Плейлист Франка


Про формування смаків та про музику, яку обирав для себе Франко.
Розмова з франкознавцем Богданом Тихолозом.

Розмовляв Влад Яценко


В музиці Франко не був фахівцем, він не був музикантом, музикознавцем. В цій галузі він називав себе “профаном”, тобто простаком. У нього навіть є стаття, яка зветься “Думки профана на музикальні теми”. І, розповідаючи про музичний вибір Франка, варто поставити собі запитання: а звідки взялися його музичні смаки?

Франко був карпатським бойком, свої ранні роки він провів у селі, де чи не єдиним способом почути музику був контакт із фольклором — гаївки на Великдень, коляди на Різдво, весілля та різноманітний народний спів. Фактично, якоїсь іншої музики -класичної чи академічної, тоді він не міг почути. Щоправда, навчання у той час було поєднане з музичним вихованням. Та музика, з якою він зустрічався під час навчання (особливо в так званій «нормальній» школі отців-василіян у Дрогобичі), — це була передусім церковна музика.

Загалом, Франкові музичні смаки сформовані на народній творчості. Іван Якович сам збирав фольклор, в гімназії у нього були грубі зошити, заповнені власноруч записаними текстами. Це був насамперед український фольклор, але не лише. Оскільки тогочасна Галичина була мультикультурною і багатонаціональною, то було ще кілька музичних традицій, до яких у той чи інший спосіб він торкався. Передусім, його цікавив український фольк, польська музика, єврейська. Одна з його статей на музичні теми має назву «Музика польська і руська (українська)». Сам факт, що для нього звучала різна музика, зрештою і різні мови, позначився на формуванні музичних смаків. Це також відображалося і на свідомості письменника, він був відкритим до різних культур. Звичайно, найбільше йому любилося своє, рідне. Українська пісня для нього — це мамина пісня. Його мати чудово співала, і це стало джерелом любови до української музики.

Пізніше Франко відкривав нові музичні світи — це світ академічної, класичної музики, де він знаходив для себе багато цікавого. Хоча він не зраджував фольклору, а відкривав для себе його нові обрії і поза межами рідної Бойківщини – на Гуцульщині, де майже щоліта відпочивав, у Наддніпрянській Україні, яку не раз відвідував. Він сам кілька разів їздив до Києва, спілкувався з середовищем старої київської громади, серед якої був композитор Микола Лисенко. Можна вважати, що Лисенко був таким собі еталоном для Франка з погляду музичної культури. Композиторська майстерність Лисенка поєднує високі традиції академічної музики із народними джерелами. Я б сказав, що Франкові найбільше подобався оброблений фольклор, такий собі неофольк.

До речі, добре, що ми зараз прийшли до кав’ярні (розмова відбувалася у кав’ярні ЛНУ ім Франка – ред), бо це було одне з його улюблених місць для спілкування з творчою молоддю. І, до слова, це було одне з місць, де він слухав музику. В його колі спілкування тут була богемна молодь, не лише творча, а й громадсько-активна.

Твори Франка часто народжувалися з музики

Іван Франко був музичносприйнятливою, музичночутливою людиною. І коли ми говоримо про психологію його творчости, то його поетичні твори, насправді, часто починалися не з тексту, а з ритму.

Його товариш Василь Щурат говорив, що інколи Франко впадав у такий дивний стан творчого піднесення, коли він міг просто так ходити по кімнаті і щось собі наспівувати. З того мугикання іноді народжувалися справжні поетичні шедеври.

Франко мав музичний інтелект, тому він тонко відчував музику, був до неї чутливий. Є така думка, що його пісня “Не пора, не пора, не пора” народилася тоді, коли він почув солдатів у Відні, які співали військовий марш.

Отакої! Франко – співав

До речі, незле співав, кажуть, що у нього був досить гарний голос. І дехто замолоду пророкував йому долю священика чи принаймні дяка.

Одного разу, коли він мав публічну лекцію про проблему жіночої неволі в українських народних піснях, то він сам проспівав низку пісень. Що цікаво, одна з тих пісень “Ой там, за горою та за кремінною…” лягла в основу сюжету драми “Украдене щастя”.

