В нас якось не прийнято говорити про зв’язок між поколіннями. А шкода… Попри всі  урапатріотичні думки про українську культуру, варто все ж подивитись реальніше на стан речей.  Якихось 20 років – розділяє людей мистецтва в Україні, більше, ніж  відстані між континентами. – Інші реалії, інший спосіб ставлення до реалій. І тут не йдеться про конфікт батьки-діти.. Конфлікту немає. Просто виникають паралельні світи, які  існують в стані “невидимості” одне для одного.

Інколи складається враження, що хтось збирається жити вічно, не думаючи про те, що він залишить після себе для майбутніх поколінь.

Справжнього митця творить  живе, неординарне спілкування з майстром. Без цього молодь перетворюється в поодиноких “шукачів перлин” без вектора. В такому разі виживає сильніший талант. І той, в кого прагнення мистецтва рівнозначне бажанню їсти та пити.  В цьому, звичайно, є свій плюс – виживають тільки найоригінальніші особистості. Але ми забуваємо про  так званий “background”,  без якого всі ці таланти перетворюються в обізлених на увесь світ “геніїв-максималістів”. А це вже нездоровий дух. “Справжнє” народжується  без злості і заперечення.

Жива “цехова” фаховість є основою всього. Інакше – недоучки. Технічно і духовно.