Назар Стець: про контрабас і не тільки


«…виходить якийсь дядько, тягне за собою шафу, грає годину часу без нікого, і це не набридає». Далі в розмові цікавий, харизматичний, контрабастичний і гіпермузичний Назар Стець (формальну довідку можна прочитати тут)

Назаре, контрабас був одразу? Як усе починалося?

Я родом з маленького містечка на Тернопільщині, і там в музичній школі нема ні альта, ні віолончелі, ні контрабаса. Мої батьки обоє зі сфери культури, а тато ще й завуч музичної школи, тож зрозуміло – не ходити в музичну школу я не міг. Скрипка – то єдиний інструмент, яким не володіє мій тато по сьогоднішній день і я, щоб було легше жити, вибрав її.

Фото Андрій Максімов

Скрипка як скрипка. Закінчилося сім років скрипки і ми вирішили з батьками, що буду поступати далі по музиці. Мені скрипка почала трошки набридати, і я на джаз підсів… А ще на скрипалів завжди конкурс. Мені запропонували грати екзамен на скрипці, а поступати на альт чи на контрабас. Про альт я вже тоді знав багато анекдотів – його зразу на бік. Поступив на контрабас і вже більше десяти років тягаю його на горбі.

Контрабас. Проблеми з розміром. Маєш якусь кумедну історію?

Тих історій вже мільйон. Звичайно, що з переміщеннями тут по Києву трохи незручно. Але добре, що вже придумали такі абгрейди для контрабаса: колеса спеціальні на чохол вдягаються або шпиль, у якому знизу колесо і ти можеш пхати контрабас як візочок.

Ну а історії… З останніх: ми їздили з піаністкою Лєрою Шульгою в Харків грати камерну романтичну музику. Запізнювалися на зворотній поїзд – вийшли з метро за хвилину до відправлення. Я з контрабасом, з рюкзаком, вона – з сумкою. Біжимо по пероні, встигаємо на поїзд, але забігаємо в останній, тринадцятий чи чотирнадцятий вагон. А у нас – другий. Місця купили плацкартні, до речі, для контрабаса теж береться окреме місце. От ми пройшли один вагон, у кожні двері «луп!» тим контрабасом, пройшли другий, і цей другий був люкс. Так ми і залишилися в тому люксі – просто доплатили провіднику. А все через те, що контрабас погано влазить в двері потяга.

А люди на вулиці підходять, запитують, що це таке?

Зараз я вже нормально, спокійно реагую, а коли тільки починав грати, то оці дикі крики «Ого!», або «Шо ето он такоє тащіт?» – то було щось із чимось. Я один час навіть хотів зробити якусь таку наклейку чи вишивку по чохлі «Це не бандура, не балалайка, це – контрабас!». А зараз вже навіть кайфово, що люди так реагують. Значить, я зробив їхній день трошки цікавішим.

Наступне питання не зовсім музичне: коти чи собаки?

Я люблю і тих, і тих. В батьків собака – я її сам купив і приніс додому. А у нас вдома кицька, я її на вулиці підібрав. Вона у нас київська. Я зараз навіть породу скажу – либідська особлива. Її моя колега знайшла прямо в метро, вона там під лавочкою забилася. Ми з дружиною досить довго хотіли завести кота і постійно відкладали. А тут – доля. Ну я її забрав.

Як кішка реагує, коли ти займаєшся?

Вона в основному на балконі в той момент. Для тварин такі низькі звуки не дуже приємні. Уже навіть не тікає – просто коли я починаю розкладати інструмент, розуміє, що прийшов час піти на балкон десь так на годинки три.

Я знаю, що ти багато граєш скрипкової і віолончельної музики. Де береш переклади для контрабаса?

Для шлягерних творів – таких, наприклад, як Брамсова соната для віолончелі, – існують переклади. Але з тим же Брамсом: починаєш разом з піаністкою робити музику, підходиш до якогось дивного такту – і розумієш, що тут щось не те звучить. Береш віолончельні ноти і бачиш, що там просто викинули акорд. Залишили одну ноту, бо на контрабасі грати акорд незручно. І от це мені вже не подобається. Якщо я берусь за неконтрабасовий репертуар, то буду намагатися хоча би технологічно зробити так, як він має бути в оригіналі. Якщо не виходить – тоді нащо псувати музику? Тому найчастіше беру скрипкові чи віолончельні ноти і вчу по них. Або набираю свою редакцію.

