«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

«Збірник літургійних пісень» Людкевича вперше прозвучав повністю

Світлана Григорчук для Часопису |А:|

У Львові відбувся ЛюдкевичФест під натхненним гаслом «Нове дихання музики». 8 вересня відбулося атмосферне відкриття фестивалю, яке було присвячене спогадам та перегляду унікальних медіаматеріалів про композитора. Поміж численних лекцій та екскурсій до будинку Людкевича, проводяться і, безпосередньо, музичні концерти з творів митця. Перший такий відбувся 9 вересня, де слухачі змогли насолодитися унікальним циклом «Збірник літургійних пісень», який вперше прозвучав повністю! Виконував цикл вокальний ансамбль Collegium Musicum під орудою диригента Віктора Пилипишина старослов’янською мовою.

 

«Літургія» з’явилася на світ у 1922 році та отримала схвалення у церковному колі Галичини. Даний збірник являється певною «мозаїкою» з народних пісень та музичних фрагментів різних композиторів, окрім Людкевича. Так, у творі використовуються церковні твори чехів Алойза Нанке та Вінкента Серсавіє, а також – українських композиторів Дмитра Бортнянського, Михайла Вербицького, Івана Кипріяна, Миколи Лисенка, Віктора Матюка.


Надзвичайно вдалою і гармонійною вибрана локація для виконання «Літургії», нею став Музей Пінзеля, що на площі Митній. Колись давно, це був костел Кларисок, а що ж краще може підійти для виконання духовного твору, як не «намолене місце». Під час виконання «Літургії» відчуття витання навколо чогось Вищого було постійно. Музика Людкевича підсилювала і доповнювала слова кожної частини, чергування мінору з мажором супроводжувало слухачів від глибоких роздумів до світлого Благословення. Це був час абстрагування від цілого світу, буденних проблем та непотрібних клопотів. Відвідувачі мали змогу спостерігати за спільним творінням Станіслава Людкевича, Йогана Георга Пінзеля та Станіслава Строїнського, фрески ХVII ст. якого «оживали» і «дихали» у супроводі музики. Особливо, відома нога на фресці «Св. Петро та Павло», яка, практично від коліна, із зображення переходить у скульптуру,
видавалася вже аж надто реалістичною.

Година концерту пролетіла непомітно, проте, відчутно подарувала той внутрішній спокій та мир у душі, що стало вдалим та натхненним початком фестивалю.

Світлана Григорчук

Світлана Григорчук

Спеціально для Часопису |А:|

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Сопрано Софія Соловій. Історія успіху

Напередодні Людкевич Фесту, ми поспілкувались із Софією Соловій, відомою українською співачкою - сопрано, яка родом зі Львова, досягла успіху та визнання далеко за межами України, і вже незабаром у тандемі із піаністкою Юлією Маківничук представить львівській публіці солоспіви Людкевича.

Напередодні Людкевич Фесту, ми поспілкувались із Софією Соловій, відомою українською співачкою – сопрано, яка родом зі Львова, досягла успіху та визнання далеко за межами України, і вже незабаром у тандемі із піаністкою Юлією Маківничук представить львівській публіці солоспіви Людкевича.


Розкажи нам трохи про себе. Я знаю, що твої батьки музиканти. Як сталось так, що ти почала співати?

Так, це правда, я народилась в родині музикантів. Фактично виросла в Хоровій Капелі “Трембіта”, де на той час працювали батьки і дідусь. З 4 років вчилась на фортепіано, з 6-ти почала навчання в музичній школі ім. С.Крушельницької. Але ні тоді, ні під час навчання в Львівській Консерваторії на музично-теоретичному факультеті, не думала, що мій голос придатний для сольного співу, і тим більше опери! Але те, що я співала в багатьох хорах, друзі, які радили йти вчитись, прихильна реакція публіки на мої соло в хорових творах, дали мені поштовх таки розпочати навчання вокалу. Не шкодую.

Сайт львівської філармонії в твоїй біографії подає інформацію, що ти закінчувала консерваторію також і як музикознавенць. Розкажи, як вдавалось поєднувати?

