премію у 1964 році, “Орден Дружби Народів” у 1974 і на 100-річчя композитора у 1979 році йому вручили “Орден Леніна”. Усі ці нагороди і відзнаки вказували, що Людкевич був видатним не лише українським, а також радянським композитором, який робив те, що цілком влаштовувало соціалістичну владу. Ба більше – влада усіляко підкреслювала, що його музика і є яскравим втіленням сталінського розуміння про національну форму та соціалістичний зміст. Його музика в міру консервативна, у “високому регістрі” ідейно коректна та глибоко пов’язана із народною традицією, була саме тим мистецтвом, якого очікувала радянська влада від своїх підлеглих художників.

 

Проте, при усій любові радянських менеджерів до його творчості, Людкевич був більше західником у своїх естетичних пошуках та культурним націоналістом в ідейних. Чудовою ілюстрацією його уяви є суперечка із Філаретом Колессою (не менш любимим радянськими менеджерами від культури) на початку 20 сторіччя про те, якою має бути українська музика. У 1905 році в “Артистичному віснику” Людкевич “наїхав” на Колессу, вважаючи, що останній у своїх дослідженнях і публікаціях грає на полі “восточників” намагаючись принести в українську професійну музику елементи сходу. Людкевич був лихим на Колессу і бачив “безплодність наших галицьких музиків” у зв’язку із плачевним станом нашої літератури і поезії: “Обскурно вузькоглядна, грубошкіра та доморосла, нічим не подає руки Європі, не має досі ніякого стійкого оригінального напрямку”. Людкевич вважав, що українська музика є по суті і по характеру європейською, і головним завданням модерних українських композиторів є вироблення національного стилю. Обурюючись “східняцтвом” Колесси він писав: “З одного боку змаганє до виявленя в музицї оригінального нового стилю перед “гнилим Заходом” пхає нас у тиориї московських “восточників”, з другого ж боку потреба ратувати національних “окремішностий” супроти великоруської музики навертає нас до того ж западу. Справдї невиглядні перспективи для розвою національного стилю в українській музиці”. Людкевич вважав, що український стиль має гармонізувати народну традицію у німецькому професійному аранжуванні і віддалятися в цих пошуках від Сходу: “Ми жахаючи ся ніби то німецької гармонії, жахаємо ся всякої світової музичної культури, осуджуємо її, не маючи про неї ніякого поняття”. Натомість Колесса у тексті-відповіді Людкевичу, який він видав 1907 року у Берліні окремою книжечкою, цитував улюбленого ними обома Лисенка: “Европа з своїм обмеженим мажором і мінором мало не все промовила вже сьвітові у творах величних своїх геніїв; нам же ще хиба тільки між люде припадає доба з’являтись. Наша пісня в широкому сьвітї європейському занадто молода, сьвіжа, нова; їй належить ся будущина”. Очевидно Колессу образили звинувачення Людкевича і він наголосив, що останній є романтиком і задля створення національної музики хоче “женити” народну творчість і західну професійну музику. Він вважав, що “професійна” гармонізація одноголосної народної пісні змінює її характер і є “кабінетною вигадкою” Людкевича (чи не такі практики Гобсбавм називав “винаходженням традиції”?) натомість етнографічна робота Колесси полягала не в тому, щоб творити національний стиль, а щоб вивчати традицію. Він знову цитував Лисенка де останній казав, що “мені ходить не о сепарацію нашої пісні з російською чи там якою інчою, а студіювання, плекання своєї”.

Очевидно пошук національного стилю в музиці, поруч із формальними експериментами, був однією із визначальних рис модернізму. Свідома гібридизація різних музичних культур характерна для творчості Людкевича ставить його в ряд таких знаменитих “винахідників традицій” як Лисенко, Ліст чи Мусорський. І ця стилева та культурна гібридизація, до якої прагнув композитор, була також цілком прийнятною для радянської естетики – соціалізм пошановував і підтримував поєднання народного та модерного, традиційного селянського і професійного високого. Соціалістична українська влада прийняла Людкевича з його національною “гібридністю”, але він не завжди міг прийняти радянську владу, остерігаючись іншої гібридності, яку вона пропонувала. Причин для розбіжностей було багато, але не про усі суперечки говорили вголос. Розчаровувало маестро в УРСР ставлення радянських менеджерів до української мови. У 1968 році, кілька років після отримання Шевченківської премії у 1964 році і перебуваючи на піку української та всесоюзної слави, Людкевич був делегатом від Львова на всеукраїнському з’їзді радянських композиторів. Практично уся президія та більшість делегатів зїзду розмовляли російською (як і зараз) і в кулуарах старий професор сказав: “І чого нас визволили? Нас було б лише 4 мільйони, але б ми мали Україну” (із спогадів Марії Загайкевич).

Так виглядає, що в уяві Людкевича, для створення національного музичного стилю, поєднання народної музики і професійного європейського аранжування (як у суперечці з Колессою) не допомагало, якщо людина не була носієм національної мови. Ще з кінця 1950-х років видатні галицькі композитори Кос-Анатольський та Людкевич неодноразово публічно підкреслювали, що “національна по формі та соціалістична по змісту” музика неможлива, якщо композитор не знає рідної мови. Ритм мови визначає ритм музики, вважали галичани, і якщо змішувати, чи ба “гібридизувати” різні традиції мови і музики – це веде до кітчу чи психічних розладів у творця (про це любив наголошувати Франко, згадуючи Гоголя). Але ці прагнення галицьких композиторів до національної музики не знаходили відгуку в серцях радянських менеджерів, яким було очевидно, що незабаром українська культура розчиниться в універсальній і російськомовній культурі світового комунізму. Це було одне з останніх розчарувань старіючого українського композитора, винахідника традицій та творця гібридного українського музичного стилю. В 1970-х роках його українська “національна уява” не узгоджувалася із радянською “транснаціональною уявою”, що показує суперечку різних форм культурного модернізму на землях, які ми з любов’ю називаємо Україною.


Богдан Шумилович
Серпень, 2017

На фото: Станіслав Людкевич і Микола Колесса,
фото із Будинку Людкевича

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

Facebook

comments