Віталій Лиман: “Найважливішим у своїй роботі вважаю пізнання…”


Розмова арт-директора Collegium Musicum, Івана Остаповича із з українським піаністом, промоутером забутої музики, Віталієм Лиманом. У вересні Віталій приїде до Львова, аби взяти участь у Людкевич Фесті. Впродовж фестивалю він виконає фортепіанні твори Людкевича та композиторів його часу. В розмові піаніст ділиться роздумами про музику, піанізм, естетику та соціальні складові професії.


Ти вихованець київської фортепіанної школи. Розкажи будь ласка про те, як формувались твої виконавські смаки, що найбільше на тебе вплинуло в свій час та які піаністи є для тебе кумирами?

Мої смаки, звісно, формувалися під впливом моїх вчителів – у музичному училищі – це викладач-методист Сєвєродонецького музичного училища ім. Сергія Прокоф’єва Лариса Молчанова, яка свого часу вирішила мою подальшу професійну долю, сформувавши міцний фундамент для розвитку, та у Київській консерваторії – видатні професори – Ігор Рябов, Борис Архімович та Ольга Ліфоренко. Окремо хочу виділити вплив професора з концертмейстерської майстерності Ніни Протопопової, яка розкрила мені в повній мірі секрети акомпанементу і прищепила безмежну любов до цього складного, проте необхідного всім піаністам мистецтва.

Навчання в класі цих видатних майстрів з їх неповторним стилем викладання, відвідування численних концертів фортепіанної музики, власний набутий концертний досвід – все це оформлювало мою ідентичність та розширювало світогляд. З глибокою вдячністю згадую лекції з історії фортепіанного виконавства Бориса Архімовича, на яких він демонстрував із своєї власної унікальної колекції безцінні записи виконання фортепіанних творів великими піаністами минулого. То були незабутні моменти єднання з високим мистецтвом через призму неповторних особистісних якостей самого Бориса Олександровича. Він щиро ділився з нами, студентами, своїм досвідом і баченням, формуючи тим самим наші естетичні і виконавські смаки. Саме з того часу і до сьогодні для мене існують декілька величних імен серед масиву першокласних піаністів, які втілюють в собі досконалість і саму правду життя в мистецтві – це Еміль Ґілєльс, Ґлен Ґульд, Володимир Софроницький, Григорій Соколов та Марта Арґеріч.

Що для тебе є пріоритетним у фортепіанній кар’єрі? Педагоги, конкурси, спілкування з іншими музикантами?

Думаю, що не буду оригінальним, якщо скажу, що найважливішим у своїй діяльності вважаю пізнання навколишнього світу, його законів існування і себе в його різнобарв’ї через вивчення і занурення у численний масив фортепіанної літератури або музики, яка опосередковано пов’язана із фортепіано. Тобто мій особистісний розвиток сповна залежить від того досвіду, який я набуваю у результаті моєї професійної діяльності. Вміння грати на роялі дало змогу побачити інші світи і познайомитися з яскравими особистостями. До конкурсів завжди ставився стримано, бо сам точно неконкурсний і не відчуваю ніякого драйву в тій напруженій атмосфері. На щастя, гра на фортепіано не обмежується тільки сольною діяльністю. Безліч різних форм музикування, буття всередині творчого процесу, якщо ти граєш не один, а є елементом якогось цілого, хай то буде акомпанемент, чи ансамбль з іншими інструментами, насамкінець, викладання – це те , що є для мене найважливішим.

Хто з твоїх друзів музикантів допомагає долати творчі проблеми, з ким ти можливо радишся і чи є музиканти з якими тобі особливо цікаво співпрацювати. Якщо є, то хто і чому?

Ще у студентські роки мій шлях перетнувся з дуже талановитими композиторами, які сьогодні добре відомі широкому загалу професійної публіки. Це Максим Шалигін та Олексій Ретинський. Чудова творча атмосфера, у якій ми разом зростали, зробила нас гарними друзями. Неодноразово мені випадало виконувати їхню музику. Тож саме завдяки моїм друзям, я знайомився із сучасною музикою та успішно її виконував. Бувши друзями у творчості, ми стали друзями по життю, особливо з Максимом. Дуже ціную цей зв’язок, і сподіваюся на подальшу співпрацю з цими талановитими митцями.

Плідною є і моя співпраця із вокалістами. Особливе ставлення маю до двох блискучих співаків-баритонів: Андрія Бондаренка та Данила Матвієнка.

Творчі взаємини поєднують мене також із блискучим скрипалем Ігорем Завгороднім. Наше нечасте музикування з ним вважаю одним із значних здобутків свого професійного життя.

