Ближжє


Творчість не є властивістю обраних, це природна здатність кожної людини. І сучасна інформаційна епоха відкриває великі можливості для актуалізації цього творчого потенціалу. Проте легко загубитися у нескінченному просторі можливостей та важко зосередитись. Та що є цією зосередженістю? Це вже вибір особистий: чи то концентрація, як спрямована логічна думка, чи зосередженість, де панують любов і уява.

Уявіть на 5 хвилин, що ви не маєте ані минулого, ані майбутнього, що ви не маєте тіла з його потребами. Нехай напруга зникне, навколишні звуки та барви загаснуть, і всі думки проходять повз увагу. Спробуйте почути лише своє живе дихання. Якщо вдається, то, мабуть, краще на цьому поставити крапку.

Якщо ви досі налаштовані витратити свій час на читання, то спробуйте залишитись односпрямованими, бо ми розмовлятимемо про те, чого не вистачає багатьом з нас – про гармонійну між інтуїцією і раціональністю – творчу зосередженість.

Наше сприйняття амбівалентне, як і реальність, яку ми будуємо. З одного боку, людина прагне пізнати себе і світ: прокладає шлях у майбутнє, озираючись на минуле; намагається об’єктивно оцінювати проблеми і шукати правильні рішення, для чого створює непростий апарат дослідження. Вчення сьогодні не є привілеєм меншин, як колись: воно відкрите і є рушійною силою розвитку гуманного людства, де цінується індивідуум. Та з іншого боку, інформаційна відкритість і раціональне пояснення обертаються експансією і руйнуючим прагматизмом. Масове виробництво предметів та ідей успішно грає з культом індивідуалізму. Якщо можна реалізувати себе через псевдо-інтелектуальність або ще простіше – через купівлю особливого ґаджета, тоді навіщо витрачати багато сил, яких вимагає творчий шлях? Ми робимось залежними від постійного потоку новин і губимо цінність інформації: безліч поверхневих ефектів так запалюють розум, що поглиблення стає болісним. Ми не встигаємо ані позбавлятись інформаційного сміття, ані помічати звідки воно береться. Тільки спотикаємось, намагаючись все аналізувати, та плутаємось у павутині думок. Протягом сторіч ці думки накопичувались колективним розумом. Тепер ми плетемо з них жорсткий кокон, щоб захиститись один від одного. Навряд чи заплутаність у думках – це проблема людини сучасності: більш схоже на властивість, притаманну свідомості в цілому. Але ж в час інформаційного розквіту і фетишу раціоналізму ризик загубитися у нескінченному асортименті ідей зростає до рівня катастрофи.

tumblr_ns9xpgRmxx1r9jbwno1_500

В якомусь сенсі ми пожинаємо плоди наукової революції. Ще в 17 ст. раціоналісти Галілей та Декарт зламали зашкарубле мислення. Вони вказали на необхідність емпіричної перевірки теорії. Відтепер недостатньо лише вимовити ідею, щоб вона сприймалась аксіомою. Експеримент та фактологічність стають вирішальними для розуміння будь-якого явища. Такий принцип мислення позбавив тогочасну Європу безлічі релігійних забобонів, які розквітнули в Середньовіччі: коли інтерпретатори самі заплутались у тлумаченнях Святого Письма, а метафора перетворилась на буквальність. З часом людина все більше сторонилася міфічного та релігійного, бо віра не може бути доведеною. Та здається, людство перестаралося. Критичне мислення стає чи не єдино можливим для виживання в інформаційному суспільстві. А говорити про духовне стає занадто сентиментально для сучасної освіченої людини.

