Музична критика 2.0. Спроба перезавантаження


Олександр Бражен

 

В дитинстві я мріяв стати музичним критиком. Так, дивна мрія, скаже хтось із читачів. Але тим не менше, розпочинаючи навчання в музичній школі, я твердо знав, що вступлю до музичного училища, а згодом і до консерваторії. Ось так і промайнули 16 років навчання – і омріяне здійснилося – став музикознавцем. Голосно сказано, звичайно, перші спроби, ще не доріс…

Але з «училищних» років пригадався випадок, коли відвідавши концерт-лекцію написав невеличку рецензію. Правдиву. І про паскудне виконання музичних творів (так, було таке, коли «зганяли» учнів цілими класами до філармонії), ну, діти, вони ж нічого не зрозуміють, про купюри ad libitum, і про відверту халтуру. Звичайно, отримав «на горіхи» від «учасників» концерту, з якими довелося перетинатися в училищі. Власне, тоді я і зрозумів, що музичною критикою можна виховувати. Але важливо не перетнути умовну межу і не почати просто маніпулювати будь-якою складовою тріади «композитор-виконавець-слухач».

Головним об’єктом уваги музичної журналістики є сучасний музичний процес. Різні складові музичного процесу – як творчі та і організаційні – є рівноцінними, оскільки висвітлення «стану справ» у всіх та окремих сферах повинні сприяти отриманню максимально повної та всебічної інформації. Тобто головна мета музичної журналістики – «пошук істини» у різних напрямах музичної галузі та донесення цієї істини до громадської свідомості.

Говорячи про особливості музичної журналістики, спочатку варто розрізняти поняття, які на перший погляд можуть здатися синонімами: музична критика та музична журналістика. Ці поняття є принципово відмінними.

Поняття «музична критика» відображає характер мисленнєвої діяльності – художньо-оціночної за своєю природою, та є направленою на творчу складову сучасного для кожного журналіста музичного процесу.

Поняття «музична журналістика» відображає форму реалізації особливої музично-літературної діяльності, та належить системі прикладного музикознавства. Тобто музична журналістика може слугувати способом реалізації як музичної критики (оціночної думки), так і музичного просвітництва, популяризації та пропаганди, будь-якої публіцистики, що є націленою на музично-культурний процес.

Критика загалом є посередником між митцем та слухачем, глядачем або читачем. Одна з найважливіших її функцій – донесення творів мистецтва, пояснення їхнього сенсу та значення. Прогресивна критика завжди намагалась звертатися до широкої публіки, виховувати її смак і естетичну свідомість, прививати правильний погляд на мистецтво. В. В. Стасов писав: «Критика неизмеримо более нужна для публики, чем для авторов. Критика есть воспитание».

Т. Куришева виділяє три глобальні області професійної музикознавчої діяльності: наукове музикознавство, педагогічне музикознавство та прикладне музикознавство.

Перші два напрями утворюють так зване академічне музикознавство. Саме їх послідовно «випестовує» вища школа при підготовці молодих спеціалістів, – не випадково дипломований музикознавець відчуває себе перш за все вчителем та вченим, і лише потім (не кожен!) професійним музикознавцем широкого профілю: просвітителем, критиком, журналістом, письменником, лектором, менеджером, організатором музичної справи. Хоча, якщо задуматися, хто, як не всебічно музично освічена людина, повинна тримати у своїх руках усі «ниточки» організації музично-культурного життя?

Академічне ж музикознавство у своєму кінцевому вигляді звернене до музикантів, до спеціалістів (нехай і різного рівня – від ученого до першачка музичної школи). Прикладне музикознавство – це музикознавство для всіх. Воно звернене, у тому ж числі, і до немузикантів, неспеціалістів, здійснюючи інтегрування думки про музику в художню культуру в цілому. «Прикладні» властивості подібної діяльності полягають у тому, що у її результаті вдовольняються практичні культурні потреби суспільства.

Закладений у художній критиці «механізм саморегуляції культури» діє за принципом зворотного зв’язку: суспільство здатне впливати на художній процес оціночним ставленням до нього. Причому дієвий критичний початок представлено аж ніяк не лише професійним словом музичного критика, але цілим комплексом інших оціночних дій та ритуалів. Сюди входить і побутова критика – обговорення на аматорському рівні й різноманітні невербальні реакції – аншлаги або порожні зали, бурхливі або навпаки слабкі овації та інші негативні оціночні дії на кшталт шикання та свисту (пригадаємо, що колись на сцену жбурляли гнилі овочі та фрукти. Дієвий засіб висловлення, чи не так?). Формою критичного ставлення може бути і замовчування – один з найстрашніших та найсильніших за силою впливу негативних оціночних актів.