Сучасники не раз відзначали, що Франко любив музику, слухав її та охоче співав і сам. Пісні з його голосу записали Микола Лисенко, Філарет Колесса, Климент Квітка. Він співав не навчено, без спеціальної освіти. Але робив це природно, без якихось штучних модуляцій, фальшивого пафосу. Зі спогадів сучасників про його спів, можна сказати, що він робив це не заради якогось зовнішнього ефекту, щоб комусь сподобатися, справити враження, а просто тому що це приносило йому задоволення. Найбільше подобається те, коли людина не грає на публіку, а коли їй самій класно. Творчість не заради якоїсь мети після творчости, а заради самого процесу. Коли Франко співав, то йому, мабуть, було файно.

Іван Франко

Які стосунки Франко мав з музикантами? Чи вдавалося їм співпрацювати?

Його співпраця з музикантами не була такою партнерською, яку ми часто бачимо сьогодні, тобто це не було пряме творче співавторство. Я би сказав, що він постачав для них “сировину”. Оскільки його тексти містили в собі іманентну музикальність, то багато його текстів лягало в основу музичних творів.

Водночас він товаришував з багатьма відомими музикантами. У колі його знайомих – композитори Анатоль Вахнянин, Ізидор Воробкевич, Віктор Матюк, Петро Ніщинський, Остап Нижанківський, Денис Січинський, Станіслав Людкевич, Ярослав Ярославенко.  До слова, композиторів Іван Якович поважав, а до виконавців (за окремими винятками) здебільшого ставився досить скептично. Він не любив деяких співаків через “зоряну хворобу”, зовсім не властиву його власній скромній натурі. Але все ж приятелював із зірками першої величини, серед них – оперні виконавці світової слави Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга… Так, ще й досі у Франковому домі у Львові (де тепер літературно-меморіальний музей) зберігається коштовний ріг достатку, який чарівна Саломея подарувала письменникові на ювілей творчої діяльности. З композиторів найбільше він дружив з Миколою Лисенком, якому присвятив чимало слів захвату та щирої симпатії й окрему статтю «Лисенкове свято в Австрії» (про відзначення ювілею композитора 1903 р. в Галичині).

Твори Франка часто діставали «музичні крила» – видатні композитори писали музику на його слова. Перш за все, варто відзначити музичну франкіану Миколи Лисенка. Саме він увічнив у музиці Франкові твори «Гімн (Вічний революціонер)», «Безмежнеє поле в сніжному завою…», «Місяцю-князю…» та багато інших. Станіслав Людкевич також багато творів Франка поклав на музику, зокрема йому належить низка хорових композицій, таких як кантати «Наймит», «Каменярі» та ін.

Хоч Франко і не був професійним музикознавцем, але деякі його твори таки стали операми. Не тільки “Мойсей” – філософська поема, оригінальну інтерпретацію якої в жанрі опери здійснив наш сучасник Мирослав Скорик. Є, наприклад, одразу дві версії “Украденого щастя” – чеського композитора Владимира Амброса та українського Юрія Мейтуса.

У своїй статті “Думки профана на музикальні теми” Франко дуже критикував Бортнянського, якого називав «злим демоном нашої музики», бо вважав, що хоч він дуже талановитий музикант, але пересадив на національний ґрунт лише західні взірці і недооцінював значення народного мелосу. Франко вважав, що Бортнянський отруїв нашу музику, бо поєднав “європейщину” із “церковщиною”. Але та музика була такою ж, як тисячі кілометрів в один чи другий бік — вона не мала свого національного обличчя. Франко те національне обличчя завжди цінував і ставив за приклад свого улюбленого Лисенка.

Галицькі композитори були тісно пов’язані з церковною традицією, яка мала багато спільного з музикою західноєвропейського бароко. Пізніше на галицьку музику вплинула віденська класика і її похідні. Загалом, віденська музична (та й не тільки!) культура тут була дуже популярною, і сам Франко з нею також контактував (скажімо, не раз згадував у своїх творах вельми популярні в імперії Габсбургів вальси Штрауса).

