[:ua]

Розмова з Альбертом Саприкіним про нього і KYIV CONTEMPORARY MUSIC DAYS
розмовляв Тарас Демко

Пізня осінь, Львів, ще невідомо яка за вікном погода, бо лиш прокинувся. Восьма ранку. Вмикаю комп’ютер, виходжу на зв’язок. Знайомі з Альбретом ми вже майже півроку. Але “наживо” бачу його вперше.  В руках у нього так само, як і в мене, горнятко кави. За кілька хвилин мій диктофон писатиме довгі й короткі історії, спогади Альберта. Але я ще не знаю, про що йтиме мова, хоча точно хочу розпитати його про фестиваль, який скоро розпочнеться у Києві KYIV CONTEMPORARY MUSIC DAYS і про цікавий склад ансамблю Kroiser Ensemble – проекти, в яких Альберт ініціатор і учасник. Але починаємо здалеку:

Тарас:
– Розкажи про своє музичне життя: як Ти почав займатися музикою, хто були Твої вчителі, хто і як на Тебе мав найбільші впливи?

Альберт:
– Там, де я жив у дитинстві, було піаніно і на ньому час від часу грали моя мама і мій дідусь. Вони грали те, що самі ж колись давно придумали, можна навіть сказати, написали (але, звісно, не записали нотами). Це була якась музика, а вони були її авторами. Я був упевнений, що всі, хто грає на музичних інструментах, саме так і роблять – сідають і щось грають. Тому я також долучався до цієї практики – сідав за піаніно і грав те, що приходить в голову, потім якось це покращував, розвивав. Згодом було прийнято рішення навчати мене гри на фортепіано, і коли вже я брав свої перші уроки, то дуже засмутився, дізнавшись, що, виявляється, існують ноти; їх треба вчити; існують твори, які написав хтось інший. Мені спочатку не дуже пощастило, бо перші твори, які мені пропонувалося грати, були не якісь прості арії композиторів епохи Баха чи до нього, а твори з назвами «Муха», «Дід Мороз»… Тож я дуже швидко кинув музику. Тільки через певний час до неї повернувся. Тож можна сказати, що писати я почав з самого початку… :))

А моїм справжнім вчителем стала Ірина Олексіївна Ліпатова. Це сталося, коли я був вже у віці 12 років. В її класі мені відкрилося те, що можна назвати світом музики.

– Отже те Твоє зацікавлення грою “не по нотах” і навіть непідозрювання, що є твори вже написані – були такими собі першими амбіціями композитора! (усміхається)

– Ну…так. Я тоді ще й цього слова не знав. То була навіть не амбіція, що от Я ПИШУ: просто мені здавалося, що так всі роблять, і от я до цього долучаюся.

– А згодом, знаю, Ти вчився на піаніста. Яке в Тебе співвідношення піаніст – композитор?

– Так, пізніше я вчився на фортепіанному. Те, що я граю на фортепіано, якщо так можна сказати, обслуговує мене як композитора, тобто таких амбіцій – бути саме піаністом-виконавцем  в мене, мабуть, не було, мене завжди цікавила саме композиція, навіть більше, ніж скажімо реалізування себе як виконавця, хоча завжди цікаво грати і виконувати твори, але чогось мені бракує для того, щоб мати стале бажання постійно вивчати і виконувати нові і нові твори.

– Говорячи про композицію – чи бачиш Ти якесь протиставлення “композиція і традиція”? Композиція – як свій рух вперед, а традиція – як погляд назад. Чи є ти тут баланс, гармонія, а може це  змагання?

– Досить цікаве питання. Мені здається, що на різних етапах композитор міг би дати на нього протилежні відповіді. Це залежить від людини, композитора. Мені здається, є речі, що можна взяти як взірець у композиторів минулого. Є така сфера, в якій деякі композитори, що вже давно не серед нас, – досі є новаторами. На мій погляд, є така сфера, у якій насправді дуже складно бути новим. Ця сфера стосується музичної форми. І тут, до речі, Бетховен залишається сучасним композитором. Саме в сфері муз. форми він серед нас досі виглядає як великий сучасник. Те саме можна сказати про Вітольда Лютославського. Тут примітно, що він саме на Бетховена звертав увагу в плані музичної форми. І до слова, те саме, коли відкриваєш для себе прелюдії Шопена – поринаєш в аналіз цих творів, – розумієш, що Шопен насправді теж один зі справжніх новаторів, не дивлячись на те, що він зміг бути успішним і в плані інших засобів музичної виразності (так це часто називається), і є популярним серед багатьох немузикантів. Мабуть, якщо казати про традицію, є така, як я виніс із лекцій Миколи Анатолійовича Ковалінаса (всі композитори, що навчались в консерваторії у Києві, проходили в нього курс гармонії та аналізу), традиція: бути “крутим”, і є деякі параметри, за якими ми сприймаємо деяких із композиторів крутими. Це не залежить від того, коли вони жили. Це звісно, в нашому розумінні — крутими: воно можливо дещо «внутрішньоцехове».

