fbpx

Маестро Теодор Кухар: Я не знаю слова “НІ”

Американсько-український дириґент Теодор Кухар розповів в інтерв’ю часопису |А:| про свої мрії повернутися на землю предків, про те, як ненавидів у дитинстві скрипку, та як одне пиво змінило музичне життя в Україні.

Маестро розповів в інтерв’ю журналістці Діані Коломоєць та часопису |А:| про свої мрії повернутися на землю предків, про те, як ненавидів у дитинстві скрипку та як одне пиво змінило музичне життя в Україні.

“Я вибрав музику. Після цього батько зі мною не говорив”

– Ви почали займатися музикою доволі пізно, в 11 років. Але виходить, що до вступу у Клівлендський інститут музики набули такого ж рівня, що й ті, хто починав грати у чотири роки?

– Це неправда. Коли кажуть “моя Наталочка вже у два роки знала напам’ять пісні й сама бігла до клавіру”, я в це не вірю. Можливо, так справді буває. Але я бачив багато дітей, які вже у два-три роки грали на скрипочці та кларнеточці, але так зненавиділи ці інструменти до п’яти-шести років, що вже не могли на них дивитися. Є випадки, коли дитина показує унікальний талант одразу, це просто казка на все життя. Але дуже багато випадків, коли батьки змушують. Це як брати стару цитрину і вичавлювати сік з неї.

– У чому ж тоді Ваш секрет? Бо я знаю, що заняття музикою Вам не дуже подобалися…

– Жодного секрету. Батькам не було важливо, щоб я став видатним музикантом. Вони хотіли, щоб все, чим ми займалися з братом, – чи це музика, чи бейсбол, чи школа, – щоб ми робили все якнайкраще. Нас із братом виховували нетипово для Америки. Багато моїх однолітків проводили цілий день перед мультиками або на вулиці. Ми мали книжки, скрипку, спорт і родину.

Я був єдиним хлопцем з 2300 дітей у школі, хто грав на скрипці. Усі сміялися з мене. Яке щастя, що мама не змусила мене грати у шкільному оркестрі.

Я часто плакав, злився на ту скрипку і був переконаний, що у мене жодного таланту немає, що ми витрачаємо час, а батьки витрачають гроші на мене даремно. Просив: давайте це зупинимо, вам буде легше, мені буде легше. Братові вони дозволили кинути скрипку та перейти на гітару. Хоча, з гітарою теж не склалося. Я питав, чому ж ви мені не даєте кинути? І батьки сказали: “Бо у тебе є дані. Ти не бидло, як твій брат”. Тоді я вперше почув це слово.

Але батько не сприйняв те, що я хотів пов’язати із музикою своє життя. Він казав: “Будеш мені дзвонити, коли тобі буде 30 років, просити грошей”.

– Чому так?

– Розумієте, батько приїхав в Америку 1951 року. У нього типова історія американського успіху. Перші два роки він чистив клозети, щоби заробити грошей і заплатити за університет. Почав з нічого і став директором відділу екології у US Steel. Це одна з найбільших корпорацій у світі.

 

Коли я закінчував школу, прийшов час обирати, ким бути – лікарем, адвокатом чи музикантом. Я вибрав музику. Після цього він зі мною не говорив.

– І скільки це тривало?

– Аж до його смерті. Хоча, не зовсім. Після інституту я почав працювати у Гельсінській філармонії. І в той час його здоров’я почало погіршуватися. Я повернувся додому на Різдво. Це було у січні 1987-го, мені було 24 роки. Мама казала, що він вже довгий час не встає з ліжка. Але коли я приїхав, він встав. Ми з братом зрубали ялинку, принесли додому. Все було, як у старі часи. Тато ходив за нами всюди, навіть палив цигарку. Ми говорили про Фінляндію, про рибу, про гриби – про найважливіші речі у житті, дивилися футбол. А за день до мого виїзду він повернувся до ліжка. Я підійшов до нього, почав говорити, але він відвернувся в інший бік. Наступного дня, за годину до від’їзду, я прийшов попрощатися. Він теж нічого не говорив. Я потис йому руку. Мама відвезла мене в аеропорт. За тиждень він помер. Досі я не знаю, чи йому було соромно, чи він був злий, чи він знав, що то був кінець. Ми багато про це говорили з братом і мамою. Вони казали: “Добре, що ти приїхав тоді”.

 

 

“The beer that changed my life”

– Ви часто приїжджаєте в Україну попри те, що, вочевидь, ці поїздки не приносять Вам великих гонорарів. Ви казали в одному з інтерв’ю, що відчуваєте свій обов’язок перед землею предків.

