Говорити про те, що «Вавилон» шалений і геніальний, глибокий і концептуальний, іронічний і трагічний, драйвовий і кайфовий… так от, говорити про це я не буду. По-перше, тому що це очевидно. По-друге, тому що вже про це говорила і позицію свою не змінила. Отже, 24 березня, у КПІ, в Києві (вдруге після Гогольфесту) був «Вавилон» – оперо-цирк Роми Григоріва та Іллі Разумейка. Та Влада Троїцького.

Вав.и.лон.

«Wowце знову було так. Бо вразив, накрив, перекрив, перевернув, розвернув, розірвав, розіграв, спровокував, шокував, надавив, роздавив, накрутив, закрутив. Може когось підвів, десь розвів, але потішив і втішив.

І … тепер це не опера-блудниця, не абсолютний колаж і хаос. А гармонічний, виважений, симетричний і збалансований колаж і хаос. Сказати, хоча б тільки про чітку трифазову конструкцію опери: «вступ … (блоки)…фінал».

Long – тепер все це відбувалося на третину довше, у втричі більшому залі. Були додані декілька нових фрагментів, був зроблений новий великий фінал. До цього, восени, після годинного звукового шквалу тебе земля не тримала (чи ноги), голова мутніла (чи душа). А тепер, будь ласка, ось нам більше місця, більше часу – вникаємо, сприймаємо, розуміємо.

(знаки питання)

Але я думаю, що є проблема. Хто, навіть читаючи всі анонси та інтерв’ю, зрозумів що це було і що там було? Хто, не тусуючись на репетиціях і не видівши партитуру, зрозумів до кінця що там відбувалося? Воно й нормально, що у нашу постмодерністську епоху потенціал можливих смислів є невичерпно безкінечним, але…

Фотограф – Алла Черемис (всі фото Алли Черемис із фоторепортажу http://photoche.com.ua/opera-tsirk-babylon/)

Оскільки, творці не дуже роз’яснювали, а 20-ма мовами «Вавилону» володіють, певно не всі, то зараз я пропоную свій власний короткий псевдоаналіз. Напишу, що ж дійшло до слухача, до мене, до одного з тисячі. Напишу собі й тим хто це грав, співав, написав, всім, хто зрозумів так само або не так.

Майже всі назви та визначення дані мною особисто і ніяк не є офіційними, а можне, навіть, не відповідають дійсності. Я придумала їх сама, беручи до уваги виключно свої суб’єктивні враження і відчуття. Чесно зізнавшись, не несу ніякої відповідальності ні за що.

Дисонанс – консонанс.

Це опера. В найпрямішому сенсі. Тому, що концепція – у музиці, в першу чергу. А інші плани (текст, театр, світло, цирк і ляльки) – працюють разом з нею. Конфлікт і контраст, протиставлення і контакт «дисонансу» і «консонансу» – в цьому смислове ядро й інтонаційна концепція опери. Це конфлікт, який проявляється у всьому:

гармонія:
консонансна інтерваліка (октави, унісони, квінти, терції) -дисонансна інтерваліка (секунди, тритони);

мелодика:
плавність – стрибки;

темп і ритм:
швидко – спокійно; механічно – пластично;

жанри:
тріп-хоп – колискова; рок – молитва…

Максималізм

Фотограф – Артем Галкін

Ці консонансні «А» і дисонансні «В» то розділяються, поляризуються в різні боки-блоки, то існують разом, одночасно, в конфлікті, заважаючи одне одному. Ми постійно на грані між одним і другим – так тримається максимальна напруга і конфлікт, від початку й до кінця опери.

Від початку до кінця:

Тарілки

Увертюра. Голосіння юродивої.

Темно. З глибини залу виповзає божевільна жінка в чорних рваних лахміттях. Вона корчиться, лежить, хрипить, дихає, бурмотить і кричить «Вавилон! Вавилон! Вавилон!…». Вона (Мар’яна Головко) голосить одне і теж слово, повторює, передбачає, прорікає, провокує, пророкує…

Роман Григорів контрабасить, видавлює одну і ту ж ноту разів тридцять за дві хвилини (цифра не точна), одну «ре». Реве!

Така увертюра. Таким було звернення до кожного, хто був у там, це був крик до нас. Крик, який мав почути зал, крик до Вавилону, крик за Вавилоном, Вавилонський крик.

У древні часи, юродиві та пророки теж повторювали та кричали. Наприклад, Єремія 27 років, кожен день кликав і застерігав, плакав і передрікав… Але ніхто не почув. А ви почули? А ми почули?

Полі- гло/глухо -тія.