Проте, якими б ми не були «розумними», міфічне мислення є в основі нашої свідомості. Цілі епохи людина вірила, що «я» – це душа, яка знаходиться в певному органі: одні народи шукали її в серці, інші – в голові, діафрагмі, животі, печінці; жителі Вавилону вважали вмістилищем душі – вуха, ескімоси – шийний хребець… Сьогодні, здається, cogito ergo sum позбавилось контексту і сприймається зовсім буквально. Сучасна людина знаходить свою «душу» в мисленні, тобто людина – це думка. Виходить досить цікава картина: наче ми прийшли до повного ототожнення себе зі своїм тілом (бо лише матерію здатні перевірити з певною похибкою: розглядаємо свідомість як нейросіть, що є носієм інформації, або емоції як гормональний відгук тощо), при чому вважаємо себе безупинним потоком нематеріальних думок. Наукове обґрунтування людської свідомості, звичайно, має сенс, як має сенс медицина, нейрохімія, психіатрія та ін. Але чи варто приймати один вивчений бік за ціле?! Безумовна віра в наукові факти і в їх повноту є не менш міфічною, ніж віра в те, що хобот чи нога – це весь слон.

Та проблема не в науці, не у спробі зрозуміти світ і систематизувати знання. Бо пізнання, яким ми живемо, є нескінченим, на відміну від нашого життя. По-перше, проблема в культивуванні раціонального мислення. Вважається, що людині достатньо розумно думати, тоді в неї буде гарне щасливе життя. І це правда в межах соціуму: сучасна людина не може бути неосвіченою, інакше вона легко стає жертвою політичних, соціальних, економічних маніпуляцій. Отже ми повинні бути в усьому більш-менш обізнані, нам потрібно щонайбільше інформації. По-друге, проблема в улюбленій справі ЗМІ – у спекуляції фактами. В багатьох випадках людина накопичує псевдонаукові новини, які були вирвані з контексту, або вже спростовані науковцями. Ми засвоюємо такі упередження в школі, вбираємо з дешевих журналістських репортажів, підкріплюємо «цікавими фактами», якими пістрявить інтернет. В нас немає часу, щоб аналізувати все, отже нам потрібні тільки висновки. Тоді ми легко потрапляємо у когнітивні пастки. Соціальний інститут диктує ідеал розумної успішної людини. А для підтвердження успіху, звичайно, необхідні й певні атрибути, як то інноваційні девайси, машина, подорожі, статусність та ін. Тож сучасна людина змушена весь час працювати, діяти грамотно і доцільно для реалізації потреб, в які вона глибоко занурена. Інтуїції відводиться хіба що епізодична роль у випадку, коли треба ризикувати.

Культ споживання – з одного боку, довіра виключно логіці – з іншого боку і понад все: ототожнення себе із думкою – приводять до того, що людина сьогодення занадто невротична. Ритм нашої буденності дуже швидкий. Час минає так, наче Земля зменшилась у розмірах, а не збільшилась численність людства. 24 години недостатньо, щоб осягнути те, що відбулося за день. Звичайно, ми не встигаємо помічати теперішній час і своє життя, коли захоплені думками, мандруємо вигаданим майбутнім. Та з чотирьох вимірів сприйняття саме час відчувається найгостріше (хоча і точка до безкінечності відноситься так само, як мить до вічності). Безліч практик та станів як-то в дзен-буддизмі – дзадзен, або у суфіїв – фана і бака, у християнських містиків – любов, або у філософії М. Гайдеґґера dasеin та багато інших культур зі своїми методами і термінологією, в широкому сенсі вимагають від людини відчувати момент невідокремленності, тут і зараз, розчинення свого еґо, з яким викристалізовується щось більше, ніж ми мислимо про себе, щось ближче до вічності.

Думаю, у наш час і в нашому оточенні не просто актуально, а цілком необхідно хоча б іноді звільнятися від інформаційної шкарлупи, від безкінечного аналізу та емоційних реакцій на мінливе оточення. Та я не закликаю до неосвіченості (навпаки, необхідно навчатись працювати з інформацією, мислити критично), чи до вдавання до релігії (бо людина, що не має внутрішньої тяги до того, в найкращому випадку породжує профанацію та копіювання ритуалу), тим паче не стала би займатись моралізаторством. Але хочу підкреслити зовсім не нову думку про необхідність зосередженості. Зосередженості повної і майже містичної, що базується на інтуїції. Таким шляхом ми поринаємо у сфери Любові і Творчості, які неможливо відокремити один від одного і неможливо осягнути суто інтелектуально; у сфери, де минулий та майбутній час перестають існувати, бо це і є поєднанням з миттю.