Пробуєш писати музику?

Поки що тільки каденції. Бо все ж таки каденція на те і є каденція, щоб показати свої взаємини з цим композитором, а не просто копіювати те, що хтось колись зробив. Періодично у мене є потяг до цього, але треба ще дуже детально розібратися з класичною гармонією, з законами жанрів, з формою.

До речі, є одна, я думаю, непогана задумка. Хочу написати цикл каприсів для контрабасу. Бо в кожного інструменту, і у віолончелі в тому числі, є каприси. А у контрабасу немає. Чому немає? Тим більше, що у цьому є необхідність. От зараз я почав працювати над 24 каприсом Паганіні – таке враження, що для контрабасу писаний, а не для скрипки. З музичного боку легко, все організовується само собою. А от технологічно – складно. Тому щоб братися за такі твори, було би здорово перед тим трошки пограти чогось зручнішого, нашого контрабасового. А його немає. Може, з часом зроблю.

У твоєму репертуарі багато різної музики. А є щось таке, чого б ти точно не зіграв? Може, маєш НЕ улюбленого композитора?

Я вже відійшов від цих кліше типу «твій улюблений» або «твій не улюблений»… Зараз розумію, що у кожного можна щось знайти. Є, звичайно, композитори ХХ–ХХІ століть, з якими у мене досить складні стосунки. Наприклад, я вже двічі брався за сольний твір Ксенакіса «Терапс», і обидва рази був настільки не задоволений собою, що просто вирішив на деякий час це відкласти. Бачу, що ще не доріс до розуміння тої естетики. Руки наче все встигають, а голова за руками – ні. Є такий момент – до декого треба дорости. Єдине, за що би я ніколи в житті не став братися – це за непрофесійно написану, не організовану музику. Я відповідаю за той результат, який потім буде на виході, тому має бути професійний підхід.

А що хотів би зіграти, але якісь зовнішні чинники заважають це зробити?

Насправді є дуже багато музики, яку я хотів би зробити з часом. Є твори, про які думаю вже не один місяць, а про деякі – навіть роками. Наприклад, концерт Превіна для контрабасу, скрипки і симфонічного оркестру. Цей твір був написаний на замовлення для конкретних виконавців і зіграний ними може 10–20 разів. Я слухав записані фрагменти – мені нереально подобається ця музика. Але ноти офіційно не видані і купити їх неможливо.

Буквально вчора ввечері випадково натрапив у Ютубі на новий концерт для контрабаса «Вовк» композитора Тана Дуна. Він мене супер здивував і вразив: музика не схожа ні на що інше, написане для контрабасу. Найперше тому, що зазвичай в контрабасових концертах оркестр дуже лайтовий, маленький – контрабас, попри його величину, досить тихий інструмент. А тут бачу, що Тан Дун написав десь двадцять ударників, які стоять такою батареєю, купа мідних, дві туби – і як це так? Виявляється, форма настільки лаконічно побудована, що оркестр і контрабас ніколи разом не грають. Відбувається змагання, що, власне, передбачено жанром.

Є досить великий масив камерної музики, якою би я хотів зайнятися з часом. Але тут інша проблема – у мене немає поки що, на жаль, постійного партнера-піаніста.

Контрабас у розумінні більшості – те, на чому треба басити. Тобі ж вдалося здійснити такий своєрідний «контрабасовий переворот» в Україні і порушити звичну систему – виступати сольно. Розкажи, як так вийшло?