Епізод змішання мов, в якому кожен глухий до іншого й ніхто нікого не чує. Абсолютний дисонанс між усіма: поліфонія декламацій, поліфонія виття, в якій не розібрати жадного слова.

На екрані хаотично повзають жучки-прапорці. Тут, вже на початку опери залучені різні релігії, традиції, нації, весь різний світ. Бо всі ми зависаємо в нашій спільній нотАндестенд-прОблем. Ми розпорошені та одинокі егоїсти, кожен у своїй башті та зі своїми ідолами.

Інтерлюдія (танець тіней). Молитва.

Стогін валторни (Назар Спас) на фоні механічного повтору «ре-ре-Ре» – ось формула інструментальної інтерлюдії.

Музика плаче, а очі публіки прикуті до трьох акробатів на драбинах. Три тіні в трьох пелюстках танцюють скутий (а то б, – на вершині драбини), але й дуже пластичний танець. Виникали дивні ефекти. Один – це страх, через те, що там були тіні людей на фоні багатоповерхівки, які от-от стрибнуть або проваляться. Інший – ефект падіння, коли через зміну кадрів на екрані мені здавалося, що ті драбини спускалися в безкінечність.

 Фотограф – Алла Черемис

Це були наші тіні. Тих, хто падає і за ким плачуть, за кого моляться. Тому, що валторновий плач перелився в східну мелодію (Руслан Кірш), яка може і не молитва, але могла б нею бути. А пелюстки на екрані зібралися в квітку, в лотос, в символ чистоти, який навіть з бруду виростає чистим.

«Ляльковий театр».

Лейтмотив – «Бум-ца-ца». На ударних Андрій Надольський і на піаніно Ілля Разумейко нервозно довбасять цей мотив. А бас-кларнетист Артем Шестовський в такому ж ритмі незграбно стрибає на дві з лишком октави. Люди, актори перетворюються в іграшки, в ляльки. Є ансамбль і два аріозо – «лялечки-хохотушки» (Мар’яна Головко) та «баса-карабаса» (Євген Рахманін).

Синдром Петрушки доводиться до істеризму в катастрофічних дисонансах з прискоренням і злетом у верхній регістр. Це ефект шаленої каруселі. Вона закручує нас до смерті, як і штучне життя з пустими ідеалами в масках закручує нас нині. Це весело?

Фотограф – Алла Черемис

«Pater noster». Колискова.

Ні, це не весело, а страшно – «Отче наш, що на небі…». Це обезсилено сповзаюча «григоріанська» мелодія, кликання з глибини душі, з підсвідомості.

Колискова, тепер, після каруселі – це ніби спроба знайти недосяжний, утопічний спокій. Всю довгу і прекрасну колискову дівчата (Анна Марич та Мар’яна Головко) колисали біля грудей замотані пелюшки. На фоні місяць, космос, відсторонення й віддалення від буденності. Тут звучала, певно, найніжніша й найкрасивіша музика «Вавилону» (терцові гойдання, повітряні ре-флажолети). Але вони колисали не дітей – розмотані пелюшки виявились пустими. Чому? Де діти? Де спокій? Де майбутнє?

Фотограф – Алла Черемис (на фото – Анна Марич)

Царська арія Навуходоносора.

Величний, багатий, славний, сильний Навуходоносор (Андрій Кошман) виїжджає співати свою пафосну арію на скрині. На такій скрині, в якій актори складають всяке сценічне барахло (костюми, шапки, туніки, дешеві буси і т.п.). Ну це було смішно. Тобто, виявляється, що все на чому стоїть славний цар – немає реальної цінності. Він такий в лавровому вінку, в червоному плащі, в бравурній позі з героїчною арією, але на фоні клубного музончику.

 

Мораль в тому, що часто весь наш пафос будується на пустому місці, бо всі речі проходять і все – марнота. Навуходоносор збожеволів, став твариною, заплатив за гординю, – було добре чути його останнє слово, його божевільний крик. Ми безумці, за що тримаємося, на чому стоїмо, на що надіємось?

Колискова. Молитва.

Ще одна колискова, ще одна втома, ще одне спустошення. Ще молитва і не одна. Китайська, монгольська, тібетська? – не знаю, може всі одночасно. Але і тут немає нічого святого, і сюди вклинюється безпощадне «та-та-Там», безпощадний «ва-ви-Лон».

Три загадки богині Іштар.

Голос (невідомо звідки) періодично декламував уривки з Біблії й перед арією Іштар теж: «І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині… З нею розпусту чинили земні царі… У руці своїй мала вона золоту чашу, повну гиготи та нечести розпусти її» (Об’явлення, 17 розділ).

