Хто знає, чи мав би Карло Джезуальдо таку композиторську славу, якби не моторошні деталі його біографії. Він жорстоко вбив свою першу дружину та її коханця, проте сам зраджував другій. Його звинувачували у садомазохізмі та зв’язках із відьмами. Але музика Джезуальдо, сповнена каяття та спокути, ніби існує поза часом.

gesualdo3Портрет Карло Джезуальдо да Веноза.

Триста років забуття

«Я ніколи не забуду, як перший раз почула музику Джезуальдо. Згадала – і знову вкриваюся гусячою шкірою. Це було близько десяти років тому, пізно вночі (а як інакше). Тоді я тусувалася з другом, який мав запаморочливо широкі музичні смаки. Ми слухали старовинні вінілові джазові записи, а потім, з нізвідки, він витяг компакт-диск. Звук, який вийшов з динаміків, був неймовірний, нічого подібного я ніколи не чула. Надприродні, моторошні гармонії, чиї нервові закінчення, здавалося, бентежно близькі до поверхні, але, тим не менш, такі болісні у своїй красі. Чисті вокальні лінії, чия кристалічна ясність була формою звукового екстазу, але зрозуміло, що їх було по-диявольськи важко співати. Що було не так з цією божевільною музикою? І з композитором, який її писав?
– Як ти думаєш, коли це було написано?, – запитав мій друг.
– Е-е … Минулого тижня?
– 1611 року, – відповів він.
Я мало не впала зі стільця».

Карло Джезуальдо. «Ти вбиваєш мене, о жорстокосте» (Tu m’uccidi, o crudele). З П’ятої книги мадриґалів, 1611 рік.

Так пише про своє знайомство із творчістю італійського композитора XVI століття Клеменсі Бартон-Хілл, журналістка і радіоведуча ВВС.

Джезуальдо є автором мадриґалів унікального хроматичного стилю. Такого не вдалося досягти ні його сучасникам, ні нащадкам. Ігор Стравінський, відомий шанувальник творчості Джезуальдо, говорив, що гармонія у музиці італійця «скеровується голосоведенням, як виноградна лоза – шпалерою». Настрій та характер музики змінюються миттєво у межах однієї п’єси та повністю підвладні тексту мадриґала. Наприклад, слова «вітер», «вогонь», «біг» співаються швидко, що створює враження стрімкого руху, на противагу словам «біль» і «муки», які виспівуються у повільному темпі, створюючи враження заціпеніння і болючої зосередженості.

Творчість Карло Джезуальдо майже не вплинула на його сучасників. Але у ХХ столітті його книги мадриґалів ніби відкрили заново. Анатоль Франс присвятив італійцеві новелу, Альфред Шнітке та Франц Гуммель – опери, Ігор Стравінський – п’єсу Monumentum pro Gesualdo.

 

«Те, що протягом трьох століть здавалося дивним, екстраваґантним дилетантством, було сприйнято як одкровення. Зухвале порушення норми, відмова від стильового еталону виявилися неймовірно суголосними загальному настрою музичних реформаторів XX століття. Ось чому музика Джезуальдо парадоксальним чином почала сприйматися як «сучасна» і залишається донині такою», – пише музикознавець та педагог Маргарита Григор’єва.

Нащадок давнього роду

Дон Карло Джезуальдо був не просто аристократом, а князем Венози – другою людиною у королівстві Неаполь. Цей титул Карло успадкував від батька, Фабріціо ІІ Джезуальдо, рід якого на той момент мав вже 500-річну історію. Впродовж неї пращури Карло розширювали свої володіння та влаштовували вдалі шлюбні союзи. Це саме зробив і батько майбутнього композитора, одружившись з Джеронімою Борромео, племінницею тодішнього Папи Римського Пія ІV. Брат Джероніми, кардинал Карло Борромео, був канонізований 1610 року. Родина мешкала у фамільному замку Джезуальдо в містечку з такою ж назвою, розташованому за 75 км на схід від Неаполя.
13882077_562174827298366_3266869465081780447_n

Замок Джезуальдо

Сьогодні ми знаємо точну дату народження Карло завдяки віднайденим листам його матері – 8 березня 1566 року. Він був наймолодшою дитиною в родині. Брат Луїджі був старшим за Карло на три роки, сестра Ізабелла – на два, а Вітторія – на рік.

«Його мати померла, коли йому було всього сім років, і на прохання свого дядька Борромео, на честь якого він був названий, Карло відіслали до Риму для церковної кар’єри. Там його виховував другий дядько – Альфонсо – декан Колеґії кардиналів, а пізніше – архієпископ Неаполя», – писав Ґлен Воткінс у книзі «Наклеп на Джезуальдо: Музика, міф та пам’ять». Релігійне виховання далося взнаки. Карло носив вериги, колекціонував кістки, що нібито належали святим. Сучасники пишуть, що Джезуальдо був меланхоліком та самітником.