– Коли я починав працювати у Києві, я би ніколи не подумав, що буду головним диригентом Національного симфонічного оркестру. На той час я вже жив в Австралії. Мені було 27 років, я був головним диригентом оркестру у Брісбені. Директор Державного оркестру України (так тоді називався Національний симфонічний оркестр України) запросив мене подиригувати тиждень у 1992 році.

Після концерту музиканти питали мене, чому я так швидко втікаю. “Я би з вами залишився. Мені з вами добре, – казав я. – Але без праці я тут не можу. У вас новий “коханець” приїжджає в понеділок”. “Тед, це Україна. Все можна змінити”, – почув я тоді. У результаті я залишився в Києві на три тижні.

Потім мене запросили у лютому 1993 року, спитали, що б я хотів продиригувати. Я зрозумів, що потрібен скандал. Що було під забороною в радянські часи? Християнські теми. Питаю: “Чи грали у вас симфонії Густава Малєра?” – “Колись грали першу”. – “А другу (вона має назву “Воскресіння”)?”. – “Ні”.

Тоді будівля філармонії була на ремонті, оркестр грав в Українському домі. Страшне місце. Я б туди на концерти не ходив. Питаю: “Чи є у вас якісь костели, чи великі церкви, в яких можна зіграти? У Відні, Берліні, Лондоні, Нью-Йорку нікому не соромно ставити великі симфонічні оркестри у костелах”. – “Є органний зал – римо-католицький костел. Але у нас це не прийнято, такого не роблять”. – “Поїхали дивитися”.

І ось музика про смерть Бога, про християнську філософію, написана єврейським композитором, звучить у костелі! Це був успіх. Люди сиділи навіть на підлозі. Було телебачення. Після цього концерту мені дали посаду головного гостьового диригента.

Наступного тижня я диригував в Австралії, у Сіднеї. 

До мене в гримерну після виступу постукали. Високий чоловік із німецьким акцентом говорить: “Hello, Mr. Kuchar. I`m Klaus Heymann”.  У мене ще голова крутиться після концерту, я весь змок, хочу перевдягтися. Намагаюся пригадати, де я чув це прізвище. Питаю: “Чи не могли б Ви зачекати дві хвилини?”. “Добре. Чи хочете піти на пиво?”. Я не п’ю пиво, але погодився. The beer that changed my life. Це пиво було вирішальним не лише для мене, але й для України. Я одягався і пригадав, хто він: а, це, той чоловік, про якого музичні журнали писали, який він авантюрист. Він засновував звукозаписувальну фірму, але це не Sony, не Deutsche Grammophon, які продають свої диски за 15-16 доларів. Це якась нова фірма Naxos, і продавала вона диски за $5,99. Сьогодні це лідер, і це одна з останніх фірм, що залишилися у класичній музиці.

Під час нашої розмови з ним я переважно мовчав. Він багато говорив, розповідав, що записує оркестри з Братислави, Кошице, Варшави. А наприкінці я розповів йому про свою роботу в Україні. Він одразу спитав: “А чи є якісь українські композитори?”. Він дав мені факс – це було так давно, ще інтернету не було – і попросив написати коротко про українських композиторів, коли вони жили, що написали. Так почався наш trial project. Він нічого не обіцяв, казав, що має послухати оркестр, його рівень. Першими ми записали Другу і Третю симфонії Лятошинського. Я чекав на його відповідь десь три місяці, поки тривав монтаж. І от якось пізно вночі в Австралії я отримав факс: “The orchestra is absolutely first class. The music is excellent”. Він хотів записати весь цикл симфоній.

Скінчили писати Лятошинського, він хотів записи інших українських композиторів. Але я розумів, що так я собі і своєму оркестрові у світі рекламу не зроблю. Я побачив, що в його каталозі не було кількох творів Прокоф’єва, а це вже світове ім’я. І зумів переконати його, що Прокоф’єв – український композитор, бо народився в Україні. Записали балет “Попелюшка”. І так воно закрутилося, що дійшло аж до 113 дисків.

Український національний став найзаписуванішим оркестром у світі. У 90-ті роки ми писали по 8-10 дисків на рік. Стільки ніхто не писав, хіба Берлінська філармонія. Але з часом Naxos ставала набагато відомішою, вже оркестри платили їм, щоб писатися у них. У 2001-2002 рр. ми вже писали 1-2 диски на рік.