Задля того, щоб закінчити училище, консерваторію чи якийсь інший навчальний заклад, контрабасист мусить грати сольні твори. Їх грають тільки для екзамену, не для людей. Але я загорівся і продовжую тим займатися. Такі концерти – унікально для України. Майже немає конкурентів. Люди, які приходять слухати, досить часто потім підходять або пишуть у Фейсбуці, що це було так по-новому, я ще такого не чув/не чула, на тебе цікаво дивитися… Ну ясно, що цікаво дивитися – виходить якийсь дядько, тягне за собою шафу, грає годину часу без нікого і навіть не набридає.

Фото Віра Симчич

Памятаєш відчуття після першого сольного концерту?

Кожен концерт особливий, тому що до кожного концерту я підходжу дуже детально. Таких концертів, коли ти виходиш на сцену лише з контрабасом, насправді не так і багато. Щоправда, мій перший сольний проект памятаю добре. Це було десь роки три тому у Львові на запрошення Івана Остаповича і Collegium Musicum. Тоді я вперше побудував програму більше ніж на годину лише для соло баса. Я намагався врахувати і різницю в епохах, і різницю в жанрах, і те, що це буде один, однотембровий, якщо так можна сказати, інструмент. А коли закінчився концерт, було так багато схвальних відгуків, що це дійсно стало поштовхом займатися цим далі.

Припускаєш, що з часом може щось змінитися і ти відійдеш від академічної музики?

Така зміна сталася два роки тому, коли я почав з «Правицею» (http://gurt.pravytsya.com – О.С.) робити музику. Це стало для мене чимось новим, і я трошки розгрузився. До того – було таке цілеспрямоване сидіння на одному місці, в одній сфері. В «Правиці» відкрилося зовсім інше – масовий продукт. Відкрилося – і шляху назад вже насправді нема. Тому що коли ти один раз зіграв на фестивалі, де на тебе дивляться тридцять тисяч людей – це відчуття, яке неможливо передати. Не через егоїзм, а через те, що ти робиш щось і показуєш його прямо зараз для такої великої кількості людей.

А чи не важко тобі поєднувати академічну музику і популярну?

Ніколи не складно поєднувати. Є просто естетичний момент, характерний для академічних музикантів: відношення до самого слова «попса». Попса – це кліше: не якісно, не цікаво і так далі. У мене такого немає. Якщо розібрати, то дійсно, кожна пісня – це 8–10–12 акордів, які відрізняються в куплеті і приспіві. Але фішка якраз у тому, що академічні музиканти можуть ті акорди настільки якісно і по-новому обігрувати, що попса перестає бути попсою, стає чимось більш цінніснім.

Офіційний сайт «Правиця»

Не хочеться говорити про «Правицю» як про такий попсовий проект, але раз у неї вже є така велика, широка аудиторія, то вона реально стає популярним масовим продуктом. Зараз такий час, що багато студентів консерваторії ввечері йдуть грати в ресторан якісь джазові стандарти, популярні темки і мелодії тільки заради того, щоб прожити. То чого має бути соромно грати на фестивалях, де сорок-пятдесят тисяч людей приходить послухати, як ти граєш тих вісім акордів?

Знаю, нещодавно ти виступав у ролі лектора на циклі лекцій, організованих Альбертом Саприкіним. Сподобалося?

Бачиш, мені один час, напевно, як і всім музикантам, хотілося побути трошки і за письмовим столом, подивитися, як та вся кухня виглядає з середини. Я і магістерську свою, чесно кажучи, сам писав, завдяки Льоші Войтенку . Був задоволений результатом і це дало поштовх трошки глибше копатися в музиці: не тільки грати, а й читати, і говорити. Ну а тут Альберт Саприкін дав абсолютну волю – то чого б не використати цей момент і не поговорити про свій інструмент. Але це дуже специфічна діяльність: не думаю, що лектор – це просто прийти поговорити. Все мусить бути продумано до найменших деталей, щоб воно таки залізло в голови.