Окрім молитов Карло любив музику. У нього була архілютня, на якій хлопець грав і вдень, і вночі, та дуже сердився, коли хтось переривав його заняття. Систематичної музичної освіти він не мав, але опанував також клавесин та гітару.

Так би і жив Карло, насолоджуючись музичним та містичним світами, але 1584 року раптово помер його старший брат Луїджі. 18-річний Карло став спадкоємцем татових титулів, прав та обов’язків. І одним з головних обов’язків було продовження роду Джезуальдо.

Красуня Марія

Про шлюб подбав батько Фабріціо. Він засватав Карло його ж кузину – Марію д’Авалос, яка вважалася найкрасивішою жінкою Неаполя. Марія була на кілька років старшою за свого нареченого, мала двох дітей та встигла вже двічі овдовіти. «Ходили чутки, що її перший чоловік помер, намагаючись вдовольнити її сексуальні апетити», – додає пікантних подробиць до біографії Девід Мейсон Ґрін у своїй «Біографічній енциклопедії композиторів».

1586 року молоді одружилися. Спочатку все ніби було чудово. Карло обожнював свою прекрасну дружину і присвячував їй вірші та музику. У пари 1588 року народився син Емануелє. Але Карло переїхав із палацу Сан-Северо у Неаполі до свого фамільного замку Джезуальдо, де проводив час у написанні музики. Тим часом дружина Джезуальдо завела роман із своїм давнім знайомим – доном Фабріціо Карафою. Він був одружений, мав чотирьох дітей та був знаний як ще той ловелас.

maria davalos Марія д’Авалос. Сан Доменіко Маджоре, Неаполь.

Можливо, невірність дружини так і залишилася б для Карло невідомим фактом, але «допоміг» дядько дон Джуліо. Кажуть, він і сам поклав око на донну Марію, а дізнавшись про щасливішого суперника, викрив коханців перед своїм племінником.

Подвійне вбивство

Лють Джезуальдо не мала меж. Він вирішив упіймати невірну дружину «на гарячому».

Карло повернувся у Неаполь і деякий час удавав, що нічого не відбулося. 26 жовтня 1690 року ввечері він зробив вигляд, що їде на полювання. Коли до донни Марії прийшов Карафа, Джезуальдо разом із кількома слугами ввірвався до покою та жорстоко вбив дружину і її коханця.

Усі подробиці ми знаємо завдяки документам комітету з розслідування цього вбивства, призначеного віце-королем Неаполя. Розповіді свідків доводять, що це аж ніяк не було вбивство у стані афекту, а підготовлений заздалегідь холоднокровний злочин.

Представники офіційної влади, які вранці оглянули місце злочину, знайшли тіло дона Фабріціо Карафи на підлозі спальні. Герцог був одягнений у жіночу нічну сорочку. Труп був «пронизаний багатьма ударами» шпаги. Вони були настільки сильними, що на дерев’яній підлозі залишились глибокі вибоїни. Також були і вогнепальні поранення у голову і руку. Тіло донни Марії лежало на ліжку. Горло перерізане, нічна сорочка просякнута кров’ю, незлічені рани були і на тілі.

Уривок з фільму «Смерть на п’ять голосів» (Death for Five Voices).

Прототип Отелло

За законами того часу, вбивство чоловіка і жінки, впійманих на подружній зраді, не було злочином. Тож суд над Джезуальдо навіть не почався. Хоча родичі загиблого герцога Андрії й вимагали відплати, але виключно за фактом того, що «благородна кров була пролита рукою недостойних прислужників», відзначає П’єр де Бурдель.

Суспільна ж думка була на боці померлих. «Лише одиниці не оплакували загиблих та не пробачили їм гріхи, якими вони себе заплямили», – пише Аммірато. Донна Марія та дон Фабріціо одразу стали героями сонетів, а Джезуальдо малювали безжальним вбивцею. Кажуть, що навіть Шекспір надихнувся цією історією під час написання «Отелло».

Та все ж Джезуальдо заплатив свою ціну за вбивства, пише музичний оглядач The New Yorker Алекс Росс у статті «Князь темряви». «У наступні десятиліття після своєї смерті він став напівміфічною, навіть вампірською фігурою, про яку розповідали все більше моторошних казок. Говорили, що статеві органи убитих коханців були понівечені. Говорили, що тіла були залишені гнити на сходах палацу. Говорили, що божевільний монах опоганив тіло донни Марії. Говорили, що Джезуальдо вбив імовірну позашлюбну дитину закоханих, загодайвши її у люльці до смерті. Жодна з цих історій не заслуговує довіри, за винятком хіба що першої», – пише Росс.

