Святослав Луньов: обличчя композитора має нагадувати обличчя професійного боксера


Бесіда з композитором Святославом Луньовим, що відбулась у Львові під час 22  Міжнародного Фестивалю сучасної музики КОНТРАСТИ у рамках циклу творчих зустрічей “Кава з композитором” у Дзизі.
Зустріч у форматі вільної розмови, питання ставили присутні в залі.


 Є такі запитання, які завжди хочеться ставити людям, що творять музику. Наприклад, що таке музика? Що таке добра і погана музика та чим вона відрізняється? Як відрізнити твір генія та того, чия музика не витримає час.

Те, що тебе надихає, те, в що ти можеш пустити корені – це і є хороша музика для тебе. Толстой свого часу говорив, що поки існуватиме другосортна література, то й буде існувати другосортний читач. Те саме й з музикою. Ми бачимо, як дуже багато людей, захоплені музикою, яку ви, наприклад, самі не готові споживати – з однієї причини – вам просто незрозуміло, що вони знаходять у ній.

А якщо би ви були в жюрі, приміром, композиторського конкурсу, то на що звертали б увагу?

На власні враження. Ніхто ще не скасував сльози, мурашки шкірою. Якщо цього немає, тоді ти намагаєшся якось аналізувати, оцінювати… Вступає в силу система оцінювання і ти починаєш порівнювати одне до іншого. Я думаю, що членство в жюрі конкурсу – велике випробування. Перш за все, це екзамен на зрілість. Наприклад, факт, що Святослав Ріхтер одного разу був у жюрі й поставив Вану Клайберну найвищі бали, а всім іншим – нулі. Тобто ти розумієш, що ієрархії там може навіть не існувати, тобто одна людина може повністю щось втілити. Сподіваюся, що у нашому випадку все вирішуватимусь міліметри. Часто буває так, що одна “людина покоління” висловлює те, до чого інші просто не дотягують.

Часто критикують сучасну, аванґадну, електронну музику. Кажуть, що там немає мелодії, там дисонанс і це не природньо. Що ви про це думаєте?

Мелодія може відволікати людину від музики. Ритм теж може відволікати людину від музики. Як подати людям музику так, щоб її нічого не відволікало від музики? – Ось завдання композитора й сучасного музиканта. Звісно ж, ні мелодію, ні гармонію, ні ритм ще ніхто не скасував. Але є ще деякі закутки в музиці, до яких композитори тягнуться. Є щось набагато глибше. Є ще не мелодія, але вже мелодія. Тобто, ти знайдеш щось, якщо хочеш знайти. Якщо хочеш знайти чорну кішку в темній кімнаті – ти знайдеш їх з десяток.

Як виховувати слухача? Як готувати його до того, щоб він відкрився до цих речей?

Я не розумію, чому одна людина стурбована цим питанням, а іншій – абсолютно байдуже. Як зробити так, щоб людина хотіла цього, бажала, прагнула? Як зрозуміти, що одна людина сприймає одне, а інша сприймає щось інакше? Чи потрібно виховувати всіх так, щоб люди були спроможні сприймати те, що їм дає “Спільнохарч”?

Чи можна якось об’єктивно оцінити музику, літературу? Чи в них є ця об’єктивність?

Немає жодної об’єктивної людини, окрім… Самі знаєте кого. Ми тільки можемо порівнювати зі своїми недосконалими поглядами. Треба самому бути бездоганним об’єктом, аби говорити про об’єктивність.

Скажіть, ви задоволені усіма своїми творами?

Немає жодного такого.

Як пише музику композитор Святослав Луньов? Він сидить за фортепіано, може у нього довгий попередній процес?

По-різному, як і кожна людина. Колись Скотт Фіцжеральд написав у передмові до “Ніжної ночі”: “Автор писав книгу три місяці, думав над нею три роки, а готувався – все життя”. Не завжди усвідомлюєш, що ти вже над чимось працюєш. Той твір, який сьогодні звучатиме, я написав за три тижні. Для мене це просто дивна швидкість, але у мене просто не було іншого виходу. Наприклад, Р.В.Фассбіндер написав свій сценарій (Berlin Alexanderplatz /1980 – ред.) на три тисячі сторінок за три тижні. Він просто сказав, що у нього не було іншого виходу. Я думаю, що наш соціум, наше оточення, або ж ми самі створюємо собі такі умови, що у нас просто немає іншого виходу, аби зробити щось у відведені рамки.

Що стосується самого питання техніки, процесу, то, звісно ж, по-різному буває. Іноді виникає якась ідея, котра сиділа в задумі якогось твору, але туди не потрапила. Потім вона починає проростати й втілюватися в основу іншого твору. Переважно я не можу почати писати музику якимись зусиллями, типу: “Ось зараз я буду писати музику”.

Чи буває так, коли від ідеї твору до його втілення ви відкидаєте увесь матеріал, що напрацювали?

Так, дуже часто це буває. Інколи, щоб зрозуміти, що саме ти хочеш висловити, треба відкинути величезний масив непотрібного. У письменників це називається “виписатися”, тобто треба набрати якийсь розгін. Дехто починає просто писати щось, навіть листи, для того, аби “виписатися”. Не просто вколоти палець і почати писати щось геніальне.