Мені не довелося поєднувати, бо спершу я провчилась 5 років у Львівській Консерваторії на Музично-теоретичному Факультеті, захистила диплом у Л.О.Кияновської, і відразу в той же рік вступила ще раз до тієї ж Академії на Вокальний Факультет в клас Нар.артистки України Володимири Чайки. Провчилась у неї 5 років, і навіть отримувала підвищену стипендію ім. С.Крушельницької. А захистивши вокальний диплом (виставою “Любовний напій”, Ґ.Доніцетті) я відразу вступила до асистентури-стажування в клас до Нар.артиста України Ігора Кушплера і провчилась в нього ще 3 роки. Отже, маємо 13 років навчання тільки у Львові. До речі, невеличкий відступ: за той час, поки я вчилась, наша Консерваторія змінила назву на Вищий Музичний Інститут, а ще через деякий час – на Державна Музична Академія. Так що, не виходячи з одних і тих же стін, я вчилась в трьох різних – за назвою- вищих навчальних закладах 😉 .
Моя музикознавча “база” дуже допомагає мені в моїй теперішній професійній діяльності.

 

Знаю, що в твоєму репертуарі є різні оперні партії та камерна музика, Чому ти більше надаєш перевагу, опері чи камерному музикуванню?

Я однаково люблю і оперу і камерну музику, нема преференцій. Це два різні жанри, які дають можливість співакові розкрити свої професійні якості і якнайкраще донести до людей свої думки чи стан душі. Вони дуже споріднені, більше навіть, ніж вважається. Хоча так: опера все ж вимагає більшого маштабу, ширших мазків, а камерна музика – інтелектуальної тонкої виваженості кожної фрази, кожного звуку, уваги до тексту. Люблю обидва. Дуже.

З якими оперними партіями ти себе асоціюєш? Що найближче по духу, характеру персонажа?

Ну, так склалося, що я в основному виконую, і оскільки я їх виконую, то і асоціюю себе з ними – ролі досить сильних жінок, котрі кохають, страждають, боряться і взагалі, дуже такі пристрасні і лірико-драматичні. Це, в першу чергу, моцартівські жіночі персонажі, такі як Донна Ельвіра, Електра (Ідоменей), Фіорділіджі, Вітелія, але і вердівські Амалія (Розбійники), Лукреція Контаріні (Двоє Фоскарі), Леонора, Елізабетта (Дон Карлос), Елена і россінівські Семіраміда, королева Елізабета, доніцеттівські , беллінівські, пуччінівські, генделівські … 🙂 перераховувати можна багато. Думаю, така “спеціалізація” повязана, в першу чергу, з тембром голосу. Але і з власним характером співака теж. В даному випадку, з моїм характером.

Ти володарка записів на дуже відомому лейблі класичної музики “NAXOS”. Розкажи детальніше якісь цікаві моменти співпраці. Що ти записувала для цієї фірми і з ким?

Для “NAXOS” ми записували оперу Дж.Россіні “Граф Орі”, яка була поставлена під час фестивалю “Россіні у Вільдбаді” у місті Вільдбад. В свій час Россіні туди приїздив на води лікуватись, а в 80-роках 20 століття, під час Россіні-ренесансу, там організували літній оперний фестиваль.
Всі мої записи, які є на ринку, і відео і аудіо – всі писались “на живо”, тобто під час генеральних репетицій і вистав. Це була моя одна з перших робіт в Європі, і в мене збереглися дуже теплі спогади про той фестиваль. Я тоді вперше зустрілась з багатьма колегами, які зараз роблять дуже вдалі професійні кар’єри. Наприклад, баритон Лука Сальсі зараз дуже багато працює з Р.Муті, а бас Войтек Гірлах – серед різних проектів в європейських театрах, має в плані співати в Ковент Гарден з А.Паппано.

Як проходить твій побут? Який твій графік, скільки часу ти співаєш і скільки відпочиваш? Ти маєш якусь свою спеціальну систему?

Побут – залежить від того, що я роблю на даний момент. Якщо я вдома -то одне, якщо десь “на продукції” – зовсім інше. “На продукції” – це жити місяць-два в місті, де ти маєш роботу, тобто, готуєш оперу. Отже, винаймаєш квартиру на час репетицій і вистав. Твій побут підпорядковується графіку репетицій, який складає театр (реж.управа, режисер, дириґент). Звичайно, стараюсь не співати забагато, щоб не пошкодити і не перевтомити зв’язки. Займаюсь різними видами гімнастики. Вважаю на те, що треба їсти, а що не треба. Але без фанатизму.

Існує така напівжартівлива думка, серед звичайних людей, що співати можуть всі і не потріно вчитись багато на це. Що ти думаєш?

