fbpx

“Бадьоро крокуємо в сторону попси”, - Вадим Холоденко про виконавців класичної музики

Інтерв'ю журналістки Діани Коломоєць із піаністом Вадимом Холоденком
Вадим Холоденко у Львові

У четвер, 14 грудня, львів’яни можуть без докорів сумління трошки позадирати носа. Адже в цей день у Львівському будинку органної та камерної музики виступатиме феноменальний піаніст, лауреат престижних міжнародних конкурсів, зірка світових сцен – Вадим Холоденко.

Вадим прилетів з єдиним концертом до рідної України, вперше за довгий час. У його гастрольному графіку Львів опинився між Флоридою та Швейцарією. У перерві між перельотами Вадим встиг дати нам невелике інтерв’ю та розповісти про “попсу”, свою гру на скрипці та  те, чому ніколи не стане композитором.

ДОВІДКА

Вадим Холоденко народився у Києві у 1986 році. В його родині не було професійних музикантів, але мама в дитинстві грала на фортепіано. Коли синові було шість років, вона відвела його в музичну школу. В хлопця виявився справжній талант, він продовжив навчання у Київській спеціальній музичній школі ім. Лисенка. Після неї вступив до Московської консерваторії ім. Чайковського. До себе на курс його особисто запросила професор Віра Горностаєва після того, як Вадим виборов Гран-прі конкурсу піаністів ім. Марії Каллас в Афінах. Загалом Холоденко з 1998 по 2013 рік вигравав найпрестижніші міжнародні фортепіанні змагання. Після конкурсу ім. Вена Клайберна в американському Форт-Верті, де Холоденко завоював не тільки золоту медаль, але й всі спеціальні призи, піаніст розпочав сольну кар’єру. Виступав у Росії, Австрії, Угорщині, Польщі, Румунії, Німеччині, Греції, Італії, Франції, Хорватії, Чехії, Швейцарії, США, Португалії, Ізраїлі, Китаї, Японії, Голландії, Британії, Норвегії, Австралії та ін. Наразі мешкає в США. 

– Ви почали брати участь в міжнародних музичних конкурсах з 12 років, якщо я не помиляюся, і продовжували до Конкурсу Вена Клайберна в Форт Верті, тобто до 27 років, практично. Така 15-річна естафета, напевно, шлях нелегкий. Чиє це було рішення – Ваше, батьків, педагогів? Або початківцю піаністу, який хоче зробити кар’єру, без цього ніяк?

– Виконавцю необхідно мати можливість самовираження, тому бажання грати концерти (або ми можемо це назвати “будуванням кар’єри”, як завгодно) – воно природнє. Якщо добре придивитися, то різноманітні змагання, в тих чи інших формах, оточують нас кожен день, ми на них погоджуємося і в них беремо участь. Музикантів дуже багато, а місць, де можна виступати – відносно мало. Конкурси, в здорових дозах, – це добре.

– Чому саме конкурс Клайберна став останнім перед сольною кар’єрою? Ви досягли вершини? Здійснили мрію?

– Доповнюючи мою попередню відповідь: самі по собі музичні конкурси, як поняття, абсолютно нейтральні. Чи добре влаштовувати з мистецтва змагання? Навряд чи. Чи добре давати виконавцю можливість грати на сцені? Безумовно. Саме це останнє і виділяє конкурс у Форт Верті – можливість отримати безцінний досвід.

– Після перемоги на конкурсі Клайберна, згідно з контрактом, Ви багато концертували.    Зараз Ви вже в “вільному польоті”, але частота концертів і географія все одно вражають. Чи є міста  / країни, в яких Ви мріяли б зіграти? А в яких побувати виключно як турист? Або вам вистачає подорожей і у вільний час хочеться просто посидіти вдома?

– Не дуже люблю туризм і відсиджуватись вдома. Дуже хочеться побувати в Ісландії.

– І ще одне питання про гастролі: як часто ви буваєте в Україні і зокрема в рідному Києві? Що означають для Вас концерти на Батьківщині? В Україні грати складніше / легше, ніж, скажімо, в США або Японії (Ви говорили, що і там, і там Вас дуже добре приймають).

– Через те, що граю я в Україні рідко, думаю, що зможу поділитися своїми враженнями тільки після концерту. Проте дуже вдячний Львову за це запрошення. Для мене воно дуже багато означає.

– Чи відрізняється український слухач від європейського чи американського?

– Судячи з мого досвіду, публіка скрізь різна, описати відчуття під час концерту словами складно. Дуже вдячний всім тим, хто прийде.

– Росіяни часто називають Вас “своїм” піаністом, незважаючи на те, що Ви українець і починали вчитися музиці в Києві. Не будемо лізти в політику – питання виключно в музичній сфері: чи є відмінності між російською та українською фортепіанними школами? Наскільки вони суттєві? До якої Ви себе зараховуєте?

– Я впевнений, що існують не стільки школи, розділені кордонами країн, але перш за все, є єдина школа хороших музикантів. Мені пощастило, у мене були чудові педагоги й у Києві (Н.В. Гриднєва, Б.Г. Федоров), і в Москві (В.В. Горностаєва). Унікальність нашої професії в тому, що навчання не закінчується. Ви ставите запис квартетів Бетховена і продовжуєте вчитися далі. Ви відкриваєте улюблену книгу і вчитеся. Ви йдете на концерт, спілкуєтеся з людьми і так далі – процес нескінченний.