Творча зосередженість виводить нас у світ невідокремленого співіснування, за межі катастрофи екзистенції. Та це не стан афекту, а усвідомлена особиста духовність, що виражається через уяву і спонтанність. Чи-то написання симфонії, проектування апарату, пошук археологічних пам’ятків, читання поезії, виховування людини тощо; дія, що розгортається, надихає, народжує сумніви та ставить перед вибором; або виняткове явище повної відкритості до надсвідомого, де вже не виникає сумнівів – все це творча праця, яка, мабуть, є відлунням найвищої форми людської свідомості. Це творчість як протилежність деструкції, але не протистояння їй. Творець і руйнує старий світ стереотипів, і будує новий світ. Він деміург, свідок того, що не кожна людина здатна побачити. Але ж в першу чергу, він уважний завзятий дослідник. Тоді якщо автор – це великий перетворювач абстрактної ідеї в універсальні символи; то виконавець – це співавтор, який розщеплює та створює світ наново. Він вносить унікальну виразність через нюанси, які лежать в межах вказаного автором символу; формує особливу взаємодію між позначеннями, яка може бути виражена лише єдиною мовою – мовою гри. Тоді уявіть, яку роботу повинен зробити слухач, щоб грати активну, а не пасивну роль приймача, що намагається розважитись?! Якою емпатією повинен володіти, щоб осягнути ідею автора, пережити її з виконавцем та його диханням, але максимально особисто?! Тоді його можна назвати співвиконавцем. І для цього необхідна повна концентрація, в якій саме інтуїція прокладає шлях. Ніякий аналіз не може дати повного розуміння, але він здатний спростити сприйняття до холодного критицизму.

Культура в цілому, як і людина особисто, якій не вистачає раціональності стає божевільною, але гіпертрофована розумність прокладає шлях у задушливу прірву прагматизму. Обидві крайнощі витісняють людські цінності і спотворюють культуру. Постмодернізм зі своїм «божевіллям» яскраво продемонстрував, як визнання нікчемності людини, іронічне ставлення до культури, зневага традицій збуджують, приваблюють і визволяють від відповідальності; на відміну від орієнтації на вищі людські цінності, які втомлюють. Представники такого світогляду – майстри шокувати, вони знають, ЯК треба зробити, щоб досягти бажаного резонансу. Але, на жаль, часто сенс їхнього твору не виходить за межі збуджувального ефекту: витвір не живе довше першого враження, а слухачеві нема куди заглиблюватись. Та сьогодні можна побачити і результати надмірного втручання аналітичного мислення, коли автори – винахідники зводять витвір мистецтва майже до наукового дослідження. Тоді твір – це важка вирахувана конструкція. Він побудований на аналізі й вимагає, в першу чергу, аналізу, що часто призводить до втрати естетичного навантаження. Хоча все це може бути цікавим, в обох випадках твір лише дивує, як акробатичний номер. Але він не знаходить відгуку навіть у слухача без теоретичного підґрунтя: людини, яка користується своїм естетичним смаком, яка не в стані оцінити вправність твору «зробленого», але здатна відчути живе дихання, пошук та зосередженість. Звичайно, якщо це «активний» творчий слухач.

Незалежно яку роль грає людина: автора, виконавця або слухача (читача та ін.) – важлива золота середина між емоційним захопленням і раціональним судженням. Звичайно, неможливо уніфікувати творчий процес для всіх, бо кожна людина особлива, але в цілому гармонійність і цілісність пізнання полягає у первинному інтуїтивному витворі та вторинному критичному аналізі, що може допомагати та коригувати, але не диктувати кожну букву. Інформаційна епоха тільки починається зі своїми складностями, але й безкрайніми можливостями. І нам необхідно навчатись орієнтуватись в цьому просторі, відрізняти важливе і своєчасно зупинятись, бо саме в цій паузі найчастіше і ховається глибоке творче осягнення. Отже, процесом живим, повним спонтанності і є та найвища зосередженість, яку ми всі повинні розвивати та викохувати, ступаючи на шлях творця. А раціональність нехай нам допомагає зрозуміти, розширити та пробудити людський геній, що є в кожному (принаймні, в це хочеться вірити).

Анна Придатко

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.