Опубліковано в часописі “Ї” –  www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Остапович


 «Слухайте, ви: Я почав з нічого.
Нічого — те ж саме, що повнота.
В Безкінечному стані повнота —
те «ж саме, що пустота.
Нічого є пустим й наповненим…»

К.Г. Юнг «Сім проповідей мертвим»
(Роботу опублікував Юнґ під ім’ям гностичного вчителя Василіада з Александрії)

Час кидає виклики

Наш час кидає нам свої виклики. Виклики як побутові так і онтологічні. Ми змінюємось і не змінюємось водночас.

Вже доволі багато часу минуло з того моменту, як відомий австрійський писхіатр та психолог В. Франкл писав про екзистенційну фрустрацію західної людини, або кажучи простіше, – про відсутність сенсу в житті. Про внутрішню безвекторність та безкоординатність. Приклад Івана Іліча з повісті Л. Толстого «Смерть Івана Іліча» слугує дуже вдалою ілюстрацією до цього твердження. Головний герой, будучи смертельно хворим роздумує над сенсом свого життя чиновника і не бачить в ньому нічого вартісного. Нічого такого, заради чого варто було б його прожити, і з чим постати перед обличчям смерті, яка прийшла до нього зненацька. Він не готовий до спілкування з нею.

Хоча ідеї висловлені В. Франклом вже давно не нові, вони, на мою думку, залишаються актуальними й до сьогодні. Особливо в теперішньому українському просторі. Гігантський потік нефільтрованої інформації дозволяє сучасній людині цілком самовпевнено говорити про «знання», які можна здобути за допомогою кількох кліків, і які так само завтра ж вона змінить на нову порцію «усвідомлення своєї сучасності». Принцип накопичення, знань, вмінь, переживань, станів, є провідним серед переважної кількості освічених людей. З живого організму, який вбирає, осмислює, модифікує, перетворює, людська перетворюється на музей, з більшою чи меншою, цікавою, чи менш цікавою експозиціями, який до того ж має чітко регламентований тривалістю людського життя термін придатності. Горизонталь замість вертикалі. Але ж так не цікаво жити!

Мати, чи Бути?

«Мати, чи Бути?», – спитав класик.
Найважчим і найнезрозумілішим є те, що прагматична корисливість стає вагомим фактором в мисленні митців, їхньому мистецькому світогляді, що створює відповідний імідж розуміння мистецтва та митця, в пересічної людини. Мова мистецтва повинна бути зрозумілою та переконливою, але естетичний світогляд митця не має права бути пласким та однотипним. Багато хто показово відхрещується від будь-яких традицій не усвідомлюючи того, що цим самим він заводить своє мистецтво в замкнене коло естетичної безпорадності та безвиході. Нічого не народжується з нічого.

Будь яка спроба осмислення акту творчості як такого, повинна на мою думку починатись з того, що процес творення не може мати прагматичної мети. (крім певних видів маніпуляцій в масовій культурі) Мистецтво, як акт творення є вільною артикуляцією внутрішньо вільних людей з певною системою координат та вектором спрямованості їхніх поривань.

Кожен творить своє розуміння світу та істини в особливий, притаманний саме йому, чи його прошаркові спосіб. Від найархаїчнішого розуміння типу «правильної» організації соціальних зв’язків та стереотипів, до написання романів, чи симфоній. Творчість притаманна людині за замовчуванням. Тільки проявляється вона по різному. Дуже часто в «нетворчих» на перший погляд сферах. От скажімо, я абсолютно переконаний, що є люди, для яких висаджування вазонів на вікнах їхніх квартир, чи фарбування їхньої частини фасаду багатоповерхового будинку в колір, який суперечить будь якому здоровому глузду, чи поняттю про смак, є таким самим актом творчості, як для поета написання вірша. Тільки рівні різні. Від зародкового до більш розвиненого. Цілком симптоматично наприклад, що Ліна Костенко назагал для українського суспільства вважається певним ідеалом. Адже це ідеал екстрапасивного, знедоленого, середньостатистичного громадянина, якому потрібно жувати одну й ту саму чудодійну жуйку починаючи з 60-х років. Та й ще з точно вираженим рецептом та приписом «коли» і «скільки». В цій естетиці є певна механістичність, бажання до одного й того самого, до однотипності, що якщо задуматись мало чим відрізняється від висаджування вазонів.

