Століття Станіслава: коротка розповідь про довге життя Людкевича


“Творчість *** перейнята громадянським пафосом, позначена масштабним національним колоритом”, – пише про нього Вікіпедія. Погодьтеся, що такий вступ не змусить вас навіть дізнатися ім’я композитора, про якого йде мова. Але дізнатися варто, бо життя Станіслава Людкевича справді цікаве.

Людкевич прожив на світі 100 років. Він був людиною-оркестром: композитором, дириґентом, викладачем, науковцем, музичним критиком, редактором, фольклористом. А ще він одружився вперше у віці 94 років!

Готові дізнатися, які ще надзвичайні речі сталися у це “століття Станіслава”? Тоді почнемо.

***

Дириґент у 12 років

Ця історія почалась 24 січня 1879 року, коли у родині Людкевичів, яка мешкала у містечку Ярослав на Галичині (зараз входить до складу Польщі), народився син. Станіславу на роду було написано стати музикантом. Дід Станіслава по материній лінії – Олексій Гіжовський – був священиком, цікавився історією, філософію та музикою. Його “однокашником” був Михайло Вербицький – автор національного гімну України. Вербицький вчив гри на фортепіано доньку Гіжовського – Гонорату. Вона прищепила Станіславові любов до української пісні.

Музичну обдарованість  хлопчика виявили, коли йому було чотири роки. Під час навчання у Ярославській гімназії Святослав співав у хорі, а у 12 років став його дириґентом. У неповні 18 років він написав перший свій твір “Пожар” на слова поеми Шиллера “Пісня про дзвін”.

На момент закінчення навчання Людкевич мав у своєму доробку хори “Гамалія” і “Поклик до слов’ян” та 7 п’єс для фортепіано, які із задоволенням грають і сьогодні.

Після ґімназії, у 1898 році, Станіслав пішов стопами батька, який був вчителем у народній школі, – вступив до Львівського університету, студіював там українську філологію. Але паралельно брав уроки композиції у Мечислава Солтиса, і як вільний слухач вчився у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.

В університетські роки Святослав особисто познайомився з Іваном Франком. Людкевич присвятив поетові симфонічний твір “Вічний революціонер” і мав виконати його на святкуванні 25-річчя творчої діяльності Франка. Недосвідченому тоді Людкевичу допомагав дириґувати капельмейстер. “Думав, провалюся крізь землю від сорому”, – згадував пізніше Станіслав Пилипович. Сам Франко прокоментував музичний подарунок так: “Ви зробили мені несподіванку, що написали музику на мій текст, однак я волів би, щоб і в середній частині “Вічного революціонера” було менше коляди, а більше маршу”.

Дисертація за рік

1901 року Людкевич отримав диплом викладача української та латинської мов. Два роки він працював у львівських гімназіях, а у 1904-1906 та 1908-1910 рр. викладав у навчальних закладах Перемишля: в українській гімназії та в Руському інституті для дівчат, при якому була музична школа.

У 1903-1904 Людкевич проходив військову службу у Відні, де мав можливість відвідувати найкращі концертні зали міста.

По поверненню композитор спробував себе у ролі редактора журналу “Артистичний вісник” (1905-1907), написав багато статей на музикознавчі теми.

***

1907 року він повернувся до Відня і вступив вільним слухачем до Віденського університету. І уявіть собі, що лише за рік навчання написав докторську дисертацію! Потім відвідував лекції у відділі музикології Ляйпцізького університету.

Станіслав Пилипович був одним з ініціаторів створення Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові, а з 1910 по 1915 – його директором.

Людкевич у свої 30 років став першим дипломованим музикологом та  популярним композитором Галичини. Славу йому здобули кантата-симфонія “Кавказ” (1913) на слова Тараса Шевченка, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народної пісні “Гагілка”, кантата “Вільній Україні”, цикл варіацій “Елегія” для фортепіано.

Над “Кавказом” Людкевич працював 11 років. Твір було виконано 1914 року у Львові із запаморочливим успіхом!

***

Полон, УНР, польський гніт

Безхмарним було у той час і особисте життя композитора. У музичному інституті, де викладав Людкевич, навчалася майбутня співачка Олександра Парахоняк. “Між ними спалахнуло почуття, Людкевич освідчився Олександрі, але Перша світова війна зруйнувала їхні плани: Станіслав Людкевич був мобілізований, згодом потрапив до російського полону, а тим часом Олександра вийшла заміж…”, – розповідають на сторінці Музею Людкевича у Фейсбуці. Пізніше Людкевич присвятив Олександрі солоспів “Тайна” на слова Олександра Олеся.

У полоні Перовська (нині – Кизилорда у Казахстані) Людкевич не припиняв писати власні твори. За цей час він знайомився із місцевим фольклором, який використав, наприклад, в акапельному творі “Сонце заходить, гори чорніють”.

Хвилі революції докотилися до Людкевича 1 листопада 1917 року – влада УНР викликала композитора до Києва. У столиці він зустрівся із колегами Миколою Леонтовичем, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем. Але також став свідком червоного терору червоногвардійських загонів Муравйова.

Фото зроблене у Перовську в 1916 р. Людкевич – крайній зліва.

У неспокійний час польсько-української війни галичанин повернувся до Львова, який на той час відійшов полякам. З 1919 року він вже майже не залишав місто.

Людкевич організував перший український симфонічний оркестр у Галичині при Музичному товаристві ім. Лисенка, керував Музичним інститутом до 1926 року, далі був інспектором філій інституту у 1926-1939 рр.