– Ми часто говоримо, що поки держава або приватні інвестори не почнуть вкладати гроші в класичну музику, Україна в цій сфері буде “пасти задніх”. Ви багато концертуєте і бачите музичну “кухню” інших країн зсередини. Чи є щось, що ми можемо привнести з чужого досвіду, що не потребує великих капіталовкладень?

– З великими капіталовкладеннями, звичайно, краще, ніж без них. Але найбільший внесок роблять самі музиканти, займаючись щодня і старанно.

– В одному з інтерв’ю Ви говорили, що почали навчання музиці зі скрипки, але “звук аматора-піаніста переміг звук аматора-скрипаля”. Скільки ви займалися на скрипці? Чи не хотілося пізніше опанувати цей інструмент? Чи фортепіано для вас це – “one love”?

– Інструмент, на жаль, потрібно опановувати один. На скрипці я прозаймався один урок, на що-небудь більше не вистачило таланту.

– Скільки годин на день зазвичай ви проводите за роялем?

– Шість.

– Ніколи не хотілося, скажімо, на півроку закинути концерти та репетиції і зайнятися чимось іншим?

– Ні.

– Музика якого композитора в даний період життя Вам найбільш близька і співзвучна? Кого хочеться грати?

– Грати хочеться хорошу музику, а її написано дуже багато для рояля.

– Яких композиторів Ви вважаєте справжніми “антидепресантами”? Хто допомагає Вам впоратися з чорними сторінками в житті, хто дає сили?

– З чорними сторінками в житті потрібно справлятися за допомогою сили духу.

– Нещодавно Ви записали диск, де є твори сучасних російських композиторів. Для більшості людей, які не дуже тісно знайомі з класичною (академічною) музикою, “класика” закінчується на Шопені, Лісті, в кращому випадку – це Рахманінов чи Шостакович. Про сучасних українських академічних композиторів і говорити нема чого. Ім’я Сильвестрова знають з пересічних громадян, мабуть, одиниці, а що після нього – взагалі темний ліс. Чи є в Україні композитори XXI століття, яких Вам хотілося б зіграти? Про яких хотілося б розповісти?

– Ім’я Валентина Сильвестрова, на щастя, знають не одиниці, на Заході його твори дуже популярні. Далеко ходити за прикладами не потрібно, особисто слухав його симфонію в залі Радіо Франс півроку тому, враження величезне.

Диск, про який Ви говорите, містить твори двох композиторів, з якими я дуже тісно дружу протягом практично половини мого свідомого життя – Олексія Курбатова та Євгена Чаплигіна. Чайковського та Балакірєва назвати сучасними важко. Але музика сучасних авторів, будь вони з України або з, наприклад, Люксембургу, мене дуже цікавить. Буде більше вільного часу, буду більше вивчати і грати.

 

– Хочеться згадати серію Ваших концертів у Дніпрі (тоді ще Дніпропетровську): ви грали сонати Бетховена, вашій грі передувала розповідь музикознавця про кожен твір. Вам близький такий просвітницький формат? Не хотілося б повторити щось подібне?

 

– Дніпро – чудове місто, з великою теплотою згадую цикл концертів, який довелося там провести. Вступне слово було безцінною частиною програми, спілкування з публікою – найважливіша частина нашого мистецтва.

– Питання, яке мені дуже хочеться поставити Вам, як людині з бездоганним музичним смаком: Як Ви витримуєте, коли потрапляєте в оточення, де звучить “попса” й інша низькопробна музика? Розумію, що ви не їздите кожен день в українських маршрутках, але тим не менш. Є ж ситуації, коли Ви опиняєтеся в місцях з жахливим, на ваш погляд, музичним супроводом. Як Ви вважаєте, чому така музика є більш популярною, ніж класична?

 

 

Розмовляла: Діана Коломоєць

Фото: Діана Горбань
Редактор: Тарас Демко
Часопис |А:| Collegium Musicum

– Варто зазначити, що ми (виконавці класичної музики) так бадьоро крокуємо в сторону попси, що в звинувачувати в чомусь її (попсу) було б трохи лицемірним. Багато що залежить від контексту. Якщо ти сидиш один в кімнаті, то хочеться послухати, наприклад, симфонію Брамса. Якщо ти їдеш по хайвею I-10 з Каліфорнії в Техас, то хочеться слухати The Doors. А в маршрутках їздити абсолютно не соромно. З іншого боку, звукова гігієна важлива, але про неї замислюєшся вже після вирішення всіх інших проблем.

– Що ще дає Вам сили і натхнення? Книги, кіно, спорт, природа, люди?

– Люди та книги. Кіно я раніше дуже любив, тепер обмежуюся лише свіжим Тарантіно й реп-батлами.

– Ви перед Конкурсом Клайберна написали каденції до концерту Моцарта. Чи не замислювалися перейти з виконавців в композитори? Нехай не зараз, років через 10-20-30 …

– На щастя, як композитор я абсолютно бездарний.

Facebook

comments