Знаєш, я мав уже безліч можливостей виїхати за кордон, але принципово не переїжджаю, бо хочу розвивати свою сферу тут. Лекції, як на мене – найкращий перший крок для розвитку. Чого б ними не займатися? Я би залюбки і для діток робив якісь лекції, щоб вони розуміли, що цей інструмент – не щось там таке супер-особливе, просто він більший і на ньому трохи важче грати. Я б дуже хотів, щоб хоч у всіх обласних центрах в музичних школах були контрабаси-половинки або восьмушки, щоб на ньому не починали грати в 15 років, коли вже скелет і мязи сформовані, а поступово, з дитинства. У мене такого плавного переходу не було. Можливо, якби я прийшов у музичну школу, побачив контрабас і знав приблизно, що воно таке, то одразу захотів би на ньому грати.

Ти граєш сучасну музику. Граєш багато. Що тебе мотивує це робити і чи не насторожує той факт, що публіка може бути не готова до такої музики?

Я вже готовий сперечатися. Мені здається, що аудиторія потрошку починає бути в темі. Те, що раніше було як експеримент – зараз перетворюється в здоровий тренд. Є досить велика цільова аудиторія, яка ходить на більшість концертів сучасної музики. А окрім того ще й відвідує лекції і взагалі копає щось про цих композиторів.

Фото Ольга Головерда

Чому граю сучасну музику? Причин дуже багато. Скажу найголовніші.

Так як я контрабасист, основна маса нашого репертуару була написана до XVIII століття і після ХХ. І тому не займатися ХХХХІ століттями було б як мінімум дивно. З часом репертуар, написаний в класичну і барокову добу, у мене закінчився. Мені вже мало просто сидіти в нотному тексті: хочеться пограти таку музику, до якої щоб дійти, треба прочитати кілька книжок. І це якраз друга причина, чого я цим займаюся – я хочу розвиватися як музикант.

Третій момент: я думаю, що дивно жити в ХХІ столітті і не грати музику ХХІ століття. Складно уявити, що в часи Бетховена грали тільки Рамо чи Куперена.

Четверта причина звучить трохи пафосно – просвітительська. Я хочу, щоб в Україні було нормально прийти в Національну філармонію і послухати в першому відділі симфонію Брамса, а в другому – щось зі Штокхаузена. Чому би ні? Чого у нас такий панічний страх викликають такі прізвища, як Ферніхоу, Беріо? У чому проблема? А в тому, що останніх кілька десятиліть ця музика взагалі ігнорувалася. І тепер, коли вже поїзд пройшов і музика ХХІ століття ще складніша, люди, які не знають ХХ століття, просто не мають шансу її зрозуміти. Тому я буду грати, щоб заповнити цю прогалину. Тут не тільки слухачі, тут самі музиканти деколи дуже дивують. В наших колах зараз яскраве розділення на тих, які грають музику, і тих – які грають сучасну музику.

Бачиш, вже чотири причини наговорив, і я можу так продовжувати. ХХ–ХХІ століття – це книжка, яку просто не реально дочитати до кінця. І добре, що у нас зараз такий час, коли ти будеш жити-проживати, скільки тобі написано, а ту книжку так і не дочитаєш. Це здорово.

А ще ти можеш похвалитися, що у тебе в репертуарі твори молодих українських композиторів…

Насправді це спеціальний крок. Обдуманий. Я буду продовжувати це робити далі, тому що тільки таким чином можна у нас щось змінювати. Інколи мені закидають: «ти грав музику українського композитора, слухай, мені не сподобалось». Так, але принаймні, ти послухав цю музику. Щоб композитор виріс, він мусить десять разів стати на якісь граблі, зробити щось неякісно, щоб потім все життя робити якісно. А якщо його не будуть виконувати – у нього просто немає шансів стати свідомим дорослим композитором. Тому я граю українське все підряд, все, що попадає під руки. Час відсіє: щось буде гратися частіше, щось – менше, але ігнорувати це ми просто не маємо права. І не тільки на контрабасі – взагалі на всіх інструментах.

У нас в Україні, особливо у ХХ–ХХІ століттях, з’явилися неймовірні процеси, про які світ точно дізнається. Дуже б хотілося, щоб він про це дізнався у найближчих десять років, а не тоді, коли це вже не буде актуально. Хто шукає виправдань – той їх знайде, а хто хоче зробити результат, той буде шукати можливості.

Розмовляла Ольга Синюк


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.