Кожен з цих яскравих артистів, а також багато інших, з ким мені довелося працювати, вчать мене щоразу іншому погляду на власне буття у музиці, провокують до нового творчого пошуку та збагачують духовно.

Яка музика, стилі, композитори найближчі твоєму світогляду?

Як я вже сказав, дуже люблю виконувати музику сучасних композиторів. Їхня постійна відкритість до пошуку нового, до експерименту, підживлює мою творчу уяву, а нові нетрадиційні засоби художньої виразності, закладені у їхній музиці, розширюють можливості звичного для всіх фортепіано, а значить, розширюють горизонти моєї виконавської майстерності.

Що стосується традиційної фортепіанної музики, тут мої смаки не відрізняються оригінальністю. Я обожнюю двох композиторів – Шумана та Пуленка. Їхня естетика і творчий стиль знаходять максимальний відгук у моєму серці та тішать душу.

Маю хист до виконання на фортепіано і одночасного співу камерно-вокальної літератури. Зазначені раніше два автори серед моїх фаворитів в цьому жанрі, а також разом з ними романси і пісні Чайковського, Рахманінова, Метнера, Малера, Свірідова, Косенка та українські солоспіви.

В оперному жанрі приваблює творчість Пучіні, Римського-Корсакова, Ріхарда Штрауса. В симфонічному – Малер, Шостакович, Сільвестров, Луньов.

Стосовно музики бароко, ти прихильник історично інформованого виконавства?

Так, звісно, і власне цілковито поділяю погляд, що музика повинна виконуватися саме на тих інструментах, для яких вона створювалася. Проте… не вважаю, що музика Баха програє при виконанні на сучасному роялі, можливо втрачає деякий шарм, але точно набуває нових більш універсальних рис. Що стосується музики добахівського періоду, зокрема французьких клавесиністів, віддаю перевагу слуханню цих творів на тембрально різнобарвному клавесині.

Ось ти виконуєш дуже специфічну і маловідому музику С. Людкевича, Т. Маєрського, Ю. Кофлера, розкажи трохи про свій “контакт” з цією музикою. Що цікавого ти в ній бачиш для себе і для слухачів?

Вивчення і виконання музики цих трьох авторів – це як перебування одночасно у трьох різних світах. Вражає те, що вони усі жили в одному столітті, ба більше, творили в одному місті можливо в різний час, але в одному творчому просторі. Людкевич прожив найдовший шлях, але в основі своєї творчості є найбільш традиційним. Його творчий метод, а саме конкретно фортепіанна мова, будування фактури ,міцно стоять на традиціях романтичної школи піанізму, західно-європейського та російського. Але використання фольклорного мелосу, звернення до народної пісні як вірного і надійного джерела для натхнення, беззаперечний мелодійний дар Людкевича, виводять його музику на високий професійний рівень, а деякі зразки дійсно є маленькими шедеврами. Бо, власне, вміння працювати в жанрі мініатюри, домагатися фактурного і мелодійного різноманіття, це те, що притаманно фортепіанній спадшині Людкевича.

Маєрський за своєю естетикою для мене є перехідним між Людкевичем та Кофлером. Це вже майже не романтизм, але й не відкритий авангардизм. Його базування на традиціях та жанрах польської музики (полонез, мазурка, краковяк), а саме творчості Шопена та Шимановського, роблять його музичну мову жанрово впізнаваною. Проте, думаю свідомо, Маєрський хотів відійти від впливу цих двох титанів. Тому він сміливо використовує насичені численними знаками альтерації гармонії, та шукає нові форми фортепіанної фактури, часто будуючи її в площині чорних клавіш фортепіано, а також широко застосовуючи крайні регістри.

Окремою фігурою видається Кофлер. Сміливі експерименти з додекафонією, прагнення не дати жодного натяку на тональність, використання складних ритмів, розшарування (навіть візуальне) фактури на декілька паралельних і непов’язаних між собою пластів, широке використання збільшених і зменшених інтервалів, а іноді і вибудова фактурної тканини тільки на них – це є властивостями стилю Кофлера. Але в дуже завуальованій формі все ж стає можливим прослідкувати опору на традиційні музичні жанри (вальс, марш, колискова, той же полонез та ін.). Дуже значна складність музичної мови роблять музику Кофлера важкою для вивчення і для сприйняття. І часом здається, що композиторське ремесло, дотримання сухої букви законів додекафонного стилю, дещо переважало, надаючи перевагу Кофлеру-композитору над Кофлером-музикантом.

Чи вважаєш ти, що ця музика повинна бути більше виконуваною?