[dropshadowbox align=”right” effect=”horizontal-curve-both” width=”290px” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Цілком симптоматично наприклад, що Ліна Костенко назагал для українського суспільства вважається певним ідеалом. Адже це ідеал екстрапасивного, знедоленого, середньостатистичного громадянина, якому потрібно жувати одну й ту саму чудодійну жуйку починаючи з 60-х років.[/dropshadowbox]

Переконаний, що немає такого явища мистецтва, яке неможливо осмислити. Осмислити означає прийняти. Впустити в себе частинку світового духу. Потрібно бути творцем. Творцем в найширшому розумінні цього слова. Хотіти бути не пасивним спостерігачем, «населенням» як зараз особливо прийнято говорити, а задавати собі питання. Чому такий то і такий то митець щось взагалі відчуває таке, що ми не розуміємо? Навіщо нам взагалі це розуміти? Що розумію я на противагу тому й тому? Що мене хвилює в тому й тому, а що ні? Чому воно мене не зачіпає? Без цього важко.

Ми не можемо полюбити те, чого не знаємо

Ми не можемо полюбити те, чого не знаємо. Чого немає в просторі нашого буття. Щоб щось полюбити, ми повинні про це знати. Ми повинні цікавитись. Тільки тоді наш горизонт розкривається.

[dropshadowbox align=”right” effect=”horizontal-curve-both” width=”290px” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ] Ми не можемо полюбити те, чого не знаємо. Чого немає в просторі нашого буття. Щоб щось полюбити, ми повинні про це знати. Ми повинні цікавитись. Тільки тоді наш горизонт розкривається.[/dropshadowbox]

Дуже часто стикаєшся з нерозуміння чи не бажанням розуміти. Небажанням впускати ірраціональну свободу творчості в свій внутрішній світ, адже це не приносить ніякої користі. Або здебільшого це просто не модно. Модно бути «неіндивідуальністю», адже «індивідуальність», це щось таке романтичне, що давно пережило себе.

Досвід каже мені, що потрібно говорити знову і знову!
Отже, питання «навіщо?», воно трохи з іншої сфери!
Творіння – акт, який потребує антистереотипного відношення до себе. Потрібно не боятись зробити над собою зусилля, хоч воно й не дасть миттєвих результатів.

Напевно, треба подумати над запровадженням нового мистецького напрямку, з назвою наприклад, – неоаскетизм. Навіть більше, – я вже чітко бачу розкішну будівлю, при вході до якої висить велика вивіска – «табір неоаскетизму імені…». Жартую. Ото була б провокація всім сучасним квазімистецьким провокаторам.

Провокація – вагомий важіль зрушень, щоправда, дуже нетривкий. Це загравання зі своїм часом. Мені здається, це швидше продукт дозвілля, ніж внутрішньої праці.

Давньогрецький філософський термін «λόγος» (логос), який означає «слово», «думка», «смисл», «поняття», «число», має праіндоєвпропейський корінь «leg», який означає «збирати». Спадає на думку іграшка під назвою «Lego», що в перекладі з данської означає «захоплива гра». Наша думка, спосіб мислення та ставлення до речей, людей, явищ, світу як такого, є захопливою грою «збирання», в яку ми бавимось протягом життя, мимовільно чи усвідомлено.

Існує твердження, що духовне життя людини загострюється, в час соціальних катаклізмів. Що вона знову і знову починає шукати для себе відповіді на найважливіші питання. Це так би мовити та, надійна опора, яка ніколи не зрадить навіть тоді, коли довкола все змінюється надто швидко і неконтрольовано. Товариш, колега, друг, однодумець, — всі вони можуть мене зрадити (теоретично), може змінитись моє ставлення до них залежно від обставин, але квартет Бетховена чи месса Палестріни цього ніколи не зроблять. Адже не мають таких властивостей за своєю природою. Я звичайно трохи перебільшую, але…

[dropshadowbox align=”right” effect=”horizontal-curve-both” width=”290px” height=”” background_color=”#ffffff” border_width=”1″ border_color=”#dddddd” ]Головна проблема сучасної людини — небажання залишатись наодинці з самим собою. Відсутність цікавості до себе та до інших.[/dropshadowbox]

Головна проблема сучасної людини — небажання залишатись наодинці з самим собою. Відсутність цікавості до себе та до інших. Творчість — пошук, і зрозуміло, що кожен шукає в міру свого розуміння «шукання» та розуміння ідеалу, істини, чи їхньої неможливості. Творчість — це спосіб пізнання.


Джерело Часопис “Ї”