Відомо, що Франко іноді ходив до Львівської опери і водив туди своїх дітей. Особливо йому подобався “Вільгельм Тель” Дж. Россіні, у нього навіть є однойменна новела, назва й сюжет якої інспіровані цією оперою. Це справжня музична новела, у якій ідеться про те, як мелодія здатна переродити людину, змінити її світогляд, світоставлення, зрештою, життя. Франко вмів дуже глибоко переживати музику, навіть траплялося так, що через хвилювання він не досиджував до кінця виступу, надто розчулюючись (так було, зокрема, під час прослуховування «Пер Ґінта» Едварда Ґріґа). Але все ж варто сказати, що ось ця західна культура для нього залишалася на бекґраунді.

З яких джерел ви дізнаєтеся про його музичні вподобання?

Є два основних джерела — власні твори Франка та спогади близьких до нього людей. Один із розділів у його праці “Із секретів поетичної творчости” зветься “Поезія і музика”, де він осмислює засоби виразности поезії та музики. З одного боку, Франко щонайвище цінує слово — воно містке, інформаційно насичене, здатне передавати будь-які ідеї, тож має свої переваги порівняно з музичними засобами. Але мистецтво слова не виникає окремо від музики, поезія народжується, як пісня (у Франка з цього приводу є окрема стаття «Як виникають народні пісні»). З іншого боку, — хоч музика і ощадлива у своїх засобах, вона промовляє дуже щиро, глибоко й емоційно. Ось ця емоційність музики і є те, що найцінніше.Богдан Тихолоз

Інтерпретація. Які тексти Франка оживила музика?

Як уже мовилося вище, чимало Франкових творів покладено на музику. І що цікаво — ті твори й далі отримують нові інтерпретації. Напевно, найбільш вдячна у цьому плані — збірка “Зів’яле листя”. Низка творів з цієї ліричної драми стали відомими піснями, що мають статус “народні”, хоч не всі знають, що вони мають авторів. Згадаймо бодай чудові романси «Ой ти дівчино, з горіха зерня…» Анатолія Кос-Анатольського, «Червона калино, чого в лузі гнешся…» Богдана Янівського, «Зелений явір» Віктора Камінського

А останнім часом з’явилися нові пісні молодих українських виконавців на Франкові тексти, які оживають у зовсім свіжих інтерпретаціях. Наприклад, Христина Соловій з піснею “Оце тая стежечка, де дівчина йшла”. Мені дуже подобається, що львівський гурт “Один в каное” запропонував дуже цікаву музичну версію вірша “Човен”. Це дуже філософський твір або, як говорив Франко – “так-сяк вбрана в поезію філософія”. А тепер ця «поетична філософія» стала популярною сучасною піснею.

Несподівано для багатьох ці твори звучать по-новому, дуже сучасно й оригінально. Завдяки тому, що музикантів (як колись давно, так і нині) цікавлять твори Франка – його образи й тексти будуть жити.

Уявімо, що Іван Франко жив би сьогодні…

Думаю, зараз Франкові подобалися б музичні експерименти, що «міксують» прадавні етнічні корені із сучасними формами.

Він шукав би таку музику, яка б поєднувала професіоналізм та сучасні, модерні тренди з питомою народною основою. Певен, що йому би сподобалися ті митці, які не просто консервують фольклор, а роблять його живим і сучасним (ось як уже згадана Христина Соловій чи Онука).

Тобто зараз в Україні він би знайшов для себе ту музику, яка дійсно до вподоби?

Я впевнений у тому, що знайшов би. Він не був музичним «гурманом» – у тому сенсі, що не приділяв занадто багато уваги “смакуванню” якимись особливо вишуканими, штучними нюансами. Він любив популярну культуру, але не низькопробну. Те, що він слухав би зараз, треба шукати не в академічній музиці, не в аванґардній чи поставанґардній — ці речі він би зараз критикував. Йому б імпонувала реанімація фольклору, коли той матеріал стає чимось сучасним і новим.

Ще зараз з’являється багато нових патріотичних пісень – по-справжньому щирих, написаних кров’ю серця, а не на соціальне замовлення чи за міністерськими наказами. Думаю, деякі з них також би дуже сподобалися Франку. Музика, народжена війною, до нього також би промовила. Латинське прислів’я: «Коли говорять гармати, музи мовчать» було не для нього, бо й сам він не мовчав у скрутних обставинах, дослухаючи до голосів свої епохи.


ексклюзивно для Часопису |А:| #CollegiumMusicum

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.