Я вважаю, що для того, щоб краще розуміти самих себе, треба знати увесь контекст того, яким чином розвивалася наша культура, і зокрема, музика. Ця проблема є актуальною і нагальною для українців сьогодні як ніколи. Ми загубились в лячному різноманітті і багатоголоссі світу, і повинні себе віднайти заново. Впевнений, що вирішення цієї проблеми принесе нам розв’язання і в інших сферах, і в суспільно-політичній також. Тому так важливо висвітлювати забуті сторінки нашої культури, зокрема музичної. Дещо поверхневе і трохи зверхньо-зневажливе ставлення самих же українських музикантів до своєї музики і породило той штучний вакуум, в якому професійна українська музика є стосовно власного суспільства. Існування країни у складі інших держав, очевидно, не сприяло поступовому розвитку та цілісності існування музичної культури. А звідси стає зрозумілим, що для справжнтої самоідентифікації, потрібно мати перед очима (або скоріше вухами) повну картину того, що було, і тоді тільки стане зрозумілим, що є сьогодні, і найголовніше – чому воно є таким, яким є. Тому забуті імена і незіграні або маловиконувані сторінки музичної спадщини повинні відкриватися знову та звучати на концертних майданчиках, а історія з часом всім дасть свою належну оцінку.

Що з фортепіанного репертуару тобі б хотілось виконати в найближчому майбутньому і чому?

Оскільки я маю чотирирічну дитину, то дуже занепокоєний зараз проблемами дитячого виховання. І вже давно виношую думку виконати концертну програму, складену з музики для дітей, яка написана великими композиторами. Поділюся можливим варіантом такої програми: Шуман – дитячі сцени, п’єси Косенка із збірки “24 п’єси для дітей”, та Свірідов “Дитячий альбом з 17 п’єс”.

Що, як ти думаєш, потрібно для гармонійного розвитку піаніста як музиканта, і що б ти змінив в своєму минулому, якби в тебе була така можливість?

На моє глибоке переконання не всім, хто навчається грі на фортепіано, треба мислити себе тільки виконавцем-солістом. Це один з головних недоліків радянської традиції виховання піаністів – жорстка орієнтація усіх ланок навчання на майбутню сольну діяльність. З тієї величезної кількості піаністів (а це, справді, проблема, і з цим треба щось робити) тільки декілька відсотків мають необхідний комплекс для сольної кар’єри. Тому зрозумілою є криза, яку переживає переважна більшість молодих музикантів по закінченні вишу через власну незатребуваність. Мені пощастило, я працюю за фахом, але усвідомлення своєї ролі прийшло після кількох серйозних криз, зумовлених зазначеним фактором.

Взагалі, успішність розвитку залежить від середовища, в якому зростає музикант. І головним чином, від педагога. Навчання у вчителя, який у змозі дати піаністу міцну базу, школу, є головним рецептом успішності в майбутньому. Також багато залежить, від місця народження, яке, власне, майже завжди визначає і місце навчання. В моєму випадку довелось пройти крізь велику кількість випробувань, бо я не отримав належної бази саме через народження у маленькому провінційному містечку. Довелось заповнювати багато білих плям згодом, і це було зовсім нелегко. А от із середовищем згодом при навчанні в училищі та консерваторії мені дуже пощастило. Тож якби в мене була б можливість змінити своє минуле, то певно я б волів мати з дитинства міцну базу. Можливо це б сприяло інакшому розвитку і моїй реалізації в професії.

До якого типу музикантів ти себе відносиш? Охарактеризуй себе.

Якби я відповідав на це питання років десять назад, то точно б сказав, що відношу себе до музикантів романтичного складу. Але сьогодні, я розумію, що той час і шалений ритм, в якому ми живемо, змінює кожного з нас невблаганно. Доба просто романтиків і навіть останніх романтиків давно в минулому. При всій моїй любові до того ж Шумана, я розумію, що власне виконання його творів мене геть не задовольняє. Останнім часом структурність, чітке мислення, інтелектуальність, якби голосно це не звучало – це ті риси, які я сам в собі підмічаю. Інтровертність, споглядальність та зануреність в процес формальної побудови музичного твору є моїми характеристичними рисами сьогодні. А також думка про те, що людські біди, жалі і конфлікти трапляються лише через брак освіти. Музика – це та універсальна просвітницька мова, яка здатна об’єднувати і лікувати душі, а здатність своїм ремеслом сприяти цій місії зігріває серце і наповнює вірою в краще, незважаючи на тотальне розчарування у справжніх цінностях, яке панує довкола.


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

FaceBook Comments

comments