– Багато з тих, хто щось пише: чи це музика, чи поезія, чи створення будь-яких нових творів, часом бояться впливу. Відомий літературознавець Гаролд Блум (це визначна постать в літературознавстві 20-го ст.) написав вагому працю, в якій говорить про те, що молодий поет (будь-який сильний поет) боїться впливу сильних поетів, попередників – приміром, Мільтона, Данте, Шекспіра. Чи є така річ у музикантів, композиторів, що композитор боїться впливу, і боїться щоби його твір був із явно вираженим впливом. Чи є в Тебе страх впливу? Чийого впливу зазнав Ти?

– Складно на це відповісти однозначно, так чи ні…

– Чи є такі впливи, які роблять композиторові честь, а інші – які навпаки?

– Наскільки я це бачу, зараз уникнути впливу досить важко (не впливу навіть, а уникнути чийогось враження про твою творчість, що є під впливом когось). Композитор завжди дивиться на свою творчість крізь цю призму «чи це вже було». Це природно, це нормально, це рухає вперед. І така, можливо, банальна річ: перш за все порівнюється з тим, що сам написав. Найгіршим чином складається ситуація, на мою думку, коли на композитора впливає його власне минуле, те, що він вважає досягненнями в своїй творчості — ось це небезпечна штука – вплив минулого на сьогодні. Вплив інших композиторів, особливо в період становлення — більшість сприймає це як норму.

Щодо впливу – я зараз згадав цікаву річ: Вітольд Лютославський колись казав, що власне ідея виникнення контрольованої алеаторики, з’явилась у нього після прослуховування концерту для фортепіано з оркестром Джона Кейджа. Він потім навіть писав Кейджу листа, дякуючи. Він зробив там ремарку, що будь-яка інша людина на планеті, послухавши цей твір, не зрозуміє, –як це на нього вплинуло. Це якісь дуже ірраціональні процеси. Тобто вплив може і таким чином відбутися.

– Чи починаєш Ти свою творчість під впливом натхнення – в ті моменти, коли осяює романтична інспірація. Чи Ти віриш в концепцію, що людину надихає якась муза, і лиш тоді вона пише — чи, може, є щось інше, наприклад, митець-ремісник? Яким чином  починаєш свій творчий процес Ти?

– На сьогодні це вже зводиться до того, що коли я пишу – та ідея, що виникає, вона й надихає. Але ця ідея – абстрактна, вона не пов’язана з відчуттями, хоча потім вона викликає певні відчуття.

 Поговоримо трохи про музичну мову, і зокрема про доступність для слухача Твоєї музичної мови. Як Ти осмислюєш свою сучасну мову? Як її шукаєш, твориш, чи вона є доступною для того, хто є не музикантом. Словом, для кого Твоя музика?

– Звичайно, цей “західно-європейський комплекс” музики академічної не стоїть на місці і рухається постійно вперед. Сьогодні це призвело до багатьох розгалужень, якщо ми говоримо про музичну мову. Слухачеві, щоб долучитися до цього світу, напевно, треба йти по порядку в ознайомленні з ним: починаючи кінця ХІХ століття, і далі за хронологією. Проблема сприйняття музичної мови дещо схожа на проблему сприйняття іноземної мови: спочатку це для нас просто звуки, ми не розуміємо навіть, де закінчилось одне слово і почалось інше. В процесі ж її вивчення приходить розуміння, про що, власне, говорять її носії.

Часом таку музику сприймають і ті, хто не має спеціальної підготовки. Наприклад, досвід концертів сучасної музики, що організовує агенція «УХО», або тих концертів, що відбуваються іноді в Національній Філармонії чи у Спілці Композиторів — ми можемо побачити там багато слухачів, що не є професійними музикантами, але вони зацікавлено слухають цю музику.

– Як думаєш, яким чином «УХО» приводить стільки людей на концерти? Тут справа у добрих музикантах, в хорошому менеджменті, чи просто це зараз на часі – той репертуар, який виконується?