Карло Джезуальдо «Я навіть не можу дихати, таким сильним є біль»( Io pur respiro in cosí gran dolore).

Новий шлюб

Джезуальдо після вбивства на три роки зачинився у своєму фамільному замку. Йому було лише трохи за 20, а він вів життя монаха-відлюдька. Князь наказав побудувати на території замку монастир капуцинів. У цей час він писав переважно релігійну музику, ніби спокутуючи гріхи.

Карло Джезуальдо. «Радуйся, Королево Небесна» (Ave Regina Caelorum).

Через рік після кривавої драми помер батько Карло. Син офіційно став князем Венози. Тепер статус зобов’язував його хоч іноді бувати при дворі. Тож відлюдника і вбивцю «пробачили», а з часом почали розглядати, як вигідного нареченого.

Саме так думав про Карло Джезуальдо герцог Альфонсо ІІ д’Есте, 50-річний володар Феррари. Він був уже тричі жонатий і від жодного шлюбу не мав спадкоємця. Тож Альфонсо ІІ засватав свою двоюрідну сестру Леонору д’Есте за племінника кардинала і молодого вдівця.

portrait_de_leonora_deste_modene

Портрет Леонори д’Есте.

У дівчини, як тоді й водилося, ніхто не запитав її думки, а сам Джезуальдо, швидше за все, спокусився тим, що опиниться при дворі Феррари – міста, що славилося активним музичним життям.

«Він невпинно говорить про музику; протягом цілого року я не чув таких довгих бесід. Він носить з собою дві книги мадриґалів – усі його твори – але журиться з приводу того, що у нього всього лише четверо хороших співаків, тому часто йому доводиться співати п’ятим голосом. Що стосується його музики – це питання смаку», – так написав про нього герцог д’Есте граф Фонтанеллі. Дві книги мадриґалів, про які писав граф, Джезуальдо видав під псевдонімом «Джузеппе Пілоні». Тепер він був готовий прославити у світі музики власне ім’я.

У музичному раю

Весілля відбулося 21 лютого 1593 року. У Феррарі князь познайомився з придворним композитором Луццаско Луццаскі, творчістю якого захоплювався. Карло займався створенням власної капели для виконання своїх творів. До його послуг були найкращі співаки Італії того часу. Дядько Леонори допоміг Джезуальдо видати нарешті дві книги його мадриґалів. Вони побачили світ у 1594 році. У наступні два роки вийшли третя та четверта книги. Це був період найбільшого розквіту творчості композитора.

Карло Джезуальдо «Сонце, де більше світиш» (Il sol, qualor più splende). 6-голосий мадриґал.

Сімейні трагедії

1595 року у пари народився син Альфонсіно. Але буквально через рік Леонора втекла до свого двоюрідного брата Чезаре у Модену і розповіла, що чоловік поводиться з нею дуже жорстоко у моральному сенсі й у фізичному, а всіх домашніх просто тримає у страху.

Вочевидь, ці розповіді мали під собою реальне підґрунтя. Із записів однієї з придворних дам ми дізнаємося, що якось Карло прив’язав дружину до стільця і заткнув їй рота через те, що вона поцікавилася його здоров’ям, коли він писав музику. А кімнату маленького Альфонсіно довелося перенести двома поверхами нижче, щоб плач дитини не заважав батькові.

Герцог Альфонсо та Чезаре порадили зятеві покинути Феррару. Леонора із сином залишилися. Князь поїхав до Неаполя, де вже вдруге з’явився без дружини, про нього почали поширюватися неприємні чутки. 1597 року раптово помер герцог Альфонсо. Родина д’Есте втратила Феррару і переїхала до Модени. Туди Карло відправив двох своїх людей, які супроводили Леонору та сина до Неаполя. Родина зовсім трохи пробула при дворі, після чого фактично заперлася у замку Джезуальдо.

1600 року від хвороби помер 5-річний Альфонсіно.

Після його смерті Джезуальдо замовив велику картину у церкві капуцинів. На ній був зображений він сам поруч із дядьком-кардиналом Карло Борромео, який ніби представляє його Ісусу та святим. Навпроти них – Леонора. У центрі зображені янголи, які допомагають вибратися з пекельного вогню грішникам. Трохи над ними – янголятко, в якому вгадується маленький Альфонсіно.