– На той час у Вас вже скінчився контракт із Національним симфонічним…

– Так, але це складна ситуація. Мені продовжували контракт, але у той час в Україні знову змінилася влада. Прийшов новий президент, новий міністр культури. Першим його прагненням було реконструювати філармонію в Києві. Це  були тяжкі часи, по 6-8 місяців не було зарплати, люди думали, як прогодувати родину. Казали: “Дядя Федя приїжджає, буде нас годувати”, бо за записи тоді платили гроші. В Україні я був персоною нон-грата. Казали: “Як будете з Кучером, не отримаєте нічого”. А мені на той час запропонували роботу у Чехії, я став головним диригентом Філармонічного оркестру ім. Л. Яначека, пропрацював там 9 років.

Але ми продовжували спілкуватися з київськими музикантами, вони справді стали для мене родиною. Майже 10 років ми не виступали разом. І нарешті, на початку минулого року збулася наша мрія – 44 концерти Національного симфонічного у США. Я багато зробив за своє життя, але grand culmination була, коли Національний оркестр України виступав у Нью-Йорку. Легендарний оркестр, який люди знали по записах, вони нарешті почули вживу. Але це не кінець. Я відчуваю, що можу ще багато чого зробити. Вже тривають переговори про наступні гастролі у Штатах.

“Львів я дуже люблю”

– Ви працюєте як гостьовий диригент із багатьма оркестрами по всьому світу. Як ви за дуже короткий час знаходите спільну мову з музикантами?

– Оркестр – це один організм. Музиканти дивляться на диригента, і вони з перших секунд розуміють, хто є хто.

Коли я в Україні – я не знаю, чи це щось спільне з генетикою, чи з моєю родиною – наш гумор подібний, ми цікавимося подібними речами, мені дуже легко тут знайти спільну мову і тему для розмови. В Америці в мене такого нема.

– Ви диригували на торішніх львівських “Віртуозах”. Виступали також у Харкові та Дніпрі. Які враження?

– Так, я диригував у Харкові минулого травня. Мене запросив Слобожанський оркестр. І тоді випадково я зустрівся з Наталією Паламарчук, яка диригує в Дніпрі. Ми з нею часто по скайпу обговорювали музичні теми. І якось вона каже: “Теодор, ти така історична фігура, чому ти до нас не хочеш приїхати?” Я кажу: “Я вже 20 років хочу приїхати. Запросіть мене, я не знаю слова “ні”. У вересні я відкривав сезон у Харкові та у Дніпрі. Це були найприємніші два тижні з усього концертного сезону. Мушу сказати, я був здивований, що є таке музичне життя далеко від Києва. Шкода, що я мусив так довго чекати, але добре, що життя довге (сміється).

Львів я дуже люблю. Я маю приятелів, колег зі Львова. Моя родина походить звідси. Навіть колись думав приїхати на батьківщину предків.

Я диригував із оркестром Львівської філармонії. Я закохався в нього. Хочу й у Львові зробити те, що зробив колись у Києві, щоб наступні гастролі були з цим оркестром, щоб наступні записи були з ним. Зараз я набагато розумніший, ніж 20 років тому, можу зробити набагато більше. Але стара команда цього не хоче. Ось і доводиться бути не “чоловіком”, а “коханцем”.

– Якби зірки так зійшлися, щоб Ви змогли повернутися і постійно працювати в Україні, ви би погодилися?

– Абсолютно. Навіть не треба про економічні речі говорити, я би міг собі це дозволити.

– Яка є різниця між музичним життям в Україні у 90-ті й зараз?

–  Національний симфонічний оркестр в Києві має геть інакший рівень, ніж 20 років тому. Прийшла нова генерація музикантів, змінилася якість інструментів. Люди пишаються своїм рівнем. Вони ходять на роботу не лише щоб заробити на хліб. Один із найцінніших моментів для мене особисто був на гастролях в Америці. Люди у кожному новому місті йшли до готелю, кидали валізки, їхали і купували одяг. Я думав: 20 років тому людина би не дозволила купити собі нову сорочку чи нові черевики. Ментальність змінилася, люди почали себе шанувати, респектувати. Я за це радий.

– Чим відрізняється музична освіта у США та в Україні?

– Якби у мене не були батьки, які змушували мене кожної суботи їздити на заняття та ще кожен день грати, я би не став музикантом. Сьогоднішні діти зі звичайної школи не отримують цього. Бо ті заняття, які є в школі, – це просто щоб почати. Не мають нічого спільного з нашою професією. Щоб досягти чогось, треба займатися лише приватним способом. Ці заняття коштують великих грошей.

В Україні добре навчають, але те, чого вчать, дуже слабке. Оркестрова практика досить слабка, також бракує доброї школи камерної музики. Спитайте будь-якого успішного музиканта, він скаже, що не досяг би таких висот без камерної музики. Треба не лише добре грати самому, але й знати, як співпрацювати з колегами. Це фундамент.

Facebook

comments