Вплив суспільства на творчий процес – сильний фактор розвитку культури. Воно може бути спрямоване і на композиторську творчість (чуйний музикант на підсвідомому рівні відчуває художні вимоги часу), і на виконавство – стиль, репертуарну політику, і на театрально-концертну практику, і на багато іншого. Можна навести сумний приклад: низька затребуваність серйозної музики в нашій країні, відсутність належного попиту в публіки на величезних територіях (столиця, природно, не є показником) – одна з причин масового виїзду музикантів у 90-ті роки минулого сторіччя, згубні наслідки якого можуть позначитися на розвитку вітчизняної музичної культури наступних десятиліть (здається, вже відчуваємо таке).

Певна річ, суспільство є неоднорідним, і можна досить чітко уявити, яку частину його (в ідеалі – освічену, художньо розвинену, зацікавлену) являє професійна музична критика. Не кажучи вже про загальну тенденцію діаметрально протилежних думок і всередині цього культурного прошарку. Тим не менш, в силу дії «механізму саморегуляції культури», жива критика вільно чи мимоволі фокусує в собі вимоги різного порядку, висунуті в даний момент суспільством до мистецтва.

Музичне життя суспільства, куди включається також музично-критична думка і практика,  предмет інтересу музичної соціології. Не випадково саме соціологічна наука найчастіше звертає свою увагу на художню критику, так само як в теоретико-методологічних дослідженнях феномена самої художньої критики обов’язково присутній соціологічний аспект.

Суспільна свідомість, яка спрямована на музику, формується під впливом безлічі компонентів, що охоплюють традиції, звичаї, норми, погляди, смаки, ідеали, моду і багато іншого. І все це створює складний комплекс ціннісних орієнтацій, здатних певною мірою представляти обличчя часу.

«Каждое поколение является историческим единством. Конечно, пристрастный современник так не считает, но видимые различия сглаживаются, и с годами разное становится компонентами единого», – стверджує Ігор Стравінський.

На жаль, український ринок друкованих ЗМІ зараз переживає свої не найкращі часи. У катастрофічному стані передував до останнього часу вітчизняний журнал «Музика», наклад якого в порівнянні з 1980-ми роками зменшився у 50 (!) разів. Лише за останні декілька років в Україні припинили існування музичні журнали «Галас», «Арт-Лайн», «Киев Cult», «Нота», «Афіша», газета «Кур’єр муз». «Сьогодні є всі підстави говорити про фатальне звуження цього майданчика, отже про тенденцію до зникнення сфери існування традиційної музичної критики. Нерегулярність виходу, зменшення кількості номерів / випусків, зменшення обсягу видань – прикрі реалії сучасності»  пише Ю. І. Чекан.

Більш того, цьогоріч сталося непоправне для майбутнього української музичної критики – була закрита єдина (!) кафедра музичної критики Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, де готували фахівців у цій галузі. На жаль, тепер маємо розпорошені авторські програми курсу основ музичної критики та музичного менеджменту, які, вочевидь, скоро теж будуть «визнані непотрібними» для музичного мистецтва та культури загалом. Ось так поступово знищується музична думка. Але це зовсім не означає, що у нас в Україні відсутні справжні музичні критики. Так яскравим прикладом можуть стати Ольга Кізлова та Вяч. Криштофович молодший, Любов Морозова та Юлія Бентя.

Віднаходження можливих рішень нагальних проблем музичної критики, як на мене, має запустити процес її повного та цілковитого оновлення, підпорядкування сучасним потребам суспільства – вона повинна бути мобільною, оперативною, актуальною, не переобтяженою специфічною музичною термінологією (хоча, певно, потрібно хоч трохи читачеві тицьнути і про «дієзи» і про «бемолі»). Вона вже не може існувати у друкованому вигляді – це мають бути електронні версії друкованих ЗМІ, блоги, форуми, інформаційні портали, мистецькі платформи, соціальні мережі, мобільні додатки і таке ін. Але це абсолютно не виключає можливості існування фахової  критики для професіоналів.

Читайте, слухайте, аналізуйте!


Спеціально для Часопису |А:| Сollegium Musicum
автор: Олександр Бражен
редактор: Тарас Демко

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.