// Das Altarbild von Giovanni Balducci "Il Perdono di Gesualdo", gemalt 1609 im Auftrag des Fürsten Carlo Gesualdo, zeigt links unten am Rande Carlo Gesualdo, der von weltlichen Instanzen nicht für den Mord an seiner Frau verurteilt werden konnte, auf einem Niveau mit den Verdammten. Aber: Noch ist Hoffnung. Neben ihm, für ihn bittet sein Onkel, Kardinal Alfonso Gesualdo (Kardinal Carlo Borromeo). Altarbild in dem Ort Gesualdo, in der Kirche Santa Maria delle Grazie (Convento dei Frati Cappuccini).

Картина «Прощення Джезуальдо», Санта-Марія-делле-Грація, Джезуальдо

Гріхи Джезуальдо

Джезуальдо намагався створити капелу, подібну до феррарської. Маючи достатньо грошей, він ладен був винайняти найкращих виконавців. Проте не всі захотіли їхати у глушину, ще й до господаря з репутацією скандаліста. Якось Джезуальдо у пориві гніву схопив хлиста та відшмагав ним співаків. За словами Спаччіні, занадто виразне тремоло у голосах виконавців пояснювалось страхом перед господарем замку.

Про нього все більше розповсюджувались найнеймовірніші чутки: від занять некромантією до садомазохізму. У «Хроніці занепаду Неаполітанських сімейств» Ферранте делла Марра згадується, що князь Венози був «одержимий бісами», які не залишали його у спокої, поки «десять або дванадцять молодих людей не пороли його різками».

Ми можемо не вірити у ці свідоцтва та вважати їх лише чутками. Але у музиці Джезуальдо справді чинить, як садомазохіст. «У духовній музиці, як і в мадриґалах, Джезуальдо обирає тексти, що містять слова, пов’язані з муками, самообвинуваченнями і каяттям, що, мабуть, перегукувалися з його життєвими відчуттями», – говорить про нього Григор’єва. Його релігійні твори видані у збірках «Духовні пісні» (Sacrae cantiones) та «Сутінкові респонсорії» (Tenebrae Responsoria – піснеспіви у Страсний тиждень), які дуже схожі за стилем на мадриґали.

Карло Джезуальдо «Темрява сталась» (Tenebrae factae sunt).

У книзі «Наклеп на Джезуальдо: Музика, міф та пам’ять» Ґлен Воткінс відзначає, що чоловік, який не стерпів зради першої дружини, відверто зраджував другій. Врешті, пише Воткінс, Леонорі це набридло, і вона ініціювала суд над його «наложницями». Двох жінок – Аурелію та Полісандру – звинуватили у чаклунстві. У книзі наведені уривки зі свідчень інквізиції, які зображують відразливі дії сексуального характеру. Інквізиція визнала жінок винними, але не присудила їх до страти, як зазвичай, а наказала тримати під арештом у замку Джезуальдо.

Леонора часто їздила у Модену до брата, у якого збереглося чимало гнівних листів від Джезуальдо. Дійшло до того, що родина Леонори попросила Папу дати дозвіл на розлучення і 1607 року отримала його. Але дружина все-таки вирішила повернутися до чоловіка. Він майже нікуди не виходив із замку. Здоров’я його теж залишало бажати кращого.

Провалився під землю

В останні роки життя Джезуальдо писав все менше і все повільніше. 1611 року він надрукував давно вже готові п’яту та шосту книги мадриґалів, котрі займуть з часом особливе місце в академічній музиці.

Карло Джезуальдо «Красуне, раз ти йдеш» (Beltà, poi che t’assenti).

Творчість Джезуальдо ввібрала в себе всі найхарактерніші риси музики того часу і досягла у цьому кінцевої точки розвитку. Йому були чужі новітні ідеї Монтеверді, він зневажав оперу. Так і не зрозумівши стилю, який вже зароджувався за його життя, Джезуальдо залишився вірним собі до останніх днів.

Помер Джезуальдо у самотності, геть хворий і забутий, 8 вересня 1613 року. За три тижні до смерті батька його старший син Емануелє впав з коня під час полювання і розбився на смерть. Він не залишив нащадків чоловічої статі. Рід Джезуальдо обірвався у зеніті своєї могутності.

Але і після смерті з Карло Джезуальдо продовжували відбуватися дивні речі. 1688 року у Неаполі стався сильний землетрус. Він майже зруйнував церкву Джезу Нуово, де був похований князь. Коли храм відновили, з’ясувалося, що його могила провалилася під землю.

ВІДЕО: Карло Джезуальдо «Я помираю від страждань» (Moro, lasso, al mio duolo).