Пам’ятаю, був вечір, йшов по вулиці, а потім – «ФА-ДІЄЗ»


Есей історикині Христини Пікулицької із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест


 До того, як приступити до написання цього есе, я проштудіювала всі можливі публікації про Станіслава Людкевича в Інтернеті. Звісно ж, із сучасним ритмом життя, до бібліотеки я так і не дійшла. І коли, здавалося, я вже була готова написати узагальнюючу біографію львівського композитора у формі «дата-подія», я почула про Людкевича анекдот, який у Львові гуляє вже багато років. У нашій невеликій компанії зайшла мова про довгожителів, які ніколи собі не відмовляли у добрих сигаретах та чарці на великі празники, і при цьому помирали у поважному віці через дрібні хвороби. І тут мій товариш-медик згадав історію про Станіслава Людкевича, який прожив трохи більше 100 років. Якось Людкевич, будучи вже у поважному віці, ввечері переходив дорогу на одній із львівських вулиць. Чи то не побачив, чи то не почув, але його збила машина. І коли він опритомнів, його спитали, що він пам’ятає про цю подію. На що він відповів: «Пам’ятаю, що був вечір, я йшов по вулиці, а потім «ФА-ДІЄЗ»!» Тому мені закортіло розповісти про Людкевича як про львівського інтелігента, як про людину, яка в радянські часи зберігала у собі шарм минулої епохи.

Для початку вартувало б розібратися, чому Людкевич був українцем серед «радянських людей». Він народився у 1879 році у місті Ярослав над річкою Сян, яке зараз є частиною Польщі. Місто дуже давнє, засноване, за припущеннями багатьох істориків, самим Ярославом Мудрим, яке в Середньовіччі користувалося Маґдебурзьким правом, а в часи Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії активно колонізували німці. Тому Людкевич зростав у колоритному місті, де проживали представники багатьох народів (поляки, німці, євреї, українці), кожний з яких намагався зберегти свою ідентичність.

Дідо Станіслава Пилиповича по батьковій лінії, Михайло, закінчив Львівську духовну семінарію і Львівський університет, приятелював з «Руською трійцею», Миколою Устияновичем. А тато Станіслава – Рандольф-Станіслав-Пилип – 45 років вчителював у ярославській школі. Дід по маминій лінії – Олексій Гіжовський – був священиком, теж вчився у Львівській духовній семінарії і Львівському університеті. Доньку Гонорату – маму Станіслава – музики вчив сам Михайло Вербицький1. Лише з таких коротких відомостей можна здогадатися, в якій атмосфері ріс Станіслав Пилипович, адже вчителі та священики за часів монархії Ґабсбуґів були єдиною справді українською інтеліґенцією.

Під час навчання в гімназії і по її закінченні, Станіслав їздив по містах і селах з хором, на власні очі бачив як живуть люди у його рідному краї: українська більшість у селах і мізерна меншість у містах; українська мова у побуті і польська та німецька – в освіті, науці, адміністрації; українська народна пісня протягом всього життя простолюду і твори відомих європейських композиторів на всіх сценах Галичини. Станіслав Людкевич знав про проблеми українців не з підручників чи розповідей батьків та їхніх друзів, він їх на собі відчував, вивчаючи тоді «непрестижну» українську філологію на філософському факультеті Львівського університету.

А згодом була військова служба у Відні у 1903-1904 роках, через що під час Першої світової війни його призвали у військо, російський полон у Петровську (Казахстан), національно-визвольні змагання в Україні, коли Людкевича у 1917 році у Київ викликав Генеральний секретаріат УНР. Але у 1919 році він вернувся до Львова, тепер вже польського. За такий короткий період часу на очах композитора було стільки війни, політики і хаосу, що він повністю заглибився у творчість і міцно оберігав музику від впливу політики.

Не вражали Людкевича і ідеї комуністів, які розказували про рівні права народів на самобутність, на право бути господарем у своєму краї. Після російського полону і «червоного терору» загонів Муравйова у Києві, Станіслав Людкевич був «втрачений» для «радянізації». Коли у 1939 році СРСР окупував Львів, на партійних зборах він вимовив тепер уже крилату фразу: «Червоні нас визволили, і нема на то ради!»2 Людкевич не боявся. Не боявся виступити на захист Василя Барвінського і всіх інших композиторів, яких звинувачували у «буржуазному націоналізмі»: «…в українців національна обмеженість менше виражена, ніж в інших народностей, але чомусь на ній особливо наголошують»3. Не боявся говорити про те, що люди мовчали навіть вдома4. Він був українцем серед радянських людей.

Але він і не втрачав своєї «європейськості». Все ж таки молоді роки Людкевич провів у Галичині – коронному краї європейської дуалістичної монархії, яка дбала про свою інтеліґенцію. На початку ХХ століття Львів був справді європейським містом, торговим і культурним центром краю. По Львові їздив електричний трамвай, у рестораціях вирішували свої справи підприємці, студенти Львівського університету слухали лекції професорів зі всієї імперії, у театрах грали п’єси європейських режисерів, діяло НТШ, «Просвіта» організовувала бібліотеки і читальні по селах і містечках. У такому Львові Людкевич жив. Після закінчення Львівського університету і недовгого вчителювання у гімназії, він проходив військову службу у Відні. Там він знайшов можливість познайомитися з творами А. Брукнер, Г. Малера, Р. Штрауса, Дж. Пуччіні, Р. Леонкавалло. А у 1907 році Людкевич спеціально поїхав у столицю Австрії вчитися на музикознавчому факультеті Віденського університету композиції у О. Цемлінського і контрапункту у Г. Греденера. Їздив у Мюнхен і Ляйпціґ, щоб послухати Г. Рімана5. Тому вплив модерних течій у музиці, графоманії, примітивізму Людкевич просто не сприймав6.

