Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів "Слухаючи Людкевича", спеціально до фестивалю "Людкевич Фест"

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

коли мама, випливши врешті, як каравела, на середину залі, щоразу гукала: «Сервус, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака і перепитував, хто то така, а довідавшись, що це така собі вар’ятка, котра пише вершики для нагробків, кивав головою і знову заглиблювався у симфонії, які лунали в його голові.
Юрій Винничук Танго смерті

Ніколи не любив музики Людкевича. Почасти від того, що я її не знав. Пізнання його творів почалось і закінчилось в музичній школі, з перших звуків «Кавказу». Програвач-садист з насолодою мучив голкою потріпану платівку, від чого вони обидва захлинались, хрипіли і кашляли, спльовували звуки на дітей, наче вар’ят на бруківку. Ця платівка найліпше згодилась би для музичного супроводу на читаннях творів де Сада. І от на мене, малого неофіта, сиплють страшні звуки «Кавказу»: в уяві зринає вусатий Шевченко з червоними демонічними очима, тим часом як з підручника на мене визирає Людкевич з напіввідкритим ротом, неначе криком змушує мене сидіти сумирно і слухати. У своє виправдання можу сказати, що я захоплювався Людкевичем з двох причин. По-перше, дядько прожив сто років, за таке досягнення ми його серйозно поважали. По-друге він був, як Івано-Франківськ. Станіславом. А відчуття причетності до сторічного композитора та великого міста сяк так компенсували пережиту наругу над слухом і дитячим світоглядом.

Злий Людкевич переслідував мене надалі. До прослуховувань-тортур додавалися й відповідні анекдотичні випадки з його життя. Зазвичай вони стосувались останніх років композитора. В купі до жахливої музики (як нам здавалось) до портрету додались риси людини, яка любила: длубатися в носі, миттєво забувати людей, змушувати співати «Летіла бомба» та не розуміти сучасної музики. От з таких веселих історій і склався для мене Станіслав Пилипович. Його музики я так і не дізнався (та й не хотів), а от такої кількості анекдотів не чув про жодного композитора. З цієї причини, вже викладаючи учням чи студентам, я завжди намагався оминути цю тему. Здавалося, що Людкевич з тих композиторів, музику яких неможливо подати цікаво. Принаймні нейрони в моїй лобовій долі на цю тему ворушитись не збирались.

Та й адекватних поглядів на процеси в українській музиці доволі мало. Домінантними залишаються секта флагелантів з домішками соціального дарвінізму, які бичують себе і всіх за те, що наша музика не така як десь, вона відстала та неповноцінна. Інші ж, професійні команди голосільниць, які на противагу першим оплакують українську музику та всіх композиторів. Проте є менш поширена позиція, але прогресивна, яка набуває стрімкого поширення. Оцінка творчості композитора з точки зору його часу, обставин творчості…

З таким настроєм я почав знайомитись (перезнайомлюватись) з творами Людкевича. Я несподівано відкрив для себе Людкевича камерного. Я не став і не стану прихильником його музики. Вона ніколи не опиняться у моєму плей листі. Але я зрозумів його відмінність від попередників. Його музика звучить не провінційно. Твори Лисенка симпатичні, вони милують по-своєму, і там багато передбачень на майбутнє. Але саме в Людкевича починаєш чути український мелос в оболонці європейського симфонізму, де не відчуваєш ієрархії.

Чи то фортепіанне тріо, Галицька рапсодія чи Пісня юнаків. Вони не новаторські. Він не вигадує 15-ти чверть тоновий звукоряд для арфи, чи ще щось в такому дусі. Проте кожна його темка ретельно із німецьким сумлінням проходить свої етапи розвитку, як пацієнт кабінету у клініці. Нічого не виникає ні звідки і так само не пропадає посеред дороги. Все логічно і зрозуміло. І це звучить авторитетно. Ти можеш ним не захоплюватись, але не можеш не поважати як композитора і зневажати його майстерність.

Так і з «Кавказом». В його анамнезі можна прослідкувати австро-німецький симфонізм від Бетховена до Малера. Чи не вперше Шевченко зазвучав помпезно, з гідністю вільної людини, а не як мужик у смушевій шапці. Людкевичу вдалося створити переконливий баланс слова та оркестрової партії. І ти віриш кожному його кроку, кожному динамічному наростанню, спаданню і несподіваним зламам. Людкевич не виправляв своєю музикою Шевченка і не писав це як супровід до віршів. Це кантата і симфонія, рівні за силою впливу, де Людкевич стоїть поряд із Шевченком.

Можливо моя історія знайомства з Людкевичем не поодинока. І добре кожному спробувати відкрити його для себе по-новому. Хотілося б, аби нині, Людкевич із композитора, над яким рясніє дощ сліз чи здіймається бич картань, перетворився на композитора, якого б знав кожен складач вершиків для надгробків.

 Станіслав Невмержицький
липень, 2017


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко 

Facebook

comments