Opus Posth або відсутність вдумливого інтерпретатора


У свій час  відомий французький композитор Каміль Сен-Санс казав, що для того аби публіка втікала подалі від концертних залів, програми майбутніх концертів обов’язково мусять складатись із творів сучасних французьких композиторів, тоді ніхто на концерт(и) не прийде. Це було в другій половині XIX століття в Парижі.

Запам’ятаймо цей факт. Саме таким було ставлення французів до своєї національної музики. Пригадати навіть Берліоза, якого не сприймали серйозно на батьківщині.    

В мене особисто в даній ситуації, завжди виникала аналогія з музикою західної України. Обмежусь всього кількома прізвищами. До прикладу, одна із 7-ми симфоній Романа Сімовича (1901-1984) звучала у Львові востаннє в кінці 80-х. Між професійними композиторами побутує думка, мовляв, – соцреалізм, занадто оптимістично все, і т.п. Симфонії Адама Солтиса, і то, тільки друга, виконуються раз в десятиліття, на черговий ювілей, без вивірення поганого нотного матеріалу із безліччю помилок. Мовляв, він поляк, а ми ж українці. Але ж жив і працював він у Львові! І навіть те, що він був членом жюрі першого міжнародного конкурсу Шопена, чи те, що він не захотів репатріюватись до Польщі після 1945 року, теж не додає йому авторитету в очах музичної громадськості. Але я здогадуюсь, що про це ймовірно ніхто не знає.

Жодна із симфоній додекафоніста  Юзефа Кофлєра не звучала в Україні останні років 60, а якщо звучало, то всього один раз, якщо не помиляюсь. Хіба так багато було додекафоністів на території від Сяну до Дону? А якщо продовжити цю думку, піти далі і запитати себе, – чи у Відні, в консерваторії, могли викладати новітні композиторські техніки в 20-30х роках двадцятого століття? Очевидно, що ні, а Кофлєр читав лекції студентам, займався індивідуально з майбутніми композиторами. І все це все було у Львові.

Я б взагалі виділив окремо симфонію Володимира Флиса, композитора трагічної долі, який відбув заслання. Цей твір індивідуально вирізняється від інших творів цього жанру написаних у повоєнному Львові.

Особисто працюючи над двома симфоніями, а саме другою симфонією А. Солтиса та 5 симфонією Р. Сімовича, вкотре приходив і приходжу до думки, що не знайшлось людини, яка б змогла вдумливо і по-справжньому проінтерпретувати цю музику. Що я маю на увазі? Зважаючи на час, і на надзвичайну зайнятість обидвох цих композиторів як педагогів та громадських діячів, ця музика  не пройшла достатнього “шліфування сценою та публікою” як це було, до прикладу, із симфоніями Ґ. Малєра, який, як відомо багато чого змінював в свої творах вже після їхніх прем’єр.

Перше, що кидається в очі, коли відкриваєш ці партитури, “дивність” інструментування та не до кінця чітко осмислене відчуття часу. Місцями не зовсім вдале – тембрально – поєднання інструментів, враховуючи специфіку певного мелодизму. Хоча, можливо, це тільки мої суб’єктивні думки. Також не вистачає достатньо прописаних динамічних та агогічних деталей.

Слухаючи єдині, дуже недосконалі технічно, аудіозаписи, які, на щастя, збереглись здебільшого із прем’єрних виконань, також переконуєшся, що деякі дириґенти не створювали собі лишніх проблем навіть стосовно балансу звучання самого оркестру, не кажучи вже про деталі партитури,  чи вживання в музику і входження в її образний світ. Сукупність всіх цих обставин створює для цієї музики зовсім несприятливу ситуацію.

Тут мені також хочеться навести хоч кілька прикладів із сотні існуючих, наприклад Малєрівське переінструментування деяких опер Ваґнера чи опери “Кармен” Ж. Бізе. Чи переінструментування симфоній Р. Шумана багатьма різними авторами. Тобто я веду до того, що авторська партитура може бути не тільки каноном-іконою, а й живим текстом, який просто нагально вимагає від тебе твого власного, особистісного втручання, тому що інакше бути не може.

Припускаю подумки, – скільки симфоній написали композитори Ірландії, чи композитори Швейцарії чи Бельгії в період, скажімо, до 80-х років двадцятого століття? Мій вибір країн в даному випадку цілком спонтанний. Невже нам немає чого осмислювати і переосмислювати? (я не кажу вже навіть про виконання). Звичайно, постколоніалізм – це теж вагомий фактор, але ж ми люди нового українського покоління?

FaceBook Comments

comments

Коментувати

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.