– Мені здається, що все, що ти сказав: все в комплексі.

– Поговорімо тепер трохи про географію. Розкажи про той струмок, який дав назву вашому ансамблю. Як Ти туди потрапив, і чим цей потічок надихнув чотирьох музикантів, після чого вони вирішили, навіть будучи в різних країнах, грати разом.

– Я вступив до класу відомого викладача фортепіано Мілани Чернявської у Ґраці, і якийсь час проводив там (оскільки паралельно навчався в Києві в консерваторії як композитор, більшу частину часу все ж проводив тут).

IMG_1565Струмок, про який ти говориш – Krois, на якому знаходиться культурний центр/гуртожиток Kroisegg (він так називається, бо egg – це кут, Krois — назва струмка). Він розташований на кутку цього струмка. І саме там жив я та студенти різних університетів, серед них — ще троє музикантів. Ми проводили разом багато часу, наприклад, з Францішко Франко, гітаристом, та Джунія Макіно, скрипалем, спілкуючись на кухні, за чашкою чаю, до другої ночі про музику, про суч. музику.IMG_1565

Існують такі виконавці, що цікавляться сучасною музикою, а є виконавці, що не цікавляться і, в принципі, не погано існують. Це була та ситуація, коли цікавилися. І ми часто ставили один одному якусь музику, розмовляли про це багато. Ділились своїми думками про твори, і тими проблемами, що виникають, при вивченні тих чи інших творів. Ми це називали «tea club» – чайний клуб. Потім до нас приєднався і Дарко – кларнетист. darko
Оскільки ми всі були студенти, ми з Джунія проходили курс камерної музики і виконували різні твори в університеті. Потім вирішили заграти концерт у Києві, я його запросив, це було 2013 року. Серед творів класичних була Чакона Баха, її виконував Джунія, соната №6 Бетховена для скрипки і фортепіано, а всі інші твори – ХХ століття. Францішко з Дарко їздили у Сербію, і там давали
концерти, і у Граці виступали, звичайно. Ми постійно комунікували, і коли всі вже позакінчували навчання, зараз лише Дарко ще залишається (він закінчує свого другого майстра у Ґраці).IMG_1618

У квітні ми, спілкуючись з Джунією у скайпі, вирішили, що було б непогано знову зустрітися в Києві й цього разу не вдвох, а ще й Францішко долучити, і Дарко.

– Отже, ваш ансамбль існує вже тривалий час і концертує. У проекту навіть є сайт. Яким чином вам вдається збиратися, якщо ви живете в різних місцях, наскільки часто це буває?

– Як ансамбль ми себе задекларували якраз із метою зробити концерти в Києві. Ми всі маємо досвід гри один з одним, але саме як ансамбль ми ще не існували. Ми зробили call for scores – заклик надсилати нам ноти. Вирішили, що було б добре, якби було якесь ім’я. Так виникла назва Kroiser Ensemble: найбільш природнім і логічним було дати нам назву від місця, де ми жили.

Щодо того, як ми збираємось для репетицій, було прийнято рішення зібратися перед концертами в Києві в якійсь точці. Цією точною ми обрали Ґрац, оскільки це найзручніше для всіх. Але так склалося, що я до цього долучитися цього разу не можу, оскільки занадто багато речей, як виявилось, потрібно робити тут, в Києві, щоб все підготувати, і немає часу на те, щоб поїхати в Ґрац. Інші збираються, і в них будуть репетиції там, а потім вже тут в Києві від початку грудня до наших концертів. А далі ми побачимо, і в принципі, ми налаштовані далі вже існувати саме як ансамбль. Яким чином ми будемо робити наші репетиції – покаже час. 

KCMD_fb_785x295px (1)

– Kiev Contempоrary Music Days – що це, звідки взялася ідея, хто це робить — розкажи.

