28 лютого виповнюється 115 років з дня народження вже майже невідомого молодому поколінню композитора – Романа Сімовича. Хоч з дня його смерті минуло не так багато часу (він помер 1984 року) сьогодні його ім’я мало про що говорить.

Як не дивно, але це, напевно, єдиний повноцінний композитор-симфоніст XX століття на Галичині. Він написав 7 симфоній, не кажучи вже про сюїти і балет. Особливо я б хотів додати, що він отримав повноцінну, систематичну освіту в Празькій консерваторії.

Чому широкому загалу невідома його музика, і що це за музика? Очевидно, причин на це є багато, починаючи від самої музики, особливостей епохи і, закінчуючи особистим складом характеру композитора.

Коли я вперше кинувся шукати якісь записи чи бодай щось, що дало б мені якесь уявлення про Романа Сімовича як композитора, то стикнувся з одвічною проблемою української музики – її немає де почути! У випадку Сімовича у вільному (чи платному) доступі немає зовсім нічого. А єдина біографічна стаття у вікіпедії й та вказує, що він написав 6 симфоній, хоче переді мною була партитура із виразно підписаною назвою – «Симфонія №7». Правда варто сказати, що існує науково-популярна монографія Алли Терещенко із серії «Портрети українських композиторів», але її давність і час, коли вона була написана, не викликали в мене особливої довіри.

Єдині записи його музики, що збереглись (принаймні з поки відомих мені), це у фондах Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка та на львівському радіо. Це все здебільшого наживо із концертів у великому залі тодішньої консерваторії (тепер це концертний зал ім. С.Людкевича львівської філармонії).

Це так би мовити «бекґраунд».

ф97_оп1_одзб47_арк001Сімович та Леся (Олександра) Сергіївна Кривицька  ЦДАМЛМ України, ф. 97, оп. 1, од.зб.46, арк. 1.

Великою проблемою симфонічної музики на Галичині була відсутність живої, тяглої традиції інструментального виконавства в українському культурному середовищі. Існувало безліч хорів, від аматорських до професійних, а от з інструментальною музикою було складніше. Це треба чітко розуміти. Щоб зібрати «свій»симфонічний оркестр у Львові (до приходу радянської влади, в 1939 році) для виконання знову ж таки «своєї» музики Людкевич, наприклад. давав кошти зі своєї кишені на те, щоб винайняти музикантів (особливо духовиків) серед поляків чи євреїв (про це згадує музикознавець і диригент М. Антонович) З огляду на це, композитори, які в той час писали для симфонічного оркестру, взагалі заслуговують на окреме шанування. І я цілком впевнений, що вони розуміли, що відкривають абсолютно новий пласт і відчували в цьому велику потребу.

Першою думкою, яка в мене виникає, коли я починаю слухати музику Сімовича, це асоціації із симфоніями таких західноєвропейських композиторів як Фелікс Вейнґартнер, Вільгельм Фуртвенґлер, симфонічними поемами Ференца Ліста та особливо – Вітеслава Новака, його вчителя. З Новаком перегукуються навіть деякі назви творів, що цілком закономірно. Очевидно перші імена, які я назвав були в свій час видатними диригентами і час показує, що їхні саме диригентські здобутки лишились більш цінними для історії, ніж їхня музика.

Відбиток на враженні, від симфоній Сімовича, оминаючи надто очевидний гірський, гуцульський колорит, залишає нарочито об’єктивний наратив. Автор ніби старається донести до нас щось за допомогою піднесеного, «густо зінструментованого» мелодизму закличного характеру. Але це все так ніби трохи відсторонено.

Здається, що автор просто ховається за якоюсь ширмою. Інерція мелодизму інколи переростає в банальність секвенцій, але секвенції це одвічна проблема західноукраїнських композиторів, більш традиційних зрозуміло.

Значна інерція формотворення. Наслідування класичних зразків в даному випадку не йде на користь.

Найбільше авторська індивідуальність, як на мене, проявляється в повільних частинах симфоній. Вони природніше скомпоновані і тут не відчувається відстороненості. В третій частині 7о-ї симфонії, наприклад, в мене виникають чіткі асоціації із серенадою для струнних англійського композитора Едварда Елґара, хоча ймовірно, Сімович міг і не знати цього твору. Безмежний юнацький порив, пісенність в даному випадку дуже природна. Ранній твір Елґара і пізній твір Сімовича… тут немає претензій на об’єктивність, просто не можу позбутись цієї асоціації.

Після багаторазових прослуховувань записів та перегляду партитур, складається дивне враження. Так ніби щось постійно надломлюється  в композитора всередині, він не може переступити якусь уявну сходинку… Якесь фатальне відчуття неможливості втілення всього, що б хотілось і, як наслідок – рух за інерцією. Цю думку підкріплює також один авторський напис, який я знайшов на титульній сторінці партитури п’ятої симфонії: “Не прокоректовано мною. Р.Сімович». – Це той випадок, коли авторські ремарки залишають більше питань, ніж дають відповідей…

Відомий львівський музикознавець Ярема Якубяк в одній із статей пише: «Сімович творив, коли народжувалися різнорідні модерні мистецькі течії, змінювалися основи музичної мови. Він, однак, свідомо стояв осторонь цих процесів. Був традиціоналістом, що ставало іноді причиною певних розходжень з молодими композиторами, котрі виявляли схильність до новішої стилістики…

Життя, однак, легким не було, бо до відомих суспільно-політичних обставин додалися ще й особисті. Склалося так, що жив зі старим батьком та сином, за виховання і розвиток музичного обдарування якого дуже вболівав… Р.Сімович був чесним і скромним трудівником. Не виявляв особливої енергії, щоби промощувати дорогу своїм творам на концертну сцену і своєю кар’єрою переймався мало. Був небагатослівним, та з усього, що він робив, виходило одне – самопосвята справі української музики…»

Якщо уважно вчитатись в ці рядки, то виходить дуже дивний парадокс: симфоніст залишається скромним трудівником! Це трохи дивно. Адже саме поняття симфонізму спрямоване на те, щоб говорити до найширшої авдиторії. Що це? Особливості національного менталітету? Чому автор є інертним до того, на що спрямована сама суть його мистецтва?

Напевно, найбільш правдивої відповіді на це питання ми так і не отримаємо – вона похована разом із автором. Залишається звертатись до артефактів – партитур, листів, спогадів. Хто зна, можливо, вони відкриють нам щось про нас самих…

Музичні зразки

Р. Сімович – Симфонія 7 (III ч)

В.Новак «Словацька сюїта»

Е.Ельгар – серенада для струнних

Ф.Вейнгартнер – симфонія №6 (1ч)

В.Новак – Осіння симфонія

Ф.Вейнгартнер – симфонія №1


Автор: Іван Остапович
Редактор: Тарас Демко