Людкевич написав багато статей про вітчизняних композиторів у журналі “Українська музика”, дириґував хором “Львівський Боян”. Одним з найвизначніших його творів для хору стала симфонічна поема “Каменярі” (1926 р.) на слова Франка. Виконати цей твір в умовах тодішньої Польщі вимагало неабиякої сміливості, адже головною темою стала бойова пісня:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Проти “національної” заскорузлості

У 1928 композитор написав “Стрілецьку рапсодію”, засновану на популярних стрілецьких піснях. Пізніше у радянські часи її перейменують у “Галицьку рапсодію”.

У ці роки Людкевич публікує багато обробок українських пісень. Проте окрім любові до фольклору митець переймається ще й тим, щоб українська музика йшла в ногу з європейськими тенденціями. Ось, що він сам про це писав: “Ми насилу затуляємо вуха, замикаємо очі на все те, що діється в світі, бо боїмося, щоб воно не “змінило” нашого національного характеру! А по мені, нехай радше змінить, прочистить, перефільтрує нас до “ґрунту”, може знищить в нас і цю хоч “національну” заскорузлість. Бо річ загальнозвісна, що тільки те мистецтво чи культура може мати тривку основу і значення, яке є влучним і правдивим відображенням свого віку”.

Загалом у період між двома світовими війнами вся творчість Людкевича була пов’язана з Україною та українською історією. Вершиною стала кантата  “Заповіт” на слова Шевченка, прем’єра якої відбулася у 1936 році в Оперному театрі.

***

Наближалася Друга світова війна, а разом з нею – нові випробування для вже не молодого композитора.

Музика під обстрілами

1939 рік. Після нападу СРСР та Гітлерівської Німеччини на Польщу, Львів зайняли більшовики. Всі українські установи, у тому числі й Музичний інститут ім. Лисенка, “Львівський Боян”, Наукове Товариство ім. Шевченка, в яких працював Людкевич, були ліквідовані. Натомість створено багато нових організацій та установ за радянськими зразками.

“Людкевича постійно при різних нагодах спихали вниз”, – писав композитор Василь Витвицький. Тепер Станіслав Пилипович працював на другорядних посадах у Державній консерваторії ім. Лисенка та у Філії інституту Фольклору Академії наук УРСР.

Найвизначнішим твором у цей час стала кантата “Наймит” на слова Франка.

***

Цікаво, що Франко і Шевченко – два титани української культури, до творчості яких усе своє життя звертався Людкевич. Твори на їхні слова стали Людкевича головними у різні періоди його життя, зазначає історик Марко Антонович. В австрійський період це був “Кавказ” і його “борітеся, поборете”, у польський – “Заповіт” із закликом “вставайте, кайдани порвіте”, у часи Другої світової – “Наймит” із вірою у майбутнє “пропаде пітьма і гніт”.

Радянська реальність

Після війни, коли у Львів повернулася радянська влада, Людкевича, на відміну від багатьох його сучасників, не тільки не репресували, а навіть відзначали нагородами: у 1946 р. йому присуджено звання заслуженого артиста СРСР, у 1949 р нагороджено орденом “Трудового червоного прапора”, в 1951 році – орденом “Знак пошани”. У 50-х Людкевич зробив нову редакцію “Заповіту”. Саме за “Кавказ” і “Заповіт” у 1964 році він був ушанований Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка.

На перший план для Людкевича вийшла педагогічна діяльність. У консерваторії він і познайомився із майбутньою дружиною.

21-річна Зеновія Штундер у 1948 році вступила на музикознавче відділення, захистила дисертацію у Людкевича, а потім стала його асистенткою. У 1973 році пані Зеновія підготувала і видала статті Людкевича. Весь наклад видання пустили під ніж, а її звільнили з роботи.

Заступився за неї сам Людкевич, якому тоді вже було 94 роки. Композитор переписав усе майно та свій архів на пані Зеновію, щоб його не могли знищити. Третього листопада 1973 року вони одружилися.

Вишукане ігнорування

Стосунки із радянською владою були у композитора дуже непрості.

Станіслав Людкевич був єдиним із львівських композиторів, який виступив на захист Василя Барвінського, якого засудили на 10 років мордовських таборів, а 1963 року підписав лист до Брежнєва про його звільнення і реабілітацію.

Його демонстративно не вітали із ювілеєм в офіційних виданнях радянських композиторів, тоді як незначним авторам приділяли півшпальти.

На 75 році життя Людкевич написав оперу “Довбуш”. Її нещадно розгромили борці з “формалізмом”.

***

Людкевич припинив писати статті та рецензії у пресі, що робив майже 40 років до того.  Його музикознавчі праці та спогади виходили у друк із запізненням або ж ігнорувалися взагалі. Друк музичних творів також загальмувався. Наприклад, збірник його фортепіанних творів 1974 року у Києві видали накладом тридцять (!) примірників.

Проте Станіслав Пилипович продовжував викладати у консерваторії до 92 року життя, а професором-консультантом працював до самої смерті.

Помер Станіслав Пилипович 10 вересня 1979 року, через 9 місяців після святкування свого 100-літнього ювілею. Похований на Личаківському кладовищі. Через десять років на його могилі з’явився пам’ятник у вигляді фігури летючого Прометея. Так і стали називати Людкевича після смерті – “Прометей української музики”.

  • Про дружину Людкевича, яка була молодшою за нього на 48 років, читайте у статті “Берегиня пам’яті Людкевича”.
  • Цікаві спогади про композитора можна прочитати у статті “Непафосний Людкевич” (Незабаром у Часописі |А:|)

Найголовніші твори Людкевича 

Інтерактивний таймлайн

Авторка Діана Коломоєць


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.