– Отже, ідея спершу була зробити один концерт в Києві. Планували зробити концерт із сучасних творів. І перше, що прийшло на думку, це зробити call for scores, заклик аби ці твори нам написали. В нас ансамбль незвичний. Якщо скласти всі чотири інструменти – це скрипка, гітара, кларнет, фортепіано і творів для такого ансамблю не сказати б, що існує… Ми зробили заклик і нам стали приходити твори. Ми чесно кажучи думали, що це будуть лише молоді композитори, композитори з Києва, студенти. І ми не дуже розповсюджували цю інформацію, навіть не перекладали її англійською. Але так сталося, що потім стали присилати інші композитори з інших країн, більш маститі. Наприклад, надіслав нам свій твір Агустін Кастілла–Авіла, іспансько –австрійський композитор і сказав, що міг би приїхати в Київ (на прем’єру, точніше не на прем’єру, спочатку цей твір був написаний не для нас, хоча потім він написав спеціально для нас). Я подумав, чому б не запропонувати йому зробити й лекцію, на що він погодився і, оскільки він був перший композитор, що до нас приїздить, я йому ще запропонував зробити концерт з його творів. Таким чином в нас стало трохи більше подій. Потім так само склалося з композитором Томашом Сквересом. Це композитор, що народився в Польщі, але з 13 років він живе у Відні, ще до того він віолончеліст, соліст Реґенсбурзької філармонії. І він нам надіслав ноти, ми його запросили, і він теж сказав, що може приїхати. Ми йому запропонували зіграти сольний речиталь. Так стало ще на одну подію більше. Так само склалося з Жаймі Рейш, це португальський композитор, учень Штокгаузена і Емануеля Нунеса. Він до того ж був учителем Францішко, нашого гітариста, потім вони стали друзями. Він дізнався про call for sсores, надіслав ноти… Згодом та сама історія склалася з Міхаелєм Келєм. І ми дуже щасливі, що в нас так само склалося і з Сєрґєєм Нєвським, він також дав свою згоду приїхати до Києва та прочитати лекцію в рамках фестивалю. Ще в нас була така ідея, зокрема в скрипаля, зробити концерт з оркестром. Яким чином – сказав, що буде можливість у одного японського мецената це профінансувати, тобто оплата музикантам. І тоді я звернувся до Міхаеля Менабде (таким чином ми з ним познайомились, чому я дуже радий) з проханням-запрошенням долучитися до проекту. Оскільки він очолює оркестр Armonia Ludus, що вже себе дуже добре показав як ансамбль, що спеціалізується на виконанні сучасної академічної музики. Так в нас зявився ще один концертний проект. В принципі, ось таким чином воно все розросталося. Спочатку це називалось Kroiser Ensemble Contemporary Music Project. До нас долучився Віталій Кияниця і ансамбль Sed Contra. І Віталік мені сказав, що “ти мусиш це переіменувати”. Sed Contra також планували саме в грудні провести концерт з творів молодих європейських композиторів до 35 років. Я йому показав наш розклад і він погодився долучись до проекту. Тоді він запропонував це переіменувати, бо назва – Kiev Contemporary Music Days, він же її і висунув, більше відображає те, що буде відбуватись. На той момент у нас було більше десяти подій. Спочатку я був проти, а потім зрозумів, що саме так і треба. Таким чином ця назва і виникла.

– Вірю, що в ці дні, пов’язані з фестивалем, під час підготовки, твій розклад є досить насичений. Напевно, у Твоєму житті це одні з найконцентрованіших днів – Ти взяв на себе організацію такого дійства! Про все думаєш, за все переживаєш і відповідаєш. Як минає Твій день? Чи він є конкретно зорганізований? Це робить тебе щасливим чи, може, обтяжує?

– Чесно кажучи, я сам не знав, що це може бути цікавим, але справді, ця штука мені подобається. Власне, до середини жовтня я працював над ним в Києві самостійно, так складалося. Звичайно, все моє оточення постійно чуло про те що виникає, я їм розказував, які в нас нові події. І багато годин проведено у скайпі з Джунією, нашим скрипалем. Влітку ми обговорювали деякі рішення, я з ним радився. Треба було ще майданчики знайти для концертів і ми шукали якоїсь можливості співпраці з багатьма людьми. Підготовка фестивалю забирає буквально весь час, але можна сказати, що я цим задоволений, поки що все йде добре і цей досвід для мене цікавий.

– Як Тобі здається, це якісь віяння нашого часу, коли музикант сам собі є менеджером і режисером, дуже часто і дизайнером, а ще частіше це і художнім керівником і директором в одній особі, повинен мати безліч професій в руках для того, аби бути незалежним, знаним, цікавим? Це добре чи це погано, як думаєш? Так є лише в нашій країні, чи й у світі?