Співати, напевно, можуть усі. Інше питання – як співати? Спів – це професія, дуже комплексна, дуже складна, багатоскладова, різноскладова. Сучасний співак, який серйозно хоче працювати в світі, повинен вміти видобувати гарні звуки правильної звуковисотності і в правильному метрі і ритмі. І це вміння треба буде вдосконалювати все життя, бо співацький інструмент – це живий організм, а він з часом змінюється. Крім того, оперний співак повинен бути актором. Крім того, повинен володіти хоча б 3-4 європейськими мовами (італійська – обов’язкова). Крім того – вміти поводитися в суспільстві і з журналістами. Це – як базові вимоги. От і вчишся тому всьому постійно і кінця нема навчанню…


Чи бачиш ти в собі педагогічнихй хист? Чи викладала б ти чи може викладаєш?

Можливо так. Скорше всього буду викладати вокал і все що з ним пов’язане. Досить багато вже напрацьовано, є досвід, я знаю вимоги, думаю, я це можу робити. З задоволенням і добрими результатами.

Можливо, ти трохи “в матеріалі”, – чого на твою думку не вистачає молодим українським професійним вокалістам, які тільки починають свою кар’єру?

Фото з https://www.facebook.com/sofia.soloviy

Ну, це все дуже індивідуально. Вокалісти – всі унікальні особистості (як і всі люди, зрештою). Тому, на мою думку, це дуже індивідуальне питання: одному може не вистачати чогось одного, іншому – іншого. А далі все залежить від того, наскільки співак хоче вдосконалюватись і чи поталанить йому зустріти на життєвому шляху людей, які йому вкажуть на недоліки і допоможуть їх виправити чи подолати.

Що б ти змінила в своєму професійному минулому якщо б в тебе була можливість повернути час?
Напевно, все ж нічого. Всі невдачі, ну ок, майже всі – так чи інакше потім мали свої позитивні наслідки. Можливо, я більше б працювала на підготовці до деяких продукцій. Це я б могла змінити. А так – живу і жила за принципом: роби те, що повинен робити, і станеться те, що повинно статись.


Розмовляв Тарас Демко

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Феномен дитячої безпосередності

Феномен дитячої безпосередності

Есей історика Василя Расевича із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Станіслав Людкевич – це свого роду феномен: однаковий при всіх антагоністичних режимах і кожного разу в тільки йому властивому образі. Людина, якій життя і політичні режими дозволили мати свої трохи дитячі примхи і особливості. І це в той час, коли іншим за одне необережне слово стинали голову.

А він жив і не тужив. Навчався у Відні, керував Музичним інститутом у Львові. В російському полоні не пропав. У Києві не лишився. Не маючи шансу отримати посаду в державній установі у міжвоєнній Польщі, працював у приватних українських інституціях. Пережив радянську і німецьку окупації. Вижив без особливих втрат. Замість того, щоб «загриміти» в сталінські табори ще в 1944 році, вже через два роки отримав першу високу відзнаку – став Заслуженим діячем мистецтв УРСР. А потім були і звання народного артиста, і Героя соціалістичної праці, і офіційна Шевченківська премія, і навіть Орден Леніна.

В чому таємниця цього феномену? Відповідь проста – в музичних темах. Людкевичу поталанило, він перед Першою світовою війною написав кантату-симфонію за поемою Тараса Шевченка «Кавказ», а в міжвоєнний час кантату «Заповіт» та симфонічну поему «Каменярі» за твором Івана Франка. І треба ж було так статися, щоб усі ці три твори стали найбільш підручниковими в радянській Україні. Тема соціального визволення, притягнутої за вуха класової боротьби у цих поетичних творах послужила свого роду охоронною грамотою. А коли радянській владі довелося призначати зразковим соціалістичним композитором когось із західноукраїнських представників, то Станіслав Людкевич з його «революційним» доробком надавався на цю роль якнайбільше.

Людкевичу навіть не потрібно було щось приховувати або виправляти. Музика і «Кавказу», і «Заповіту», і «Каменярів» могла бути легко використана в будь-якому радянському пропагандистському художньому або документальному фільмі. Музика цікава, динамічна, з наростанням емоцій і пафосним фіналом. Можна було спокійно брати радянський відеоряд і супроводжувати його музикою Людкевича, написаною ще в дорадянський час.

Тільки два твори трохи розминалися з радянською дійсністю: «Стрілецька рапсодія», написана у 1928 році, яка за умов радянської дійсності перетворилася на «Галицьку». І фортепіанний концерт, написаний ще в 1919 році, де навіть після пізнішої легкої редакції відчувається атмосфера вишуканого галицького салону. Хоча й тут вже не обходиться без революційного фіналу, коли здається, що вікно розчинилося і в салон із важкими портьєрами увірвалися інтенсивні звуки міста.