Іштар – це вавилонська богиня, покровителька всіх можливих і неможливих збочень, блуду і блудниць. Три загадки вона загадувала тільки в одній ситуації – в книзі Віктора Пелевіна «Generation П», коли герої напилися чаю з мухоморів і впали у наркотичний тріп. В книзі, ці люди потрапляють в гру, яка немає назви, в гру, яка ніколи не буде такою самою («This games has no name. It will never be the same»).

І в опері те, що Іштар (Мар’яна Головко) співає – це психоделічний тріп, вульгарн0-екстатичний психоз. І тут – це гра з людьми, з долями. Це гра в якій неможливо виграти. Гра з якої ти не можеш вийти. Гра, яка грає тобою, яка виграє тебе. Це не гра.

Іштар каже, що ми «are little stupid people». Влад Троїцький показує, що ми – це руки потопаючих, яки миготять на екрані. Пригадуєте «Пам’ятник утопленим» і «Руку в пустелі» Маріо Іраррасабаля? Пам’ятаєте ці гігантські, безпомічні, одинокі руки, які тягнуться за допомогою з-під піску? Я пам’ятаю. А тут у «Вавилоні» таких рук, приречених на загибель тисячі, мільйони, безліч.

Мар’яна плаче, бо хто таке витримає? Вона не Іштар, не блудниця, не божевільна, вона – це я. Це та, хто проживає всю трагедію, кожну стадію – падіння, спустошення, спроби підйому, надії і безнадійності.

Фотограф – Алла Черемис (на фото Мар’яна Головко)

«Pater noster, qui es in caelis».

Знову «Отче наш», знову благання. Тепер це чуттєвий сопрановий катабасіс під експресивний емоційно-відкритий гітарний бій (Роман Григорів). Певно, це – найбільш душевна, людяна і проста музика опери. Тільки коротка.

Звіринець.

Навуходоносор збожеволів, давно, сам на однині з собою. А тепер (мабуть мається на увазі сьогодні) здичавіли всі, все суспільство. Мавпи, пташки, кішки, звірі (Мар’яна м’явкає, Євген нечленороздільно мичить, а інші – просто як мавпи, гикають) – вони ті, хто втратив людську подобу.

На екрані вигинаються вульгарні мінімалістичні, дико спрощені жіночі фігури. Й вони дуже доречні, якщо враховувати сучасне нездорове захоплення голими тілами, культом сексуальності, культом дикості.

«Ave Maria».

Жанна Марчинська на віолончелі грає у височезному скрипковому регістрі флажолетами, без єдиного вібрато, тихо і з під’їздами – це звучить недосяжно і нереально, а тому ще й печально. Це спроба занурення у святе, надія на спасіння, молитва про помилування у смертний час.

Фотограф – Артем Галкін (на фото Анна Марич та Мар’яна Головко)(

Два прекрасних ангели (Мар’яна і Анна) співають небесно красиву мелодію, вони симетрично віддзеркалюють одна одну, махають уявними крилами і йдуть одна до одної ніби боячись втратити рівновагу, ніби по канату. Потім всі, ще недавно дикі люди, зливаються в молитовному унісоні. Але не на довго – музика безпощадно зминається, здисоновується, перетворюється в гул і удари.

Фінал. Кінець Вавилону.

Сцена апокаліпсису. Екран замальовується сіткою білого павутиння. А в музиці звучав справжній моторошний апокаліпсис – шум, дисонансні конвульсії, пекельні глісандо і підземельна мікрополіфонія. Вавилон горить, корчиться, вищить, а потім віддаляється, спускається, затихає і зникає.

Тарілки …

Фотограф – Алла Черемис

«Горе, горе, місто велике, … бо за одну годину воно спорожніло!» (Об’явлення 18:19).

«Вавилон» – не надто довга, але безкінечно глибока духовна опера. В ній за годину людство спорожніло. Ми впали у безодню людської душі, заблукали в собі. Й хотіли піднятися, постійно хотіли, але падали ще глибше. Це трагедія «Вавилону» – падіння і спроби піднятися, встати, ожити.

Звук друкарської машинки, чому він з’являвся, що означав? Цей «Вавилон» – це тільки одна чиясь і записана десь історія. Але є ще й інша – твоя, яка ще не дописана. У тебе є твоя тарілка, твоє життя і твоя відкрита історія.

Фотограф – Алла Черемис (на фото – Роман Григорів)


Авторка – Марина Гайдук

Часопис |А:| Collegium Musicum
думка редакції може не співпадати з думкою авторів публікації.

 

Facebook

comments