– Залежить від людини. В нашому випадку цим займався я, бо ми це придумали, і кому цим займатися ще. В якийсь момент, в середині жовтня, я зрозумів, що я вже сам не справляюсь і я звернувся до деяких людей в моєму оточенні і сьогодні я вже є щасливою людиною насправді, бо в команді нашій зявилося набагато більше людей. Тепер в нас приблизно 20 волонтерів, що є студентами Києво-Могилянської Академії, Інституту міжнародних відносин, Університету Шевченка та деяких інших. Тобто це не тільки студенти консерваторії. Мені пощастило, бо одна студентка Києво-Могилянської Академії – сама зібрала цих всіх людей, зробила заклик. І вони зараз допомагають в таких питаннях як переклад тексту та такого плану роботі, зберігають багато часу, якісь технічні моменти. В мене на них великі сподівання під час фестивалю, бо потрібні руки будуть. Так що в якомусь сенсі стало легше і це таке гарне враження, коли ти зустрічаєшся з ними і бачиш десь 12-15 людей, що готові долучитися і яким це цікаво. Ще в нас на сьогодні є прес-група, що складається зі студентів консерваторії 4-го курсу. Там все професійно. І вони теж є надихаючою та потужною частиною проекту на сьогодні. Я про це навіть мріяти не міг. Не те що не міг, я й не знав, що таке буває. На сьогодні в нас є і прес-секретар, і координатор, яка допомагає всю картину тримати в голові. Це все на волонтерських засадах. Так що наразі в нас вже команда велика. На жаль, все одно в мене часу більше не стало, бо з’являються нові речі, якими треба займатися. Але насправді я розумію, що мені неймовірно пощастило в цьому сенсі, зараз я вже не можу сказати, що цей фестиваль відбувається лише за моєї участі. І це дуже тішить!

– Яких слухачів планують зібрати Дні сучасної музики?

– Власне, для публіки ми це все і робимо. І в мене склалося таке враження, що сьогодні існує така публіка, що є зацікавлена в сучасній музиці, в такій музиці, що сприймається як сучасна (дуже не люблю це порівняння, але чисто географічно), яка сприймається сучасною на території Західної Європи. В нас трошки, на жаль, складається така ситуація що, переважно з об’єктивних причин, не так часто ці твори звучать. Хоча зараз ситуація значно краща… і без нашого фестивалю (ми і не думали виходити як фестиваль). Якщо бути реалістами і дивитись на речі тверезо, то ймовірно, саме ядро – це власне композитори, студенти та інші молоді люди, що живуть в Києві. На мій погляд, це перший пункт з тих, хто міг би цим зацікавитися. Хоча часто буває, що якраз композитори можуть і проігнорувати таке. Це мені здається, є теж нормальним, бо композитор, хоче він того чи ні, якимось чином живе в світі своєму, своєї музики. Потім це, звичайно, всі музиканти, що проявили себе як публіка на концертах такої музики. Це, також і люди, які не є музикантам, але зацікавилися такою музикою.

– Маю ще кілька питань. Одне з них дуже банальне, яке не люблять ті, хто організовують будь-який фестиваль, але я його хочу задати, бо мені цікаво (мені теж його задавали). Чи планується фестиваль регулярним, оскільки ви вже будете мати і хороші зв’язки, і публіка вас буде знати наступного року ще більше, ніж цього року, чи є така ідея; і якщо є, то які головні труднощі?

– Будемо виходити з тієї ситуації, що складається. В принципі, мені здається що незважаючи на можливу втому після фестивалю, ми все ж таки зрозуміємо, що його варто зробити вдруге. В нас вже є насправді й ідеї щодо другого фестивалю, вони відрізняються від того, що є на цьому. І в нас плани на наступний рік самі собою з’явились –  і навіть на першу його половину. Більш менш у такому форматі працювати і плануємо.

– Наступне питання стосується вже більш особистого. Яких композиторів Ти сам слухаєш?

– Я не слухаю музику, скоріше, “сприймаю”. Для музиканта це питання досить тяжке. На цей момент мені хочеться сказати про Баха, Бетховена, Шопена, Шуберта, Мусорґського.

– А яких сучасних композиторів можеш виділити?

– Якщо сучасних-сучасних, то це Ольга Нойвірт, потужна австрійська композиторка, наша сучасниця. Беат Фуррер, німецький композитор Вольфґанґ Рім, угорський композитор Петер Етвеш, російський композитор Сергій Загній.

– І наостанок, – не можу не запитати, – що Ти читаєш?

– Зараз найбільше я читаю повідомлення в своєму Gmail і повільно просуваюся “Заповідником” Довлатова.


Розмовляв Тарас Демко
Технічно асистувала Анастасія Бойко

спеціально для Часопису |А:|

[:]

Facebook

comments