Не професіоналові в музичній сфері слухати твори Людкевича краще із закритими очима. І тоді «Пісня юнаків» (1945), написана явно за свіжими воєнними мотивами, може здатися музикою до старого західного фільму про молодих лицарів, які б’ються на турнірах, конкурують між собою і упадають за чарівними панянками. Або ж науково-популярний фільм про пробудження природи, наливання соками природи і турніри тварин на соковитих зелених луках. За своєю динамікою «Пісня» могла б бути чудовим музичним оформленням для Диснєївських анімаційних фільмів. Хоча, більш за все, музичний твір писався про воїнів Червоної армії. І тому в ньому відчуваються «слов’янські» мотиви, відомі на пострадянському просторі через озвучення кіно-казок з їх чужинецькими гуслями, «бєрєндєями» та іншими садками. Але справедливости ради, треба сказати, що барабанний бій надає в окремих моментах такого не «древнєруского» звучання, що твір сприймається як хороша європейська класика.

Не є винятком і симфонічна поема «Дніпро». Твір явно присвячений штурму та переправі через Дніпро. Майже радянський пафос, просторова монументальність – однозначно ставлять цей твір західноукраїнського композитора в один ряд з іншими радянськими композиторами. І якби не справжні знахідки, такі як специфічна імітація розриву снарядів і звукова передача стану контузії, то цей симфонічний твір можна було б спокійно приписати будь-якому радянському композиторові.

Цікава метаморфоза може спіткати слухача і при прослуховуванні «Української баркароли». Швидкий темп, прозора вода, часте вживання слова «кришталева» і чисті голоси сестер Байко однозначно провадять слухача в гірські масиви Карпат. Натомість пісня насправді про Дніпро, оскільки саме ця ріка згадується в тексті. І саме цей твір демонструє особливості музичного стилю Людкевича. Людини із західною освітою, із українською галицькою народною традицією, яка змушена імітувати радянську соборність. Людини, яка, можливо, щиро вважала, що саме так виглядали дніпровські пороги до будівництва водосховищ та гідроелектростанцій.

Взагалі в музиці Станіслава Людкевича багато мотивів, коли слухач уявляє себе серед щільного натовпу, в якому намагається рухатися проти течії. Нізвідки наростає тривога і хочеться вирватися і побігти. Водночас виникають алюзії, що ноги не слухаються, або на них висять важкі окови, або ж хтось вхопився за них руками і замкнув у мертвий замок. Така сугестія була б можливою, якби Станіслав Людкевич був дисидентом. А він ним не був. Таке враження, що найбільше він цінував свій особистий внутрішній комфорт. І коли йому ставало незатишно, або треба було приймати відповідальне рішення, він розвертався і казав: «Я мушу бути вдома…». І йому це дивним чином вдавалося. Весь час бути вдома у Львові.

Фото: Оля Заречнюк

PS. Моє особисте знайомство зі Львовом було поступовим вживанням у місто. Місто, окутане масою легенд, історій, а найбільше цікавих небилиць. В другій половині 1980-х років дехто з викладачів історичного факультету Львівського університету дозволяв собі навіть ідеологічно жартувати, правда у приватних розмовах. Керівник моєї дипломної роботи по-змовницькому розказав мені тоді дві короткі історії про Людкевича. Перша стосувалася ніби то його порівняння радянської і німецької окупацій. За його словами, Станіслав Людкевич якось, у притаманній йому манері, заявив: «А ви знаєте, совіцьке гестапо було кращим за німецьке. Вони мене автом забрали з дому, автом і повернули». І друга, майже легендарна фраза Людкевича звучала так: «От прийшла совіцька влада, визволила нас і нема на то ради». Було це чи ні, ми вже не дізнаємося. Але феномен людини, яка сховалася від репресивних режимів за дитячою безпосередністю, залишається нерозгаданим.

 


Василь Расевич
Серпень, 2017

Фото з особистого архіву О. Мурзиної. 1979 рік. На фото : Олена Мурзина, Лю Пархоменко, Оксана Лиховид

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко

 

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Золтан Алмаші: “Чим цікавий Людкевич?”

Чим цікавий Людкевич?