В якийсь момент просто забуваєш, чим ти займаєшся. Це і є справжня творчість – коли час зупиняється. Особисто для мене найбільшою цінністю творчості є процес забування себе. Продукт творчості – це результат твоїх зусиль, а ось сам процес переживання, те, що найцінніше, це перехід у інший стан, де ти знаходиш місце, щоб побути одному.

Тобто ви спілкуєтеся із собою?

Спілкування з самим собою – це як нарцистична сповідь до дзеркала.

Публіка взагалі не фігурує у моїх мріях. Вона з’являється тоді, коли твориш якесь “замовлення” від публіки. Ти пишеш музику заради музики, не адресно.

Як ви думаєте, що таке форма? Як сучасна людина відчуває форму в музиці?

Я теж, здається, сучасна людина і я теж, здається, маю відчувати цю форму. Дивлячись яка вона і для якої музики. Якийсь унікальний образ музичної форми для мене не існує. Дві речі, які я чекаю від композитора – щоб він творив і вражав мене (як казав Штокгаузен). Необхідно постійно рухатися вперед, змінювати слухацьку свідомість. Можливо, навіть обманювати у певних моментах. Композитор має викликати враження, що це неможливо, але це є – це головна розвага мистецтва. коли композитор приходить до оркестру, а музиканти кажуть йому, що це складно, просто неможливо, розумієш, що саме прийшов до цього “краю”. І якщо з цього краю ви не впадете, не розіб’єтеся, то, можливо, відбудеться щось неочікуване. Якщо людина просто відпрацьовуватиме програму, то ми не назвемо це мистецтвом. Не знаю, чи має це якийсь стосунок до форми. Створити форму – означає створити певний світ, систему координат, в середині якої може існувати чудо.

До якого типу форм ви схильні? До камерного ансамблю чи великих симфонічних оркестрів?

Мені, звісно ж, подобаються великі форми. Великими речами можна підняти великі проблеми й великі питання. Ця “риба” може тебе втопити (бо ти просто можеш не довезти її до берега) (див. Е. Гемінґвей “Старий і море” – ред.) і це найбільш екстремальне співвідношення людини з матерією. Це як створити великий світ та намагатися заселити його якимись інакшими силами.

Як відбувся той момент, коли ви вирішили, що ви – композитор?

У всі часи релігія та філософія давали людині розуміння, що існує якийсь інший світ, куди всі ми потрапимо. Мені здається, релігія і філософія примирюють людину із думкою про смерть; а музика – примирює (особисто мене) із життям. Це найважливіше заняття, яке є у моєму житті.

Розкажіть про кіномузику. Як це відбувалося у фільмі “Брати”?

Є такий гуцульський музикант Михайло Іллюк, його син – Микола Іллюк. Старший Іллюк ще грав на музичних інструментах у фільмах Параджанова. Його сина запросили до Києва з трембітами та усім іншим скарбом. Я знав, що буду писати для оркестру, принаймні, для камерного оркестру. Переді мною було завдання, використовувати фольклор, щоб це було документально, достовірно. І я подзвонив йому, розпитав про все. Запитую: “Скажіть, як художник художнику – ви ноти знаєте?”. Він сказав, а я повторив: “я граю не по нотах, а по свадьбах”. Я зрозумів, що вляпався, бо всі розписані ноти не спрацюють. Я зробив для нього демо-запис і під нього він імпровізував. Я лише робив те, що міг: говорив “тихіше”, “гучніше”, “швидше”, “повільніше”.

Що для вас “справжність”, що “штучність” і що вам більше до вподоби?

Справжність для мене важливіша що б це не означало. Але справжність може бути рафінованою, дуже важкою. Для композитора дуже важливою є сильна внутрішня позиція, сильний характер, схильність до протистояння оточенню, яке намагається вас розмити. Обличчя композитора має нагадувати обличчя професійного боксера. Бо дуже багато він “б’ється об стінку” і все зайве починає зникати. Так описував ідеальну скульптуру Мікеланджело: скинута з гори скульптура втрачає зайве. Згадаймо Венеру Мілоську.

Чи застосовуєте ви у своїй творчості алеаторику та імпровізацію?

Так, звісно, наприклад, “Tutti” писався з кінця. Для мене важлива робота скульптора, коли помітний кінцевий результат, але ще не проявлена основа. До кінцевого результату можна дійти декількома шляхами, а завдання автора – знайти один з них.

Два рази одне й теж повторити не можна і кожного разу щось буде звучати по-різному. Композитор для мене – це людина, котра постійно переймається проблемами контролю. Останнім часом я багато думаю про перфекціонізм. Композитор – перфекціоніст: у тому сенсі, що він намагається на певній території навести власний порядок. Через цю причину люди заводять собі рибок, вони їх годують, доглядають, хоронять. Все їхнє життя відбувається на очах і людина його контролює. І це дає їм впевненість у собі, у своєму “завтра”. Так само я поводжуся і в музиці. Є такі моменти, де може вдатися щось дуже незвичайне. В інших творах я допускаю більше свободи.


Творча зустріч “Кава з композитором” пройшла в рамках 22 Міжнародного Фестивалю сучасної музики КОНТРАСТИ 30 вересня, 2016.
Запис та публікація бесіди – за ініцятивою Музичної Аґенції Collegium Musicum та Часопис |А:|
Автори публікації: Іван Остапович і Тарас Демко
Розшифровка тексту і редакція: Влад Яценко

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.