Що робити, коли війна пронизує всі сфери життя? Як cконцентруватись на чомусь, що завжди залишається важливим, я б навіть сказав, основним для функціонування людини як особистості? Напевно, це вже мейнстрим говорити таке, але ж власна молодість примушує задуматись про те, “а що ж буде далі?”. Як вибудувати своє життя так, щоб не зійти з відчуття вірного шляху, не збрехати самому собі, і водночас не залишатись в перманентному конфлікті із довколишнім середовищем?

Десь влітку минулого року в моїх друзів Ореста Смовжа й Тараса Демка виникла ідея організувати у Львові, в грудні, невеликий фестиваль камерної музики. Так би мовити, “фестиваль друзів”. Того року він налічував не багато і не мало – шість концертів. Це були різні зали та різнопланові виконавці. Також був задіяний камерний оркестр Collegium Musicum. Було трохи й “легкої” експериментальності – обробки українських народних пісень Б. Лятошинського у виконанні співачки, яка займається автентичним народним співом, Анастасії Друзюк, з камерним оркестром. Все пройшло без особливої помпезності, але з молодим трепетом та віддачею.

Склалось так, що в кожному концерті торішнього фестивалю звучав твір українського композитора. Не “класиків” з довгим переліком державних премій, а більш молодих композиторів, які нам були ближчими і за світовідчуттям і за якістю.

Цього року, ми вирішили продовжити його, й зрозуміло, що “твір українського композитора” став однією із умов формування концертних програм. “Фестиваль друзів” Collegium Fest | зимовий сезон, продовжує торішню ініціативу, стаючи вже перспективою на добру традицію.

В нас якось не прийнято говорити про зв’язок між поколіннями. А шкода… Попри всі урапатріотичні думки про українську культуру, варто все ж подивитись реальніше на стан речей. Якихось 20 років – розділяє людей мистецтва в Україні, більше, ніж відстані між континентами. – Інші реалії, інший спосіб ставлення до них. І тут не йдеться про конфікт “батьки-діти”… Конфлікту немає. Просто виникають паралельні світи, які існують в стані “невидимості” одне для одного.

Інколи складається враження, що хтось збирається жити вічно, не думаючи про те, що він залишить після себе для майбутніх поколінь.

Справжнього митця творить живе, неординарне спілкування з майстром. Без цього молодь перетворюється на поодиноких “шукачів перлин” без вектора. В такому разі виживає сильніший талант. І той, в кого прагнення мистецтва рівнозначне бажанню їсти та пити. В цьому, звичайно, є свій плюс – виживають тільки найоригінальніші особистості. Але ми забуваємо про так званий “background”, без якого всі ці таланти перетворюються на обізлених на увесь світ “геніїв-максималістів”. А це вже нездоровий дух. “Справжнє” народжується без злості й заперечення. Жива “цехова” фаховість є основою всього. Інакше – недоучки. Технічно і духовно.

Це один аспект. Інший: що робити в такому разі молодій людині, яка в Україні хоче “знайти себе”? Питання риторичне…

P.S. В когось може виникнути питання – “навіщо ці всі фестивалі, коли країна в стані війни?” В таких випадках в мене завжди з’являється протилежне питання – “а що робити, коли ти не можеш всього цього не робити?” Що робити, коли світ “ірреального”, світ мистецтва важить для тебе стільки ж, як і “справжній” світ? Якщо, звичайно, про якусь “справжність” взагалі можна говорити.


Іван Остапович