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест”

Есей композитора Золтана Алмаші із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

Чим є цікавий Людкевич? Чим він може бути для нас актуальним?
Ці думки мене переслідували, коли я, не буду брехати, із захопленням переслухав фа-дієз мінорний фортепіанний концерт, і жодного разу в мене не виникло бажання натиснути на кнопку стоп (це характерна ознака нашого часу – не так часто ми дослуховуємо до кінця твори великої форми! Кліпове мислення, епоха мініатюр.
І я зрозумів, в чому справа! У Людкевича нетривіальна форма, незважаючи на показову традиційність і академічність. Саме у цій грі нетривіальності і -“збереженні традицій старої школи” я бачу родзинку, і – стимул слухати цю музику далі.
Взагалі, ім’я Людкевича я чую з найбільш раннього віку. Парадокс в тому, що – ми його зараз намагаємось популяризувати як несправедливо забутого автора, разом з тим в процесі свого розвитку як музиканта я постійно чув його музику, бачив певний пієтет щодо цієї фігури, і як це буває – пліч-о-пліч з пієтетом жили і анекдоти про Людкевича.
Він був певною “священною коровою” для львівських музикантів і, особливо – для теоретиків.
Виконання його масштабних творів у філармонії завжди були подією для львівської інтелігенції. Досі пам’ятаю зі шкільних часів факт виконання його кантати “Кавказ”, пам’ятаю численні обговорення цієї події серед мого дорослого оточення. Обговорення пам’ятаю, саму музику – ні.
Музика ця мені не дуже подобалась, і я намагався її уникати. Але це не завжди мені вдавалось. Колись зі спеціальності мені довелось грати його Колискову (це переклад для віолончелі і фортепіано його вокального твору). Так я відкрив для себе Людкевича-мініатюриста… Стоп, ні!
Людкевича-мініатюриста я відкрив раніше! Тато мій грав часом на концертах його скрипкову п’єсу “Чабарашка”. Я був впевнений, що п’єса ця про популярного мультяшного героя тих часів – Чебурашку. Я ще дивувався, що такий рафінований галицький інтелігент-професор як Людкевич, міг звернутись до тематики совєцьких мультиків!
Але там була різниця в одній букві… Розчарування у мене було велике, я мало не розплакався!
До речі, я досі не знаю що означає слово “чабарашка”.

Вертаємось до “Колискової”. Я її вивчив, мушу сказати – полюбив! І тут така історія – я маю їхати в літній табір в Німеччину! Сказали брати віолончель. Я вирішив грати “Колискову”. Це міг бути мій перший виступ за кордоном.
Але виявилось, що ми жили в палатках, роялю не було, і нікому наше музикування не було потрібно. Так віолончель і валялась в палатці, поки я весело з друзями проводив час серед прекрасної німецької природи. Потім, як ми їхали назад, я віолончель забув в палатці, довелось повертатись зі скандалом назад! Добре, що згадав не надто пізно.
Ось так не відбулось виконання музики Людкевича в Німеччині.
Але згодом я в складі квартету, де першу скрипку грав мій тато, виконував “Старовинну пісню” Людкевича. Це, здається, переклад фортепіанної п’єси, – хто зробив, не знаю. Може, і мій тато, просто він не зізнається… Мушу сказати, що ця п’єса наскільки лаконічна, настільки і геніальна!
Тобто що я хочу сказати… Безумовно, треба виконувати кантати, ораторії, концерти Людкевича!!
Але Людкевич – мініатюрист – це terra inсognita, це територія, яка може бути всіяна коштовностями. Може виявитись, що Людкевич – таки дійсно один із геніїв нашої епохи.
Хай живе кліпове мислення!
Хай живе епоха мініатюр?
А давайте-но запишемо кілька альбомів з малих творів Станіслава Людкевича??


Золтан Алмаші
липень, 2017

фото із сайту http://kyivmusiclabs.com

Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко
Головний редактор – Тарас Демко

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Ніколи раніше не любив музики Людкевича

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів "Слухаючи Людкевича", спеціально до фестивалю "Людкевич Фест"

Есей музикознавця Станіслава Невмержицького із циклу текстів “Слухаючи Людкевича”, спеціально до фестивалю “Людкевич Фест” 

коли мама, випливши врешті, як каравела, на середину залі, щоразу гукала: «Сервус, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака і перепитував, хто то така, а довідавшись, що це така собі вар’ятка, котра пише вершики для нагробків, кивав головою і знову заглиблювався у симфонії, які лунали в його голові.
Юрій Винничук Танго смерті