І от такий Станіслав Людкевич – українець за національністю, європеєць за характером – мусив жити у радянському Львові, працювати у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (до 1939 року), потім Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка (до 1974 року), давати концерти. Можна собі лишень уявити, на скільки контрастував Людкевич на фоні нового радянського суспільства.

Дуже цікавими є спогади його студентів про манери професора, старого інтеліґента. Тамара Гнатів7, учениця С. Людкевича, тепер кандидат музикознавства, професор, згадує гумор свого вчителя: «Усі студенти знали історію про те, як наш улюблений декан І. Гриневецький якось зробив зауваження С. Людкевичу, що знання не усіх студентів є відмінними і що існують окрім «відмінно» ще інші оцінки. Тоді Професор на іспиті частині групи поставив «відмінно» і після цього оголосив, що решта студентів здаватимуть завтра, бо на сьогодні «усі п’ятірки закінчилися». Або така історія диригента і музикознавця Івана Гамкала8: «… у Людкевича була цікава зустріч з польським поліціантом в окупованому Львові. Коли поліціант ввечері його зупинив і, перевіривши документи, запитав: «Pan jest Polakem czy Ukraincem?» на що Людкевич відповів: «A jak pan myśli?» і розгублений поліціант його відпустив». Любомира Мелех-Яросевич9 також з теплом згадує про Людкевича: «Стоїмо групою студентів у вестибюлі другого поверху консерваторії (будинок на вул. Чайковського, 7). Зі сходів спускається професор Людкевич: «Добрий день!» – вітаємось хором. Станіслав Пилипович раптово зупиняється і, вдаривши себе рукою по чолі, швидко біжить вгору назад. Оглядаємось, збиті з пантелику. Та ось уже наш професор повертається в капелюсі і, елегантно знімаючи накриття голови, відповідає нам: «Моє поважання!»

Гідно описати творчий доробок львівського композитора дуже важко, а тим більше немузиканту. Проте не складно собі зрозуміти, що якщо Людкевич у тоталітарній державі, яка ненавиділа все національне і русифікувала культуру всіх радянських республік, писав музику для українських народних пісень, до творів Т. Шевченка, І. Франка і М. Рильського, популяризував творчість М. Лисенка, то це не просто видатний композитор, це Людина з почуттям власної гідності.

Станіслав Людкевич справді неординарний композитор, хороший вчитель і свідомий українець. Він був ще з тих людей, які жили своєю працею, які любили життя і вміли його жити, які керувалися тими універсальними максимами, які неможливо знівелювати, які будуть цінувати і розуміти наступні покоління. Але був і справжнім інтеліґентом, із властивим лише для Львова гумором, гідним себе і свого слова.


Христина Пікулицька, історикиня
вересень, 2017
Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко


1 «Композитор Станіслав Людкевич: галицька мелодія з вершин і низин» (https://dt.ua/SOCIETY/kompozitor_stanislav_lyudkevich__galitska_melodiya_z_vershin_i_nizin.html)

2 Ірина Халупа «30 хвилин у різних вимірах» (https://www.radiosvoboda.org/a/912308.html)

3 Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрета» / Тамара Гнатів // Мистецтвознавство України: 36 наукових праць [текст] / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: А. Чебикін (голова), О. Федорук (гол. ред.), М. Яковлєв [та ін.] – К. Фенікс, 2013. – Вип. 13. – ст. 95 (http://elib.nplu.org/view.html?id=5501)

4 Гамкало І. Мої спогади про Станіслава Людкевича [Електронний ресурс] / І. Гамкало. — Режим доступу: http://mari.kiev.ua/PDF_2011/ Hud-Kultura_7-2010/347-359.pdf.

5 Павлишин С. Станіслав Людкевич. – К: «Музична Україна», 1974. – ст. 8-9 (http://chtyvo.org.ua/authors/Pavlyshyn_Stefaniia/Stanislav_Liudkevych/)

6 Мисько-Пасічник Р. Василь Барвінський та Станіслав Людкевич: діалоги на мистецьких перехрестях / Роксоляна Мисько-Пасічник // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 9. Серія: Мистецтвознавство. – ст. 97 (publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/artstudies/article/download/2846/2921)

7 Гнатів Т. Станіслав Людкевич. Штрихи до портрета» / Тамара Гнатів // Мистецтвознавство України: 36 наукових праць [текст] / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: А. Чебикін (голова), О. Федорук (гол. ред.), М. Яковлєв [та ін.] – К. Фенікс, 2013. – Вип. 13. – ст. 93 (http://elib.nplu.org/view.html?id=5501)

8Гамкало І. Мої спогади про Станіслава Людкевича [Електронний ресурс] / І. Гамкало. — Режим доступу: http://mari.kiev.ua/PDF_2011/ Hud-Kultura_7-2010/347-359.pdf.

9 Мар’яна Зубеляк «Несерйозні історії або шкіци про СясяЛюдкевича» (http://photo-lviv.in.ua/neserjozni-istoriji-abo-shkitsy-pro-syasya-lyudkevycha/)

FaceBook Comments

comments