Ніколи не любив музики Людкевича. Почасти від того, що я її не знав. Пізнання його творів почалось і закінчилось в музичній школі, з перших звуків «Кавказу». Програвач-садист з насолодою мучив голкою потріпану платівку, від чого вони обидва захлинались, хрипіли і кашляли, спльовували звуки на дітей, наче вар’ят на бруківку. Ця платівка найліпше згодилась би для музичного супроводу на читаннях творів де Сада. І от на мене, малого неофіта, сиплють страшні звуки «Кавказу»: в уяві зринає вусатий Шевченко з червоними демонічними очима, тим часом як з підручника на мене визирає Людкевич з напіввідкритим ротом, неначе криком змушує мене сидіти сумирно і слухати. У своє виправдання можу сказати, що я захоплювався Людкевичем з двох причин. По-перше, дядько прожив сто років, за таке досягнення ми його серйозно поважали. По-друге він був, як Івано-Франківськ. Станіславом. А відчуття причетності до сторічного композитора та великого міста сяк так компенсували пережиту наругу над слухом і дитячим світоглядом.

Злий Людкевич переслідував мене надалі. До прослуховувань-тортур додавалися й відповідні анекдотичні випадки з його життя. Зазвичай вони стосувались останніх років композитора. В купі до жахливої музики (як нам здавалось) до портрету додались риси людини, яка любила: длубатися в носі, миттєво забувати людей, змушувати співати «Летіла бомба» та не розуміти сучасної музики. От з таких веселих історій і склався для мене Станіслав Пилипович. Його музики я так і не дізнався (та й не хотів), а от такої кількості анекдотів не чув про жодного композитора. З цієї причини, вже викладаючи учням чи студентам, я завжди намагався оминути цю тему. Здавалося, що Людкевич з тих композиторів, музику яких неможливо подати цікаво. Принаймні нейрони в моїй лобовій долі на цю тему ворушитись не збирались.

Та й адекватних поглядів на процеси в українській музиці доволі мало. Домінантними залишаються секта флагелантів з домішками соціального дарвінізму, які бичують себе і всіх за те, що наша музика не така як десь, вона відстала та неповноцінна. Інші ж, професійні команди голосільниць, які на противагу першим оплакують українську музику та всіх композиторів. Проте є менш поширена позиція, але прогресивна, яка набуває стрімкого поширення. Оцінка творчості композитора з точки зору його часу, обставин творчості…

З таким настроєм я почав знайомитись (перезнайомлюватись) з творами Людкевича. Я несподівано відкрив для себе Людкевича камерного. Я не став і не стану прихильником його музики. Вона ніколи не опиняться у моєму плей листі. Але я зрозумів його відмінність від попередників. Його музика звучить не провінційно. Твори Лисенка симпатичні, вони милують по-своєму, і там багато передбачень на майбутнє. Але саме в Людкевича починаєш чути український мелос в оболонці європейського симфонізму, де не відчуваєш ієрархії.

Чи то фортепіанне тріо, Галицька рапсодія чи Пісня юнаків. Вони не новаторські. Він не вигадує 15-ти чверть тоновий звукоряд для арфи, чи ще щось в такому дусі. Проте кожна його темка ретельно із німецьким сумлінням проходить свої етапи розвитку, як пацієнт кабінету у клініці. Нічого не виникає ні звідки і так само не пропадає посеред дороги. Все логічно і зрозуміло. І це звучить авторитетно. Ти можеш ним не захоплюватись, але не можеш не поважати як композитора і зневажати його майстерність.

Так і з «Кавказом». В його анамнезі можна прослідкувати австро-німецький симфонізм від Бетховена до Малера. Чи не вперше Шевченко зазвучав помпезно, з гідністю вільної людини, а не як мужик у смушевій шапці. Людкевичу вдалося створити переконливий баланс слова та оркестрової партії. І ти віриш кожному його кроку, кожному динамічному наростанню, спаданню і несподіваним зламам. Людкевич не виправляв своєю музикою Шевченка і не писав це як супровід до віршів. Це кантата і симфонія, рівні за силою впливу, де Людкевич стоїть поряд із Шевченком.

Можливо моя історія знайомства з Людкевичем не поодинока. І добре кожному спробувати відкрити його для себе по-новому. Хотілося б, аби нині, Людкевич із композитора, над яким рясніє дощ сліз чи здіймається бич картань, перетворився на композитора, якого б знав кожен складач вершиків для надгробків.

 Станіслав Невмержицький
липень, 2017


Часопис |А:| Collegium Musicum
Вільне культурне онлайн видання
Редакційна колеґія: Іван Остапович, Тарас Демко